Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІV "Осінь 157р." - 7 -

33 Злотарія 157р.

Маг-Рівік

Провівши в лабораторії ще два дні, ми нарешті створили ліки від лихоманки. “Ми” - це гучно сказано. Магістр Стер майже не спав, тоді як я з Філлом по черзі відпочивали на жорсткій софі.

Як виявилось, сіра слиз мала ті ж самі властивості, що й кров, але її можна було додавати в тричі більше. Ліки почали діяти. Хворі більше не помирали, хоча кількість тих, хто потрапляв до лікарні, не зменшувалась.

І щойно вирішили питання з ліками, і здавалось, що можна бодай кілька годин поспати, як до кабінету завітав особисто пан Тайрод Німідор. Вдруге. Вперше він приходив, щоб розпитати мене про те, що відбулося вночі, коли застукав мене на чужому подвір’ї. Зараз же темою розмови став Санрей. Скориставшись тим, що не вистачало розумних для охорони, маг спланував втечу, залишивши свого приятеля Суфо напризволяще.

- Що найнеприємніше - на колишнього голову було накладене заклинання підкорення. Дуже сильне. Та на цьому зловмисник не зупинився: він регулярно поїв Суфо зіллям.

- Це був Наос?

- На жаль ні. Санрей - непоганий бойовий маг, а от в менталістиці та зілляварстві - повний бездар. Хтось ще є. До чого я тобі це говорю, сподіваюся, пояснювати не треба?

- Так. Я маю бути обережною та не лізти попереду батька в пекло.

- Попереду куди?

- В пекло. Це такий вислів з мого світу. Та якщо ви помітили, то не така вже я й безпорадна.

- Помітив. До першої зустрічі з місцевими драконами - дійсно загрозлива.

- Вважаєте, що не впораюсь?

- Вважаю, - й посміхнувся. - Ти, мабуть, не бачила місцевих. Так от: їхній хвіст більший аніж ти вся.

Я гикнула. Нічого собі тушка. Як вони взагалі літають?

- Щось ми знов не туди звернули. Так що з Наосом?

- Міських стін він не залишав, тож продовжуємо шукати в місті. Тому й прийшов попередити тебе. Якщо раптом він з’явиться поряд з тобою - не прибий його мимоволі. Він все ж потрібен нам живим.

- А якщо він пішов через портал?

- Який портал? Стихійний, у який встиг вскочити демон? - самостійно здогадався ельф. - Це гірше. Але якщо так - це ще один доказ змови. Піду до свого кабінету, розвину цю здогадку. А ти…

- Зайве не лізь куди не кличуть, - завершила я.

- Саме так.

Підвівшись, Німідор залишив кімнату, а я помітила як важко він ходить. Чи то від втоми, чи травма якась.

12 Листопарія 157р.

Маг-Рівік

- Хочете свіжу плітку? - запитала я, забігши після школи провідати подружок.

Фіона вже самостійно пересувалась, Олдрі ж ледь тримала в руках ложку, та загальний стан дівчат покращувався з кожним днем. Від хвороби залишились лише ранки на шкірі, які в майбутньому перетворяться в шрами. Та майбутніх цілительок це не лякало - є купа ліків та чарів для покращення вигляду.

- Не тягни, кажи! - не втрималась люшитка й аж підскочила на ліжку. - Ти так рідко про щось розповідаєш, то мабуть, дуже важливо.

Звісно. хотілось дочекатись Ванду, яка й досі допомагала в лікарні, та дивлячись на нетерпіння одужуючих, не втрималась.

- До школи прийшли ще чужинці й одразу почали вимагати, щоб їх прийняли та почали навчати. Мовляв, вони й так час згаяли, сидячі в Норгерді через лихоманку.

- Нічого собі. А наші що?

- Наші. Ректор жахається, декан скаженіє, учні очікують. До початку іспитів їм дозволили користуватися бібліотекою, а житло порадили шукати в місті - гуртожитки й так переповнені. Леорі каже, що навіть в коридорах ліжка стояли під час епідемії.

- Добре, що в школу не проникла.

- Так. Але дехто до навчання вже не повернеться, - з болем в голосі сказала я, згадавши списки померлих учнів, що бачила у декана на столі.

- Цього боюсь більше... Повернусь до школи - і дізнаюсь, хто не пережив…

Я вперше бачила, як Олдрі плаче. Не стримавшись, обійняла дівчину, та додала:

- Я також цього боюсь. Навіть якщо це буде Айша - не зрадію.

Усі зітхнули й замовкли. Розповідати про чудовиськ, які регулярно з’являлись уночі на вулицях міста не стала. Досить поганих новин.

- А скільки їх? - заспокоївшись, запитала люшитка.

Я не одразу зрозуміла, про що питає дівчина, й навіть встигла подумати про монстрів та телепатію.

- Чужинців скільки? - уточнила більш здогадлива Фіона.

- Дванадцять. Сім хлопців та п’ять дівчат. А в цьому світі є снігові ельфи? - зрадівши зміні теми, вирішила її підтримати.

- Є. Живуть на півночі на острові. В них окрема країна - Талві, зі столицею Юлмірат.

- А як виглядають?

- Чистокровних ніколи не бачила. Ванда якось зустрічалась з напівкровкою - так від лісового не відрізниш. Та я чула, що в них світле волосся та бліда шкіра. А що?

- Серед чужинців є один сніговий. Волосся білосніжне, очі фіолетові. Сам високий, стрункий. Майже постійно мовчить. А як скаже - наче кригою пронизує.

- Хочу це бачити на власні очі.

І як доказ своїх слів Олдрі спробувала встати з ліжка. Звісно, нічого доброго з цього не вийшло - якби не я, що сиділа поруч, упала б на підлогу.

- Потім подивишся. Також серед них ще три ельфи: хлопець та дві дівчини. Одна - дріада. Два перевертні - вовк та лисиця. Четверо людей та один вампір.

- Знов вампір? - запитала Фіона. - Хоча… чим більше чужинців-вампірів, тим легше буде Вальдегор. Він, до речі, як?

Так, дівчатам також наважилась розповісти, ким на справді є Гор. Краще нехай від мене дізнаються, аніж від когось з чужих. З найближчих приятелів залишився лише Соренто, хто ще не встиг про це дізнатися. На диво Олдрі вдалося втримати язика й не розповіси всім охочім послухати цю інформацію.

- Майже не бачу. Учора заходив - втомлений та задоволений водночас. Передавав всім привіт та скорішого одужання. А ще сказав, що якщо ліки не подіють, то вкусить й перетворить на вампіру - померти просто так не дасть.

- А він може? - знов підхопилась Олдрі.

- Невідомо. Не ризикнули перевірити, - чесно зізналась я.

- Ех, такий експеримент був би… - стримуючи сміх, з розумінням додала Фіона.

- Та ну вас, - махнувши на нас рукою, люшитка сховалась під ковдрою.

Ми ще трохи покепкували з подружки, сміючись та жартуючи. Після такого не хотілось й повертатись до школи, де було моторошно й болісно.

16 Листопарія 157р.

Маг-Рівік

В кабінеті декана я стояла й радісно посміхалась, чим дуже дратувала пана Лавера.

- Це не дуже добра ідея, - коментував магістр Ванлір те, що відбувалось.

- У вас є краща? Я за любки її вислухаю, - запропонував Лавер.

- Нема. Та використовувати для цього ученицю, на мою думку, - занадто.

- Вам нагадати, що перед вами не просто учениця, а стихійне лихо світового масштабу? - вліз в суперечку Німідор.

Наче я поряд не стою. От ображусь і не буду допомагати. Не втрималась - й показала язика ельфу.

- І це наш порятунок, - помітивши, тяжко зітхнув магістр Дорт.

- На жаль так. Й порятунок, й прокляття водночас, - підвів підсумки декан.

Цю дивну розмову пояснити дуже легко. Як з’ясувалося на дівчат у місті полювали демони, що лізли через стихійні портали. Відстежити, де й коли відкриється черговий, було не можливо, тож вирішили влаштувати пастку. Й приманкою мала виступити я. От й сиділи члени Ордена й сперечалися, чи доречно використовувати для цієї місії спостерігача Головного.

А в мене виникло додаткове питання: чи всі магістри школи входять до цього Ордену?

Ну от як з такими стрибками думок в голові зосередитись? Важливе питання ж обговорюємо - пильність й уважність до дрібниць, от що має займати думки. Так ні, давай ще про щось подумаю. Наприклад рецепт борщу згадаю. Цілковита безвідповідальність. Лаяти саму себе - безрезультатно, як і іншим читати нотації. І що з цим робити?

- Вона взагалі не слухає, - намагаючись привернути увагу, голосніше промовив магістр Ванлір.

- Уважно слухаю. Ви щойно пропонували долучити більш досвідчених чаклунок, - видала, вхопившись за останні слова. - А за містом ці портали спостерігались?

Чотири пари очей звели свій погляд на мені.

- Так, - відповів Німідор.

- А їх там більше, чи менше аніж в місті?

- Пропонуєш встановити пастку за межами міста? - замість відповіді запитав ельф.

- Саме так. Якщо тут, окрім мене, є ще дівчата - неважливо, чи є в них магічна сила, чи ні, то за містом в мене не буде конкуренції. То й шанс, що прийдуть саме за мною, збільшується.

- А якщо не прийдуть? - з недовірою запитав декан. - За містом портали давно не спостерігали.

- А якщо не прийдуть в місті? Як на мене, спочатку треба з’ясувати, що їх приваблює. На що вони лізуть?

- Це не магія, і не колір волосся. Це дівчата не старше двадцяти років, які не боялись самі ходити вночі містом. Більше нічого спільного, - відповів ельф.

- А місця, де були скоєні злочини та відкриті портали? Чим вони пов’язані? - не зупинялась я. - У вас є мапа міста? Якомога точніша?

- Десь була. Ось, тримай, - протягнув мені декан, діставши її зі шафи. - Там навіть має бути трохи й за містом.

- Дякую. Спочатку відмітьте, де відкрилися портали. А потім - де сталися напади. Й краще, щоб було видно, з якого порталу напали.

- Коло - це портал, хрести - місце злочину, а стрілочка - ну, й так зрозуміло, - пояснив Німідор та почав розмальовувати мапу під незадоволення сопіння декана. Шкільну власність псували, та не заважав цьому.

Витративши на це хвилин десять, всі уважно подивились на результат.

- Неймовірно! Ні якого навіть натяку на якусь схему, - оголосив магістр Дорт.

- Я з вами не згодна, - й діставши олівця почала з’єднувати відмітини в єдине.

- Що це? Такий знайомий малюнок. Десь вже його бачив… - Лавер так звів брови, намагаючись пригадати, що лоб аж зморшками вкрився.

- В доримському храмі, - відповіла я. - У тому місті, де я вперше опинилась в цьому світі. А ще дійсно, ловити за містом не вдасться. Портали почали відкриватися за стінами, а зараз наближаються до центру міста, - тикнула я пальцем.

Лайка разом з прокляттями замінила відповідь. Перші портали відкривались за межами, але малюнок складався саме на вулицях Маг-Рівіка.

- Якщо уважніше придивитися, то наступний портал відкриється тут або ось тут. Майже поряд один з одним.

- То там і влаштуємо засідку. Твоя ж задача - спіймати живцем хоча б одно демона. Привернути увагу й схопити. Без відривання голів. Зрозуміло? - запитав Німідор. Схоже, він змирився з тим, що я - не безпорадна пані.

- Так. Якщо він за мною піде. Ви самі говорили, що жертвами стають дівчата не старше двадцяти років. А скільки мені - я й гадки не маю. Але в минулому житті точно було більше.

- Непомітно. Сподіваюсь, що про цю частину твого життя вони не здогадаються, - додав декан. - А ще я сподіваюсь, що сьогодні демони знов завітають до Маг-Рівіка. Зустрічаємось біля корчми “Голосливий Півень” через три години. А з тобою, - це він до мене звернувся, - через дві - в моєму кабінеті. Й фамільяра свого не забудь. Тільки в меншій формі, щоб не злякав нападника.

Самідір якраз спав біля дверей. Відчувши, що заговорили про нього, підняв свою шаблезубу голову та широко позіхнув, чим викликав стурбованість у присутніх. А я промовчала. Але дуже захотілось звернути увагу присутніх, як змінився план дій - і я з приманки перетворилась на мисливця.

***

Стрімко перемістившись у просторі, я опинилась біля порталу й замерла від несподіванки. Демон, що прийшов в наш світ навіть й близько не нагадував тих, хто вже відвідував місто. Спочатку я прийняла його за людину - високого чоловіка з довгим темним волоссям. Але коли він обернувся до мене обличчям, то помітила його очі, затягнуті темрявою.

- Йогпермар скислий, - тільки й вилаялась я.

Демон також здивувався зустрічі зі мною, а ще більше його вразили мої слова. Шкода не надовго. Я навіть не встигла хоч щось вигадати, як захопити його неушкодженим, коли той почав лаятись у відповідь на незнайомій мені мові, одночасно з цим витяг з піхв здоровезного меча. Здається, він не в курсі, що довга зброя в вузьких провулках - лише завада. Я діставати меча не стала. Натомість укрившись лускою та витягла якомога сильніше пазурі.

- Бастарі драго, - продовжив лайку демон, й до його люті додалась гидливість. - Ут де віа меа.

- Обов’язково, - не знаймо з чим погодилась я. - Лише тебе затримаю.

Далі розмову довелось відкласти - демон від слів перейшов до діла.

Гарного бою, як пишуть в книжках, не вийшло. Мечі не дзвеніли, волосся не розвивав вітер - усе було не так. Мені з легкістю вдавалось вклонятися від леза, та на жаль, вибити зброю з рук не випадало нагоди. Хоча поранити його кігтями один раз вдалося, і тепер чоловік кульгав на ліву ногу. А от запах його чорної крові дратував - гіркий, наче полин. Дивно. Іншого запаху я від суперника не відчувала, як і ритму серцебиття. У нього що, цього органу взагалі немає? Знов зайві питання в моїй голові. Треба з цим щось робити. На курс медитації записатися наприклад. Ааааа! Та що ж це таке?!!!

- Й що ви забули в цьому світі? - не втримавши язика запитала, намагаючись відволіктися від зайвих питань. Ще трохи - й знов буду думати про рецепт. Та що за лихо?!!!

- Фоетідум дімідіум песор. Нон аудес контак ми.

- Ага. От саме це я й зроблю.

А сама зраділа - нарешті почула наближення допомоги. Тупотіли так, що лише глухий не почує.

Як і домовлялись, ми влаштували пастку біля двох можливих точок відкриття. Та на нашу біду порталів відкрилось аж три. І поки магічна варта разом із членами таємного ордену розбиралась з тими, хто пройшов повз перші два, я вирішила подивитися, кого принесло третім. Такого суперпризу не очікувала. Та все ж виконала прохання й не вбила незапрошеного гостя. Так, лише трохи подряпала.

- Клаудер остіум, - й в портал полетіло заклинання декана.

Подіяло. Портал закрився, що розлютило демона ще більше - і той почав трансформувати.

Ттттттт!!! Свінябул збродженний!!! Це що таке?!!!!

Роги, хвіст, крила, а броня виявилась не частиною вбрання. І зрост збільшувався - вже вищий за дах двохповерхового будинку.

Заклинання летіли в нього одне швидше іншого. На перший погляд, здавалось, що це марна трата магічної енергії, та раптово демон втративши свідомість, впав. Від гуркоту аж стіни ближніх домівок здригнулися.

- Що в словах “залишатися поряд” не зрозуміло? - налетів на мене декан.

- Усе зрозуміло. Та як би я не встигла - він міг зникнути. Ми навіть не знали, де й кого шукати, - почала виправдовуватись я. - Й взагалі. Я ж його як і обіцяла не вбила.

- Одного з радників вищого демона? Я б залюбки подивився на це.

- Розбудіть - продемонструю, - не зупинялась я. Азарт не залишав мене, й жадоба полювання все ще переважала глузд.

- Відшмагати б тебе лузгою та посадити на хліб з водою. Може, хоча б так розум почне перемагати безглуздя.

- Потім продовжите лайку. Зараз треба придумати, як й куди перенести нашого “гостя”. Ята, на сьогодні все. Йдеш додому, та щоб нікуди не встрягла - тебе проводить Нолан. Завтра я сам знайду тебе, щоб поговорити. Калрін, потрібна твоя допомога.

Я насупилась. От так завжди - найцікавіше й без мене.

Що ж. В мене також є від вас секрети. Й ділитися ними з вами не збираюсь.

- Ходімо, - відволік мене від побудови планів помсти Нолан. - Проводжу тебе додому.

- Ходімо, - відмовлятися марно. Я все одно в очах перевертня - тендітна дівчина.