Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина І. “Зима 156-157рр. ” - 7 -

14 Сребния 157р.

Маг-Рівік

Прокинулась ще до світанку від відчуття дискомфорту. Розібравшись із причиною, повернулася до “людського” вигляду. Мабуть, недаремно не стала відмовлятися від такого зручного ліжка, яке зміго розмістити, хоч й маленького, але дракона.

Переконавшись, що нічого не пошкоджено, вирішила ще полежати, розвалившись “зірочкою”, та надовго мене не вистачало. Спрага дій перемогла.

Впоравшись з ранковим ритуалом частоти, я попрямувала вниз, де була розташована їдальня.

Щось це мені нагадало...

Порожні столики, відсутність власника. Ось тільки це був не Дорим.

Сумно посміхнувшись спогадам, я сіла за один зі столиків біля вікна, в очікуванні, коли з’явився хтось із працівників цього закладу.

- Ви рано! - вигукнула дівчина в білому фартусі та хустині на голові. - У нас ще сніданок не готовий. Лише хліб поставили в печі.

- А вчорашній залишився? - запитала я.

- Так, але...

- От і чудово. Принесіть його. Тільки перед цим наріжте тонкими шматочками та обсмажте на олії. А сир, шинка є? Теж несіть. А є у вас трав'яний чай?

- Є. А також є чайний лист, - гордо заявила працівниця.

- Тоді його й заваріть. Буду дуже вдячна.

- Зараз принесу.

Замовлення довелося чекати трохи більше, ніж очікувалося, але воно того варте. Окрім того, що я замовила, мені принесли варені яйця та смажену кров'яну ковбасу. А також креманку з вишневим варенням до гарячого чаю. Як сказала господиня, компенсація за те, що не змогла вчасно забезпечити сніданок - включений до виплати проживання.

***

Школу знайшла швидко, але, на жаль, сьогодні був вихідний день. Охоронець на вході порадив завітати завтра о восьмій ранку. Подякувавши, я вирушила досліджувати місто, яке вчора не встигла добре дослідити. А досліджувати було що.

Місто звивалося вузькими, майже лабіринтовими вуличками, які тіснилися між невисокими кам’яними будинками з гострими дахами. Бруківка під ногами була нерівною, а повітря наповнював легкий запах сирості та старого дерева. Кожен поворот ховав у тіні темні арки та вузькі прохідні проходи, що, здавалося, вели у таємничі підземелля.

Височенні вежі піднімалися над містом, ніби суворі охоронці - їхні шпилі, прикрашені різьбленими кам’яними фігурами, кидали довгі тіні на вулиці, а з вершини чути було час від часу мелодійний дзвін дзвонів. Вікна будинків були вузькими, вночі їх прикривали дерев’яними ставнями, які тріскотіли від вітру. Інколи помічала вуличні ліхтарі на масивних залізних кронштейнах. Зараз вони не працювали, але з заходом зірки запалюваючись, кидали м’яке жовте світло, що підкреслювало текстуру старої кам’яної кладки.

У повітрі відчувалася загадковість, ніби за кожним кутом ховається давня легенда або невідома небезпека. Місто жило своїм особливим життям - крик рибалок, шелест тканин ремісників і дзвін мечів у тренувальних дворах - усе це створювало атмосферу часу, коли світ був одночасно прекрасним і суворим.

Трохи поблукавши, я вийшла в торговельний район, розташований буквально за два кроки від школи. І вже там, з відкритим ротом, дивилась на крамниці артефактів, зіль, книг, зброї, посуду та багато іншого

Чесно кажучи, я вперше в цьому світі бачила книги на продаж. Здебільшого це були мемуари, балади чи романи. Але я помітила кілька довідників із трав та одну тонку книжку по одній із місцевих рас. Я не змогла втриматись й негайно купила їх - раптом стануть у нагоді. А якщо ні, то вони покладуть початок колекції непотрібних книг.

В рядах де продавали готовий одяг, теж не стрималась. Одяг перевертнів був, звісно, зручним, але я вирішила його зберегти для довгих подорожей. А у звичайні дні згодиться й звичайний одяг. Льняні, світлі сорочки, темних кольорів вовняні штани, спідниці та туніки. В цьому належало ходити до школи. А от дві оксамитові сукні - одна кольору червоного вина, а інша смарагдова - були святковими та мали прикраси зі сріблятсого мережива та вишивки з дрібними камінцями. В них я відчула себе справжньою красунею.

Останньою покупкою на сьогодні було в планах взуття, але у чоботаря не було відповідного розміру на маю ногу. Знявши мірки, чоловік пообіцяв за три дні пошити мені черевики, більш придатні до міста.

Вирішивши, що сьогодні з покупками досить, я повернулася до гостьового будинку, де зручно вмостившись з книжкою, почала вдосконалювати свою навичку читання.

Дамони - так називалася раса, що стала предметом моєї уваги. Спершу йшов детальний опис їхньої зовнішності. Виявилось, що існувало кілька підвидів, і це зайняло майже третину книги. Потім - легенди, традиції, стародавні обряди, викладені лаконічно, але з глибиною. Було мало, але кожне слово наповнювало мене зацікавленістю і легким сумом через те, що знання такі обмежені. Хотілося дізнатися більше, розкрити їхні таємниці й зрозуміти, як ця раса впливає на цей світ.

15 Сребния 157р.

Маг-Рівік

Вранці школа нагадувала стривожений вулик. Учні бігали, голосно сперечалися, мірялися силою. Й це я ще не встигла переступити ворота.

- Чого завмерла? - запитав мене вчорашній охоронець, здоровезний каргол. - Заблукала?

- Ні. Хотіла дізнатися про вступні іспити. Та не знаю куди йти.

- А, тоді тобі туди, - та показав на двоповерховий будиночок, який з'єднувався з іншими корпусами критимипереходами. - Усередині запитаєш куди далі.

Подякувавши, я вже більш впевнено рушила територією школи.

Усередині будівлі мені одразу зустрівся іллін в довгій, темній мантії. Не зупиняючись, він махнув рукою в бік потрібних дверей та побіг далі у своїх справах.

Постукавши та дочекавшись дозволу, я увійшла до кімнати.

- З якого приводу? - запитала мене дівчина-ельфійка, уважно на мене подивившись. На мені хоча й був новенький одяг, який придбала вчора, та хутряний плащ був іще з Окрольда. Схоже, дівчина одразу помітила відсутність родових знаків - її настрій миттево змінився: незадоволеність поступилася місцю зневаги.

- Доброго ранку. Я хотіла все дізнатися з приводу вступних іспитів, - до негативного ставлення до себе я вже майже звикла.

- Ви зарано. Набір починається з першого лютерія. Складаєте іспит - й, якщо проходите, вас зараховують, - пояснювала вона тоном, ніби говорила з дурненькою.

- Розумієте, я в цьому світі новенька, - видихнув та стримав гнів, продовжила. - Якщо ви чули, минулого місяця в Доримі Коло притягнуло до себе потраплянців. Я одна з них, тому навіть уявлення не маю, що тут та як.

- Так чули, - дівчина знов миттево змінила ставлення: зацікавленість пришла на місце зневаги. - Шуму було навіть тут. Що ж, тоді все зрозуміло. Але в листі, який ми отримали, йшлося про сімох магів. Вони теж вже тут?

- Навіть уявлення не маю, де вони зараз. Ми з ними не дуже поладили, а точніше зовсім. Останнього разу бачила в Доримі у заїзді “Північний вітер”, - так хотілося додати “Не зовсім тверезими”, але втрималась.

- Так, з цим розберемося пізніше. Отже, іспит складається з двох частин, які проходять одразу в один день. Спочатку перевіряють ваш рівень магії. Якщо він задовільний - переходите до перевірки вміння читати, писати та рахувати. Якщо нічого з цього не вмієте, у вас є час знайти собі вчителя. Далі. Цього року вступні іспити розпочинаються третього лютерія та триватимуть до вісімнадцятого. Навчання в нас є як платне, так і безкоштовне - але в останноьру випадку доведеться відпрацювати благо гільдії після закінчення. Після успішної здачі іспитів вам буде потрібно обрати предмети - не менше восьми, але не більше десяти. Можна також обрати не магічні дисципліни: історію, філософію тощо. Кожен магічний предмет коштує двадцять ассімів, не магічний - п’ятнадцять. Вступні іспити безкоштовні, а проміжні та випускні - платні. Що ще? А, ледь не забула: сам іспит починається о восьмій ранку. Не запізнюйтесь. Здається, все.

- А де я можу ознайомитись з переліком дисциплін?

- У мене. Але виносити не дам.

- Тоді, якщо ви не проти, я його перепишу.

- Так, звісно.

Я дістала з сумки блокнот та ручку й хутко переписала та записала все що було потрібно.

- У мене до вас останнє питання. А чи є у вас гуртожитки?

- Є. Але в них в одній кімнаті проживає одночасно від чотирьох до шести осіб. На початок навчання місць вже не має: як тільки хтось звільняє місце, одразу знаходиться наступний в черзі. Тож краще пошукайте житло в місті. Багато хто здає кімнати - сппитайте про це в Торговельному чи Ремісничому Кварталі.

Подякувавши, я вийшла з кабінету, заглиблена в думки - й одразу з розмаху врізалась в ілліна, який допоміг з потрібними дверима.

- Та що ж за день такий? - вилаявся він, розуміючи, що саме він винен у зіткненні. Пробурчавши слова вибачення, легенько посунув мене він увірвався до кабінету зі словами: - Ліскара, Джуарід в себе?

- Так, - відповіла та.

Далі підслуховувати не стала. В мене й своїх справ вдосталь.

16 Сребния 157р.

Маг-Рівік

Коли була в Лурбіні, в банку “Платинова Кірка” мені обіцяли допомогу з фінансовими питаннями, чим й вирішила скористуватися.

Усередині банку було розкішно: Поліроване дерево, мармур, золото, кришталь, та килими. Моя дракониця була задоволена, хоча сама ніколи не любила “цяцьки” й показний статус достатку.

- Добрий день. Чим можу допомогти? - щойно я переступила поріг банку, як до мене одразу звернувся його працівник.

- Добрий день. В мене в вашому банку є рахунок. Його відкрили в Лурбіні, й там пообіцяли, що в будь-якому відділенні можу звертатися з фінансових питань.

- Ви хочете зняти гроші чи покласти?

- Скоріше зняти. Але перед тим, як це зробити, хочу у вас запитати - може, знаєте, де в Маг-Рівіку продають будинки? Хочу придбати один.

Ідея придбати власне житло виникла в мене після години блукання по Торговельному Кварталі в пошуках кімнати. Умови в таких помешканнях, звісно, були набагато кращі, ніж у трактирах, але для більш постійного проживання хотілось більше зручностей та менше допитливих сусідів.

- Прошу пройти зі мною. Ми залюбки допоможемо вирішити ваше питання. До речі, мене звуть Карг Грорин.

- Приємно познайомитись. Я - Ятаар Лій-Фо Ольше.

Гном привів мене до невеличкої кімнати з запаленим каміном та зручними м'якими кріслами біля нього.

- Присядьте. У володінні банку є кілька маєтків та інших забудов. На яку суму ви розраховуєте?

Ось тут я замислилась, бо зовсім не орієнтувалась в цінах на нерухомість в цьому світі.

- Щось не так? - запитав співрозмовник. Напевно, моє мовчання було занадто довгим.

- Ні, все гаразд. Я просто не знаю цін на житло, - чесно зізналася я. Якщо мене спробують надурити - я це відчую одразу.

- Я, звісно можу назвати ціни, але не бачивши товару, вам буде важко зрозуміти, чи воно того варте. Давайте краще зустрінемось завтра о дев'ятій ранку. Я особисто покажу вам усе що маємо, та розповім скільки це коштує. А якщо вам нічого не сподобається - пошукаємо серед інших продавців.

Ідея мені сподобалася, і я одразу погодилась. Зрештою, вони не можуть змусити мене купити те, чого я не захочу. Це навіть не вдалося торговельним агентам у моєму минулому житті. Попрощавшись з паном Грорином, хоч би ім'я запам'ятати, я вирушила до гостьового будинку. Більше планів на сьогодні не було.

17 Сребния 157р.

Маг-Рівік

- А тут колись була крамниця алхімії та зіль, - прокоментував пан Грорин.

Я оглянула кімнату поглядом. Запилено. Брудно. Махри павутиння. Зламані меблі. Облізлі стіни. Камін, закіптюжений сажею. У повітрі - затхлий запах.

За цією кімнатою ще були приміщення. Одне нагадувала комірчину для швабр, інше - з сходами, що вели до горища. Все це мало вихід не на головну Торгову вулицю, а у провулок Сірого провулка. Але мені вже було байдуже. Я закохалася в це місце з першого погляду. Тут було так багато магії, що здавалося начебто це місце створено не руками.

Напередодні я обмірковувала, які дисципліни хочу вивчати, та зупинилась на артефакториці. А це місце ідеально підходило для майстерні - або навіть крамнички. Я навіть назву підібрала: "Скарбничка Дракона".

- Скільки коштує це приміщення? - зморщивши ніс, щоб не чхнути, при цьому намагаючись приховати інтерес, запитала я.

Пан Грогин розпочав сьогоднішній показ із триповерхового особняка майже в центрі міста. Потім перейшов до більш скромніших будинків - таких, вартість яких я вже могла собі дозволити. Звісно, якщо ще продам деяку кількість луски. А тепер - це.

- Так, давайте подивимося. Отже, колишня крамниця магістра Фрилрга “Лист здоров’я” оцінюється в... сімдесят п’ять джубів.

- Тут ремонт обійдеться у всі двісті, - скептично зауважила я, сподіваючись, що з ціною не прогадала.

- Ми можемо скинути до шестидесяти, але не більше. Дешевше - тільки оренда.

- А чиїм коштом буде проводитись ремонт?

- За рахунок наймача, - задоволено оголосив гном, але радість тривала не довгою: прямо під моєю ногою зі скрипом провалилася гнила дошка.

- Сорок, - внесла я пропозицію, діставши свою кінцівку.

- П’ятдесят, - тут же підхопив торги гном, хоча до цього казав, що дешевше вже нікуди.

- Домовилась, - тут же погодилась я.

Звісно, можна було ще поторгуватися, перевірити, чия жадібність переможе - гнома чи дракона. Але бажання отримати власну домівку перемогло. Того вже надвечір я стала володаркою будиночка в провулку провулка.

19 Сребния 157р.

Маг-Рівік

Учора весь день провела у сортуванні мотлоху в крамниці. Визначала, що ще може знадобитися, а що варто викинути. Сьогодні сміття вже виносили будівельники, яких мені порадила володарка «Червоного Яблука».

Четверо працівників швидко звільнили приміщення, а потім зялися до демонтажу: здирали штукатурку, зривали гнилі дошки, зміцнювали балки. Працювали швидко й злагоджено.

Щоб я не плуталась під ногами, мені також знайшлося заняття - обережно виймала скло зі старих рам. Дерево давно пересохло й тріщало навіть від легкого дотику, але мені вдавалося не порізатися. Поряд уже стояли новенькі віконниці - гладкі, трохи світліше за колір старих.

Наймані працівники були не людьми, а Санкорами. Усі всіх чотирьох були очі яскравих кольорів та маленькі ріжки, що стирчали з темного волосся. Вуха - трохи загостреними, як у мене, а хвости з пензликами були настільки рухливі, що вони використовували його, як третю руку. У мене навіть з’явилася ідея - свій так натренувати.

А ще вони любили спілкуватися під час роботи - чим неабияк мене розважало. За день я наслухалась більше байок і небилиць, ніж за весь час мого перебування в цьому світі. Навіть за Террі не було часу сумувати.

- Ята! - покликав мене один із працівників, на ім'я Енферні. - Ось тут у вас дірка в підлозі.

Я підійшла ближче. Справді - у підлозі чорніла рівна дірка, завширшки з дві долоні. Протягом із неї не тягнуло, але погляд у ній губився.

- І нащо вона? - поцікавилась я.

- Це злив відходів, - пояснив будівельник. - Щоб невдалі експерименти не в ті руки не потрапили та шкоди не наробили.

- А куди вона веде?

- Кудись глибоко під землю. Під Торговий Квартал, а може й далі. Ходять чутки про стародавні катакомби, що тягнуться через все місто наче павутиння. Коротше - ніхто нічого не знає, але всі користуються. Закриваємо, чи він вам теж знадобиться.

- Ні. Хай залишиться.

Не знаю, чи будуть в мене залишки від небезпечних зіль, щоб регулярно їх зливати, але от зручностей хотілося. Бігати в туалет узимку - та ще “радість”, особливо в місті. В Маг-Рівіку, як і в усьому цьому світі, сучасної каналізації не було. Все чистилось та прибиралось магією, якою я поки не володію в тій мірі щоб одним рухом брові прибирати за собою лайно. Тож, якщо вже є готовий канал для зливу - дурницею було б його закривати.

Та на цьому сюрпризи не закінчились.

Над дверима, просто під товстим шаром старої штукатурки, будівельники виявили ліпнину. Орнамент був незвичний: невідомі мені руни, що утворювали арку від одвірка аж до самої підлоги. Такі самі символи згодом знайшли й над каміном - витончені, але виразні, наче їх не ліпили вручну, а зливали з каменем у єдине ціле.

Я не впізнала жодної руни. Але щось у них було... живе. Вони вібрували на краєчку зору, ніби світло ламалось об них. Дивитися було цікаво й водночас тривожно.

- Залишити? - запитав Енферні, протираючи рукою порох з каменю.

- Звісно, - відповіла я. - Гарно ж.

Санкори переглянулись між собою. Коротко. Погляди швидкі, але виразні. Один стис плечима, інший щось мугикнув собі під ніс. Та вголос не сказали нічого - просто повернулись до роботи, ніби нічого й не сталося.

Мені не сподобалось, як вони подивилися. Втім… хіба це вперше? Тут багато хто воліє тримати язика за зубами, особливо коли справа стосується магії.

А я тим часом вирішила - ці руни залишаться. Хто знає, може саме вони й тримали цю стару будівлю на плаву посеред мінливого світу?

26 Сребния 157р.

Маг-Рівік, Дикий Ліс

Сьогодні був один з найкращих днів у цьому світі. Погода - чудова. Сонце яскраво світило в чистому, без однієї хмаринки небі. Вітру не було. Лише мороз “щипав” за ніс, що стирчав із шарфа, коли йшла вулицею. На сніданок в “Яблуці” подавали млинці з вершками та суничним джемом. Нещодавно працівники завершили ремонт, а вчора доставили меблі - тож сміливо можна перебиратися та влаштовуватися. Звісно, багато чого ще все-таки треба було придбати, але це мене не лякало.

Я була щаслива. І саме з таким відчуттям сиділа на одному зі стільців, кинувши сумку з речами поряд.

На житло це було мало схоже - радше на крамницю. Шафи, стійка, два кресли біля каміна. Готувати їжу тут можна було хіба що в каміні, але я поки планувала купувати вже готову в “Великій Ложці” - таверні напроти школи. Для сну було щось середні між ліжком та диваном. У кімнаті ж з ямою облаштувала санвузол, куди воду потрібно було або начарувати, або носити відрами з ближньої криниці. Митися ж належало в міських лазнях, або вдома - в чані.

Отже, я сиділа, задоволена собою й тим, що життя починає потихеньку налагоджуватись. Усе навколо було новим, незнайомим, але вже не таким ворожим. І тільки зараз я помітила, як давно не відчувала цього теплого внутрішнього спокою.

Розслабившись, я й не помітила як хвилин десять розглядаю руни біля дверей. Їх, на відміну від білих стін, пофарбували в золотистий колір, що м’яко виблискував у денному світлі. Спершу це здавалося просто декоративним елементом, але чим довше я на них дивилася, тим виразнішими і зрозумілими вони мені ставали.

Не ставши ламати над цим голову, я довірилась інтуїції та почала робите те, що на той момент здавалося правильним. Торкнувшись руни над каміном - тепло пробігло крізь шкіру. Потім я побігла до дверей - торкнулась до наступної. І так декілька разів - бігала між дверима й каміном. Раптом пролунав різкий звук, начебто луснула струна. Простір мов здригнувся.

Першим, що я помітила, - це зміна пейзажу за вікном, у яке я в той час дивилася: замість стіни сусідньої будівлі - сніг та дерева.

Обережно відкривши двері, на всякий випадок підперла їх стільцем. Тепло, звісно, буде вивітрюватися, та й снігу нанесе, але принаймні вони випадково не зачиняться.

Коли я подорожувала з Террі, ми часто відпочивали в маленьких гаях. Але тут, зараз, переді мною розкидається повноцінний зимовий ліс. Пахло хвоєю та свіжістю, а сніг був незайманий. Ретельно озирнувшись, я подивилась на те, звідки вийшла: це був кам'яний будинок з заваленим снігом дахом.

Обійшовши будинок, я по-перше впевнилась в його цілісності, а по-друге - знайшла ще одні двері, що зі скрипом, але все-таки відкрилися. Всередині все було трохи запилене, проте не ушкоджено, а головне - тепло. На першому поверсі розташувалась вітальня та кухня; також були виявлені двері в конюшню та теплицю. Другий поверх, точніше - мансарду, займали спальня, кабінет, лабораторія та майстерня.

Повернувшись на перший поверх, я вирішила спуститися до підвалу. Але тут на мене чекав сюрприз: я опинилась у своїй крамниці, де стілець усе ще продовжував підтримувати двері.

Спочатку трохи злякалася - адже виявилась невідомо де. Але, зібравшись з думками, зачинила двері. Натиснувши руни у зворотному порядку, полегшено зітхнула, коли за вікном знов були стіни міста.

Так, з цим розібралися.

Повернувшись до коридору, я вирішила перевірити горище, де взагалі-то, й планувала облаштувати спальню. Та мою увагу привернули двоє дверей, яких раніше не було. За ними був розташований підвал. Тож, підіймаючись по сходах, я вже здогадувалась, що ніякого горища не побачу. І вгадала - загадковий будинок на місці.

- А хто тут блукає? - не очікувано пролунав голос.

Я так була зосереджена, що не помітила, як за спиною хтось підійшов. Обернулася з усією обережністю - й вже за мить стояла з відкритим ротом дивилась на волохату істоту.

Зростом він - а це був саме чоловік, у цьому я була цілковито впевнена - ледь вище моїх колін. Мав руки, ноги та обличчя, заросле мідною бородою. Волосся того ж кольору прикрашало голову. Він був одягнений у сорочку, штани та безрукавку на хутрі. А на ногах носив щось, що здалека нагадувало капці.

- Чого дивишся? Звідки взялася?

- Знизу, - відповіла я, продовжуючи не просто дивитись, а намагаючись прочитати емоції співрозмовника.

- З крамниці, чи що?

- Саме так.

Тепер уже настала черга невідомого здивовано роздивлятися мене.

- Не брешеш. Отже, крамницею знов заволодів дракон. А це означає, що цей будинок твій. Бо тільки драконам відкривається таємниця цього місця. Я - Кошевирдий, можна просто Коша, домовий цього будинку. А тебе як звати?

- Ятаар, але можна просто Ята.

- Цей будинок пов'язаний з ще кількома, розташованими в різних частинах материка. Тому, якщо знайдеш інші - матимеш власну телепортаційну систему, - одразу повідомив Коша.

- А чому колишній власник продав крамницю?

- Бо не знав ключа, був звичайною людиною. А ти ключ розгадала, бо - дракон. Тож, ласкаво просимо додому.

- А що за ліс за вікном?

- То Дикий Ліс. Але не лякайся - ця чистина безпечна. Всі тварі зібралися біля гір та узбережжі, на кордоні. Вони люблять на обід тих, хто пришов на них полювати.

З Кошою ми одразу здружилися, й я пообіцяла регулярно поповнювати запаси продуктів - особливо чаю, а той готувати, прибирати та слідкувати за порядком.

Також домовий приніс мені сувій з заклинанням, що дозволяло відкривати двері в потрібну місцевість, а не бігати кожного разу між дверима та каміном. На жаль, в інші місця доступу не було - їх потрібно було вручну відкривати. До речі, після прочитання заклинання руни зникли, а замість них утворився орнамент із квітів.

Увечері я привела Самідіра з платної конюшні, а з “Червоного Яблука” принесла вечерю, та ми з домовим влаштували свято на честь новосілля.