Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина І. “Зима 156-157рр. ” - 4 -

29 Морозія 156р.

Терлін, Північний Шлях

- Ята. Ята. Ята, прокидайся! - розбурхував мене повний енергії ельф.

Ми приїхали до Терліна пізно ввечері, втомлені та голодні. Тільки-но моя голова торкнулася подушки - я негайно заснула, незважаючи ні на що. А це невгамовне чудовисько розштовхало мене ще до світанку. Обережне ставлення до Атарільдо зникло, того я могла розслаблено спати вночі, не боячись підстави.

- Пожежа? Потоп? На нас напав табун скажених бджіл? - інколи з недосипу я могла й незадоволено бухтіти. Прикидатися, що ще сплю було марно - у мого друга вистачить наглості й снігом вмити.

- Ні.

- А що тоді?

- Нам пощастило. В одного аристократа половина охорони злягла з отруєнням, а йому терміново треба в Гаркров.

- І яке до цього відношення маємо ми? Не через нас серунець же напав на охоронців.

- Звісно, нашої провини немає, - чесно відповів ельф. - Але нам потрібні гроші.

- Ти пропонуєш піти до них і запропонувати себе в ролі охоронців?

- Так.

- Хм. Гроші зайвими ніколи не бувають. Але є два “але”.

- І які?

- Перше. Як ти сам оголосив, аристократу потрібні охоронці. А який з мене охоронець - ти й сам на днях казав. Я ще ж зі зброєю навіть не на “ви”. Того й дивись - сама себе пораню.

Ельф тяжко видихнув, а я продовжила.

- Друге. Тебе розшукують твої родичі, зустрічі з якими ти не зрадієш.

Сумніви я добре посіяла. Нещодавно - а точніше, попередньої ночі - друг прокинувся блідий, переляканий та спітнілий. Я й не знала до цього, що ельфи пітніють.

- Кину руни, - зважившись покласти вибір на долю, сказав Террі та поліз до кишені, де в нього лежав мішечок з рунами, вирізьбленими на маленьких напівпрозорих камінцях, хоч гадання таким шляхом не було притаманне його расі.

Потрусив мішечок, щоб руни добре перемішалися Террі дістав їх та міцно стиснув в кулаку. Промовив питання, після чого дихнувши на камінці, легенько підкинув їх в повітря.

- Хм, - хмикнув ельф, коли руни впали на мою ковдру.

- І що вони означають?

- Дорога в Гаркров буде легкою, - відповів він і знову підкинув руни. - Навіть хуртовин не передбачається, - очі в нього знову були білими - значить дійсно передбачає. Ще один кидок, - погоні також не буде, - він над чимось замислився, і ще раз кинув.

- Ну що там? - не витримала й запитала я.

- Усе. Все буде добре.

- Я чую у твоєму голосі “але”.

- Хотілось би збрехати, що тобі здалося, але не вийде ж. Я бачу хворобу.

- Чию?

- Твою. Дракони застуджуються?

- Поняття не маю. Сподіваюсь, що ні.

- Може спину потягнеш? - припустив друг.

- Що гадати, якщо цього не уникнути. Їди, кажи що ми згодні, - погодилась, хоча цього разу “але” було більше аніж завжди.

- А я вже. Того хутчіше збирайся. Через годину виїжджаємо. Ти, головне, свої чудо-мечі дістань, а можливаості продемонструвати, що ти ними не вмієш користуватися, не буде.

Мені захотілося кинути в нього чимось важчим аніж подушка, але на щастя друга відповідного нічого під рукою не було.

***

Ми виїхали з першими променями Серін, слідуючи у хвості, за скрипучою на снігу, каретою в якій їхав Ліфат Ейсрок, ерл Геннорг. Під час подорожі я навчилася дрімати в сідлі без ризику падіння в сніг. Ось і зараз, повністю довірившись Діру з Террі, клювала носом, прислухаючись, що відбувається в пів вуха. Тож раптова зупинка ближче опівдня, посеред невеликого гаю, викликала в мене асоціацію з гарячим обідом, а не небезпекою.

- Щось трапилося? - запитала я Атарільдо, бо він виглядав стурбованим.

- Нам назустріч їхали чиїсь сани, і зараз намагаються розминутися на дорозі.

- Більше схоже на засідку.

- Є таке.

- А ти казав, що дорога буде легкою.

- Так і буде, повір мені. Але про всяк випадок приготуйся.

- Гей, там у хвості. Гав не ловіть! - викрикнув Мерт, голова охорони.

- Ми напоготові, - запевнив ельф.

“Приготувались” - це голосно сказано, бо я щіро сподівалася, що якщо це засідка, то мені дістанеться вразливий бандит, якого один вигляд здоровезної дівахи з мечами налякає до втрати свідомості. Чи хоча б той утече, бо мої знання у фехтуванні закінчувалися на тому, що я знала за який кінець той самий меч тримати.

Попереду дуже голосно сперечалися- настільки, що мені навіть не доводилось прислухатися.

- Штовхай. Тягни. Що ти робиш? - та ще багато місцевої, нецензурної лайки. Я навіть слів таких не знала.

Втомившись від цього, я почала прислухатися до гаю. Раптом там хтось є? Зимові птахи перелітали з гілки до гілки. Пару зайців поблизу. А за ними крадеться лисиця. Все. Більш нічого ці сніжні кущі не приховували. Тож я повернулась до того, що відувалось на дорозі.

І ось тут вирішала, що збожеволіла - бо чула кожну другу фразу у повторі як із бочки. Від переляку почала уважно прислухатися - і зрозуміла. Частина того, що я чула, була думками! Телепатія! Прокинулась! Ось яку “хворобу” передбачив Атарільдо. Тепер залишається лише зрозуміти, як її контролювати. Але стало зрозуміло: це не засідка.

- Знову заснула? - запитав підкравшись ельф. Він щойно розмовляв з одним з охоронців аристократа.

- Ні. Я чую думки. Й від цього голова розколюється, - негайно поскаржилася своєму партнеру.

- Неочікувано. Зазвичай телепатія прокидається або в ранньому віці, або вже в досвідчених магів. Спробуй розслабитися та відволіктися. Це повинно допомогти. До того ж, з санками, які потрапили в яму, вже розібралися - зараз продовжимо шлях.

Я кивнула на знак згоди й знову спробувала зосередитись на звуках гаю. Допомогло не дуже - я продовжувала чути, як селяни лають аристократа, а той у відповідь шкодує, що не можна всіх перевішати. Жах.

Лише один з охоронців радів нашій зупинці - без якихось додаткових думок.

Дивно.

30 Морозія 156р.

Північний Шлях

Наступний трактир викликав у нашого наймача чергову порцію відрази, яку він старанно приховував під маскою байдужості.

- Як самопочуття? - запитав мене один з охоронців, підсідаючи до столу, за яким я вже встигла влаштуватися, очікуючи Террі.

Ельф тим часом був зайнятий: намагався домовитися про якнайзручніші умови перебування аристократа в цьому закладі.

- Краще, - запевнила я, й це була правда. Майже доба знадобилась, аби змусити телепатію хоча б тимчасово “замовкнути”.

- Дивна ця подорож, - продовжив розмову охоронець на ім'я Хелм.

За ці два дні подорожі ми з Хелмом встигли досить непогано познайомитися, щоб дозволити собі обговорювати подробиці цієї мандрівки.

- І в чому ж вона дивна? - підтримала я розмову, хоча думки мої раз по раз поверталися до іншого охоронця, Лурстана. Той надто радів з кожної нашої затримки - і це не давало мені спокою.

- Та хоча б з того, - почав Хелм, - що наш господар, ніколи б не винайняв розумних зі сторони. Швидше б він відмовився від подорожі, але не став би так ризикувати.

Я з підозрою покосилася на Атарільдо, який завзято сперечався з господарем закладу. Мій друг володів не лише даром передбачення, але й ментальною магією. Недостатньою, щоб повністю скорити чиюсь волю, зате цілком придатною для того , щоб підштовхнути співрозмовника до потрібної думки. Свого часу він і на мені намагався використати свій дар - ще при першій зустрічі, але не вийшло.

- Може для нього це питання життя та смерті? - припустила я. - Хоча завжди можна скористуватися порталами.

- Не можна. Ми веземо щось не сумісне з портальною системою. Я не маг, в таких речах мало, що тямлю, - знизив плечами Хелм.

Така відвертість мене насторожила.

Нам з Террі не потрібно було знати подробиці мандрівки, а до цієї розмови й не хотілося. Нам було відомо що ерлу Генноргу потрібно було дістатися до Гаркрова якомога швидше, а точніше до кінця цього року.

- Що будите замовляти? - нарешті до нас підійшла подавальниця в недуже чистому фартуху.

Її поява розвіяла напруження й дала змогу відкласти небажані роздуми. Питання лишалося відкритим: чи дійсно мені потрібно знати більше? І головне - чи хочу я цього насправді?

- М'яса неси. Якомога більше, - замовив Хелм й подивився на мене, мовляв, а ти що будеш?

- Якщо є, то принесіть тушковані овочі. І хліба, - додала я. М'ясо - то добре, але від нього важкість у шлунку.

Дівчина пішла, а Хелм продовжив:

- І хлопці якось дивно захворіли. Всі їли одне й те саме. Пили теж. А вночі половина не могла дупу від горщика відірвати - тільки щоб проблюватися. Добре, що ви під рукою опинилися. А то затрималися в Терліні незнайомо на скільки. А нам вже не терпиться якомога швидше позбутися цього...

- Хелм! - голосно викрикнув Мерт. Чоловік щойно увійшов до трактиру разом з Айвером, ще одним охоронцем. - А де всі?

- Етон з Яром в конюшні, доглядають за коніньми. А Лурстан щойно тут був.

Всі, включно зі мною, обвели зал поглядом в пошуках Лурстана.

Окрім нас в залі було ще три гноми - вони хутко вечеряли смаженим м'ясом і про щось люто сперечалися. Ще за одним столом - два жерці, що не поспішаючи пили вино, глечик якого стояв на столі.

Лурстан знайшовся на другому поверсі. За його словами він перевіряв кімнату в якій належало спати їх господарю. Його поведінка мені зовсім не сподобалась - занадто він метушився, занадто старанно пояснював свої дії. Здавалося, що цей хлопець щось замислив. І явно - не добре.

Треба буде все ж випитати подробиці про цього індивідуума. Сподіваюсь що бажання попліткувати у Хелма не зникле, після розмови віч-на-віч з головою загону.

Та й до самого Хелма виникали питання. То він каже, що не знає, що саме ми веземо. То раптом згадує, що ця річ "не сумісна з портальною магією". Якось підозріло багато він не знає, але водночас знає те, чого знати не повинен би. Це ж охоронець, не довірена особа. Хоча… можливо, йому просто язик свербить.

Я аж на мить завмерла.

А от навіщо мені все це знати? Ці люди - чужі. Я їх бачила вперше вчора. І, цілком можливо, більше ніколи не побачу. Вони підуть своїм шляхом. А я - своїм. До магічної школи. До свого майбутнього.

Невже справді хочу встрягати глибше? У чужі справи. У можливі змови. У речі, які можуть мати ціну - і не лише в монетах.

Я глибоко вдихнула. Треба буде поговорити з Террі. Але без зайвого захоплення.

***

Вечеряли окремо. Ерл Геннорг - разом з Мертом та Террі - у спальні куди до цього відтягнули дерев'яну балію, а зараз дівчата тагали гарячу воду. Аж завидки взяли. Я ж - з іншими охоронцями в загальному залі. Цьому не образилась. При розподілу чергувань мені дісталися Хелм та Айвер, що мене цілком влаштовувало. Треба буде скористатись нагодою. Зблизитися трохи, зібрати більше подробиць. Бо як би я не намагалась переконати себе, що воно мені не треба, - вибір уже зробила. Я вирішила: краще знати, ніж не знати. Навіть якщо ці знання принесуть ще більше запитань.

32 Морозія 156р.

Північний Шлях

Мене десь опівночі розбудив ельф і помінявшись зі мною місцями, зайняв нагріте ліжко. Хелм з Айвером ще раз обійшли територію трактиру, після чого Айвер піднявся на другий поверх й сів поряд з дверима спальні господаря, а я з Хелмом залишалась внизу.

Аби заповнити час, охоронець дістав пошарпані карти та почав навчати місцевій грі. Втягнулася швидко, того гра пішла жвавіше. Але на моє розчарування, охоронець більше не став базікати про мету цієї подорожі.

Просиділи ми довгенько, іноді підкидуючи дрова до каміна, іноді перекидаючись куцими коментарями щодо гри, порушуючи тим самим тишу. Саме тому я почула стороні кроки у дворі.

Спершу подумалось на запізнілого мандрівника - ми з Террі самі не раз стукали в двері посеред ночі. Але я відчула, як щось липке лізе в мою свідомість. Таке саме відчуття було, коли чаклував ельф. А коли Хелм раптово лобом стукнувся о стільницю й захропів, це підтвердило мою здогадку. Що там Террі казав? Дорога буде легкою? Я його вуха на бігуді наверчу за такі передбачення.

Ледве розштовхавши охоронця - той до останнього опирався - довелось полити водою. Після цього коротко пояснила ситуацію. Хелм мене тут же відправив на гору по Айвером, а сам підійшов до зачиненого вікна, намагаючись в щілини розгледіти, що коїться не подвір'ї.

Захоплений з собою ще один глечик з водою прийшовся в нагоді: хлопець спав на підлозі, поклавши руки під голову й посміхався. Мабуть, щось добре снилося - аж будити не хотілося. Але я що, даремно воду з собою принесла?

На перший поверх ми спустилися вчасно. Хелм намагався відкрити дверний замок, але в нього нічого не виходило: охоронець, до останнього чинив опор впливу невідомого мага розуму.

- Потрібно будити інших, - наказав Айвер коли Хелм від дотику, прийшов до тями.

- На мене ця гидота не діє. Ви вдвох впораєтесь?

- Так. На нас амулети, тому магія так погано діє.

Я, не ставши зайве затримуватися, за секунди дісталася кімнати де спали Террі та Мерт. А ось ліжко Лурстана виявилось порожнем.

Ельф прокинувся одразу - він просто спав звичайним сном. Розбудити голову загону доручила другу, а сама кинулась до кімнати ерла.

Аристократ спав як немовля: живий та неушкоджений. Єдине, що в кімнаті було не так - так це розкрите навстіж вікно й розкинуті речі з дорожньої сумки.

Я вистромилася з вікна і в сяйві зірок помітила як від трактиру віддаляються троє вершників. В одному з яких я впізнала Лурстана.

Влаштувати погоню не дав Террі, пообіцявши все пояснити коли прокинеться наш наймач. Будити Геннорга та пояснювати ситуацію доручили Мерту, як голові загону. Я ж пішла перевірити як там Етан з Яром у конюшні. Мабуть, також сплять чарівним сном.

35 Морозія 156р.

Гаркров

Сьогодні ми перетнули межу міста Гаркров і на цьому наш супровід закінчився. І добре, що вдало - а то не бачити нам додаткових грошей.

Як виявилось у ерла Геннора було більше довіри до ельфа з Енаріона аніж до деяких своїх охоронців. Я в це майже повірила. Скоріше за все, Террі знову застосував свою магію й “вмовив” аристократа переховати таємничий артефакт, довіривши його зберігання ельфу.

Я трохи подулася. Друг називається - міг би й мені сказати. Але ж розуміла: просто не було коли, в нас не виходило залишитись на одинці. Та й головне - результат. Магам, яким везли, артефакт дістався цілий та вчасно, ми отримали винагороду, а ерл - позбувся зрадника. Всі в виграші.

Розпрощавшись, ерл з охоронцями попрямували в гості до свого друга, а ми з Террі обрали пристойний заїжджий двір, що був нам по кишені. Там замовили гарячу ванну, найсмачнішу вечерю й дивом знайдену пляшку ігристого вина.

- Загадай бажання, - сказала я Террі, рахуючи останні секунди року, що минав.

Ельф з підозрою подивився на мене, але не заперечував - як і проти придбання ігристого вина, як і проти того що ми п'ємо його рівно опівночі. Лише пробурчав про дивні традиції. Я ж, навпаки, ніби наблизилась додому. Й навіть у глибинах свідомості очікувала феєрверк, але, звісно, його не було.