Крадій

Розділ 22

Наступного ранку він прокинувся, і вона сказала:

— Я піду по припаси.

Він проводжав її поглядом, коли вона їхала на велосипеді в сіре ранкове світло; ліс шепотів, з настанням дня збиралися мухи. Певний час він крокував по хаті, а коли сонце випарило сирість і спека дістала навіть до тіней, заганяла їх далі, він став ходити вздовж краю лісу.

Сонце здійнялося вище, він походив і посидів, потім ще трохи походив, малював патичком візерунки на земляній підлозі, дивився в небо, ходив, чекав.

Невдовзі після опівдня він почув торохтіння велосипеда по доріжці. Він підвівся та стояв, важко дихаючи, не розуміючи чому, доки не з'явилася вона: на спині рюкзак, у кошику фрукти та загорнутий у листя сирий рис. Він розкрив рот, щоб сказати: «Що?»

Мить того, що могло би бути. Ми набираємо в груди повітря, як і він, і готові сказати «вибач», «бувай», «до побачення», «адью», «прости мене», «будь зі мною»... — усе це крутиться на нашому язиці в ту мить втягування повітря, але Ремі...

...Він не сказав нічого, бо вона заговорила перша, незграбно злізаючи з велосипеда, який кинула на місці й подріботіла до нього, схопила його за передпліччя й міцно тримала.

— Тобі треба йти! — прошипіла вона. — Іди негайно!

— Я не...

— Я пішла до села, а вони всі витріщалися на мене, а потім відводили погляд. Діти витріщалися, старі жінки витріщалися, матері витріщалися, батьки витріщалися, а коли я зібралася їхати, син фермера повернувся до матері та спитав: «А її вони теж заберуть?» Найбагатший фермер має віз, на якому їздить до ринку — не було ні возу, ні фермера, але ж у найближчі три дні ринку не буде! Певно, тебе побачили — тобі треба йти.

— Це ще не доказ, — відповів він, відчуваючи гупання пульсу під язиком; горло напружилося, повітря бракує. — Це не означає...

Вона сунула йому в руку пакунок загорнутого в бананове листя рису.

— Тобі треба йти, — повторила вона. — Вони знають.

Він наче уві сні зібрав свої убогі пожитки, не заперечував, коли вона сунула в його рюкзак також чашку та дерев'яну ложку. Потім він стояв перед дверима її хати, в яких стояла вона, і наче в маренні казав:

— А як же ти?

— Моєму життю нема загрози.

— Точно?

— Ця гра... Ти в ній виграєш?

— Я... Можливо. Не знаю.

— Іди, — повторила вона, злегка похитавши головою. — Просто йди.

Він не ворухнувся.

— Якщо ти програєш, мені від тебе не буде жодної користі, — сказала вона. — Іди.

Він пішов.