Крадій

Розділ 41

Знов срібні двері; знов звуки музики.

Знов котяться кості, знов сміх незнайомців, що ніколи не стануть справжніми друзями; ніколи, поки грають у гру.

Коли Ремі входить, до нього повертаються голови; за ним іде його солдат, крадій залишився з автівкою.

— Йому не можна сюди! — каже арбітр, що сторожить прохід до залів вищої ліги.

— Він фігура, а я гравець, — впевнено відповідає Ремі. — Ми граємо у гру.

Арбітр вагається, потім киває, і вони заходять удвох.

Коридори; голови обертаються, люди витріщаються; ми рухаємося повз життя, що створюються, повз мрії, що зазнають краху, повз виграні дива, повз програні життя, повз битви поміж умами, брутальними мозками та навичками; падають уряди, змінюються імперії; це Дім Ігор, де людність є символом, світ — предметом: приходь і грай, якщо не боїшся; приходь до Дому Ігор.

Менші дерев'яні двері позаду, потьмянілі сходи ведуть вгору. Зазвичай їх охороняють, але з наближенням Ремі арбітр задкує, бо арбітри стежать за виконанням правил гри, а Ремі гравець, гра триває, триває навіть на цьому темному марші сходів, яким зазвичай ходять лише арбітри, вгору та вгору, забагато поверхів, думаємо ми, для цього будинку, забагато дверей, що ведуть на всі боки, але Ремі не зупиняється, чуйка підказує йому, куди йти, вгору, до того місця, де Майстриня Ігор — така вродлива, хоч і загублена в білому, така красива, доки не стала тим, чим вона є; вгору туди, де живе Майстриня Ігор, правителька Дому, господиня Гри.

Арбітр штовхає двері, тож Ремі не треба навіть стукати, він входить у кімнату, що обвішана шовками — самі лише білі та срібні, що приховують меблі, приховують форми та розміри, але не приховують його.

Абгік Лі сидить за письмовим столом, що покритий червоним лаком. Він озирається на звук дверей, його рот розкривається — можливо, щоб віддати якийсь наказ або попросити про щось — але озирнувшись, він бачить, і його рот розкривається ширше, перо та папір випадають з пальців на підлогу.

Абгік Лі.

— Квач, — каже Ремі, хапаючи його за руку. — Спіймався.