Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина ІV "Осінь 157р." - 5 -

03 Злотарія 157р.

Околиця Маг-Рівіка

Першого дня тижня пан Калрін Лавер спокійно вислухав нашу з Леорі розповідь про злогоду в зоні. Потім хлопця відпустив, а зі мною провів чергове заняття з контролю емоцій. Задовольнившись моїми результатами, відпустив й мене, а наступного дня, забравши з уроків, потягнув до аномальної зони.

- Некромантією смердить гірше, ніж на фермі гноєм. Таке враження, що тут відбувся конкурс: хто швидше підійме мерця. Та не один, а декілька.

Декан дійшов такого висновку після завершення двох годинної перевірки магічного фона цього місця. Хоч некромантія й була офіційно дозволенна, за її практикою пильно слідкували, тож я побоювалась, аби декан не здогадався, що й Вальдегор тут руку приклав.

- Залишки кісток вже майже розтягли на “обереги” селяни. І нащо вони їм здалися? Користі - нуль. Але декілька вдалося знайти. Сподіваюсь їх зможемо дослідити, - завершивши розгрібати попіл, декан подивився на мене. - Більше подробиць пригадати не вдалося?

Я чесно намагалась, але запах згарища заважав зосередитися. Та дещо все ж змогла згадати.

- Портал був тут, - тикнула я рукою майже в центр попелища. - Він не мав стабільної форми, але навряд перевищував півтора на півтора ларка. Ще, на відміну від наших, у нього була відсутня рама. Але найбільше лякало те, що він клуботався - наче не портал, а пожежа. Та ще з нього інколи виривалися блискавки. А! Ще згадала. Якось дим розійшовся, і мені, на тій стороні порталу, вдалося розгледіти контури ще одного демона. Він, на відміну від ларгінців, мав лише дві руки, а на його голові були велетенські роги. Чи то шолом такої форми. Часу розглядувати його більш ретельно не було - я майже одразу розпочала пожежу.

- А він тебе помітив? - з тривогою в голосі запитав Лавер.

- Так. Я це відчувала. Й не тільки бачив - ще й добре розгледів та запам’ятав.

- Звідки така впевненість?

- Я відчула. Він дуже здивувався, коли я перекинулась драконом.

- Це не добре.

- Знову будеш наполягати на цілодобовій охороні?

- Оцінюючи, як ти впоралась з ларгінцями, то буде марна трата ресурсів.

Нарешті. Й пів року не пройшло.

- Але..., - продовжив декан, та я його перебила:

- Хтось наближається.

- То Німідор. Треба це місце взяти під охорону.

Але декан помилився - це були селяни, які ще не встигли набрати “оберегів”. Розігнавши шукачів, ми присіли в очікуванні ельфа з загоном охоронців. А щоб не гаяти час, декан вчив як встановити зв’язок з фамільяром, щоб бачити його очима, на відстані.

04 Злотарія 157р.

Дикий Ліс, Маг-Рівік

- І нащо ти це все притягла? - запитав мене Вальдегор, спостерігаючи, як я розставляла зміст підвалу вежі у своєму підвалу.

- Щоб спокійно з ними розібратися. Може, щось знадобиться.

- Дійсно дракон. Усе до своєї печери тягнеш. А раптом там щось небезпечне? Якась хвороба, наприклад?

Тяжко зітхнувши, я з частиною слів погодилась. Мій підвал дійсно дедалі більше нагадував звалище. Тут уже знаходились деякі речі з Гаяв-Тока, а тепер ще й додала із зони. Якщо чесно кажучи, я дуже ризикувала телепортуючись прямісінько до підвалу - раптом сховище знайшов Німідор та зараз його обстежує. Та, на моє щастя, схованка залишалась не поміченою.

- Я ж не збираюся відкривати ці флакони прямо посеред міста, - намагаючись трохи виправдатись, відповіла я. - От навчуся встановлювати захисні бар’єри, як магістр Стер, щоб жодна бактерія його не перетнула, тоді й почну досліджувати.

- А сама захворіти не боїшся? Може, там спеціальний вірус проти драконів?

- Може. А може - й ні. Час покаже. А ти знов зібрався до фот Хейнна?

- Так. Повернуся наприкінці наступного тижня. Якщо, впораюсь з завданням, звісно.

Я трохи засмутилася, бо на наступний тиждень в мене були деякі плани. Та не стала наполягати, щоб вампір вмовив його відпустити раніше. Все ж не останній рік тут живу. Сподіваюсь. Бо мені подобався цей світ - він дійсно став мені домівкою.

Попрощавшись з другом, я пішла до школи, а він - до лісу, тренуватися.

***

- Учора відбулася дуель між Віткаром та Конном, - тихенько на вухо сказав Філл, поки магістр Семо малював схеми на дошці.

Я трохи запізнилася, тож не встигла зібрати свіжі плітки за день, який була відсутня.

- Дійсно. Тиждень же пройшов! - вигукнула я голосніше, чім слід.

- Пані Ольше, ви хочете щось додати? - запитав учитель, закінчивши малювати.

- Ні. Вибачте.

- Тоді продовжимо. Як бачите, на дошці намальована схема властивостей каменю парлон. Хто розповість, що це за камінь? Пан Шое, прошу.

- Цей камінь включений у групу парліетмінів. Його добувають лише у двох місцях - на островах Шейм та Лург, що розташовані в Синьому морі. В основному ці камені використовуються для оберегів-амулетів, але іноді - як звичайні прикраси.

Філл відповідав чітко та швидко, без зупинок, чим заслужив прощення вчителя, за розмову під час урока. Мені ж дісталась доповідь на наступне заняття по цій групі каменів. Більше розмовляти ми не наважились.

***

Під час обідньої перерви до нашого столика намагалась підійти Айша, але чисельна перевага була на нашому боці. Тож Каштанка скривив губи, продефілювала повз.

- Цікаво, що вона знову хотіла? - запитала Олдрі.

- Звісно, полаятись. Скандал з ранку не влаштувала - день марно пройшов, - відповіла я.

- Дуже схоже. Сьогодні зранку, проходячи повз чужинок, навіть не зачепилась з ними язиками. Лише ввічливо кивнули друг другу головам в знак привітання. Думала, що помарилось, та Ванда це також бачила.

- Підтверджую, - озвалась та, не відволікаючись від тарілки з супом.

Ми з Філлом переглянулися. От дійсно новина. Але мне більше турбувало не це, а дуель між Віткаром та Конном. Цього разу потраплянець не став оголошувати на всю школу, де й коли відбудеться поєдинок, тож усе пройшо таємно не тільки для вчителів, а й для учнів. На жаль, Філл й не знав, чим все закінчилося, а єдиним джерелом інформації були три подружки-пліткарки. От вони й розповіли, що Віткар здобув перемогу, а потраплянці поклялися, що більше не будуть розповсюджувати непідтверджені плітки.

***

Наступною моєю турботою було дізнатися про стан Імара. Відловивши після закінчення четвертого уроку Леорі, я нарешті довідалась, що з хлопцем усе добре. Його життю нічого не загрожує, тому зараз перебував в гуртожитку на долікуванні й на наступному тижні повернеться до навчання. В мене наче камінь з душі впав.

- А чому ти переховуєш від всіх, що ти дракониха? - запитав мене Леорі.

- Навіть не знаю. У Доримі порадили не привертати зайвої уваги, я з цим погодилась. Адже в тому, що я не лише перевертень, а дракон, - користі ніякої. Тож нехай поки це залишиться в таємниці.

- Хай буде. А як Вальдегор?

- З особистим вчителем навчається. Кров розумних не п’є, якщо це тебе турбує.

- Трохи лякає. Але якщо ти впевнена, що він не несе загрози - я тобі вірю. До речі, було б не погано ще з ним потренуватися на мечах. Він дійсно гідний супротивник.

- Я передам, коли він повернеться додому на відпочинок.

05 Злотарія 157р.

Дикий Ліс

Відпрацювавши ранкову зміну в крамниці й скориставшись відсутністю Вальдегора, я обережно сортувала те, що притягла з аномальної зони. Каміння, руда, деревина вже акуратно лежали на полицях. Склянки та бляшанки з незрозумілим змістом заповнили сусідній стелаж. А от незнайомі прилади продовжували лежати на столі разом із трофейними інструментами з підвалу.

Вранці в крамниці було небагато покупців, що дозволило безперешкодно роздивлятися каталоги втрачених артефактів пана Прієра в пошуках знайомих пристроїв.

Мою увагу привернуло зображення артефакту, що дозволяє копіювати й переносити на папір цілі сторінки з книг. І на відміну від пристрою мого старого світу, цей був дуже компактним, зручно тримати в руках. Така собі трубка: з одного боку - гладкий кристал, а з іншого - срібло та кістка, і на додачу - купа незнайомих рун. Розпитавши артефактора, дізналась, що такі речі були дуже розповсюджені років так п’ятсот назад, але таємниця їх виготовлення давно втрачена, а останній виріб розтрощили жерці під час війни. От як би знайти хоча б один, та дослідити - можна було б відновити їх виробництво. Після цих слів сиділа задоволена, й, як ніколи не чекала кінця робочої зміни, бо в купі на столі бачила саме цей пристрій.

- А ти впевнена, що це безпечно? - спостерігаючи, як я дістаю річ із купи, ретельно виконуючи роль няньки, запитала мене Улла.

- Не дуже. Якщо це не те, що ми шукаємо, - тож й експеримент ставитимемо у дворі, якомога далі від будинку.

- Може, хоча б Філла дочекаємось? - зробила слабку спробу мене зупинити подружка. - Чи в інший день? Там такі хмари за вікном, того й дивись злива розпочнеться…

Я навіть з артефактом відчувала - їй також цікаво, чи дійсно це потрібний нам пристрій. А якщо так, то він значно полегшить нам конспектувати довідники.

Відійшовши десь ларків сто, ми встановили притягнутий з дома табурет на рівне місце. На табурет поклали непотрібний лист чернетки, а в спеціальний отвір пристрою налили чорнила.

- Ну що, пробуємо?

- Так, - зітхнула соліенка, погоджуючись.

Я зосередилась і прочитала заклинання з каталогу, поступово наповнюючи артефакт магією.

- Він світиться! Світиться! - радісно вигукнула Улла.

- Й гріється. Тепло, але не гаряче. Отже...

Крок другий. Кристаловою частиною я не поспішаючи проводила над чернеткою, спостерігаючи, як ті самі руни відображаються на поверхні пристрою. Крок третій. Чергове заклинання - і чистий аркуш. Але, на жаль, нічого не вийшло.

- Може, чорнила не ті? - припустила подружка.

- Може. А може, заклинання не так читаю. Чи акцент заважає. Спробую ще раз.

- Головне - не виклич демона при цьому.

Спробувала я не раз й не два, а на двадцять другому нарешті підібравши потрібні нотки в голосі, досягла успіху. Руни лягли на чистий папірець, але затримались ненадовго.

Радість невеличкої перемоги затьмарила холоднюча злива.

08 Злотарія 157р.

Маг-Рівік

Магістр Ванлір, перш ніж почати урок, подивився на всіх присутніх уважним поглядом, начебто хотів щось зрозуміти.

- Сьогодні ми відійдемо від навчальної програми, й поговоримо про аномальні зони та загрози, які вони становлять. Багато хто з вас чув, що нещодавно одна з таких зон з'явилася майже біля міста, а деякі навіть її відвідали і на власному досвіді відчули всю небезпеку цього місця. Отже, зокрема прямої загрози нападу, існують приховані - наприклад, прокляття. Саме через одне таке прокляття в нашому світі з’явилися перевертиши. Усі чули про них і знають, чим вони відрізняються від перевертня? Перевертні народилися з двома іпостасями, які успішно контролюють й не можуть передати свої здібності через кров або слину. Перевертишами стають такими. По-перше - внаслідок неналежним чином проведеного ритуалу зі збільшення сили або під час спроби вилікувати не виліковне. По-друге - це прокляття. Й по-трете - через укус або подряпини вже зараженого. Жоден з цих варіантів не має зцілення, тому перевертиши вважаються немерцями, як-от, наприклад, місцеві вампіри. Наступна загроза, яку може нести зона, - це хвороби. Всі чули, й сподіваюсь готові, про ліронську лихоманку? Так от, років п’ятдесят тому поблизу Лірона відкрилася аномальна зона, і шукачі пригод одразу до неї сунулись. Повернувшись з неї принесли не тільки скарби, а й хворобу. Місто майже вимерло, вижили лише ті, хто вчасно його залишив. Наступною напастю є…

Після такої лекції жага до пригод в зонах мала б зникнути. Але не в мене. Лише збільшилось відчуття обережності. А ще дізналась, що єдина для мене небезпека - опинитися закритою всередині.

***

Під час обідньої перерви цілительки поскаржились, що їм також прочитали лекцію про безпеку відвідування таких зон. І це, чесно кажучі, налякало більше, аніж усі страшилки магістра Ванліра. Тож думка, що хтось все ж таки приніс до міста якусь гидоту міцно засіла в голові - хоча більше жоден з вчителів цю тему не підіймав.

Проте, затримавшись на при кінці заняття по артефакториці, дізналась від магістра Шиппера, що дійсно копіювальні апарати заправлялися спеціальними чорнилами, які можна отримати, лише приготувавши самостійно, рецепт має бути в бібліотеці.

Що ж, це не перша інформація, яку ми шукаємо в бібліотеці.

10 Злотарія 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні вночі я погано спала. Мені снилися демони - ціла армія їх стояла під стінами Маг-Рівіка та вимагала, щоб їх всіх прийняли до школи магії. Мабуть, саме тому я й прокинулась від ледь вловимого шуму. Прокинулась не сама, а разом з Самідіром. Ми подивились один на одного - чи не наснилось.

Шум ішов з Маг-Рівіка: хтось намагався обережно зламати замок та прокрастися всередину.

Переступаючи якомога тихіше, я наблизилась до вікна, з якого було видно двері. Темно як… як… як вночі. Тож єдине, що змогла розгледіти: відвідувач мені не знайомий. Високий, худий, наче складений з самих кісточок, з довгим хвостом, яким він розмахував від нетерпіння. Чекати, поки він доб’ється успіху, не хотілося. Тож нічого краще не придумала, як увімкнути світло. Злодюжку це добре налякало - тікав так, наче я за ним Самідіра в образі вовка послала здоганяти. Звісно, на вулицю я виглянула - так про всяк випадок, але далі порогу нікуди не пішла.

***

А от вранці, коли прийшла на роботу, на мене чекав не приємний сюрприз.

Виявилось, що не лише до мене вночі намагалися вдертися. Двері до крамниці були добряче подерті. Та не тільки в пана артефактора - майже в кожну магічну крамницю цієї ночі намагалися залізти. А в деякі - це вдалося. Навіть захисні артефакти та заклинання не вберегли. Із сусідній лавці готового зілля викрали майже весь товар, що був розлитий по пляшках. А в книгарні навпроти - з десяток рідкісних книжок і цілий ящик зі сувоями.

Нолан особисто обстежив кожне місце злочину - навіть до мене завітав. Та все марно. Ані за запахом, ані за магічним відбитком простежити, звідки прийшли крадії, було неможливо.

- Ята, - звернувся до мене пан Прієр, - ти зможеш сама трохи посидіти? Я схожу до майстра Грату, замовлю нові двері. А Джуліан щось запізнюється.

- Звісно посиджу, - погодилась я.

- Ваш онук в місті? - здивовано запитав Нолан.

- Так. Приїхав учора вранці. Допомагатиме мені в крамниці та навчатися родинним таємницям. Тож я піду. З вами, заступник голови, я сьогодні мабуть більше не побачусь, тож до побачення.

- До побачення, - попрощався перевертень, а коли ми залишились наодинці, запитав те, про що не очікувала: - Так це правда, що ти дракониця?

Й звідки вони дізнаються? Учора про це мене запитав Соренто, коли вдвох ходили до театру. Сьогодні - Сент Луй.

- Так, - чесно відповіла я.

- Зрозуміло, - тільки й промовив хлопець, та, не попрощавшись, залишив крамницю.

Довго розмірковувати, що означає це “Зрозуміло”, в мене не вийшло. Місто прокинулось, і до крамниці завітав перший покупець. Точніше - покупниці.

- Доброго ранку! - привіталася я, хоча з язика ледь не зірвалося: “Чого приперлися?”. Та зібравшись, змогла ввічливо запитати: - Чим можу допомогти?

- Нам потрібні переговорні пристрої. В цьому світі вони є? - одразу запитала Юліссія.

- Так, звісно, вони існують, - полумки додала: “І коштують як невеличкий будинок в селі”.

- А в цій... крамниці їх можна придбати? - продовжила розпитувати ельфійка.

- Так. От один з них, - та вказала на дзеркало в мій повний зріст, в важкій бронзовій оправі.

- А меншого розміру нічого не має? - скрививши свій ніс, так що стала схожа на пацюка.

- Є. Але вони працюють на невеличкі відстані...

- Місто охопить? - перебила мене Ренна.

- Так.

- Тоді покажи. Чого тягнеш кота за хвіст?

- Добре. Ось артефакти, зроблені за тією ж... еммм... технологією, що й велике, - та поклала на стіл невеличке люстерко - лише око в нього й можна роздивитися.

- Й скільки воно коштує? - продовжила допит Юліссія.

- Два з половиною джуба, - й посміхнулась. Витягнуті пики були варті цього моменту.

- Нічого собі! А дешевше немає?

- Дешевше - лише скриньки-телепорти для листів.

- Скриньки завеликі, та й писати часу немає. Я придумала - зроби нам знижку. Нам потрібно чотири.

Ага, значить хлопцям не потрібно.

- Не можу. Я тут лише продавець. Якщо хочете знижок, раджу дочекатися пана Прієра. Лише він вирішує, за скільки продавати свої роботи.

- А чого це ти нам грубиш? - несподівано подала голос Ліона.

Я навіть не знайшла, що відповісти на це звинувачування. Розмовляла я з ними як з іншими клієнта. Єдиною різницею - цим я не одразу пропонувала дешевші аналоги.

- Дай нам книгу скарг, - не вгамовувалась вампірша.

- Такої тут немає.

- Що означає “немає”? Який дикій цей світ. Я викличу поліцію.

- Викликай, - спокійно погодилась я. А що? Це буде весело - може, хоч кам’яний вираз обличчя Нолана зміниться?

Й коли до сварки долучились всі подружки, дверний дзвоник оголосив прихід чергової дійової особи.

- Що за галас? - з порогу запитав Джуліан, з яким я ще вчора встигла познайомитись.

Поява молодого ілліна змусила дівчат перестати поводитися як базарні торговки. Вони заспокоїлись й вже жалісними голосками почали розповідати, яка я погана - грублю їм та відмовляюсь продавати товар за ціною, яка їх влаштовує. Може, на пана Прієра це б і подіяло, та не на Джуліана. Як я встигла помітити - на першому місці в нього робота, потім знов робота, а розваги взагалі - марна трата часу. Тож він не повівся на засмучені, гарненькі обличчя.

- Якщо пані Ята каже, що дзеркала коштують два з половиною джуба - це означає, що вони коштують цих грошей. Й продати їх дешевше - немає можливості. Візьміть два замість чотирьох.

- Але ми хочемо кожна своє! - пускаючи сльозу по щоці, не здавалась Юліссія.

- Тоді влаштуйтесь на роботу. Назбирайте потрібну суму й приходьте до нас, - при цьому хлопець так відверто посміхнувся, що навіть я повірила в його щирість.

При слові “робота” обличчя дівчат знов перекосило. Зрозумівши, що від Джуліана нічого не доб’ються, залишили крамницю.

- Доброго ранку! - вже зі мною привітався хлопець.

- Доброго. Бачив, що сталося з дверима?

- З дверима бачив. Але дай відповідь на одне питання: чого не користуєшся даром емпата? Заспокоїла б їх, та виставила за двері. У мене й досі мурахи по шкірі від цих дівах. Влаштували цілу виставу. Таке відчуття, що колишню наречену зустрів - та не одну, а зі злими сестрами-близнючками. Жах.

- Невже так погано?

- Чесне слово. Я від весілля в степ втік. Добре, що вона не стала очікувати, й швидко знайшла собі іншого.

- Казку розповідаєш.

- Та ні, все правда. Я ж як і ти, емпат - тому недобрі наміри завжди передчасно відчуваю. Так що в тебе з силою?

- З силою все добре. Навіть контролюю - хоча й ношу захисний амулет. А щодо цієї компанії - вони викликають у мене лише негативні почуття. Тому й не ризикнула.

- Може, й на краще. А тепер детально про двері. Що відбулося?

Я й розповіла. А також не забула додати, що й до мене вночі приходили. Нащо - незрозуміло. Крамницю ж я ще не встигла відкрити.

12 Злотарія 157р.

Маг-Рівік

Сьогодні знов зранку була злива. Щось зачастили вони в цьому місяці - поки дійшла до школи, ледь не промокла до нитки. Добре, що вже встигла вивчити водовідштовхувальне заклинання, на відміну від інших учнів школи. Майже всі перші та другі курси в коридорах намагалися один одного висушити.

- Ти вже чула? - запитала мене Улла на початку уроку з зілляварства.

- Що саме? - уточнила я, бо щось краєм вуха чула, але прислухатися не було настрою.

- Вночі на кількох дівчат напали. Ті, що, вижили потрапили до лікарні з рваними ранами та слідами укусів. Мені за сніданком Фіона розповіла - якраз їх зміна була.

- Може, й правда з аномальної зони якась потвора до міста потрапила, - додала Окдана. - Ти обережніше, коли повертаєшся додому пізно. Вже знов ніч довше дня, темніти рано починає.

- Мене завжди проводжають.

- Ага, я чула. Заступник голови магічної варти особисто, - щиро посміхнулась Астра. - Але все одно, будь обачнішою. Може, тобі тимчасово до нас в гуртожиток переїхати?

- Дякую, але не хочу вас турбувати. Та й мене охороняє не тільки Нолан, а й ця сонна білка-мутант, - тикнула я пальцем в Самідіра, що згорнувся клубочком на столі.

Фамільяр на мої слова солодко позіхнув та знов встромив мордочку в пухнастий хвостик. Він пів ночі не спав і на щось стурбовано реагував. На щось таке, чого не відчула я. Лише одне - загроза. Але що саме є її причиною - невідомо.