Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІV "Осінь 157р." - 4 -

35 Рубіния 157р.

Околиця Маг-Рівіка

Позіхаючи, охорона випустила нас, навіть не перевіряючи документи, і наш невеличкий загін, швидко перебираючи ногами, вирушив на північний схід - до невеличкого села під назвою Лешивка. Компанія складалась з самого Леорі та його друзів: Рівіса, який мріяв стати цілителем, і Імара, що навчався на големщіка. А також мене, Самідіра та Вальдегора. У вампіра якраз був черговий вихідний для самостійного навчання, тож він вирішив витратити його на дослідження. І мою охорону.

З вампіром другокурсники вже встигли познайомитися на святі Квітнення, коли танцювали біля вогнища на площі, тож його поява не викликала незадоволення. Головне, щоб вони не довідались про його расу.

Аномальна зона захопила покинуту вежу з одноповерховою спорудою. На перший погляд нічого незвичайного в око не впадало, але наблизившись, я помітила, як повітря навколо споруди мерехтіло, а іноді навіть іскрило.

- Як бачите, загрози тут немає. Тут вже побували всі - від селян до магів, - сказав Леорі, перетинаючи межу.

Я ризикнула піти слідом. Дихати під куполом було трохи важче, але особливого дискомфорту не відчувала. Саме повітря було наповнено запахом попелу та гарі, наче тут нещодавно була пожежа.

- Я ж тут не заради мародерства. Мені цікавить саме місце, - запевнила я, прислухаючись до своїх відчуттів.

Трохи сильніше, аніж завжди стукало серце - аж тисло в грудях. По шкірі бігали "мурахи", а вуха уловлювали ледь помітний гул, наче поряд проходили високовольтні дроти. Було моторошно. Моторошно та неспокійно.

- Давайте для початку пообідаємо, - запропонував Імар. Ми йшли години три, добре встигли зголодніти.

- Тут? - здивовано запитала я. Не знаю як у хлопців, а в мене від цього місця кусок в горлі застрягне.

- Краще дійсно вийдемо з зони, - підтримав мене Вальдегор. Схоже, він теж відчував небезпеку цього місця. Он як ніздрі ходять.

***

В приміщені одноповерхівці було абсолютно порожню. Навіть дошки з підлоги зірвані, рами з вікон вийняті, а дах знятий. На черзі були стіни. Над вежею також добре попрацювали мародери.

- Я знайшов пластини тут, - сказав Леорі махаючи на нішу, яких було багато в підвалі вежі. - Їх тут ціла купа лежала. Якого хочеш кольору. Але, як бачиш усе розібрали спритні шукачі.

У підземелля ми ризикнули спуститися вчотирьох, залишивши Рівіса з Імаром спостерігати за зоною. Раптом вона почне зникати, а ми не встигнемо її залишити.

- А сама вежа належить цьому місцю? - запитав Гор, ретельно простукуючи стіни.

- Ні. Вежа з будинком належать зоні, - відповів хеда.

- Он як.

Глухий стукіт привернув увагу всіх присутніх. Вальдегор стукнув по сусідньому камінцю. За стіною - порожньо.

Вибити декілька камінців для Леорі не склало трудноців. Одне заклинання - і готово. Перед нами ще одні сходи вниз.

Знайдене сховище нагадувало лабораторію чи майстерню: полиці зі склянками, бляшанками, камінцями, рудою та деревиною. Шматки якихось пристроїв лежали поряд з інструментами. Довгий стіл заставлений посудом, горілками, приладдям і списаними папірцями, які від дотику розсипалися.

- Цікаво, чому вона розташована так глибоко під землею? - запитала я, беручі зі столу прозору призму в металевій оправі.

- Ховалися від жерців, - відповів Вальдегор, намагаючись при цьому прочитати хоч одну нотатку - чорнила давно втратило колір.

- Скоріше за все, ти маєш рацію. Це зараз можна відкрити магічну крамницю, а до початку війни за таке спалювали живцем, - додав Леорі. - Я піду нагору. А ви?

- Я лишусь тут. Може знайду чогось цікавого.

- Мабуть, також піду на свіже повітря. Тим паче, може хлопці також хочуть пошукати, - сказав Вальдегор й разом з другокурсником залишив приміщення.

Рівісу тут не знайшлось нічого цікавого, тому разом з Імаром ми провозилися до заходу сонця. Сиділи б й довше, але нас покликали на вечерю.

01 Злотарія 157р.

Околиця Маг-Рівіка

Вранці прокинулась від звуків брязкоту металу, а визирнувши з намету, побачила двох напівроздягнених хлопців, які розважали двох інших спарингом. Незважаючи на те, що вночі вдарили приморозки, складалось враження, що їм не холодно.

- Хто виграє? - запитала я у Рівіса.

- Вальдегор. Спочатку йшли на рівних, але Леорі не витримує темп, почав видихатися.

І чому я не здивована? Мабуть, згадала слова Філла, що якщо буде дуель між цими двома, то вампір виграє. І дійсно - ще декілька хвилин, й Леорі втратив свого меча, який приземлився майже у моїх ніг.

- Доброго ранку, - привітався зі мною посміхаючись вампірчик. - Ти вже вмилася? Готова до тренувань?

- Я, мабуть, сьогодні пропущу, - не хотілося ганьбитися на очах сторонніх. - Краще піду, поплаваю.

Підхопивши рушник, я пішла до невеличкого струмка, розташованого неподалік від нашого табору, в якому не тільки неможливо плавати, а й утопитися - настільки дрібний він був.

***

Зону вирішили залишити опівдні, попередньо ще раз обстежив лабораторію та ретельно замаскувавши прохід. Але не встигли ми й кроку зробити, як небо затягло важкими хмарами, і нас накрила холоднюча злива. Ховатися довелось у вежі - лише тут був хоч якийсь дах. А від спроби розігнати за допомогою заклинання, мене відмовив Леорі: від води несло магією спостереження. Я, грішним ділом, в першу чергу подумала на декана - йому міг запросто ляпнути Віткар, куди мене біса понесли. Але на це заклинання дивно реагував Вальдегор. Він тихенько гарчав, а його червоні очі аж світилися - чим лякав другокурсників. Хлопці ретельно переховували страх, але я його відчувала.

- Я скоро повернусь. Лише дещо перевірю, - сказав вампір й, не чекаючи зайвих питань чи заперечень, вискочив із вежі.

Поступово злива посилювалась, блискавки все частіше освітлювали небо. У повітрі з’явився новий неприємний запах, від якого в мене з очей покотилися сльози. А ледь чутний гул посилився настільки, що його почули всі.

Відчуття небезпеки охопило мене. Я підскочила до виходу з вежі, та почала озиратися в пошуках загрози.

- Ята, - звернувся до мене Леорі, що стоячий поруч. - Самідір обернувся вовком із рогом, а в тебе на шиї з’явилася луска. Що відбувається?

- Небезпека.

- Яка? Звідки?

- Не знаю. Ще й Гор не повертається. Не подобається це мені.

- Ходімо на розвідку. Та стій - зараз на нас накину заклинання не промокання, - схопивши мене за руку, зупинив хеда.

- А он і Вальдегор, - відвернув нас голос Імара. - Що він робив в будинку?

- Це не Гор, - дістаючи лук зі стрілами з браслету, відповіла я.

Леорі, також не зводячи очей від незнайомця, замотаного в плащ, дістав свій меч.

- Стій! - викрикнула я, натягуючи тятиву. - Хто ти?

Незнайомець зупинився, але не завмер. Те, що прийняла за плащ, насправді виявилось крилами - після розгортання яких я змогла добре роздивитися гостя.

Він більш нагадував двометрову мураху: шість лап, жало та дуже схожа голова - особливо очі й щелепи. Лише більш кремезний.

- Ларгінець, - тихо промовив Леорі.

- Хто? - перепитала я.

Мені не подобався стан хлопців - налякані, наче приречені на смерть.

- Нижчий демон. Його неможливо вбити. Від нього неможливо сховатися. Наша єдина перевага - кількість. Може, вдасться поранити настільки, що він не буде здатен нас переслідувати.

Наче цитуючи підручник, відповів хеда.

- Це ми ще подивимось. Чи ти вже готовий помирати? - запитала я, ховаючи лук.

- Це божевілля, але просто так не віддам своє життя, - запевнив мене він.

- Але помолитися не завадить, - додав Імар, бо з будівлі вийшло ще двоє демонів.

- Можеш й помолитися. А я бачу чудовий привід розважитись. То ти кажеш - його не можливо вбити?

- Можна, але не магією, - відповів Леорі.

Яка гарна новина.

В моїй крові вирувало дике й перворідне бажання полювання. Хотілося обернутися повністю і розірвати на шматки цих тварюк. Приятелі на мене дивились, як на божевільну. Ще б пак - замість того, щоб дістати зброю, я зняла куртку та чоботи. Але пояснювати нічого не збираюсь.

- По одному на нас, і один - на вас. Впораєтесь? Дір, ти готовий?

- Гаррррр, - було мені відповіддю.

- Стій, - крикнув моїй спині Леорі. Але запізно. Я вже наблизилась до першого демона.

Ларгіньці часу не витрачали та утрьох накинулись на мене, дістаючи зброю - довгі списи.

Й почалося.

Один із демонів одразу накинувся на Діра. Але фамільяра не так просто було дістати - той за лічені секунди міняв облік з вовка на білку-мутанта, та назад тим самим уникаючи атак. Увагу ще одного вкрав хеда з друзями.

Те, що з першого погляду прийняла за панцер, насправді виявилось обладунком, на якому мої пазурі залишали не глибокі подряпини. Діставати мечі не було сенсу - вони навряд чи завдадуть більше шкоди. Що там Леорі казав? Вбити можна, але не магією. Тож я намагалася дістатись до голови та просто її відірвати. Без голови ніхто не живе.

Несподіваний викрик Імара на мить відволік мою увагу - і я проґавила момент, як мене схопив за ногу жбурнули. Не знаю, куди саме демон збирався мене закинути, але, перелетівши через стіну, опинилась в будівлі. Добре, що дах був відсутній. І побачила те, чого не очікувала.

Портал! І не просто портал, а стихійний, а отже - нестабільний. Він наче весь складався з чорного диму та блискавок. І з нього виходило ще два демони.

Все. Терпець урвався.

Пазурі при повній трансформації більш міцні та довгі. Та й вогнем плюватися зручніше.

Дракон став несподіванкою для демонів. Неприємною несподіванкою. Я добре відчула їх стурбованість. Але не страх. Шкода. Може, замість бійки вони б повернулися туди, звідки прийшли, щоб уникнути поразки.

Самовпевненість - це добре. Мабуть.

Першим, що я зробила після перетворення - випустила стрмінь вогню. А за ним - ще й ще, перетворюючи простір на суцільну пожежу. Навіть дощ не міг її загасити. Добре, що вогонь не шкодив мені - я навіть не відчувала жару, тож з легкістю маневрувала між охоплених полум’ям демонів, які корчились від болю - та відривала їм голови.

Не знаю, як у підручниках, але в реальному бою ці ларгінці не такі вже й невразливі.

Впоравшись із останнім, добре, що з порталу більше не лізли, бо його вже не було, я вибралась з будівлі - і завмерла на порозі.

Три демони, що встигли вийти надвір, мертвими лежали на землі, а над ними стояв весь забруднений кров’ю Вальдегор. Його пальці скручені, наче в судомі, а саму руку він направив на компанію другокурсників, наче чаклував на них. Поруч із непритомним Імаром, що сплавав кров’ю, сидів Рівіс. А ледь тримаючись на ногах, Леорі погрожував Гору мечем. Самідір же знаходився біля входу, не ризикуючи зайти в вогняну пастку.

- Дракон! - голосно викрикнув наляканій Рівіс, тикаючи в мене пальцем.

Леорі перевів напрямок свого меча в мій бік, намагаючись вирішити, хто становить більшу загрози: вампір чи дракон.

- Опусти меч і дай оглянути Імара, - промовила я, наблизившись до хлопців. Вміння розмовляти у вигляді дракона з кожним разом було все краще і краще. Тож мене мали добре зрозуміти.

- Ята?! Це ти? - здивовано запитав другокурсник, усе ще не ризикуючи опустити меча.

- Я. А ти хто думав? Головний в лусці? Й припини погрожувати Вальдегору.

- Аже ж він вампір.

- То й що! Декан, наприклад, спокійно прийняв цю інформацію. Навіть розмірковував, як його офіційно до школи прийняти. Тож опусти зброю й дай оглянути Імара. Я навіть звідси чую, як його серцебиття слабшає.

Леорі обернувся, щоб отримати підтвердження моїм словам. Рівіс, хвала силі, не став спростовувати.

- Моїх знань не вистачає, - тихо сказав майбутній цілитель, ніби вибачаючись за свою недосвідченість.

Хеда меч опустив, а Вальдегор одразу кинувся до пораненого.

- Я довго не зможу тримати його в цьому світі, - звернувся вампір до мене.

- Що ти пропонуєш?

- На вампіра перетворити не дам, - вліз Леорі.

- Я й не зможу. Потім поясню чому. Мені потрібна кров. Кров дракона.

Це мене збентежило, але я частково трансформувавшись прибрала луску з обличчя.

- Я готова, - й повернулась до майбутнього бойовика.

- До чого? - не розуміючи про що йде мова, запитав Леорі.

- Єдиний спосіб отримати мою кров - це розбити мені носа.

Хлопець розгубився.

- Я не можу цього зробити.

- Ти хочеш, щоб ми урятували життя Імара? Тоді бий.

Хоч я й не мазохіст, але життя має стояти на першому місці. Леорі вагався. Гор був зайнятий підтримкою життєдіяльності, Рівіс сам потребував допомоги. Плюнувши на цих лицарів без лат, я, прибравши луску з лівої руки, вирішила саму себе подряпати. На здивування вийшло з другого разу - й одразу підставила рану до рота вампіра. Загрози, що друг вип’є всю кров не було, рана затягувалась майже на очах. Але цих краплин вистачило щоб відновити резерв, витрачений на знищення демонів.

- Не заважайте, - тільки й сказав вампір та узявся за зцілення.

Ми відішли.

- Декан дійсно знає про нього? - пошепки запитав хеда.

- Так. Він разом з Німідором на початку осені перевірили й відпустили. Звісно, про те, що Гор - вампір, радили мовчати, попрти те, що по Маг-Рівіку ще одна вампірша гуляє. Мовляв, для простих розумних і її вистачить, доки не звикнуть.

- А хто ще знає про нього правду?

- Філл та Улла. Ще Террі, - про Віткара не стала згадувати.

- Це твій друг-ельф?

- Так.

На цьому розмова згасла, й надалі ми в тиші спостерігали як Вальдегор чаклує. Як його руки, наче метелики, пурхали над тілом Імара. Як сила вампіра - ледь помітне свічення - переходила від нього до пораненого. Як серцебиття все більш рівномірно б’ється в грудях. Дощ тим часом припинився, а хмари почали розходитись.

- Зараз він спить. А коли проспиться - буде як новенький. Кого наступного підлатати? Рівіс?

Й не чикаючи дозволу почав зцілювати чергового пацієнта. Наступним був Леорі, на мені ж вже жодної подряпини не було.

Очікуючи поки Імар прийде до тями, я з Вальдегором вирішили перевірити будівлю, де перебував портал. До нас також приєднався Леорі. Самідіра я ледь вмовила залишитись - охороняти зовні.

Всередині лежали два обгорілих тіла, а самі стіни трималися лише дивом. Від порталу не залишилось й сліду.

- Про що думаєш? - запитав Вальдегор.

- Про декана. Розповісти йому, що тут відбулося, чи замовчати?

- Й якого висновку дійшла?

- Звісно, розповім. Хай йому грець.

- Разом підемо. Як отримувати догану, то вдвох. Може не так сильно буде лаятись, - запропонував Леорі.

- Але про одне прошу замовчати, - попросив вампір. - Про те, що я зцілив Імара. Мені й так від учителя перепаде.

- А що то була за магія? Я бачив й не раз як зцілювали, але це щось інше.

- Це суміш зцілення та некромантії. Я вже місяць вивчаю обидва напрямки.

- Але об’єднувати їх вдавалось лише елметам! - здивовано викрикнув хеда.

- Тому й прошу, про мене не розповідати. Не вистачало знов купу питань та перевірок проходити у Німідора.

- Будемо мовчати. Але й не обіцяю, що вдасться тримати довго це в таємниці. Рано чи пізно, не знаю як, але Лавер постійно про все дізнається, - запевнив хлопець. - Хотів запитати: Ята, а чого ти й досі в напівтрансформації? Відчуваєш ще загрозу?

- Ні. Просто в мені з одягу вижили лише чоботи та куртка.

Леорі почервонів, наче томат зрілий. До нього щойно дійшло, що під лускою я повністю гола.

***

У місто ми повернулися пізно ввечері. Другокурсники одразу ж пішли до Фіони з подругами, щоб переконатися, що з ними все добре. А я з Гором - додому. І, залишившись наодинці, розповіла йому, що помітила: самої зони до міста за нами спостерігала зграя незнайомих вовків-перевертнів.