Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІІ "Весна 157" - 8 -

05 Травневия 157р.

Маг-Рівік

Спеціально наряджатися задля походу в гості не стала - мені ще на роботу треба до “Ведмедика”. Вибір пав на плаття з тонкої шерсті сапфірового кольору.

Двері двоповерхового будинку були відкриті самим власником. Як виявилося, він влаштував щось на зразок званого вечора, де ще були гості, окрім нас. Серед натовпу, переважно з жінок, мені були відомі лише двоє. Руперт Суфо та магістр Частвінг Ванлір. Через це виникло розумне питання: "Навіщо запросили мене?".

Стіл вражав великою кількістю їжі, явно приготовленою не самим Наосом. Я сиділа між двома чоловіками - вони представилися як Обрун та Ростан.

- Звідки ви до нас прибули? - ввічливу розмову розпочав Ростан.

- З Доріма.

- Далеченько. Ваші батьки також маги? Ні? Отже, ви перша в сім'ї з силою. Чи, можливо, були ще бабусі та дідусі?

- Важко сказати, - ухилилась від прямої відповіді. - А чим ви займаєтесь?

- Я алхімік. Тримаю крамницю в Мілет-Дуні.

- От ви дійсно далеко забрели.

- Це точно. Але іноді справи й не в такі далекі міста мене заводили.

Далі чоловік почав розповідати, де був і що бачив. Іноді до нашої бесіди долучався другій сусід, але на довго його не вистачало - набагато більше його цікавила брюнетка, що сиділа навпроти, з майже оголеним бюстом, який загрозливо виглядав з декольте червоного, оксамитового плаття - от-от і випаде.

Я ж кілька разів ловила на собі погляд господаря цього зборища, та не могла зрозуміти, чого він хоче. Його навіть без артефакту не могла “прочитати”. Санрей іноді звертався до мене з якимось питанням - я швидко відповідала й поверталася до розмови з алхіміком. Від Ростана, хоча й пахло всілякою алхімічною гидотою, та співрозмовником він був приємним.

До кінця вечірки залишились не всі. Чета Прієрів, посилаючись на свій вік, зібралися додому раненько - разом з ними й я та магістр Ванлір. Причиною нашого відходу стали ранкові заняття в школі.

Розпрощавшись із господарем, ми пішли кожен в стою сторону: хтось - додому, а я - на роботу.

08 Травневия 157р.

Маг-Рівік

Поганий настрій магістра Ванліра відчули всі учні. Він постійно зупиняв лекцію, запитував, про що щойно розповідав, та чим можемо доповнити. А ще він постійно кидав на мене незадоволений погляд, та на відповіді не викликав. Наприкінеці уроку ще й задав написати здоровенну доповідь. Відправивши Філла займати місця в “Ложці”, сама підійшла до вчителя.

- Вам щось не зрозуміло з сьогоднішньої лекції? - запитав він.

- Ні, все зрозуміло. Але чи є додаткова література на цю тему в бібліотеці?

Я звісно хотіла запитати інше, але не знала, як підійти до потрібної теми. Запитати прямо: “Що вам від мене потрібно, що так на мене дивитесь?” - не наважилась.

Перші кілька секунд Ванлір здивовано завис від такого питання, але зібравшись, пробурмотів, що, звичайно є - та швидко продиктував цілий список. Подякувавши, я вже попрямувала до виходу, коли мене наздогнали несподівані слова:

- Не спілкуйтесь з Санреєм Наосом. І не ходіть до нього.

Я обернулася й подивилася прямо в очі чоловіка.

- Повірте, була б моя воля - моєї ноги там не було б. До побачення.

Цікаво, що стоїть за цим попередженням?

***

Жінка в бібліотеці глянула на список, потім на мене, знову на список, а потім мовчки пішла в глибини бібліотеки, де зберігалися книги з доступом лише за дозволом. Повернулася з величезним талмудом - десь пів метра висотою та сантиметрів двадцять завтовшки. Я й досі не могла перейти на місцеві міри обчислення. Скільки важила ця книженція - уявити важко, але бібліотекар поки донесла, добре почервоніла від натуги.

- Нічого собі книжка, - оцінив здобич, приходячи повз, Соренто з друзями. - Який звір призначив її для навчання?

- Ванлір. Але не він призначив, а випросила, - чесно зізналась.

- А можна з тобою її переглянути? - запитав брюнет. - За це обіцяю допомогти дотягнути її до вашого стола.

Хлопець, мабуть, справді дуже хотів почитати, бо стільки слів одразу я від нього ще не чула.

- За допомогу буду вдячна. Ми влаштувалися там, - та махнула рукою до далеких столів, встановлених біля вікон.

Філлігран лише кинув на книжку погляд, здивовано підняв ліву брів.

- “Темні ритуали племен Мардіос. Наслідки та нейтралізація”, - прочитала я назву книги в голос.

Спочатку була здивована, нащо мені ті темні ритуали? Я ж не вивчаю некромантію. Але, прогорнувши до потрібної сторінки, зрозуміла. Цілий розділ був присвячений фіріанам, яких ми сьогодні проходили на лекціях.

Ці гуманоїдні істоти харчувалися емоціями живих, поки жертва не падала виснаженою, - а потім в тіло висаджувались яйця. Поки носій виношував яйця, його ще умовно можна було вважати живим. Але коли дитинча фіріана “народжувалась” - носій одразу помирав.

Бррр. Гидота.

А от червоноокого не можна було відірвати від читання. Він з такою жалобою в очах віддавав мені книгу, що навіть шкода стало - аж захотілося почухати за вушком. Але мені було час йти до “Ведмедика”.

Домовившись зустрітися в бібліотеці завтра, добре, що по вихідним вона працювала, я побігла на роботу. Завтра по обіді закінчу доповідь.

13 Травневия 157р.

Маг-Рівік

Мабуть, через добру погоду торгівля в крамниці була особливо жвавою. Ми з паном Прієром тільки встигали обслуговувати одного клієнта, як на порозі з’являлися двоє наступних. Коли ближче до обіду, прийшла Дельсея, головна продавчиня крамниці, стало трохи легше.

- Ята, підійди сюди, - покликав мене артефактор. - Бачиш, який сьогодні натовп? А в мене дуже важливе та термінове завдання. Ти пам’ятаєш, де живе маг Санрій Наос?

- Так.

Ох, не подобається мені початок розмови.

- Будь люб’язна, віднеси бойовику його замовлення. Він вже заплатив, але потрібно, щоб підписав квитанцію. Сам би відніс, але ти ж бачиш, який наплив. Боюсь, удвох із Дельсеєю невпораєтесь. Ще й на біду - пані Прієр до родичів поїхала.

- Так, звісно. Я віднесу, - як не хотілося, але довелось погодитись. Мені, до речі, у цій крамниці великі знижки завжди робили, а ще безкоштовно консультували запотреби.

- От і добре. На сьогодні твоя зміна завершилась, можеш не повертатися. Квитанцію потім принесеш.

- Домовились.

***

Обережно постукавши, я стояла, в очікуванні коли двері відчиниться. Але ніхто не поспішав. Уже збиралася повернутися до крамниці, тягнути коробку додому не було бажання, як двері відчинилися - і на порозі з'явився сам Санрей.

Чоловік явно був з похмілля, про що свідчили його пом’ятий вигляд й запах алкоголю.

Зрозумівши, хто перед ним, він спочатку незадоволено нахмурився, але в його голові щось клацнуло - й настрій вмить змінився. Посміхнувшись у всі свої зуби, він видав:

- Хто особисто мене вирішив відвідати. Не очікував. Ну, проходь.

Від його награної доброзичливості мене ледь не знудило, але вчасно згадала, що я тут по ділу.

- Я вам принесла замовлення від пана Прієра. Розпишіться у квитанції, будь ласка.

- Не на порозі ж цим займатися. Заходь в будинок.

Я зайшла та зупинилась у холі, плекаючи слабку надію, що не доведеться топати далі. Але, на жаль - ні.

- Чого замерла? Йдемо до мого кабінету - я тут не тримаю чорнил.

Стіни, розташованого на другому поверсі, кабінету були завішені зброєю та опудалами дрібних монстрів.

- Як проходить навчання? - запитав він, наливаючи бурштинову рідину у дві склянки.

- Добре.

- Не відстаєш?

- Навіть випереджаю.

- Тоді давай за це вип’ємо, - та тикнув мені в руки склянку.

Я обережно понюхала. Запах сильного алкоголю не зміг перебити запах сонного зілля. Ми нещодавно проходили його на практиці, тож я добре пам’ятала.

Випивши цей коктейль трьома ковтками, я зосереджено подивилася на Санрея. І він на мене. Мабуть, очікував, коли засну. А фіг тобі. На мене ж не діють зілля. Перевіряла - що зварила, на собі особисто.

- Квитанцію підпишіть, - нагадала причину свого перебування тут.

- Так-так, звичайно, - збентежений чаклун навіть трохи протверезів. Взявши перо трясучими руками, поставив закарючку в потрібному місті, та протягнув мені сувій: - Ось, тримай.

- Дякую. До побачення.

- До побачення.

Проводжувати мене не стали, але я з легкістю знайшла вихід.

17 Травневия 157р.

Маг-Рівік

Філл сидів в бібліотеці аж сірий - наче ті хмари. Мені навіть не потрібно було запитувати: “що трапилось?” - сам усе сказав.

Черговий лист із дому. І хоча матір впустили до батька, від цього його стан не покращився.

На жаль, у цій ситуації Філл був безсилим. Залишалося сподіватися на одужання батька - й на те, що самого хлопця не знайдуть до кінця навчання. Мати ж, навряд зачеплять - перед страхом помсти аристократії.

Інтриги - явно не моє. Я взагалі не розуміла, що може бути цікавим в займанні високої посади? Перебувати в постійному очікуванні підстави від підлеглих чи зради союзника. Ні тобі пригод, ні волі, ні спокою. Жах.

Посидівши трохи, Філлігран взявся за книжки, які відволікали від важких думок. Мабуть, саме через ці неприємності вдома хлопець із головою занурювався в навчання.

28 Травневия 157р.

Маг-Рівік

Майже два тижні тривала тиша. Ніяких тобі звинувачень чи образ. Це трохи лякало, бо нагадувало затишшя перед бурею. Айша точно щось замислила.

Сьогодні на уроці травології продовжували вивчати звичайні трави, на рунах - чергову зв’язку символів. А на елементаристики майже місяць вивчали наступну стихію.

Вода слухалась мене набагато краще аніж вогонь, тож з нею проблем не було. Вона слухняно приймала будь-яку форму - чи то батога, чи то хвилі. Ми з Уллою гралися, перекидаючи одна одній водяну кулю. За цим, звісно, спостерігали сторонні, серед яких я помітила Соренто. Хлопець зосереджено дивився на нас із Уллою, але здавалось він нас не бачив. Начебто його думки віднесли кудись далеко, залишивши тут лише оболонку. Потім майбутній некромант оговтався й почав уважно слідкувати вже тільки за мною.

Розгадка такої поведінки не затрималась.

***

- Привіт, - налякав мене несподіваний голос. Я якраз стояла на драбині, намагаючись дістати з верхніх полиць потрібну книжку. Звісно, кроки я почула завчасно, але не очікувала, що це саме до мене вони прямують.

- Привіт, - привіталася у відповідь, витягаючи старовинний талмуд.

- У мене до тебе пропозиція, - Соренто протягнув руку, допомагаючи спуститися.

- Яка? - одразу зацікавилась я.

- Давай не тут.

Я погоджуючись кивнула головою, залишивши обрану книгу біля Філла й вийшла до шкільного парку, де вже на мене чекав іллін.

- Я… - почав Соренто, та завагався в пошуках правильних слів. - Як почати правильно, щоб ти й зрозуміла, та водночас не образилась?

- А ти почни, далі видно буде.

- Добре. Річ у тім, що мені подобається одна дівчина. Вона - театральна актриса. Я хочу ходити та дивитися її вистави, але сам не можу - її опікуни можуть запідозрити про наші відношення. Ми й так ледь себе не видали на святі. Того потрібен хтось, для…

Та замовк.

- Для відведення очей? - підказала я.

- Так. Спочатку хотів попросити Фіону чи Ванду. Але до них можуть ревнувати. Є ще, звісно, Олдрі. Але мені важко уявити, як змусити її тримати язика в роті.

- А до мене ревнувати не будуть?

- Ні. Ти ж перевертень. А у вас с цим суворо.

- Емммм... Ти ж вже знаєш що я чужинка? - ця інформація стала загальнодоступною після того, як Олдрі якимось дивом про це довідалась, і, звісно, одразу розповіла всім своїм приятелям. А їх в неї було багато, і майже кожен другий вважав, що зобов'язаний поширити цю інформацію далі. Тому у школі лише глухий про це не чув. Ображатися на це було марна трата нервів. - Тож я не належу до одного клану. А рано, чи пізно вона про це дізнається. І буде величезний скандал.

- Звісно, я це розумію. Я сам одразу їй про все розповім. Просто, окрім тебе, мені на думку не спадає жодна дівчина, яка б зрозуміла моє становище. Кожна інша, буде хотіти більшого - а я, окрім дружби, чогось ще запропонувати не зможу. Тому прошу тебе.

Я замислилась. Минулого разу в театрі мені сподобалось. Шкода, що зараз немає з ким туди ходити. Можна, й самій, але не те. Пробувала. Та й з Гором я там була як з другом, а не нареченим. Шкода, що вампіра зараз не витягнеш, а Філла цікавить лише навчання. То чому б не спробувати з кимось іншим? Була ще Улла, та соліенка соромилась, коли за неї хтось платив, а своїх грошей на такі розваги в неї не було.

- Я згодна. Але є одне “але”. Як пам’ятаєш, я працюю в “Ведмедику” майже в нічну зміну. Того час потрібно підбирати.

- Це не проблема. Вистави де грає Інгір в більшості увечері та по вихідних. Після закінчення встигнеш до таверни.

- І ще одне. Про час попереджай заздалегідь. Хоча б за декілька днів.

- Добре. Домовились.

Попрощавшись, хлопець встиг зробити декілька кроків, аж раптом обернувшись додав:

- Даремно ти не хвилюєшся, що якщо чужинка, то на тебе не діють місцеві закони. Колись зіткнешся з цим.

- Думаєш?

- Впевнений. Ти просто не помітила, як на святі на тебе перевертні з магічної варти дивилися.

- Але ж вони вовки, а я - ні! У нас не має майбутнього.

- Повір, те що ти не вовчиця, - це єдине, що їх доки стримує.

33 Травневия 157р.

Маг-Рівік

Весна майже закінчилась. Вона пробігла повз мене майже непомітно - наче її не було. увесь час займали навчання та праця. Лише іноді відволікалась на відпочинок, хоча й відпочинком дещо назвати важко.

Ось, наприклад, замандюрилось Кошу мати свій город. Він захотів - а ми з Гором капали, саджали та поливали. Наче мені іншого клопоту було замало чи грошей бракувало? Завдяки моїй лусці та знайденим камінцям я взагалі могла відмовитись від роботи. Але мені подобалось. Подобалось весь час бути чимось зайнятим.

А втома? Так, інколи накатувала - хотілось все покинути й спокійно жити в Лісі. Але жага дій хутко брала все в свої руки й спрямовувала у потрібному напрямку.

***

Повертаючись із роботи, мене, як завжди супроводжували, але сьогодні - на диво - Нолан був сам.

Після слів Соренто мені якось ніяко ставало в присутності перевертнів, а залишившись наодинці, я взагалі почала панікувати.

Я час від часу кидала косі погляди на білого вовка, йніяк не могла зрозуміти, де саме той “інтерес” побачили.

Йшли ми, як завжди мовчки, лише при зустрічі зі мною ввічливо привітались.

Я навіть не стрималась та зняла сережку.

Нічого.

Одразу ж подумалось про захисний амулет. Але ж серцебиття завжди видає - його жоден артефакт не замаскує. У перевертня воно рівне, без будь-яких порушень ритму.

Мабуть, щось наплутали.

Не може бути, щоб хтось через мене ризикнув своїм положенням у клані. То все вигадки - плітки такої пліткарки, як Олдрі.

Адже я не та дівчина, заради якої готові на все.

У мене немає ні статусу, ні титулу, ні багатих земель, ні впливових родичів.

Нема нічого з того, що важливе у світі, де навіть шлюби укладаються лише за домовленістю, шукаючи вигоду.

У мене - нічого.

Я йшла та вмовляла себе в цьому, хоча десь глибоко у свідомості насправді дійсно хотілося, щоб Нолан відчував до мене щось більше, ніж турботу про мою безпеку. Бо, не зважаючи на наше майже мовчазне спілкування, перевертень мені подобався. Точніше - моїй дракониці. Звір відчував сильного звіра - тому й тягнувся до нього.

Аж соромно стало перед самою собою. Бо до сьогодні мої думки займав зовсім інший. Той, з ким так хотілось побачитись, обійняти, поцілувати. І цей хтось був не Террі.

Час у дорозі сплив дуже швидко. Провівши до дверей Нолан, як завжди, побажав “Доброї ночі”, та не затримуючись, пішов далі патрулювати вулиці.

А в мене раптово по щоках побігли сльози.