Крадій

Розділ 34

Вісім днів у Бангкоку.

За ті гроші, що в нього залишилися, він купив собі костюм, штани, новий капелюх; вдягнувся так, як вдягаються європейські джентльмени. Тут було простіше, надто тому, що ресурси Абгіка Лі були розпорошені. Коли Ремі тікав з Бангкока, Бангкок розривали на шматки, шукаючи його, але тепер! Тепер ніхто не знав, де Ремі, тож Ремі повернувся сюди, щоб загубитися серед іммігрантів і шукачів пригод, шпигунів і біженців.

Він зняв кімнату в дешевому готелі далі від води, поспав під сіткою проти комах, помився, оглянув усі порізи та синці, подряпини та набряки, відчистив ноги, обличчя, руки, нігті, доки кожний сантиметр його шкіри не став рожевим.

Поспавши до четвертої години ранку, він знов вдягнувся у своє дрантя та пішов до посольств і клубів, до яких ходили працівники посольств. Чоловіком, якого він пограбував того ранку, став британський заступник консула, очманілий від опіуму, на шляху до адюльтеру (його дружина терпляче чекала на нього в Андершоті; запах сексу вчепився в нього як анестезійні щелепи п'явки). Ремі не довелося бити його більш як два рази, щоб змусити коритися, і гравець забрав сорок сім батів у збентеженого чоловіка, який, повільно приходячи до тями після опіумної дрімоти, здогадався не доповідати про цей злочин жодному зі своїх начальників.

У сингальця з обвислою нижньою губою Ремі купив документи мертвого француза, чий труп викинуло на берег чотири дні тому, про зникнення якого ніхто поліції не казатиме. У побіленому клубі, збудованому у вашингтонському стилі, з вентиляторами на стелі, що ніколи не оберталися, та з барменом, що продавав учетверо дешевше, ніж у меню, домашній джин і смертоносне рисове вино власного виготовлення, Ремі знайшов Вінстона Блейка, колишнього журналіста «Лондон Таймс» (іноді він давав собі клопоту надіслати статтю), час від часу шпигуна, привітного п'яницю, чоловіка, що любив повеселитися та чекав на розлучення, а іноді грав у Домі Ігор, доки не програв у грі, в яку не вмів грати, і його не викинули в ніч з чужою астмою замість виграшу.

— Ремі, — пробурмотів він, коли той усівся на табурет поруч із ним. — То ти ще не помер?

— Поки що ні, Вінстоне, — відповів він, жестом попросивши бармена налити. — Тебе пригостити?

— А чому б ні, хлопче, чом ні.

Вони балакали.

— Джепи не хочуть захоплювати Сіам, розумієш? — бурчав він. — Ця країна — дрібна риба, яку легко можна буде вловити після того, як вони отримають головний трофей.

— А що є головним трофеєм?

— Сінгапур! Малайзія! Спершу розібратися з британцями, розібратися з великим рухом спротиву, приготуватися розбиратися з Індією, і лише захопивши всю Південно-Східну Азію, можна на додаток взяти Сіам.

— А яких заходів вживають щодо цього британці?

— Усе на пси, хлопче, все на пси! — прохрипів чоловік, жадібно вдихаючи вечірню спеку. — А що вони в біса можуть зробити? Їм ледь вдається тримати місцевих під контролем, не те що давати ради імперіалістичним самураям. Бачиш он того чоловіка?.. — він указав тактовним як торпеда та делікатним як ураган пальцем, що був вимазаний чорнилом. — Це один з тих джепів. Чудова людина насправді. Щиро вірить — я це просто обожнюю — щиро вірить, що звільнить Азію від колоніального гнобителя. Що японці прийдуть як визволителі, а не як загарбники, і що пішовши на війну з бритами, жабоїдами та іншими, він захищатиме свою країну від неминучої європейської кари! Принаймні, європейцям стало пристойності не претендувати на велич або щедрість. Хай йому щастить, — весело махнув він у напрямку жертви свого аналізу, що здійняла келих у відповідь, — він хороший хлопець, і шпигун непоганий, але він жахливо помиляється.

— В чому?

— У своєму керівництві! Його керівництво торочить про «звільнення від колоніалізму», але всі вони ідеологи та громили. Який сенс мати пристойних керівників середньої ланки, якщо зверху лунає лише про етнічну чистку, га?

— А як щодо тебе?

— А що щодо мене?

— Де будеш ти, коли все це станеться?

— О, напевно, в Індії. Або на Цейлоні. Якнайдалі звідси, якщо просто!

— Ще вип'єш?

— Ти добрий хлопець, Ремі, завжди таким був.

А згодом:

— Пам'ятаєш Абгіка Лі?

— Боже, так! Бридкий тип, але грає добре, якщо я не помиляюся. Зіграв колись дивовижну партію в «Монополію» проти янкі, що був великою фігурою в ґумовому бізнесі. Виграв у нього половину плантацій Малайзії, сенатора США та кохання дружини того янкі, і все тому, що танкер суперника захопили пірати в Малаккській протоці. Особисто я вважав, що втручати дружину було занадто, оскільки він вочевидь не кохав її, але він завжди був мстивим мерзотником, цей Абгік, завжди вигравав щось не тому, що воно йому було потрібне, а просто щоб показати, що він може.

— Я граю з ним зараз.

— Боже мій, ти серйозно? Яка гра?

— Схованки.

— Ти шукаєш?

— Ховаюся, взагалі-то.

— Трясця твоїй матері, хлопче, то навіщо ти сюди прийшов?! Половина людей у цьому клятому місці намагаються пробратися в Дім Ігор, ти знаєш, як швидко вони тебе видадуть?

— Я скористався димовою завісою.

— Її на довго не вистачить; такі, як ти, примітні.

— Саме тому я зараз виконую певну роботу. Я зацікавився, чи не знаєш ти, бува, де живе Абгік Лі?

— Не вплутуй мене у свої справи, Ремі! Я вже не в Домі Ігор і маю слабкі легені на доказ. Поставив свій склероз проти його астми, і глянь, що тепер зі мною!

— А якщо мені вдасться допомогти тобі з цим?

— Лише якщо ти виграєш, хлопче, лише в такому разі.

— Ну, то допоможи мені.

А наступної ночі...

Він перехопив її, коли вона сідала на пором, що прямував на південь, до моря. Вона була вдягнута в сіре; на ньому був великий капелюх, який він насунув низько проти ліхтаря; вона побачила його краєм ока та все одно всміхнулася, впізнавши.

Поки пором повільно пихтів по воді, він пробрався до неї, а потім, наче вони двоє незнайомців, що зустрілися під час самотніх вояжів, він став біля неї, склавши руки на поруччі, і сказав:

— Тіно!

— Ремі!

— Як тобі живеться?

Жінка на ім'я Тіна замислилася, її губи натягнулися, поки вона міркувала над відповіддю.

— Добре, — зрештою сказала вона. — Досі тут.

Красуня Тіна, ми пам'ятаємо тебе з іншого часу, іншої гри, хіба ні? І ти досі тут, твоє темне волосся тепер коротше, твоя усмішка старша, твої риси красиві та незмінні, як місяць. Колись ти носила маску та грала на коронування короля у Венеції. Тієї маски вже немає; а втім... Можливо, вона просто занурилася у твоє обличчя, стала твоєю плоттю, невидимою річчю, що ти досі носиш.

— Я чула, що ти зараз граєш, — пробурмотіла вона.

— Еге ж.

— Срібний про це згадував.

— А... Я саме думав, чи згадає він.

— То як грається?

— Абгік виграє.

— Прикро це чути. Ти ж до мене не по допомогу прийшов?

— У правилах немає заборони робити це.

— Але просити допомоги в іншого гравця... надзвичайно небезпечно, — сказала вона, перенісши вагу на поруччя, щоб краще його бачити. — Подумай про концесії, що я могла б отримати від Абгіка, якби сказала йому про цю нашу розмову.

— Напевно, — визнав він, — від Абгіка ти можеш отримати більше, ніж можу запропонувати я, і таким вчинком ти могла б гарантувати його перемогу, у той час як допомогою мені ти можеш лише змінити баланс шансів проти мого програшу.

— Отже, ми дійшли згоди — я мушу допомогти Абгікові.

— Але... — перебив він, м'яко поклавши долоню на її холодну руку, — якби ти допомогла виграти мені, тобі був би зобов'язаний гравець, що, коли йдеться про вірність, набагато старший і менш темпераментний, ніж Абгік.

— Гравець, що напився та зробив дурну ставку, — відповіла вона, обережно звільняючись від його дотику, — це не той гравець, на чиї послуги я можу розраховувати.

— То допоможи мені через свій кодекс, — сказав він, швидко обійшовши її, щоб стати перед нею, бо вона відвернулася.

— Мій кодекс? Я гравчиня, — відповіла вона. — Я не маю іншого кодексу, окрім перемоги та гри.

— Думаю, ми обоє знаємо, що це неправда, Тіно. Я грав проти тебе і в нижній, і у вищій лігах, і ти перемагала завжди, окрім одного разу. Того єдиного разу, коли ти не виграла, ти не стала жертвувати життям жінки, яку ввела до палацу мого міністра. Ти знала, що він з нею зробить, коли її зрада стане відомою, і хоча виказавши її ти могла б виграти ту гру, ти зіграла іншою фігурою, і помилилася, і то була єдина гра, яку ти програла.

— Іноді я припускаюся помилок.

— У тій грі ти програла два нафтові родовища, залізничну компанію, посаду в Політбюро та свою насолоду від смаку полуниць. Відтоді я жодного разу не бачив, щоб ти припускалася таких помилок.

— Насолоду від смаку полуниць я відіграла в карти, — байдуже відповіла вона. — А ось ти, якщо мене не підводить пам'ять — а вона ніколи не підводить — ти програв своє сприйняття глибини пурпурового кольору.

— І це лише доводить мої слова: ти завжди мене обігрувала, окрім того єдиного разу.

Вона зітхнула та знов повернулася лицем до води, її очі були десь далеко, але тіло досі тут, досі чекало. Ми дивилися й чекали разом із нею, чекав і Ремі, міцно вчепившись за поруччя, поки Тіна розглядала хвилі, що розходилися перед кораблем.

— Чого ти хочеш, Ремі?

— Мені треба дізнатися щось про минуле Абгіка. Звідки він походить, які ігри він вигравав, його форма, його стиль.

— Ти маєш фігури; навіщо користатися для цього моїми?

— Мої фігури за межами цієї країни. Якщо я скористаюся ними, це буде порушенням правил гри.

— Отакої, — пробурмотіла вона, — то Абгік тебе міцно тримає? Чому ти сюди приїхав, Ремі? Ти був п'яний і погодився зіграти гру у країні, в якій не маєш ресурсів. Тобі слід було залишатися в Індії, де в тебе вдосталь фігур, щоб мати перевагу в будь-якій грі.

— І який би був у тому виклик?

Вони певний час дивилися на воду, обоє мовчки. Потім він сказав:

— Срібний гратиме у Велику Гру.

— Знаю. Він уже давно готується. Не треба цих здивованих очей. Ти сам казав, що я дуже стара гравчиня. Я спостерігала за формою свого ворога. Срібний збирає собі фігури вже кілька століть, накопичує резерв, щоб протистояти Майстрині Ігор, коли він зрештою кине їй виклик.

— І коли, на твою думку, це станеться?

— Незабаром, напевно... Незабаром.

— І як ти вважаєш, чи може він виграти?

— Не знаю. І він, і Дім Ігор приховують свої ресурси та свої наміри. Нерозумно вірити ні йому, ні Домові.

— Як ти гадаєш, Дім Ігор має якусь мету?

Вона не відповіла.

— Тіно. Твоє мовчання дуже красномовне.

— Інтерпретуй його як хочеш, — відповіла вона, не відриваючи погляд від річки. — Моє мовчання не відхилить тебе від твого курсу.

— Ти мені допоможеш?

— За це мені одного дня буде щось потрібно.

— Скажи, що саме.

— Я ще не знаю. Послуга. Інформація. Фігура. Щось такого штибу... пропорційно, звісно, до ризику... пропорційно. У таких речах завжди має бути баланс, хіба не так?

— Я згоден.

— Тоді я подивлюся, про що зможу дізнатися.

— Дякую.

— Це лише обмін, — відповіла вона, відвертаючись від води та випростовуючись. — Це також частина гри, хоча ми, напевно, лестимо собі, вважаючи себе в ній гравцями.

Сказавши це, вона пішла.