Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІV "Осінь 157р." - 8 -

20 Листопарія 157р.

Дикий Ліс

Учора майже опівночі до Лісового Будинку повернувся Вальдегор. Зморений та голодний - тож обтяжувати розмовами не хотілось. А от сьогодні, під час обіду, розповіла про все що відбувалась, поки не бачились. Від винаходу нових ліків - до допиту демона.

- Тобто нічого він вам не сказав нового?

- Він нам взагалі нічого не сказав. Сидить й дивиться на нас своїми страшними очима. Навіть ім’я невідомо. Про мету цих набігів розповіли демони-патикоси. Та це орден й без них знав - шукали дівчину. А коли мені все ж дозволили поговорити з цим старшим демоном. До речі, я його назвала Пиріжок - він так розлютився! Через це й дізнались, що він добре розуміє нашу мову - лише прикидається. Так от, я припустила, що демони готують з Маг-Рівіка здоровезний портал, щоб проникнути до нашого світу. А ще натякнула, що їм допомагають жерці. Ти б бачив, як змінилось його гарненьке кам’яне личко на потворну гримасу. А ще - якби він міг рухатись, то обов’язково спробував би мене задушити.

- Схоже, ти вгадала ціль відкриття цих порталів.

- Не лише я. Німідор про це також здогадувався.

- А нащо дівчат вбивали?

- Вони когось шукали. А коли розуміли, що чергова дівчина - не та, яка їм потрібна, вбивали.

- Це тебе шукали?

- Ні. Бо якби то була я - мене б не намагався вбити Пиріжок. Він би спробував мене викрасти.

- То загадкова дівчина все ще ходить по Маг-Рівіку, і ніхто не знає, хто вона?

- Так. І це найжахливіше. А до того моменту, коли не такі вже й стихійні портали перетворяться на контрольовані, залишилось дві спроби. Мені Лавер про це сказав.

- А щодо порталу в аномальній зоні?

- То дійсно випадковість, якою одразу ж скористувались демони.

- Треба про це вчителю розповісти. Може, він знає якесь заклинання.

- Я навіть знаю, в якому напрямку шукати - очищення. Треба очистити місто від слідів цих порталів. За допомогою можна звернутися до жерців - але, якщо вони й справді стоять за цим… Ти й сам розумієш.

- Не допоможуть, а лише посприяють.

- Так. Я порадила евакуювати жителів міста, та мене ніхто не послухав. Написала листа до Террі. Відповіді ще не отримала.

- Давай підіб’ємо підсумки. Демони готують портал, щоб проникнути в місто магів, та вбити мешканців. А потім прийдуть жерці, допоможуть врятувати залишки маг-рівірців - чим змусять магів стати боржниками.

- Іншої мети не бачу. Тепер сидимо й розгадуємо: кому це може бути вигідно з місцевих? Хто залишив мітки для стихійних порталів? Хто ця загадкова дівчина, яку шукають? Й нащо вона їм? В жертву принести? З’їсти? А може, найвищий демон хоче з нею одружитися?

- А маг, якого арештували, а потім втік не міг?

- Хіба що він залишив мітки до затримання. Але хтось їх поновив майже перед першим нападом. Санрей у цей час вже сидів у в’язниці. Завтра до школи, а потім знов зайду до Німідора. Він каже, що я одночасно позитивно впливаю на пошук відповідей - і паралельно задаю багато нових питань, що це нібито лише заважає вирішуванню проблеми.

- А коли відкриється передостанній портал?

- Очікуємо вночі з третього на четвертий день тижня.

- Я прикладу всі сили, щоб до цього часу повернутися. З відповіддю - чи без. Саму тебе в цьому місті не залишу. Навіть при такій охороні як Самідір, - й обережно погладив пухнастий білячий хвіст.

23 Листопарія 157р.

Маг-Рівік

Перевірки, перевірки й ще раз перевірки. Почались зі школи та гуртожитків, а потім перемістились на місто. Магічна варта шукала загадкову дівчину. Улла мені на вушко розповіла, що за допомогою якогось артефакту відстежують зв’язок з демонами. Та все марно.

В мене в голову одразу прийшло питання: а раптом дівчина померла від лихоманки? Декана від цього питання аж перекосило. А що з ним трапилось коли до школи завітав особисто Асгейр фот Хейнн в компанії зі своїм учнем - взагалі важко передати. Навіть у моїй голові всі голоси замовкли.

А те, що відбулось далі, змусило декана щиро пошкодувати, що він не спостерігав за мною всі двадцять чотири години з дня моєї появи в цьому світі. Асгейр фот Хейнн взяв й розповів, що ми з Вальдегором володіємо “ключами”, й двох буде достатньо щоб очистити місто від демонічної сили. Добре, що при цій розмові був присутній лише Лавер, а не все місто.

Крок за кроком всі мої таємниці перестають бути таємницями.

***

Час для очищення обрали, коли почав відкриватися черговий портал - щоб трохи магії потрапило й на ту сторону, як доказ, що в цьому світі демонам не раді та готові дати відсіч. Ми з Вальдегором стали в центр міста, й нам видали по пергаменту з заклинанням незнайомою мовою.

Якщо чесно, читала я його настільки погано, що боялась - замість очищення навпаки прикличу ще більше демонів. Але, на щастя, минулося, й заклинання подіяло як слід.

Щоправда у цьому заклинанні була й негативна сторона: усе, що трималось на магії, почало розпадатися. Від тимчасової дезактивації артефактів - до повного розвіяння таких простих заклинань як освітлення, чи косметичні ілюзії. Та то не біда. Власники швидко це виправлять, і вже після завтра місто знов сяятиме.

26 Листопарія 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні Олдрі та Фіона повернулися до гуртожитку - повністю здорові й готові до продовження навчання та збору свіжих пліток.

Першим, що зробили дівчата - завітали до бібліотеки подивитися на новеньких чужинців.

- Який гарненький, - винесла люшитка вирок, не зводячи погляду з Вільгельма.

- А як в спілкуванні? - запитала більш практична Фіона.

- Та, здається, більше не скандалять. Лише на початку трохи пошуміли й заспокоїлись. Ще звісно хочуть до гуртожитку. Готові на всі умови. Але тут я їх розумію - зайвих грошей немає. Ну і, звісно з компанією Конна не поспішають налагоджувати стосунки. Як і навпаки. Ви як хочете, а я піду трохи позаймаюсь. Бо мені ще до декана треба зайти.

- На побачення? - не втрималась люшитка.

- Та як би. Особиста кара продовжується.

- А дехто б за таку кару й пальця віддав, - додала Ванда.

Я лише зітхнула. Знали б дівчата, чим в більшості ми займаємось з деканом - не заздрили б. Хоча… З такою жадобою до будь-якої інформації, може, й залюбки приєдналися б.

Я ще раз зітхнула та пішла до деканату.

Позавчора прийшов лист від Террі. Ельф писав, що для усунення демонічної магії потрібно приблизно двадцять архімагів та одне заклинання на них. Це налякало - бо ми ж з Гором впорались удвох, хоча й навіть не маги, а лише учні. Звісно, не обійшлось без негативних наслідків: два дні відлежувались, а для пришвидшення покращення самопочуття вампір пив кров, а я їла ледь обсмажене м'ясо. Проте був у цієї події й позитивний момент - Вальдегор тепер міг спокійно пересуватися містом, не боячись, що на нього відкриють полювання.

Декан сидів за столом і роздивлявся мої малюнки демонів з химерами з Дикого Лісу. Про літні пригоди все ж довелось розповісти, та якось пояснити наявність ключів-артефактів та знайомство з фот Хейнн.

- Добре малюєш. У тебе має добре виходити ілюзорна магія, - похвалив Калрін.

- Може, в якомусь семестрі візьму її до навчання, - відповіла я, зручно вмощуючись на крісло.

- Візьми. Та сьогодні розмова піде не про навчання, а про Гаяв-Ток. Треба туди потрапити - хочу оглянути місто.

- Не найкраща ідея. Там вже сніг лежить, а йти пішки - не один день.

- Я це добре розумію. Того й не прошу прямо зараз, а наступного року. Проте у вихідні все ж хочу відвідати ці землі.

Я завагалась. Мене роздирали почуття, й жадоба перемагала. Та, зібравши крихти свідомості, відповіла:

- Післязавтра на світанку чекаю в гості. Де я живу знаєш?

- Так.

- От і добре. Раджу одягтись тепліше і запастися обігрівальними артефактами. Не дивлячись на календар, там вже два тижня зима.

- Зима й тут вже два тижні, - додав чоловік, спостерігаючи, як за вікном кружляють сніжинки.

28 Листопарія 157р.

Дикий Ліс

Декан шов позаду й лише іноді лаявся, коли ноги, взуті в снігоступи, провалювались глибше аніж очікувалось. Першим, що я вирішила показати чоловіку, було покинуте місто Лумінен.

Лавер уважно оглядав кожен ларк. Навіть до склепу зазирнув.

- Бували тут раніше? - не втрималась і запитала я, бо вираз обличчя виказував якісь тяжкі спогади.

- Я не настільки старий. Війна закінчилась задовго до мого народження. Але багато чув. І не лише про Лумінен. Тут, до речі, раніше мешкав відомий на весь світ коваль Оддманд Білий. Його мечі й досі вважаються найкращими у світі.

- Невже за весь цей час його не обійшов?

- Не тільки ельфійська робота, а ще й магія, роблять справжні дива.

- То цей Оддманд - ельф?

- Так.

- І де він зараз?

- Похований в Північних Лісах. Він загинув у війні зі жерцями.

- Шкода. Куди далі підемо?

- Давай оглянемо напрямок до Гаяв-Тока. Може, вдасться взяти орієнтири й повернутися сюди пізніше.

- Сам?!!

- З тобою. Будемо так пересуватися, доки до самого міста не дійдемо.

- А вмієш телепортуватися не сам?

- Звісно. Того й з ночівлею тут. Завтра підемо, поки Серін не сяде, а потім телепортую вас обох до будинку.

Я незадоволено скрипнула зубами - це могло означати лише одне: й весна не встигне прийти, як по Гаяв-Току будуть бігати маги.

- Це в тебе називається “почекати до весни”?

- Не втримався. Така можливість… Та не хвилюйся, - спробував мене заспокоїти іллін. Мабуть, всі емоції відобразились на моєму обличчі. - Масового переселення не планую. Лише обрані члени Ордену.

Як несправедливо. Виходить, це Орден вирішуватиме, хто гідний тут жити, а хто - ні.

Та я промовчала. Потім про це поговоримо. Обов’язково.

- А назва у вас є? А то все “Орден” та “Орден”.

- Назва?

- Так. Щось типу “Білої панчохи” чи “Пустої чарки”.

- І чого ти така колюча? Наче дикобраз. Назва звісно є. “Орден Тихої Ночі”.

- “Тихої ночі”?

- Так. Саме про тихі ночі мріяли ті, хто жив під час війни.

Коментувати не стала, а лише замислилась над спогадами. Був час у моєму житті, коли я також мріяла про тихі ночі.

***

Спати в снігу не хотілося, а мою пропозицію на ніч повернутися додому декан відкинув. Звісно, могла й сама телепортуватися, та совість не дозволила залишити чоловіка одного напризволяще. Невідомо, хто може завітати вночі в гості.

Наламавши ялинкових гілок, декан влаштував прихисток в норі, розташованій серед коріння величезного дерева. Я ж на вході розвила вогнище, підпалюючи сухі гілки магією. Добре, що їжу готувати не потрібно - Коша приготував нам цілий кошик.

- Знову сніг йде, - щоб порушити тишу під час вечері, промовила я відчувши чужу незручність.

- На цей раз хоч звичайний.

- А можна питання?

- Задавай.

- Це з приводу богів. Як так вийшло, що різні розумні з різних світів вклоняються однім і тим самим богам?

Я вже запитувала про це свої друзів, та відповіді, що мене б задовольнила, не отримала.

- Несподіване питання. Мабуть, через те, що боги в цьому світі не вигадані, а реальні. Хоча деякі раси вклоняються своїм.

- І ті їм відповідають?

- Навіть не знаю що на це сказати. Скоріше за все, щось отримують, бо інакше не трималися б за стару релігію. А звідки таке питання?

- Влітку якось натрапили на храм зі статуями, й Террі трохи розповів про них. Потім хотіла в бібліотеці ще почитати, та все часу не було.

- А що саме тебе цікавить?

- Наприклад, бог війни Беллатор. Дві сторони вирішили повоювати й обидві почали молитися цьому богу. То кому він стане допомагати? І вірна відповідь, що спадає на думку першою - тому, хто краще молиться та дорожчу жертву приносить. А якщо обидва війська в рівних можливостях? Я б на його місті взагалі б нічого не робила, не допомагала, а тільки отримувала подарунки. А коли війна закінчиться, підійшла б до переможця й запитала: “Я вам добре допомогла, не хочете ще віддячити?”

- Хоч й дивний, але досить розумний висновок. Мабуть, боги так і чинять в більшості випадків. Нащо вкладати зусилля там, де й без тебе обійдеться. Але…

- Тихо, - перебила я декана, - щось наближається. Судячи з запаху - химера.

Чоловік хотів витягнути меча, але я похитала головою. На що очі Лавера здивовано збільшились.

- Тихенько, ходімо за мною, - покликала я й обережно, щоб менше хрумтів під ногами сніг, вийшла з укриття.

Заклинання бачення в темряві - й декан зміг побачити тих, кого почула я. Ледь помітні на снігу білосніжні пухнастики, з короткими вушками та довгим, уже сірим хвостом, невеличкою зграєю зібралися поряд з деревом і дружньо обгризали його кору.

- Я поки не знайшла їх в довіднику, та ще з минулої зими знаю, що вони не завдадуть мені шкоди. Лише деревам. Коли вперше їх побачила, навіть гадки не мала, що це не прості тварини. Самідір з ними спокійно грався.

- Збожеволіти. Ти скажи, що сама їх за вушком чухала.

- Добре, не скажу. А що не так?

- Це талвійські гамірди. При небезпеці випускають отруйний газ, від якого - миттєва смерть. А ти їх пестила.

- Так і загрози їм не несла.

- Треба буде перевірити, що вам Частвінг викладає. Сьогодні - гамріди, а завтра дергірва заведеш вдома.

- Кого?

- Дергірва. Дуже не безпечна химера, входить в клас немерців. Повернемось назад - я розповім.

Звісно ж, погодилась. Безкоштовні лекції зайвими не бувають.

А декан потрошку завойовує мою довіру.

33 Листопарія 157р.

Маг-Рівік

Повертаючись додому після вечірньої зміни в “Ведмедику”, ми з Ноланом обговорювали стан в місті. Що було досить дивно - перевертень рідко зі мною спілкувався, надаючи перевагу мовчазному супроводу.

- З першого Морозія посаду голови магічної варти обійма новий кандидат, - оголосив хлопець.

- І хто це?

- Ще не відомо. Але його призначила Магічна рада.

- Тобто це буде маг?

- Скоріше за все.

- Сподіваюсь, він буде більш захищеним від зовнішнього впливу. Та терплячішим до чаклунок. А що ще нового?

- Крадія крамниць досі не знайшли. Навіть гадки не маємо, хто це. Ані магічного сліду, ані звичайних злодії не залишили. Лише твій малюнок. Найгірше, що якщо вони більше нічого не вкрадуть - скоріше за все залишаться непокараними.

- А якщо це черговий демон?

- То сподіваюсь, наступний голова магічної варти з розгадкою впорається.

- Сподіваюсь, - погодилась я.

За розмовами ми потихеньку дійшли до мого будинку. Попрощавшись Нолан пішов далі оберігати місто, а я трохи затрималась на порозі.

Ось і рік майже минув - рік, сповнений яскравих, шалених, несподіваних подій. Хоча, певно, для когось він міг би здатися і нудним. Звичним. Передбачуваним. Адже багато хто за цей час встигає закохатися, розчаруватися, зненавидіти, пробачити, зрозуміти, що не може жити без когось розумного чи впертого, одружитися, завести дітей, сплести нову долю. Дехто - потрапити в історію. Розкрити змову. Отримати корону. Знайти втраченого родича. Завоювати імперію. А потім обов’язково все закінчити великою перемогою добра.

Але й у моєму році чого тільки не було. Нові знайомства - деякі щирі, деякі небезпечні. Пригоди - від смішних до таких, що й ворогу не побажаєш. Несподіване спадкоємство, з яким досі не знаю, що робити. Навчання, яке перетворилось на виживання. І навіть спроба відтягнути початок війни. Хоча, якщо чесно, іноді здається, що війна вже почалась. Просто ще ніхто не оголосив її офіційно.

А ще - знання. І таємниці. Багато таємниць. Іноді навіть надто багато, особливо на одну дівчину. Від деяких з них у мене болить голова. Від інших - серце. А від решти хочеться просто втекти кудись у ліс разом з Діром.

Цікаво, а як там інші потраплянці? Що з жерцями та воїнами? Чи залишились вони в Доримі? Чи наважились на мандрівку? А, може, вже побудували свій дім. Справжній. І навіть почали жити в ньому - не з шаблею напоготові, а з ковдрою і запахом кориці.

І як там Галеон з компанією? Я залишила запит у банку, та відповіді досі немає. Може, не хочуть спілкуватись? Може, образились? Або - що найгірше - потрапили в біду? І їм потрібна допомога, а я тут сижу й пишу думки у щоденник під снігом? А раптом ми більше ніколи не зустрінемось? А якщо й зустрінемось - чи зрадіють мені так само, як я - їм?

Я не знаю. Але дуже сподіваюся.

Сподіваюся, що вони живі. Що їм не надто болить. Що вони згадують мене так само тепло, як я згадую їх.

І що попереду в нас ще буде зустріч. Хоча б одна. І хоча б трошки - світла.