Щоденник Яти Ольше. Том І

Частина III "Літо 157р." - 2 -

07 Смарагдия 157р.

Маг-Рівік

- Ви повинні не голосно та заспокійливо співати. І тоді л’єрис приживеться на новому місці, - пояснювала магістр лар Кілла.

Нарешті ми закінчили вивчати звичайні трави та перешли до магічних. І першим був невеликий кущ з фіолетовим, круглим листям та тоненькими корінцями-ниточками. Кожен з учнів, обравши свою пісню, під неї пересаджав рослину, від чого в теплиці був неприємний для мого слуху гул. І хоча, на мою думку він більше дратував, л’єрисам подобалось. Від чого рослина не тільки тягла свої коріння до землі, а й рухала листям.

Зосередившись на кущику, я не одразу помітила, що відбулось в теплиці. Усі розумні чоловічої статі замовкли й неначе загіпнотизовані дивились на мене. Навіть Філл. Це одразу помітила вчителька й наказала припинити спів. Усі дівчата замовкли, зокрема й я. Тиша простояла хвилин п’ять, доки хлопці не отямились.

- На сьогодні з практикуму все. Впорались всі, навіть дехто - більше, - похвалила учнів ельфійка. - Закріпіть набуті знання у вигляді невеликого звіту на тему «Корисні властивості л’єриса». Всі вільні. Пані Ольше, а ви підійдіть до мене на хвилинку.

Залишавши свій досить бадьорий кущ у горщику на полиці, я підійшла до вчительки.

- Треба з вашим співом щось робити. Бо це не перша рослина для якої доведеться співати. Хоча ви й чужосвітня, та все ж таки - дракониця. І ваш спів, як виявилось, може зашкодити навколишнім.

Магістр говорила не голосно, та я все одно озирнулась - чи не підслухає нас хтось. Кожен вчитель знав про те, що я дракони ця - задля безпеки навколишніх. Бо не дивлячись на те, що вивчала я загальну магію, все ж вона в мене виходила трохи інша.

- У вас є захисний артефакт від цієї сили? - запитала магістр.

- Немає. Я навіть гадки не мала, що можу так впливати на розумних.

- Навіть порадити не можу, який найкраще підійде для вас. Але з цим треба щось робити. Краще зверніться до досвідченого артефактора - наприклад до магістра Шиппера, або будь-якого іншого майстра в місті. І не зволікайте з цим. А поки я забороняю вам співати на своїх уроках. На жаль, в інший час я цього зробити не можу, але сподіваюсь на вашу відповідальність.

- Співати точно не буду, - запевнила вчительку.

Я й в минулому житті співала переважно наодинці. Мій голос мало кому подобався - завдяки йому навіть можна було визначати, як до мене ставляться. Якщо просили замовкнути - то негативно.

***

Завершивши розмову, я пішла відмивати руки від землі, коли почула знайомий неприємний голос Айші:

- Що я чула! Ти намагалася загіпнозувати своїх однокласників!

- Як же було добре весь той час, коли ти десь швендяла, - замість виправдовувань видала я. - Мабуть, вся школа відпочила. Почала жити нормальним життям. Радіти. Закохуватись. Навчатись. Досліджувати. Але ти повернулась - й зараз намагаєшся отруїти все світле, що тебе оточує.

- Про що ти говориш? Ти що збожеволіла?

- Я?! Ні. Це ти з глузду з’їхала від власної злоби.

І розсміялася. Голосно.

- Не смій. Чуєш, не смій на мене чаклувати.

- Айша, змирися: ти - непотріб.

- Не смій! Не смій! Не смій! - ніяк не заспокоювалась дівчина.

Її крики привернули увагу тих, хто проходив поруч на подвір’ї. Зібрався при цьому досить великий натовп. Але мені на нього було байдуже. Хотілося лише одного: довести цю мерзоту до сліз. Щоб вона валялась на землі та просила прощення у всіх, кого образила.

- Ята, досить!

Я відчула, як на мене впливають магією. Легка, холодна - мов потік води на розпечене чоло. Свідомість трохи хитнулася, але проясніла. Чужий спокій, проникнувши в мій розум, повернув до реальності. Віткар був блідий і на межі втрати свідомості. Я була здивована, що його сил вистачило, щоб змусити мене заспокоїтись. До цього це вдавалось лише Атарильдо. Ельф також прикладав не малих зусиль, але ніколи не виснажував себе цим. Наскільки ж сильним був мій друг?

- Дякую. Ти вчасно. Ще б трохи - й знаймо, що б я з нею зробила.

Згадка про Террі мене остаточно заспокоїла, тож я змогла звернути увагу на Айшу. Налякана дівчина, усвідомивши, що вільна від чужого впливу, негайно забігла до будови школи. Мені б побігти за нею навипередки до кабінету декана, але треба подбати про Віткара.

- Ти як?

- Вже краще. А ти не перестаєш дивувати своєю силою. Щотижня - якась новина.

- Я майже шкодую про це.

- Не треба. Твої очі вже знов срібні. Ти краще йди до декана.

- А як же ти? Тобі треба до цілителів.

- Он, Фіона біжить. Вона допоможе. А ти йди.

- Впевнений?

- Так.

- Залишаю його на тебі, - звернулась я до іллінкі, що щойно підійшла. - Впораєшся?

- Так. Звісно.

***

Айша вже задоволена сиділа в кабінеті Лавера. Але декан цим явно був не задоволений. Він явно був розлюченим на дівчину, хоча ретельно це переховував.

- Зачекайте за дверима, пані Бетерлі, я хочу поговорити з пані Ольше на одинці.

- Але...

- Ніяких “але”. Я вас вислухав? Вислухав. Прошу почекати за дверима.

Айша незадоволено засопіла, але вийшла. Я ж, недовго думаючи, зайняла майже рідний стілець навпроти столу декана.

- Що стало причиною втрати контролю над силою?

- Дістало. Просто дістало все. Особливо - постійні звинувачування та вигадані плітки. А тут ще ці демони..., - й запнулася: не вистачило все декану вибовкнути.

- Які демони?

Лавер пильно дивився на мене в очікуванні відповіді, але я вперто мовчала.

- Так діло не піде. Отже, почнемо з того, що мені відомо про ваше знайомство і з магістром Німідором, і з ерлом Генноргом. Також я знаю, що ви ходили на впізнання відьом. Отже, ви там щось побачили - і це недобре вплинуло на ваш рівень сили. Тому, якщо не хочете когось випадково вбити, розповідайте все. Інакше я вам не зможу допомогти.

Я уважно подивилась на декана та зняла сережку-артефакт. Прислухалась до відчуттів. Декан мені не брехав. Принаймні, я цього не відчула.

Зітхнула.

Мовчала кілька секунд, а в голові свербіла думка. Кому довіритись? Декану? Чи Німідору?

Ще один вдих. Повільний.

Підняла погляд і зустрілася з очима Лавера. Не кліпав. Не ховався.

Я прислухалася - рівне, трохи пришвидшене серцебиття. Без аретмії.

Потім вдихнула повітря - жодного страху, жодної злоби.

Рішення сформувалося само.

Вирішила.

- Демони. Я бачила, а потім поспілкувалась з нижчими демонами.

- Звідки ти знаєш, про демонів?

- Друг розповів. Ельф з Енаріона.

- Чим закінчилось спілкування?

- Я розізлилась та звільнила частину своєї чистої сили.

- Свідки цьому були?

- Так. Віткар Атгрем та Айвер, не знаю призвіща, охоронець ерла.

- У мене таке відчуття, що ви когось ще не назвали. Може, це таємничий друг, який ховається в вашому будинку?

Я аж смикнулася при згадуванні Гора. Декан це помітив.

- Як же з вами важко. Ви взагалі розумієте, що я вам намагаюсь допомогти? А ви навмисно переховуєте те, що може цьому завадити. Звідки така недовіра до навколишніх розумних?

Звідки?

З власного досвіду минулого життя.

Звісно, я потроху вчилася довіряти. Але все ще жила за принципом: «Хто, як не я?»

Хто, як не я, допоможе самій собі?

Хто, як не я, підтримає?

Хто, як не я, не зрадить?

Бо коли ти залишаєшся наодинці - саме ці питання стають твоєю бронею.

І відповіддю водночас.

Зітхнула. Наважилась.

- Вальдегор.

- Що?

- Мого друга звуть Вальдегор. І він цілковито безпечний до оточування. Наскільки може бути безпечним кожен мешканець міста. Він не становить загрози.

- Він маг?

Я замислилась. Вампір мав силу - й немалу - але майже не користувався нею.

- Так.

- І де він навчається?

- Поки що ніде. Але згодом планує вступити до школи.

Така розмова в нас була. Лишалось одне питання: як приховати його расу? “Вампір” просто так не запишеш. А за чужинця не замаскуєш - як з’ясувалось про кожного доповідають в гільдію магії.

- Поки що просто спостерігайте за своїм другом. Якщо помітите якісь зміни - одразу до мене. З Атгремом я потім проведу розмову. А з людиною ерла хай Німідор розбирається. А от з вами доведеться мені. І негайно. Якщо не стабілізуємо ваш загальний, магічний та емоційний стан - відбудеться катастрофа. Глобальніша, ніж учорашній вибух вулкана на острові Клім. Через те, що фахівця з медитації ми, так і не знайшли, заняття я проводитиму з вами особисто. Будемо займатися після уроків, по дві години. Сподіваюсь цього вистачить. І ще. Чесність - на чесність. Після того, як ви “знищили” демонів, сила, яку вони накопичили від відьом, зникла. А ця сила - темна, недобра. Тож було б добре все ж поспілкуватися з вашим другом.

- Я йому це передам, - пообіцяла, хоча сама вже думала, як би сховати вампіра якомога далі в Лісі. Ще полювання на немертвих не вистачало.

08 Смарагдия 157р.

Маг-Рівік

- Отже, читати емоції ви могли майже з першого дня перебування в цьому світі? - запитав мене декан, коли ми зайшли до одного з закритих залів школи.

- Так. Про перший день не скажу - там своїх вистачало. А от з другого точно. Усе, що було спрямовано на мене, відчувала дуже добре.

- А коли почали свідомо ділитися своїми почуттями? Було б цікаво знати, коли - несвідомо, та скоріше за все, ви цього навіть не помітили. І не дивіться на мене так здивовано. Ваша жага до знань просто величезна. У нас давно не було такої кількості відвідувань лекцій. А яка уважність! Ректор в захваті! Не помічали? Ні? Дивно. Але повернемось до вас. Отже, коли саме вперше ви використали свою силу свідомо - на іншого розумного?

- Так одразу й не скажу. Та, мабуть, це відбулося, коли Філл почав часткову трансформацію. Ми тоді ще до вашого кабінету потрапили.

- А це відбулося?..

- Наприкінці кветовія.

- Так. Згадав. Цьому сприяла чергова витівка Айші. Минуло трохи більше місяця, тож маєте пам’ятати, як це робили.

- Добре пам’ятаю. Спробуємо?

- Так. Але почнемо з контролю негативних емоцій. Від них завжди більше неприємностей. Отже, вдарте мне ними настільки сильно, наскільки вистачить сил.

- Впевненні, що я вам не зашкоджу?

- Пані Ольше, я все ж таки досвідчений маг, на відміну від вас. Почали.

Як скажете.

У перші хвилини нічого не відбувалося, але я все глибше і глибше діставала з пам’яті всі образи та приниження минулих років колишнього життя. Які, на діво, згадувались. Краще б згадала, як мене звати.

Я так занурилась в спогади, що навіть не помітила моменту, коли світла шкіра ілліна зблідніла, а сам декан звалився непритомний.

Глечик води, що стояв на столі, став у пригоді.

Декан негайно прийшов до тями й дивився на мене шаленими очима, наче втратив зв’язок з реальністю.

- Пан Лавар, ви тут? - запитав заступник декана Ергін, який саме в цю мить вирішив пошукати керівництво.

Картина, що постала перед його очима, була ще тією загадкою: налякана я з глечиком в руках і мокрий декан на підлозі.

- А що тут відбувається? - запитав санкор, опанувавши себе.

- Тренуємось, - відповів, прийшовши до тями Лавер. - А що ще можна робити в тренувальному залі? Ви щось хотіли?

- Хотів обговорити графік випускних іспитів. Але, бачу, не вчасно. Може, вам потрібна допомога цілителів?

- Так, було б не погано. Тільки допоможіть підвестися на ноги. А вас, пані Ольше, очікую завтра о тій же годині з прочитаними главами з книги, яку я вам сьогодні дав. До побачення, - й, кульгаючи та опираючи на заступника, декан пішов до цілителів.

От і потренувались.

Сподіваюсь, завтра буде більше результату.

***

Учора після нашої розмови з деканом у нього відбулась ще одна - з Айшою. Не знаю, що пан Лавер їй сказав, але сьогодні, коли я йшла до бібліотеки, дівчина пройшла повз мене й навіть не глянула в мій бік. І ніхто з її оточування мені навіть слова не сказав. Це було приємно. Але й насторожувало. Айша не була схожа на ту, хто так легко приймає поразку.

- Ви швидко впорались, - не відриваючись від читання, зауважив Філл, коли я сіла навпроти нього за стіл у читальному залі.

- Я пана декана відправила до цілителів, - якомога тихіше повідомила новину.

- Як?! - не втримався друг й викугнув, чим привернув увагу інших відвідувачів бібліотеки.

- Тихіше. Застосувала ментальну магію. Ти не знаєш, що буває за напад на декана?

- У вас же було практичне заняття. А це означає, що вся відповідальність лежить на вчителі. Отже, нічого не загрожую. Тим паче, декан - досвідчений маг, мав бути готовим до цього. У найгіршому випадку тобі призначить дюжину книжок до прочитання призначить. У твоєму випадку - це нагорода.

- Сподіваюсь.

- Не хвилюйся. Вчителі на практиках серед бойовиків, чи некромантів постійно травмуються - і нічого. Жодного учня за це не було виключено. Вчаться далі, набирають досвід. Ти хоч раз сходи подивись, як Леорі тренується на практичних заняттях - і впевнишся в моїх словах.

- Добре, переконав. Піду за книжками, що мені вже назначили до прочитання.

А ще нещодавно я знайшла одне дуже цікаве заклинання копіювання, яке дозволяє створювати тимчасову копію - точніше, матеріальну ілюзію. Скопійовані таким чином речі не були вічними, тому для мого задуму з дублювання шкільної бібліотеки не підходили. Але в мою голову прийшла ідея створити на базі цього заклинання магічний предмет, який би дублював інформацію з фоліантів у чисті книжки. Я навіть візуально його вже собі в голові намалювала. В основі цього пристрою потрібно використати два дзеркала, ірадрийське скло та самописні пір'я. І, звісно, багато часу та терпіння.

- Уся в наукових пошуках, - майже в саме вухо, відволік мене від читання голос Віткара.

- Так. Ти щось хотів? - запитала я, відкладаючи книжку. Мені кортіло дізнатися, чим закінчилась розмова Лавера з Атгремом.

- Хотів сказати, що демони на мене ніяк не вплинули. Перевірка сьогодні закінчилася, я всю ніч провів у цілителів.

Філл саме відійшов за новою книгою, а Улли сьогодні з нами не було, тому хлопець міг говорити на цю тему без зайвих свідків.

- То є добре. Надія, що енергію яку вони отримали від відьом, просто розвіялась над містом, зберігається.

- Так. А чим це ти декана сьогодні приклала, що він й досі в цілителів знаходиться? - раптово змінив тему блондинчик, бо повернувся Філл.

- Я послухала тебе й знайшла вчителя ментальної магії, - зізналась я.

- Декан погодився?

- Сам запропонував.

- А покажеш, як ти його вирубала?

- Поки ні, бо сама не знаю.

- Шкода. Мені б це могло стати в нагоді на наступнтх магічних битвах.

- Яких ще битвах?

- Ти зі своїм навчанням взагалі помічаєш, що відбувається навколо тебе?

- Іноді. То що це за подія?

- Учні, які здають на магістра, проходять практичні іспити - іноді вони відбуваються у вигляді поєдинку. Мені, звісно, ще роки два, а то й більше, до цього, але ж хочеться знати, що за плечима уже достатньо знань для цього.

- Зрозуміло.

Мені, як майбутньому артефактору, такі випробування не загрожували, тож я зітхнула з полегшенням.

Віткар не став довго затримуватись поряд з нами: ще трохи потеревенивши - і, насвистуючи якусь мелодію, зник між книжкових стійок.

13 Смарагдия 157р.

Маг-Рівік

Улла дізналася, що одна з кімнат в гуртожитку звільнилася, тому вирішила перебратися з Ремісничого кварталу - мовляв, так ближче до школи та й дешевше. Я, звісно запропонувала оселитися в мене, але соліенка відмовилася. Ії жага самостійності була такою ж великою як і у Філла тяга до знань.

Я ще ніколи не була в гуртожитку школи, й на перший вигляд мені тут не сподобалось. Невеличка кімната з чотирма вузькими, голими ліжками. Шафа зі зламаними дверцятами. Брудне вікно. Скрипуча підлога. Один-єдиний стіл, а навколо нього - три табурети; четвертий, зламаний, лежав під одним із ліжок. І запах: пил, алхімічні порошки, зілля, їжа та парфуми. Добре, що я щодня користуюсь маззю для носа, а то б зі сльозами вибігла б звідси.

Аста, одногрупниця, що стояла поруч, добре мене розуміла - вона як перевертень також відчула весь цей “коктейль”.

- Тааа! Це вам не королівські покої, - винесла вердикт дріада Халла, якій також належало тут оселитись.

- Роботи тут багато, - оцінила Окдана -представниця рідкісної, для цієї частини світу раси нарріфед.

- Добре, що всі ходили на заняття з побутових заклинань, - підбила я підсумок.

- Це так, - майже в один голос погодилися дівчата.

Дівчата чаклували самі, й щоб їм не заважати, я вийшла до шкільного парку.

Погода сьогодні була досить спекотна.

Зелені корони дерев. Яскраві квіти на клумбах, барвисті метелики, що тремтять над ними. Спів птахів. Все це створило відчуття легкості та радості в душі. Хотілося розстелити на траві ковдру й влаштувати пікнік. Чи почитати книжку - звичайний роман, а не довідник.

- Ята! Ята! - відірвав мене від мрій голос Олдрі. - А що ти тут забула? Чи нарешті вирішила завітати до нас в гості?

- Майже. Моя подруга з однокласницями заселяється в одну з кімнат. Зараз вони там прибирають, а я тут гуляю - не заважаю їм.

- Тоді ходімо до нас.

Згадавши про запах всередині, мені одразу захотілось відмовитись, але цікавість - як живуть знайомі пліткарки - переважило. Я погодилась. Й мені одразу в руки сунули важкий пакунок, від якого пахло смаженим м’ясом та приправами.

Дівчата мешкали на першому поверсі, поряд із кухнею. Їхня кімната була ще меншою, аніж та, в якій належало жити Уллі. Щоб хоч якось збільшити простір, старшокурсниці здвинули два ліжка поряд, а трете - розібрано стояло в чолі, наче бильце. Це дозволило втиснути біля вікна два столи. Але вільного місця на них не було: купа сувоїв, книги, нотатки, флакони, котел, ножі, одяг, трави та ще багато чого іншого - я навіть обгризену кістку там помітила. Біля дверей розмістилась шафа з одягом. А от зі стільцями тут все було гаразд: аж шість штук стояло біля столу.

- Доброго дня, - привертаючи до себе увагу, привіталась я з іллінками. Дівчата сиділи за столом і зосереджено щось читали.

- О, привіт. Ти проходь, не стій на порозі, - схопилась Фіона та, забравши з моїх рук пакунок, вказала на один з вільних стільців.

Я сіла, а стілець піді мною неприємно скрипнув.

- Нам пощастило вибити цю кімнату, - не звернувши навіть увагу на звук, продовжила Фіона. - Раніше ми жили в іншій. Звичайно, тут менше місця, але без злісних сусідів.

З цією заявою я погодилась. Нема нічого гіршого, аніж жити в кімнаті зі стервою. Та не втрималась - й голосно чхнула.

- Не подобаються умови? - жартома запитала Ванда, дивлячись як я морщу носа.

- Навіть не знаю. Щойно бачила кімнату, де буде жити Улла і трохи не розумію - невже за допомогою магії все це не можливо полагодити?

- Можна. Але надовго не вистачає. Хоча б раз на тиждень якийсь розумник начаклує щось таке, що вчителям доведеться використовувати заклинання скасовування - от все й злітає, - пояснила Фіона. - Тому багато хто, як тільки починає хоча б щось заробляти, шукає житло в місті. Ми також працюємо в міській лікарні: миємо, прибираємо, чистимо, гуляємо з хворими. Іноді довіряють приготувати прості зілля, чи обробити заклинанням легкі рани. Ось влітку плануємо поїхати до сіл поряд з Диким Лісом. Мисливцям за потворами завжди потрібна допомога цілителів.

- Ого, які плани! А не страшно підходити до кордону? - здивувалась я. Наскільки мені було відомо, цю територію намагались уникати якомога більше розумних.

- Трохи лячно, але потрібна практика, - відповіла Ванда. - А в тебе які плани?

- Ще не вирішила. Чекаю відповіді від друга.

- А цей друг мешкає не в Маг-Рівіку? - запитала Олдрі, люшитка до цього займалась тим, що прибирала зі стола, а зараз на відносно чистій поверхні розставляла тарілки.

- Ні. Він аж в Енаріоні.

- Він ельф?! - здивовано вигукнули дівчата.

- Так, а що?

Моє здивування було викликане тим, що ельфів в Маг-Рівіку та в школі вистачало.

- Емммм. Ну, наші ельфи відрізняються від північних. Наші, чи ті які мешкають в змішаних містах, не такі зарозумілі засранці, як їх родичі з лісу.

- Не можу сказати про всіх, але Террі важко назвати зарозумілим засранцем, - стала я на захист друга. Вухастик, звісно, інколи поводився так, ніби світ обертається навколо нього, але ніколи не ставився до мене зневажливо.

- А він дозволяє називати себе не ельфійським ім’ям? - запитала Олдрі.

- А “Террі” - не ельфійське ім’я?

- Так, - підтвердила Фіона. - Взагалі-то багато ельфів, що мешкають поза Лісом, мають більш загальні імена. У тебе в групі ж є ельфи. Ти помітила, що в них є прізвища? Так от, у енаріонських ельфів справжніх прізвищ немає - лише прозвиська, наприклад: Елодарг Світлоносний чи Ардинала Зоряна.

- Прозвиська? - перепитала я, трохи здивовано. - Але ж це звучить як щось несерйозне.

- Залежно від того, хто дає й з якою метою, - знизала плечима Фіона. - Для ельфів з Енаріону ім’я - це частина особистої магії. Вони рідко відкривають справжні імена стороннім. Натомість вигадують образ - і обирають прозвище, яке його підкреслює.

- Тобто “Світлоносний” - це, скажімо, не родове прізвище, а якесь… поетичне псевдо? - припустила я.

- Саме так, - кивнула Ванда. - Ельф може змінити своє прозвище кілька разів за життя. Залежно від того, ким себе відчуває. Особливо, якщо він маг або воїн. Або просто закохався в нову версію себе.

- А “Террі”? - не втрималась я. - Що означає?

- “Террі”… - протягнула Олдрі. - Це, мабуть, сильно скорочена версія чогось куди пишномовнішого. Може, Тер’Аелон Ель-Ран’Віріл, син Лісу і Неба…

- Та годі вам, - я засміялася. - Його дельфійське ім’я - Атарільдо.

- Тарі… Таррі… Террі… Можливо, хоча навряд че, - серйозно сказала Фіона. - Але знай, якщо ельф дозволяє називати себе простим іменем - ти для нього важлива.

Мене раптом обсіло відчуття дивної теплоти… і трішечки туги. Сумую за вухастиком.

- То коли він дозволяє називати себе “іншим”ім’ям, може він дійсно не такий вже й зухвалий. Пропоную випити за справжню дружбу, - промовила Олдрі.

Під ці слова дівчина витягла зі шафи пляшку з темного скла. Фіона за час розмови встигла розвернути пакунок з їжею - окрім м'яса тут були запечені овочі та свіжа зелень. А Ванда нарізати хліб та жовтий сир із великими дірками.

Мені вручили глиняну чарку з червоним вином і продовжили розпитувати, де і як я познайомилась зі своїм другом. Потім трохи попліткували про місцевих хлопців. А згодом Олдрі згадала, що в них нові сусідки й запропонувала зайти до них привітатися, та надати допомогу, якщо потрібно.

Однокласниці з прибиранням вже впорались і намагалися завдяки магії полагодити четвертий табурет.

- То все марно, - запевнила їх Фіона. - Ми вже не раз намагались ремонтувати, але все тримається десь тиждень. Олдрі, ти знаєш, що робити.

Люшитка кивнула головою та кудись хутко побігла.

- Якщо вам на перші дні буде потрібен посуд - звертайтесь, позичимо. Але користуватися обережно, - попередила Фіона.

- Це тут мешкав Вольград з друзями? - запитала в подружки Ванда.

- Так. Їм ще пощастило: взимку в Дикому Лісі знайшли щось таке, що змогли продати та винайняти окреме житло.

- А що саме знайшли? - запитала Астра.

- Не кажуть.

- А гуртожитки не поділені на жіночі та чоловічі? - здивувалась я.

- Ні. А нащо?

- А як же репутація?

- Цнота важлива лише серед необдарованих. Це в них бзик на незайманості, а серед магів такого немає. Чаклуни взагалі дуже рідко коли одружуються з необдарованими. Ми краще оберемо договірний шлюб, ніж втратимо можливість народити дітей з магією, - пояснила Фіона.

- Якщо ти помітила, серед магів багато напівкровок. Це все через бажання отримати для нащадків ще більше сили, - доповнила Ванда. - Але є й винятки, такі як родина Бетерлів. Цім й магію, й чистоту крові, й старовинний родовід подавай.

- Зрозуміло.

- До речі Соренто зі своїми друзями також мешкає на першому поверсі. А Ліорі та Віткар - зі своїми, на другому. Можемо піти привітатися, - запропонувала Олдрі, але довелось відмовитись. Вже був вечір, мені час йти на роботу до “Ведмедика”.