Крадій

Розділ 42

Солдат стояв назовні.

Ремі стояв усередині.

Абгік сидів, заціпенівши, досі в кріслі, біля його ніг папери, біля його ліктя на половину випитий графин з водою.

Жоден з них не говорив.

Потім Ремі сказав:

— Твоя ставка була двадцять років. Коли ти їх сплатиш, ти станеш старим чоловіком. Твій розум стане слабшим, як і твоє тіло. Після такої втрати тобі буде важко повернутися. Я колись програв п'ятнадцять років у матчі в Польщі, і мало не помер, коли намагався їх відіграти. Я звільню тебе від сплати, звільню від смерті — а зважаючи на те, як гралася ця гра, йдеться саме про смерть — якщо ти відповіси на кілька простих запитань.

Мовчання.

Потім:

— Як ти тут опинився? — видихнув Абгік Лі, і ми маємо враження, що він питає не стільки Ремі, скільки самого себе, або ж когось іншого, хто стоїть поруч, невидимий. — Як ти тут опинився?

— Я відстежив твої краплі для очей, — відповів Ремі, вийнявши з кишені маленьку скляну пляшечку з написом «Oculimol». — Сім місяців тому ти грав у гру проти ван Заулена; програвши, ти отримав подразнення роговиці, що непокоїло його після зараження ока. Це подразнення, коли свербить, не робить тебе сліпим, але його треба постійно заспокоювати спеціальними краплями. Ти користуєшся краплями «Oculimol»; їх важко знайти за межами Бангкока. Знайшовши їх, я вирішив, що ти навряд чи ризикнеш залишити місто, навіть граючи у схованки.

— Я прибрав усі сліди, — прошипів він хрипким від пересохлого язика голосом. — У моїй кімнаті не було нічого.

— Зараз у твоїй кімнаті немає нічого. Але я приїхав до Бангкока тиждень тому, щоб дізнатися щось про тебе до того, як почну шукати. У цьому немає порушення правил, це просто ризик. Приїхавши до Бангкока, я викрив себе, допоміг тобі спіймати мене, але ця небезпека була варта винагороди. Знайшовши у твоїх кімнатах «Oculimol», я сходив до всіх аптек, які зміг знайти. Лише дві отримують цю мікстуру, і лише одну попросили вислати велику партію — на поточну адресу Дому Ігор. Як я вже сказав, немає правила, що забороняє мені шукати тебе, коли ти шукаєш мене. Так само як немає правила, що забороняє тобі ховатися в Домі Ігор. Гравці залишаються тут упродовж тижнів або місяців. Мені не спало б на думку шукати тебе тут, бо це безглузда ідея, і якщо ти, заздалегідь усе приготувавши, уникаючи контактів з тими, хто міг співчувати мені, був згодний залишатися в цій золоченій клітці на кілька годин довше, ніж час, упродовж якого я від тебе бігав — ніж важкий, самотній час, упродовж якого я від тебе бігав — то ти б виграв, навіть не відчувши дискомфорту від сверблячки в оці. Ти не порушив правила, Абгіку Лі, і я не порушив. Не можна навіть сказати, що ти порушив дух гри або якийсь кодекс честі. Твій кодекс — перемога та приз. Більше нічого. Ситуація, що склалася, могла б розбудити в мені бажання мститися; але, як я вже сказав, я відмовлюся від свого призу за певну інформацію.

Абгік ковтнув:

— За яку інформацію?

— Чому ти кинув мені виклик?

— Ти був слабкий.

— Я старий гравець — тобі доведеться вигадати краще пояснення.

— Ти був слабкий — слабкий старий чоловік у чужій країні. Я міг виграти... Я знав, що міг виграти.

— Дім Ігор просив тебе кинути мені виклик?

Він не відповів.

— Дім Ігор пропонував тобі допомогу?

Нема відповіді.

— Які тобі здали карти, коли ти мене шукав?

Нема відповіді.

Ремі посміхнувся, схиливши голову набік:

— Шлях сюди був дуже довгим, Абгіку Лі. Я мандрував довго, де тільки не побував, поки не збагнув, яким чином можу тебе перемогти. Ти налякав мене, змусив боятися, зосередитися на хованні, на тому, що ти мене шукаєш. Надто довго я не міг згадати, що незабаром мисливцем стану я, а я, Абгіку, хороший мисливець. Я надто довго грав, щоб не бути хорошим мисливцем, не смій мене недооцінювати. Чому ти кинув мені виклик на цю гру?

— Я знав, що міг виграти.

— Чому саме мені?

— Ти махлював! — скрик — раптовий, різкий і пронизливий — здійнявся, коли Абгік схопився, все його тіло трусилося від люті. — Ти махлював — арбітри мали відібрати твою душу, твоє тіло — ти махлював!

— Ні. Я в рамках правил цієї гри.

— Не цієї, не цієї, — ричав другий. — Не цієї гри. Раніше!

— Раніше?

— Коли ми грали в карти, ти махлював!

Ми разом з Ремі намагаємося зрозуміти це звинувачення, знайти причину цієї люті. То річ у... картах? То це гра в покер, карти на столі змусили Абгіка лютувати, як лев? Ми думаємо, що так, і ми здивовані.

— То був покер, — видихнув Ремі. Потім, ближче до справи: — Я не махлював.

— То була моя гра! Я перемагав. Моя гра, але ти махлював.

Гарчання, скрегіт зубів, шумно втягнуте повітря — Абгік готовий луснути від нього, тримає в собі величезний тиск.

— Я не махлював.

— Махлював!

— Мені пощастило! То було везіння, вдалий розклад, от і все!

— Не буває ніякого везіння! — Абгік випустив свій голос назовні; скинув зі стола графин, осколки розлетілися по підлозі, вода обприскала білі шовки, що висіли навколо. Він копнув ногою своє стародавнє лаковане крісло, бив кулаками по своїх грудях і знов, і знов ревів:

— Не буває везіння!

Ремі чекав.

Ми чекали.

Запанувала тиша.

Мовчання, що складалося з повільного, вимушеного дихання, з вирячених очей, з напружених вен.

Ми чекали.

Мовчання.

Ремі сказав:

— Що тобі запропонував Дім Ігор?

Мовчання.

— Що тобі пообіцяли? Кращі фігури? Перевагу на твою користь? Вказівки на слабших гравців? Що вони отримують з мого програшу?

Мовчання та повільне дихання Абгіка.

— Я поверну тобі твоє життя, — пробурмотів Ремі. — Клянуся, я відмовлюся від призу, але спочатку дай мені відповідь.

Дихання Абгіка сповільнювалося. Він простягнув руку до свого крісла, побачив, що воно зламане та перекинуте. Він сповз спиною вздовж краю стола, наче не в змозі вхопитися за нього, і зрештою впав на підлогу. Там він сидів, розкинувши ноги, витріщившись у ніщо, дихання прискорене та поверхневе, а не те важке, що він мав раніше.

Ремі присів перед ним.

— Розкажи мені. Дай мені допомогти тобі.

Абгік повільно підвів погляд. Він наче побачив, немов уперше, не свого ворога, не свого переможця, що теж дивився на нього, навіть не іншого гравця, а радше він дивився, розглядав риси обличчя Ремі: шрами та поранення, сліди великих труднощів, що сонце викарбувало на його шкірі, недавно закипілу кров, синці, що ще не зовсім загоїлися, втомлені очі, що надто довго мружилися проти яскравого, спекотного дня та лише з острахом заплющувалися на довгу, наповнену стогоном ніч. Усе це він побачив і, схоже, вперше побачив людину; на мить його губи розкрилися, неначе він мав заговорити, але потім щось ворухнулося серед завіс позаду Ремі, за його спиною, і губи Абгіка знов зімкнулися.

Що то було?

Ми повертаємося, щоб подивитися (Ремі — ні), і нам здається, що ми бачимо фігуру, яка йде геть, зникає серед шовків, з яких з'являлася. Ми переслідуємо її, але білість спить нас, і ми не можемо знайти її тут. Поки що не можемо... Поки що.

Потім Абгік каже:

— Ні, —каже він знов, і його голос стає більш впевненим: — Ні.

Ремі випростовується та хитає головою.

— Я даю тобі цей шанс, — каже він.

— Ні.

— Якщо ти не відповіси, я отримаю твоє життя.

— Я... не відповідатиму.

— Ти так сильно боїшся Майстрині Ігор?

Якусь мить Абгік мовчав, відвернувши голову. Потім, дуже тихо:

— Ні, — але коли він казав це слово, його голова кивнула, а очі дивилися в очі Ремі, вдивлялися, а потім він замовкнув і не казав більше нічого.