Щоденник Яти Ольше. Том І

Щоденник Яти Ольше. Том ІНаталія С. Шепель

Передмова

З Початку було тепло й зручно.

Моє “Я” заспокійливо колихало, наче на невеличких хвилях. Іноді здавалось, що я торкаюсь чогось пухкого, а іноді - шовковистого. Часом виникало відчуття польоту, ніби в мене відростали крила.

Здавалося, що все це триває вічність. Цілу вічність безтурботності.

Вічність.

Але раптово все змінилося, коли до мене завітав неочікуваний гість.

- Час прийшов, - оголосив він й простягнув мені ключа.

Останнє, що пам’ятаю, - ключ на дотик був крижаний.

А потім все кардинально змінилося

Частина І. “Зима 156-157рр. ” - 1 -

01 Морозія 156р.

Дорим

Я прийшла до тями в погано освітленому залі без вікон, де смолоскипи, що висіли на стінах, відкидаючи химерні тіні додавали цьому місцю моторошності. Але цього було достатньо, щоб помітити натовп, що оточував мене. Кожен з них мав розгублений вигляд та посилене серцебиття. Хтось лежав, хтось сидів, а деякі вже стояли на ногах. Я сиділа. Так зручніше було роздивлятися тісний колодязь, стеля якого губилася в темряві, та грубо вирізаний малюнок на кам'яній підлозі. Було холодно і вогко. А також стояв різкий, неприємний запах цвілі.

Раптово малюнок на підлозі почав світитися, а за декілька секунд став настільки яскравим, що довелось заплющити очі, рятуючи їх від осліплення. Усе скінчилось так же несподівано як і почалось. Але на цьому сюрпризи не закінчилися: за моєю спиною почувся скрегіт у супроводі протягу. Я озирнулась, щоб дізнатися причину їхньої появи.

Як виявилося, в колодязі були двері, і тепер на їхньому порозі стояло п’ятеро чоловіків: один - у довгому білому балахоні, решта - у відшліфованих до блиску обладунках.

- Ласкаво просимо до нашого світу! - голосно сказав чоловік у білому, привертаючи до себе увагу. - Будь ласка, прослідкуйте за мною. Трохи пізніше все буде пояснено.

Усі мовчки повставали й без зайвих питань пішли за супроводом. У мене самої ніби язик онімів, хоча в голові стояв галас із не озвучених питань.

Спочатку йшли нескінченно довгим, вузьким, звивистим коридором, який, судячи з затхлого запаху, був під землею. Його освітлювали все тими ж смолоскипами, що поодиноко висіли на стінах. Потім піднялися по потертих, не одним сторіччям, затемненими сходами. Ще один коридор. На щастя, цей мав вузькі вікна, за якими можна було спостерігати рожеве небо, чи то світанку, чи то заходу сонця.

Наприкінці подорожі були масивні, різьблені двері висотою з два мої зросту, а за ними - просторий зал, затоплений червоним світлом, що вливалось крізь величезні арки вікон.

В залі нас очікували. За довгим столом сиділи двоє чоловіків в такому самому білому одязі як і в нашого проводжатого, але прикрашеному золотою вишивкою. Вони з насторогою дивилися на нас, поки наш супровід не сів поруч з ними та почав щось дуже тихо розповідати. Я намагалась підслухати, як могла, але дивний шум у вухах постійно заважав. Чоловіки в броні стояли уздовж стін, при цьому впевнено тримаючи руки на ефесах - готові в будь-який момент скористатися зброєю. Наче хтось збирався напасти на них. Ага. А як же. Попереду мене стояла невисока дівчина-підліток, для якої навіть її інструмент, що висів за спиною, був важким. Та, мабуть, для вояк вона здавалась дуже грізним супротивником.

Двері залу знову відчинилися, і ще п’ятеро… людей увійшли до нього. Якщо можна так висловитися. Хтось відрізнявся формою вух, хтось наявністю рогів, а хтось мав шкіру нестандартного відтінку. Однак мої супутники також могли похвалитися цим. Як і я, судячи з моїх кігтів замість нігтів.

Зустріч за столом продовжилась з новоприбулими, та ніхто не поспішав пояснити нам що-небудь, хоча й обіцяли. Від цього багато хто почав нервувати. Від нічого не робити, я почала роздивлятися таких самих “щасливчиків”, як і я.

Майже третина була одягнена в броню. Деякі були одягнені в довгі сукні, вишиті хитромудрою вишивкою, або в шкіряні штани та туніки. Але були ті, на кому красувалися корсети, шорти та панчохи. Такі явно мерзли, і з благанням в очах дивилися на решту в пошуках у кого можна позичити одяг. А від двох камінів, що яскраво палали, тепла явно було недостатньо.

- Прошу вашої уваги, - до нас звернувся наш путівник, - тепер ми розіб'ємо вас на групи, і ваші куратори пояснюють вам все детально. Так, перша група - "Воїн".

Від столу відійшов здоровезний чоловік у важкому хутряному плащі, накинутому на широкі плечі. Усі одягнені в броню підійшли до нього. Привітавшись з ними він коротко вимовив "за мною", й група поспішала залишити зал за куратором.

“Жрець”, “Бард”. По черзі продовжував називати “білий”. І як тільки наступний чоловік підіймався зі столу, коло нього негайно зібралася зграйка, після чого одразу покидали приміщення.

Здається й очікувала, але все одно здригнулася, коли почула “Маг” та подивилася на куратора. Це був чоловік середнього віку в темно-синій мантії з довгим, посрібленим волоссям та суворим виглядом обличчя.

- Йдемо, - коротко кинув він і, не очікуючи коли до нього підійдуть, направився до виходу.

Цього разу нас було семеро, за умови, що спочатку було двадцять п’ять. Я навмисно перераховувала, як і кількість променів на малюнку в підземеллі.

Йшли недовго. Особливо запам'яталися спіральні сходи, що вели до вежі.

Круглий кабінет з низькими стільцями, що стояли напроти величезного столу. Декілька вузьких, книжкових шаф, з такими старезними книгами, що вони, мабуть, застали створення світу. А також - невеликий камін, з яскравим полум'ям.

- Вам не пощастило, - “порадував” чоловік, махнувши нам рукою на стільці, щоб вмощувались й сам сів за стіл. - Мене звати Райлі Ланг. А чого не пощастило? Бо магів в цьому світі не дуже люблять. Хоча не буду приховувати, нашими послугами регулярно користуються. Всі від селян до ремісників та від купців до дворян. Але лише за однією умовою: якщо ви добре володієте своєю силою. Нікому не потрібен маг-недоучень. Навіть розбійникам. Невміння грамотно чаклувати завжди тягне за собою якесь лихо. Для навчання є два рішення. Перше - це стати особистим учнем мага. Образу попереджаю: я учнів не беру. Друге - навчатися в школі. Їх багато, але лише дві приймають усіх охочий, бо тільки в них викладають загальну магію. Ці дві школи видають міжнародний диплом, та їхні учні автоматично зараховуються до гільдії магів. Отримати диплом та потрапити до гільдії можна і після особистого навчання. Для цього вам потрібно представити листа з відгуком від мага-вчителя не нижче рангу магістра - і скласти іспит. Питання?

- Як довго доведеться навчатися? - запитав один із хлопців з маленькими ріжками, що стирчали з густого чорного волосся, розкиданого по широких плечах.

- Як ваше ім’я?

- Конн Феттер.

- Від одного року та більше. Це залежить від вашого бажання та можливостей. Навчання платне, тож ніхто вас насильно утримувати десять років не буде. Здобудьте мінімальний ступінь хоча б з однієї дисципліни - і можете бути вільним.

- Тобто, щоб повністю вивчитись потрібно десять років? - знову запитав рогатик.

- Щоб повністю вивчитись знадобиться пів життя. Але все ж бажано витратити хоча б три роки - щоб набратися якогось досвіду.

- А звідки нам зараз узяти гроші на навчання? Навряд-чи зможемо і навчатися, і працювати одночасно, щоб вистачило коштів ще й на життя, - зірвав з язика другий хлопець, вже без ріг, але з довгими, гострими вухами, що “дивились” донизу, вони визирали з-під каштанового волосся, й іноді рухалися. - Мене звати Бран О’Тіллі, - додав він під суворим поглядом мага.

- Для початку вам виділять гроші, щоб з перших днів не стали на шлях злочинців. Звичайно, їх не вистачить надовго, але в школах практикується навчання в борг. Тобто спочатку вчитися, а потім відпрацьовуєте. Подробиці дізнаєтесь вже на місцях. Що ще ви повинні знати? Так! Ледь не забув. Якщо ви не хочете використовувати магію, то наші законники будуть раді надіти вам нашийник для блокування магії. Це врятує від ненавмисного використання, а також - від штрафів та продажу до рабства.

- Рабство?! - від вереску однієї з дівчат, в мене заклало ліве вухо. Я подивилася на дівчину з білим волоссям, що відливало сріблом.

- Так, рабство, - спокійно підтвердив чоловік, мабуть, він вже звик до неввічливості нашої компанії, тому не запитав ім’я. - Тут це звичайне діло. Через борги, злочини, чи по факту народження. Вас також можуть продати в рабство, якщо у вас немає документів, що засвідчують особу. Торговці рабами рідко мають уявлення про мораль чи честь.

- Але у нас немає нічого подібного! - вигукнула друга дівчина, чиє світле волосся нагадувало сонячне світло. Голос в неї був не таких пронизливий, тому глухою я не лишилась.

- Не хвилюйтеся, вони будуть надані разом із грошима, які вже чекають у канцелярії. Мій помічник проводить вас туди пізніше. Але я звертаю вашу увагу: гроші надаються в борг.

Радісний гомін, що з’явився на словах “гроші” стих.

- Там же вам пояснять приблизний курс, щоб ви не витратили все на першу-ліпшу покупку, не знаючи справжньої вартості речей. Ще питання?

- Що станеться, якщо нас вб'ють? - запитав рогатик.

- Ви помрете.

- І не переродимося в храмі? - до чого ж писклявий голос в срібновласки.

- З якого дива?! Ви такі ж, як і всі, що живуть тут. Тільки якщо це особливість вашої раси, тоді так, ви відродитесь, але де саме не знаю. Далі? Питань поки не маєте? Тоді трохи вам розповім про світ в якому вам належить жити. Якщо ви звернули увагу на стіні в мене висить мапа, можете її не лише добре роздивитися, а й запам'ятати. Материк, як вже помітили, в нас один, з купою островів вздовж усього узбережжя. Деякі острови такі маленькі, що навіть не відображаються на мапі. А є такі на яких розташовано по декілька країн. Ви зараз знаходитесь тут, - для цього йому знадобилося піднятися зі стільця і підійти до стіни, ми також схопилися і наблизились. - Це Дорим - столиця Доримського князівства, в якій живе купа різноманітних рас. Країною править князь і рада жерців. Через це нас магів тут не люблять - лише терплять за необхідністю. Якщо проїхати вздовж Північного Шляху на захід до Норгерда, а потім трохи звернути на південь - потрапите до Маг-Рівіка. Міста магів, де знаходиться одна зі шкіл. Щоб дістатися іншої, то треба довго їхати вздовж Великого Шляху, до самого Лакаіра. Потім взяти на схід й проїхати по Південному до Хетбурга - і вже від нього легко потрапити до Маг-Коріфа. Дорога, як бачите, не близька, але між містами є портали. Великі, що ведуть до Норгерда, Вексдола, Мілет-Дуна чи Лакаіра. Це портали в один перехід. А є маленькі - на відстань лише в п’ять фатт.

- А скільки буде в метрах? - запитав Бран.

- Навіть уявлення не маю. А метр - це скільки?

- Приблизно так, - показала вже я на собі, а потім засоромившись додала, - Я Ятаар Ольше.

- Дуже багато, - злегка хмикнув маг. - Простіше, мабуть, буде сказати, що це в середньому п’ять днів пішої прогулянки.

Я про себе присвиснула. Це ж більше тисячі кілометрів виходить. Нічого собі світ!

- Продовжимо, - мовив Райлі Ланг. - Зараз в нас перший день Морозія, останнього місяця сто п’ятдесят шостого року від дня завершення Великої Війни. Коротко: війна відбувалася між магами та жерцями. Перемоги як такої жодна зі сторін не отримала, але було підписано перемир'я, яке і по цей день триває. При зустрічі ми ввічливо вітаємося, при розмові - терпимо і навіть посміхаємося на жарти. Але за спиною один одного лаємо та проклинаємо. Чаклунів захищають амулети та заклинання, жерців - їхні боги. Так, боги в цьому світі справді існують і істинно віруючим відповідають та допомагають, даруючи свою силу. Саме поява Головного і стала крапкою в війні. З цим розібралися. А! Ледь не забув. Якщо ви хочете зв’язатися з представниками свої раси, то самостійно до них звертаєтесь. Але не факт що вони вас приймуть. Що ще?

- Скільки місяців в році? - підняв руку запитала я.

- Дякую що нагадали, - кивнув Райлі. - Місяців дванадцять. В кожному по тридцять п’ять днів. В тижні дев'ять днів, які називаються просто: перший, другий й так далі. А от назви місяців запам'ятовуйте. Та краще вам було б записати. Ось для охочих пергамент та пір’я.

Бажаючи були. Ми всі підхопилися та взяли по листку жовтуватого кольору. Згуртувавшись навколо столу, почали писати.

Сребний, лютерій, діаманій, кветовий, травневий, смарагдий, медяний, врожарій, рубіний, злотарій та листопарій. До назв місяців додали ще назви монет, та їхній курс. Золоті називалися джубами й складалися з сотні срібних ассімів. Ті своєю чергою з сотні чалків - бронзових кругляків. За один чалк давали десять мідних хросів. Один перехід між малими порталами складав п'ятдесят ассімів, а між великими - аж три джуба. Я вже прикинула у скільки обійдеться дорога до школи. Якщо маленькими, то чотириста п’ятдесят, а якщо великим плюс один маленький - то триста п’ятдесят срібних монет. А судячи з того що розповідав маг, це були великі гроші, яких вистачить від трьох до шести місяців скромного життя. Тож порталами користувалися лише заможні люди, чи розумні - так було слід звертатися, або маги, які вже вступили до гільдії й користувалися знижками. А велика кількість чаклунів володіла магією переміщення й порталами взагалі не користувалися.

- Ще питання будуть?

- Так, - не вгомонювалась я, - скільки годин в одній добі?

- Двадцять чотири. В годині шістдесят хвилин. У хвилині стільки ж секунд. Секунда - це “раз і”. Ще не все?

- Так. Скільки мов існує? Чому ми вас добре розуміємо? Не буде у нас проблем зі спілкуванням в Маг-Рівікі чи Маг-Коріфі?

- Офіційних мов більше аніж рас. Але існує єдина мова, яку вивчають усі чарівники, торговці, найманці, аристократи й навіть жерці. Також нею, хоча б частково, володіють усі мешкаючи вздовж будь-якого шляху. Ви розумієте її завдяки заклинанню, яке розвіється десь через пів року. Цього часу буде вдосталь щоб вивчити мову. На вас також накладене ще одне заклинання для читання. Ось воно буде діяти лише десять діб.

- А чого так мало? - я вже і забула про неприємний голос срібновласки.

- Там лише п’ятдесят символів. Вам що, не вистачить часу, щоб їх вивчити? Чи ви, поки сюди не потрапили взагалі не вміли читати? Тоді це дійсно проблема. Але ви з нею швидко впораєтесь. Старі літери не будуть заважати запам’ятовувати нові. Наступне питання.

Всі дружно похитали головами.

У двері обережно постукали, і не чекаючи дозволу до кімнати увійшов молодий хлопець із блідо-блакитною шкірою та гострими кінчиками вух.

- Міккі, ти вчасно. Ми вже закінчили. Якщо в вас більше не має питань, то пройдіть за моїм помічником до канцелярії, де вам видадуть документи та гроші. До побачення.

- До побачення, - попрощалися ми безладним гулом голосів.

***

Нас знову очікував лабіринт із коридорів і сходів, поки не потрапили на перший поверх, де під потрібними дверима вже стояли двоє хлопців шахрайського вигляду.

- Скільки вас тут вже зібралося! - Сказала кудлата голова вистромившись із-за дверей. - Можна заходити. Але, поодинці! - й сховалася в кімнаті.

- Я перший! - вигукнув один із “крадіїв”, і не чекаючи, поки ми отямимося вскочив до кімнати.

Решті залишилося стати в чергу, щоб уникнути безладу. Я виявилась останньою, але обуреною себе не відчувала - буде час дух перевести та зібратися з думками. Раптом на мої питання дівчина з канцелярії відповість. Шкода, що під руками не було блокнота з ручкою - невеликий пергамент уже списаний з двох сторін, ще й ляпки від чорнил стояли.

- Пропоную нормально познайомитися, - звернувся вухастик до магів, повністю проігнорував “крадія”. - Мене звати якщо ще не запам’ятали Бран О'Тіллі. Я Крунд.

- Це як? - запитала срібновласка.

- Сам не знаю. Мене запитали: "Ваша раса?" Я відповів, перше що прийшло до думки, - хлопець при цьому так широко посміхнувся, що стало видно його гострі ікла.

- Я Конн Феттер. Шимор. Також відповів перше, що прийшло до голови.

- Я Аірель Ойсін. Ельфійка. Місячна, - представилася срібновласка.

- Юлісія Вілл. Також ельфійка, але вже сонячна.

- Ренна Ханг. Демониця, - додала дівчина з чорним волоссям і перекинутим через руку хвостом з пензликом на кінці.

- А я Ліона Тіен. Вампірша, - представилася шатенка з червоними очима.

- Я Ятаар Ольше, - тільки й встигла назвати своє ім’я, як до нас підійшла наступна партія потраплянців.

Ці були з ніг до голови обвішана зброєю та більш товариськими. Розібравшись з чергою: “воїни” почали розмову на тему: “Що трапилося?” та “Що робити далі?”. Цей перепочинок дав мені можливість ретельно вивчити інших й зрозуміти, що мене бентежить. Ні, не те що деякі тикали пальцем у повітря, намагаючись щось знайти там. Ні це.

Речі!

Сумки, заплічні мішки - вони були у всіх окрім мене. Спочатку хотіла обуритися, яка несправедливість, але вчасно згадала. Браслет-артефакт, сховище. Ось де було все моє майно. І щоб переконатися в цьому, я обережно задерла рукав куртки. Артефакт на місці. Заспокоївшись, знову почала прислухатися до розмови.

- Коли все закінчиться, ми підемо разом шукати заїзний двір, який назвав Ланг, - сказав Конн, звернувшись до магів.

Це було розумно - триматися разом, хоча б поки не освоїмося в новому світі, з новим життям.

Першим з чаклунів до канцелярії зайшов Бран, потім Конн та дівчата. В проміжку підійшла ще одна дівчина, з музичним інструментом, схожим на лютню.

Здавалося, черга тягнеться нескінченно довго. Коли дійшло до мене я вже добре зголодніла. За цей час компанія магів, повністю ігноруючи мене, встигла добре здружитися. Хлопці вилися навколо дівчат, наче самці в шлюбний період. Навіть їхній запах змінився. Ну, і грець з ними - я ніколи не була центром чоловічої уваги, якось переживу. Та й не потрібен мені їхній одяг. На відміну від напівоголених дівчат, на мені були вовняні штани, сорочка, туніка, замшева куртка підбита коротким хутром до середини стегна. Ще шкіряні черевики з товстою підошвою.

- Наступній, - оголосила Ренна, виходячи з канцелярії.

Я не стала чекати повторного запрошення, впевнено увійшла до кабінету.

Невелика кімната, поділена навпіл високим столом, була б такою ж яскравою, як головний зал, коли не безлад на столах, забиті шафи та пил у повітрі. Все це складало відчуття занедбалості.

- Ваше ім'я? - запитала дівчина не визначеної раси. Вуха довгі, шкіра жовта. Її спроби укласти навіть на вигляд жорстке, чорне волосся не дали успіху, воно стирчало в різні напрямки.

- Ятаар Лій-Фо Ольше, - назвала я своє повне ім’я.

- Ооооо! Золотий Дракон. Як же. Про вас всі тут говорять. Ваша раптова поява сполохнула наше швидко сформоване посольство.

- Заради мене однієї? - здивовано уточнила я.

- І вас теж. Ви не уявляєте як вам пощастило опинитися в колі в храмі, а не загубитися у просторі хаосу.

- А були ті хто загубився? - про це Райлі Ланг промовчав.

- Важко сказати. Іноді з’являлися сполохи на стінах храму, але одразу ж згасали.

- А можна детальніше?

- Звісно. Але нам багато що невідомо, жерці не дуже діляться інформацією. Отже, це була така метушня. Десь опівночі у всіх храмах Дорима на плитах почали з’являтися імена з описом рас та інших особливостей, як-от наявність магії. Це налякало всіх жерців. Вони до речі досі не оговтались. Як так, імена з’явилися на Святих Каменях! Після цього вони послали за головою міської варти. А вже він скликав раду, що з цим робити далі й чого чекати? І лише всі схвалили, як на світанку з’явилися ви.

- Ми й досі в одному з храмів?

- Ні. Вас привели з головного храму по підземному переходу з метою безпеки. Тут раніше була гільдія магів, а зараз це просто мерія міста. Чаклунів не дуже люблять, тож будьте пильні.

- Дякую, вже чула про це. А що, у жерців є окремі портали?

- Так. Але через них не мандрують - отримують подарунки від богів.

- Зрозуміло. Тобто ми - подарунки богів.

- Навіть не замислювалась над цим. Ой, щось ми забалакались. Ось ваш паспорт, - й протягла мені сувій перев’язаний звичайною мотузкою. - В ньому, до речі, вказано, що ви просто перевертень. А то набіжать лицарі, доводь їм потім що дракон не небезпечний.

- А у вашому світі полюють на драконів? - я ледь стрималась, щоб не гикнути.

- Та ні. То я жартую. Але будьте обережні з місцевими драконами. І це вже не жарт. Тримайтесь від них подалі.

- А то вони мене з'їдять?

- Та ні. Я навіть не знаю як пояснити. Дракони нашого світу живуть дуже закрито, тому мало хто їх бачив. Й скоріше за все, вас просто запруть в одній зі своїх печер.

- Зрозуміло. Нікому не буду казати, що я дракон. На питання “який в мене звір?” буду загадково посміхатися.

- Це добре придумали. Повернемося до роботи. Загублений або пошкоджений документ можна відновити лише тут, у Міністерстві Чужинців, розташованому у Доримі, громадянкою якої країни ви тепер є. Так що пильно слідкуйте за ним. Далі - ось ваші п'ятсот ассімів. Підпишіть розписку про їх отримання, а також що ви проінформовані, що їх потрібно повернути протягом року. Краще для цього скористатися послугами банку “Платинова Кірка”. Їхня мережа розкидана не лише по всьому материку, але й охоплює більшість островів.

Літери дивно подвоювались перед моїми очима, але я все ж таки змогла прочитати, що було написано.

- Чудово. Я також раджу вам оселитися в заїжджому дворі “Північний Вітер”. Вам про нього мав розповісти магістр Ланг. Ми вже домовилися з власником, ціна там помірна, але вашим коштом. Якщо хочете, я можу намалювати, як туди дістатися.

- Дякую, - й як тільки дівчина закінчила з малюнком, ввічливо попрощалася і вийшла з кабінету.

Я затрималась зі своїми питаннями не довше, аніж інші, але в коридорі компанії магів вже не було. Як повідомила дівчина-бард, вони пішли шукати заїзд, щоб нарешті відпочити. Захотілось вилаєтесь, але стрималась. Доведеться самостійно добиратися до місця. Топографічним кретинізмом ніколи не страждала, та й дівчина з канцелярії - так і не дізналась її ім'я - добре пояснила шлях. І тільки-но я зібралася йти, як до мене звернулася з наляканими, блакитними очима дівчина-бард.

- А можеш мене дочекатися? Я дуже боюся сама йти чужим містом. Я й вдома загубитися могла, а тут...

Як би не хотілося мені їсти, але все ж погодилась дочекатись, поки пройде черга нової знайомої, яка до речі, була наполовину ельфійкою та звали її Лавена. Але на наше щастя “воїни” погодилися пропустити дівчину вперед, тож чекати довелось не довго.

***

Дорим одночасно і вражав, і лякав.

Архітектура середньовічного міста була для мене незвичайною і спочатку здавалася чарівною.

Будинки збудовані з великих каменів, потемнілих від часу, де верхні поверхи нависали над нижніми. Високі башти. Засипані снігом вулиці, гірлянди бурульок. У всьому цьому грало яскраве сонце, що висіло високо в небі. Але тріщині в стінах, чорні провали деяких вікон, вузькі, темні провулки, бруд в підворіттях, запах гниття, недобрі погляди перехожих - усе це свідчило, що світ далеко не є казковий.

Заїзд знайшли швидко: буквально в п'яти кварталах, та все по прямій, лише в самому кінці звернути наліво і відрахувати третю будову.

Всередині нас зустріло тепло та рум'яна жінка - дружина господаря. Отримав плату за п'ять днів вона повела до кімнати, розташованій на другому поверсі. У спальні стояли два ліжка, стіл та кілька стільців. Замість шафи - цвяхи вбиті в стіну, а невелике вікно прикривали лляні фіранки. А найголовніше - в кімнаті вже був розпалений невеличкий камін.

Раптова втома дала про себе знати, й захотілося одразу ж впасти на матрац, але бурчання в животі навряд чи дозволило б заснути. Була можливість замовити їжу в кімнату, та повна енергії Лавена не дала цього зробити. Й звідки в підлітків її стільки?

Хоча.

Дивлячись на стан шкіри на своїх руках та яскравий колір волосся, я й сама навряд чи зараз виглядаю як стара бабця. Та й почуваюся цілком здоровою. Ніякої задишки, підвищеного тиску чи ревматизму з артритом.

От тільки емоційно важко.

Чому ми тут? Як ми сюди потрапили? Навіщо? Питання, на які так і не отримали відповіді. Здається, ось вони - на кінчику язика, готові вирватися вголос, але щойно доходить до діла - одразу про них забуваєш. Немов хтось невидимий тихенько перекладає увагу, підсовує щось інше.

Добре, що нас хоча б не обізвали “Рятівниками Світу” чи не зробили жертвами якогось чергового “Великого Пророцтва”. А тут... просто впустили. Дали паспорт, гроші - і рушай куди хочеш. Хоч на край світу. Схоже, ані жерці, ані маги й самі не знають, чому ми з’явились в цьому світі. Або добре прикидаються, що не знають. І від цього стає тривожно ще більше. Мовчання - гірше за погану правду.

***

В обідньому залі було порожньо, тож обравши найближчий до каміну стіл, ми з апетитом поглинали вівсяну кашу, тушковане м'ясо з луком та морквою, та скибкою хліба з борошна грубого помолу. Все це запивали світлим елем. Було відчуття, що я не їла тиждень, тому все і здавалось смачним.

Коли ми майже все з'їли до залу спустилися “крадії” і замість того, щоб сісти окремо, запитавши дозволу, приєдналися до нас. Після чого ми більше розмовляли, аніж їли. Кожен ділився тим, що дізнався від куратора. Алкід і Кріон були перевертнями: перший обертався котом, а другий лисом. І вони підтвердили, що в графі “раса” в паспорті написано просто “перевертень” без уточнювання звіра. Я видихнула - це означає, що не буде додаткових питань при перевірці документів. І хоча клас в хлопців був “крадії” самі нічого не крали. Однак Алкід добре грав у карти, а Кріон майстерно показував фокуси.

Просиділи ми довгенько, того застали як прийшли “воїни”. Заселившись, вони приєдналися до нас. Притуливши до нашого столика ще декілька, перетворив на один великий стіл. А втомивши перший голод, почали замовляти пиво, ель чи сидр - так би мовити, відсвяткувати знайомство та нове життя. Схоже, тут таке поняття як повноліття не існувало, або не було заборони на продаж алкоголю, бо жодному з присутніх на вигляд не було більше двадцяти років.

***

Я покинула гамірну компанію коли сонце давно сіло, живіт був набитий, а очі сплющувалися від втоми. Залишивши Лавену на перевертнів, пішла до кімнати.

Знявши верхній одяг і залишившись лише в одній сорочці, згадала, що хотіла розібратися з браслетом. Скориставшись тим, що зараз знаходилась на самоті, зосередилась на артефакті.

Вийшло разу з десятого, але я зрозуміла як він працює. В одному з п'яти каменів виявила два види парної зброї: прямі, довгі ножі та вигнанні мечі, леза яких злегка розширялося до кінця, нагадуючи листя. Все це мало піхви затягнуті чорною шкірою без прикрас. Все вірно, як і замовляла.

В другому знайшла запасний та зимовий одяг із взуттям, а також засоби особистої гігієни, включно щітки для волосся та зубів. В третьому - похідне спорядження: фляжка, казанок, намет тощо. В четвертому виявила пір'яні ручки, чорнила до них та купу чистих блокнотів. П'ятий був порожній. Два артефакти на мені: браслет-сховище на руці, годинник-компас висів на мотузці на шиї.

Впевнившись що все на місці, захотілося дізнатися як я тепер виглядаю, але дзеркала в кімнаті не було. Ще добре було б помитися перед сном, та на жаль, такої розкоші тут не водилось - туалет і той на дворі наполовину занесений снігом. Залишалось сподіватися, що солом'яний матрац навіє добрі сни, а гул голосів, що зростав з низу, не стане завадою.