Крадій

Розділ 6

З Бангкока ведуть лише три шляхи. Поїзд, човен і дорога. Кожний має свої недоліки.

Альтернатива?

Залишитися в Бангкоку.

Заховатися в посольстві разом з іншими іноземцями?

Але ні. Надто очевидно: посольство стане пасткою, в’язницею; там його знайдуть, у цьому він не мав сумніву; Абгік спіймає його за кілька днів, максимум за тиждень. Треба виїхати з міста, знайти ліс або гору, не припиняти рухатися.

Нема часу, щоб зупинитися та все обдумати. Дідько! Нема часу.

Поїзд, човен чи дорога?

Він був менш ніж у милі від головного вокзалу, а звідти — куди завгодно, довгі щупальця Сіамської залізниці простиралися перед ним, але це було очевидно, легко, а поїзди ходили рідко та ненадійно. Не було справжнього розкладу руху, лише чорна дошка, на якій чоловік у косому кашкеті нашкрябував часи відправлення, що були радше обіцянками хороших намірів, аніж гарантією втечі.

Або ж йому пощастить. Можливо, там буде поїзд.

Дорога?

Автомобілі тут досі диковина, власність дуже багатих; краще вкрасти велосипед.

Француз метр вісімдесят заввишки, що педалює поміж таїландськими полями, досі може привернути до себе увагу; але з цієї проблемою він стикатиметься будь-де, що б він не робив.

О, ним зіграли, Ремі Берком! Ним грали задовго до того, як розпочалася ця гра.

Він обирає середній шлях і біжить до річки.

Гей-гей! Постіймо трохи, ви і я, на берегах Чаопхраї та послухаємо викрики, гей-гей! Хочете чогось, сер, хочете купити? Ось, я маю золото, срібло, дорогоцінні камені, тотеми священної сили; маю трави, спеції, загорнутий у бананове листя рис, смажену сарану, дуже добра, дуже смачна, горобці на шампурі, можна їсти цілком, креветки завбільшки як ваш кулак, гей-гей! Сповільніться, пане, сповільніться, це дуже хороша річ, ви іноземець, так, багатий, так, ви приїхали на Схід скуштувати чогось дивовижного: спробуйте це, купіть це, купіть її, купіть його; ну ж бо, пане! Плавучий ринок завжди тут: сотня маленьких плотів і човнів, дюжина великих пароплавів, кілька кліперів, що намагалися протиснутися з бухти на південь: ми тут, всі ми чекаємо на тебе, як ти чекав на нас, річкою Чаопхрая тече золото.

Ремі не купує.

Він має п'ятдесят батів у рюкзаку та одяг, що на ньому. Тепер кожний сатанг треба рахувати; кожну брудну монету, кожну виторгувану знижку. Він біжить захеканий і спітнілий, повітря схоже на вологий плащ, що огортає шкіру, втомленого іноземця проводжають поглядом здивовані обличчя, бо хто в Таїланді бігає? «Тримай серце прохолодним», — несхвально цокають язиками старики у дверях. Будь задоволений і тримай серце прохолодним.

За інших обставин він любив цю країну за її занурення в розслаблення. «Сонце занадто спекотне, — немов кажуть тут люди, — земля занадто мокра, гори занадто високі, рис занадто зелений для стресу, тож заспокойся, випусти пару, поїзд поїде тоді, коли матиме на це настрій, відлив настане, коли річка буде готова, тож навіщо ти захекався та ногами тупаєш?»

Він тупає ногами тому, що помре — його розум помре — якщо ви не приберетеся з його дороги!

Берег. Річка ще не повністю приборкана; вона досі несе пам'ять про добрі старі часи, коли місто плавало на ній і лише Великий Палац стояв на її шляху. У Ратанакосіні королі цієї країни збудували кам'яні стіни для захисту своїх домів, своїх сховищ, своїх крадених смарагдових Будд, але далі від цих витончених місць золота та позолоти у воду стирчать, наче язики вбитих леопардів, дерев'яні причали — найбільше людське втручання проти хвиль. Море на південь, але там великий ризик потрапити в міжнародні води, порушити правила, а чого Ремі боїться сильніше за смерть, так це арбітрів, білих і невблаганних, які знайдуть винного де завгодно. Над краєм води гудить гнус, мухи лізуть у пусті очні западини викладеної на продаж мертвої риби, дівчата легкої поведінки воркують до іноземних покупців і продавців, що прибули в порт, до охайних японців, що фиркають і йдуть до більш важливих зустрічей з більш важливими людьми; до бродяг-китайців, що через війну та політику залишили свою країну шукати нового призначення в нових місцях; до малайських робітників, що шукали смаку свободи; і до англо-індійських учених, що жили достатньо довго, щоб спитати себе: а що то воно взагалі таке, свобода? Вони прибувають, усі прибувають на ринок, прибуває сюди і Ремі, сподіваючись на те, що в цьому натовпі навіть він — навіть сміховинний він — не виділятиметься.

— Накхон Саван! Я їду в напрямку Накхон Саван! — звертається він до човнярів тайською, а ті сміються з його почервонілого обличчя та важкого дихання.

— Їдь поїздом, французе! — радить один, недбало перекидаючи через борт барильця зі срібною рибою. — Тобі сподобається поїзд!

— Я хочу поплисти човном.

— Чому? Це буде довше, а ти, схоже, поспішаєш.

— Мені річка подобається.

— Їдь поїздом, французе! Для тебе це набагато краще!

Спіймавши облизня, він дивиться на годинник.

Двадцять на першу.

Щоб він зробив, якби був Абгіком Лі?

Він би обов'язково обшукав готель, сподіваючись захопити Ремі зненацька. Але також він відправив би фігур на вокзал, встановив патрулі на дорогах, встановив кордон навколо Ратанакосіну та обов’язково — неодмінно — надіслав би фігур до берега річки. Можливо, не так багато, як до поїздів, але достатньо, щоб його помітили. Скільки для цього потрібно часу? Якщо йому пощастило, Абгік послав замало людей, щоб схопити його відразу; а що як ні? А що як в Абгіка такі хороші карти, що кожна його фігура — майстер муай боран, кожний — убивця?

Він глянув уздовж берега та не побачив нікого очевидного, ніхто не дивився на нього надто прискіпливо, надто довго, але ж тут, на цьому березі, серед бочок і ящиків, серед торгів і незгод, тут він впадає в очі найсильніше. Бідолашний Ремі Берк, найпомітніша людина в усьому Таїланді.

(Він дивиться й не бачить, але це не означає, що його ворогів тут досі немає, бо... Онде! Ми помічаємо жінку, за яку його погляд не зачепився, її волосся синьо-чорне, очі сміються, нібито з дурних розваг дітей, що штовхають патиками вздовж причалу краба, який досі ворушиться; але вона продала свою душу Дому Ігор, коли їй було лише чотирнадцять, обміняла свою свободу на життя свого немовля, а тепер є фігурою в чужій руці.

Вона всміхається дитячій забавці, відвертається від берега та шле худорлявого хлопчика на велосипеді до вокзалу, щоб той покликав чоловіків.)

Один човняр розвантажує бочки з досі живими зміями. Він зібрав їх у болотах на сході, величезну сплутану масу червоних, чорних, коричневих і зелених, що клацають одна на одну щелепами, коли їх підіймають гаком на кінці жердини. Його чотирирічна дочка сидить на носу його баржі та грає зі змією, що дуже вподобала, як гнеться зап'ястя дівчинки, але зрештою десятирічний (уже дорослий) брат хапає її за роззявлену пащу та кидає до решти змій, приречених на кулінарну або медичну долю.

На пірсі торгується дружина. Її руки злегка поцятковані десятком укусів змій, від яких вона відмахується, наче від мух. Її одяг не стільки надітий, скільки обгорнутий навколо неї; великі витки тканини вицвілого синього та коричневого кольорів намотані навколо її грудей, поясу, голови, ніг, і ми, можливо, на мить співчуваємо чоловікові, якого хльостає її язик, такий само гострий, як зуби її товару.

— Ні! — заявляє вона. — Ні, ні! Плати як домовлялися, або ми іншого клієнта знайдемо!

— Кого ви знайдете? — вимагає покупець. — Ну кого ви знайдете? Це гірший товар!

— Він не гірший, а саме такий, як домовлялися; плати, як домовлялися...

Поки вони сперечаються, Ремі оглядає човен. Стає навколішки біля корми та усміхається хлопчикові, що позирає на нього, як чоловік.

— Ви припливли по Чаопхраї? — лагідно питає він.

Хлопчик киває; плечі розправлені, груди вперед — маленький воїн.

— Знаєш Накхон Саван?

— Агов! Хочеш купити змій? — вперед ступає батько, і човен хитається. — Можу продати змій — добре їсти, добре для серця, добре, щоб чоловіком бути! Грошима займається моя дружина.

— Ви пливете на північ? — питає Ремі. — До Накхона?

— Так, на північ, але не до кінця. Там люди не дуже добрі.

— Але ж за місто?

— Так. Хочеш з нами?

— Хочу.

Чоловік облизує зсередини губи, оглядає Ремі.

— Я поговорю з дружиною, — каже він.

— А можемо відразу відправитися?

— Коли змій вивантажимо!

Дружина приходить швидко; крихітна жінка, що залякує всіх навколо, дивиться в очі Ремі.

— Куди тобі треба? — відразу питає вона тайською, наче з кулемета стріляє.

— На північ. За місто.

— Навіщо?

— Скажу чесно, мадам. Я побився об заклад, а тепер мушу тікати.

Вона довго та повільно втягує ротом повітря, цокає язиком, дивиться на своїх дітей, на чоловіка, на повну бочку змій.

— П'ять батів!

Везіння — справжнє везіння! Він, можливо, заплатить у сто разів більше, ніж у нормальній ситуації, але ж його ситуація не нормальна.

— Три бати.

— П'ять!

— Три, мадам. Є багато човнів, що готові відвезти мене далі за три.

Її голодний до вигоди погляд блукає по причалах, оцінює потенційних конкурентів.

— До Накхона ми не попливемо.

— Але з міста випливете?

— Три бати... Ти злодій, але три!

Він посміхається:

— Я допоможу вам розвантажити.