Крадій

Розділ 28

Чудернацьке видовище!

Чоловік із надто довгою брунатною бородою, брунатним волоссям, обпаленою сонцем світлою шкірою, вдягнений у мішанину одягу — щось середнє між футболкою контрабандиста та одіянням монаха — з рюкзаком за плечима кульгає до Лампанга.

На півночі земля більш гориста, дика та красива. Вода, що стікає з гір, прорізує великі долини, неначе саме обертання Землі перетворило все на плавні вигини: вигини плато, вигини потоків; вигини доріг і вигини дерев. Це країна ананасів, тикових дерев і білої порцеляни з вишуканої каолінової глини. На світанку низька хмара гладить вершини гір і згоряє зі сходом сонця. До заходу сонця тіні розвернулися великим змахом сірого над землею, і вітер шепоче крізь ліси та над річками запахом гнилого листя та духмяних квітів, що розкрилися після закінчення дощів.

Знов сам, поранений, Ремі Берк прямує на північ, до Лампанга.

Двічі за два дні його мало не спіймали.

Першого разу невідомо звідки на безлюдній брудній дорозі з'явилася армійська вантажівка. На головній дорозі упав міст, його змило повінню, тому вантажівка повернула на бокову дорогу, а Ремі, почувши її наближення, біжить у підлісок, кидається в укриття й ховається, поки солдати, понуривши голови під залитим дощем тентом, проїжджають повз нього.

Другого разу був поліцейський кордон біля плоских синіх вод Мае Ва. Певно, хтось його побачив і розповів (Хто? — дивуємося ми. Браконьєр і його син, який розповів другові, а той — двоюрідному братові, який знав начальника поліції, а той отримав накази з цього приводу ще п'ять днів тому разом із попередженням, що підозрюваний скоріше за все прямує в цьому напрямку). На нього чекали троє ледачих полісменів: штани забрьохані багном, жують бетель і спльовують червоний сік у калюжі під ногами, страждають під дощем, чекаючи на його появу.

Він дивився на них з хребта, що був приблизно на чверть милі вище того вигину дороги, що вони охороняли; лежав на животі й оцінював їх і свій маршрут. До перехрестя, що вони охороняли, він пройшов двадцять миль і не хотів повертатися, бо його черевики гнили від дощів, ноги були чорні від багна, живіт пустий, гомілка боліла. Натомість він сховався у невеликому гаї, з'їв свій останній банан і його квіти, тремтів від дощу. Холод і сирість опановували його горло та розум, від чого перше боліло, а другий затуманювався. Як довго він ще витримає?

Не дуже довго.

Стільки, скільки треба.

Невдовзі після заходу сонця полісмени на дорозі кинули своє завдання та поїхали на велосипедах назад до міста. Він пройшов повз їхній кордон босоніж, побачив попереду вогні села й не наважився наблизитися. Тієї ночі він спав погано й прокинувся з лихоманкою, вранці рибалив на озері, спіймав дуже мало, а з'ївши, відчув нудоту, але зумів утримати їжу всередині.

Лихоманка не відпускала його звідти. Три дні він лежав на березі озера, пив і крав фрукти з дерев, тремтів і сам себе пошепки втішав. Іноді він звертався до себе французькою, іноді — англійською. Іноді згадував одну з історій, що його батько розповідав, коли вони ходили разом містом Варанасі, ще за тих часів, коли Імперія була великою, а ритуали індусів, що милися з молитвою, були розвагою, дитячою грою, на яку британці вказували пальцями та сміялися, а виховані пані відверталися, зашарівшись від того, що побачили так багато оголеного тіла, безтурботно демонстрованого в каламутних водах Гангу. Потім його розум брів до матері, яка одного разу повела його показати храми загубленої Камбоджі, шепчучи йому на вухо, щоб він не казав дідусеві, що вона його сюди привела, бо вважалося неправильним, якщо поважна пані цікавиться варварськими традиціями місцевих. Потім вона опустилася біля нього на коліна й показала стародавні різьблені тексти, зображення богів і королів, надряпані вістрям ножа на святих зображеннях графіті давно померлих дітей, впалі камені місця, до якого люди колись ходили в джунглі, щоб молити про дощ, що напоїть їхні посіви, про сонце, під яким визріє врожай. Він тоді бігав туди-сюди по різьблених брилах зруйнованих храмів, сміявся та питав, чи можна пограти в схованки, а навколо нього верещали джунглі, гнучкі мавпи підозріло кліпали біля своєї купи поцуплених манго.

То було ще до того, як ігри, в які він грав, стали... чимось іншим.

Четвертого дня лихоманка минула, і він ліг голий у воду озера, заплющив очі, відкинув голову назад і слухав гуркіт у своїх вухах. Він спіймав останню рибу, приготував її на жаринах і дивився на маленький човен, що плив через озеро; єдиного члена екіпажу захищала парасолька, з корми висіли три волосіні, а потім хазяїн човна побачив його, помахав рукою та на веслах підплив ближче.

Чоловік був рибалкою шістдесяти років, йому бракувало трьох зубів: двох на нижній щелепі та одного на верхній.

— Заблукав? — спитав він.

— Ні, не заблукав. Шукаю шлях через озеро.

— Ага, ну то залізай, залізай!

Він заліз.

Перетинаючи водойму, рибалка жваво розповідав: про свою дружину (померла), про синів (благородні), про своїх невісток (не дуже добрі, але хоча б стараються), про внуків і правнуків (гарненькі, всі вони, такі гарнюні). Його семеро синів одружилися й разом народили йому тридцять вісім онуків, і з цих тридцяти восьми двадцять дев'ять вже також мали дітей — про кожного він пам’ятав ім’я, міг описати характер — тож загалом виходило, що в радіусі двадцять миль навколо озера загальна кількість його прямих родичів дорівнювала сімдесяти трьом.

— Було б сімдесят чотири, — зітхав він, — але один з них поїхав.

А це певним чином було майже смертю.

На протилежному березі озера Ремі хитко став на твердий берег і спитав:

— А чи далеко до Лампанга?

— Якщо підеш дорогою, то два дні йти... Але ж дорога на тому березі.

— А чи далеко йти, якщо я триматимуся далі від дороги?

— Чотири або п'ять днів, іти буде важко. Але тобі не слід цього робити — ти ж бо поранений, і хворів. Поживи в мене. Моя невістка догляне за тобою.

— Не можу. Коли ви повернетеся додому, дізнаєтеся, що про мене питали. Іноземець, високий, світла шкіра. Вам скажуть, що я злодій.

— Ти не злодій! — засміявся старий. — Я маю сімдесят три дитини — думаєш, не вмію злодіїв розпізнавати? Ти паломник, це ясно, як вдень!

— Тоді ви розумієте, чому я обираю важчий шлях.

Рибалка знизав плечима:

— Ґаутама на своєму шляху до просвітлення спробував голодувати та страждати, але лише з повним животом досяг Нірвани — принаймні, я так вважаю.

Коли вони вже розходилися, Ремі, повагавшись, обернувся до старого.

— А можна... — почав був він, а потім замовк, запнувся, не через слова, а через саму ідею того, що зібрався сказати.

Довіра в ньому ослабла, надзвичайно ослабла, і тепер слова застрягли в горлі, але він повільно глибоко вдихнув і все одно спробував:

— Коли розповідатимете людям про мене — можете розповідати, я не проти — ви не могли б їм сказати... Сказати, що я питав дорогу до Пхрае. Скажіть, що моя гомілка сильно поранена, і ви не перевозили мене через озеро. Але будьте ласкаві, не кажіть нічого хоча б день. Або два? Мені нічого вам запропонувати, окрім своєї вдячності та обіцяння, що таким чином ви не скоїте зла, а радше багато хорошого.

Рибалка вдихнув, втягнувши губи так сильно, що аж кінчик носа вниз нахилився й немов затремтів над прірвою, у яку могло провалитися все обличчя. Потім усміхнувся, весело махнув рукою та сказав:

— Гаразд, мене все одно ніхто не слухає!

Ремі низько вклонився та пішов геть.