На сімнадцятий день його застала зненацька жінка. Вкритий дерев'яними дошками шлях ішов поміж рисовими полями. Ремі йшов ним сам, під сірим небом, що в ранішньому сяйві загрожувало дощем ще до того, як кольори захопили землю, а коли він глянув навколо, то побачив жінку, спертий на дерево велосипед, а в кошику курку зі зв'язаними ногами; досі жива, та висунула з кошика голову й тривожно дивилася навколо.
Коли він наближався, жінка подивилася на нього, він усміхнувся їй, злегка вклонився та пішов собі далі.
Її погляд не відпускав його спину.
Дві години по тому, на іншій стежині, що вела на сусідній пагорб, він почув торохтіння педалей, стрибки коліс по нерівній землі. Курки в кошику вже не було, але цього разу жінка сповільнилася, обігнала його на кілька кроків, зупинила велосипед, сперлася ногою та з сильним акцентом запитала французькою:
— Пане, з вами все добре?
Він відповів їй її мовою та побачив на її обличчі подив.
— Зі мною все добре, дякую.
— Ви знаєте, куди ви йдете?
— На північ. Це паломництво.
— То ви... святий чоловік?
— Ні. Просто йду.
Поки тривала ця коротка розмова, він уже пройшов повз неї, але вона злізла з велосипеда, наздогнала його та пішла поруч із ним.
— Як ви можете бути паломником, якщо ви не святий чоловік?
— Я вважаю, що саме паломництво має зробити людину святою.
— Або стерти гріх зі зла — в цьому ж інша мета, хіба не так?
— У певних культурах.
— Ви схожі на людину певних культур.
Тепер він подивився на неї уважніше, розглянув її чоловічий одяг, її великий бриль, загрубілу від сонця шкіру. Доклавши зусиль, вона могла б видати себе за хлопця, але вона не намагалася виглядати кимось конкретним і результат був дивно привабливим. Він відвернувся. Якийсь час вони йшли разом мовчки.
— А ваше паломництво вже довго триває?
— Ні, не дуже довго.
— А чому ви пішли?
— Мав проблему з азартними іграми.
— А-а... Це жахлива річ.
— Я зробив ставку, якої не мав робити. Це може дорого мені коштувати. Я думаю — принаймні, так каже мій друг — що мене обдурили, щоб я зробив цю ставку, що за цією помилкою стоїть щось більше за випивку. Але це все одно був я, це мій голос погодився, це все одно моя гра, — він говорив швидко, тихо, здивований звучанням свого голосу. Скільки часу минуло, відколи він мав людську компанію? На природі дні тягнуться повільно, коли ховаєшся від людських очей.
— То ви тікаєте від своїх боргів?
— Ні. Я йду, щоб виграти гру.
— Але ж ви казали, що це паломництво.
— А хіба це не може бути і тим, і тим?
— Не думаю, що паломництво може бути справжнім, якщо ви також користуєтеся ним як приводом відвідати улюблену тітоньку або купуєте дешево шовк для перепродажу, — серйозно бурмотіла вона. — Це просто бізнес, вдягнений в оранжевий одяг.
— Але ж ось він я, іду сам, і хоча мої наміри можуть бути одним, хіба ми не можемо припустити, що мій шлях також змінює мене?
— Ну, гаразд, у найкращому випадку це дійсно паломництво, але воно могло би бути набагато ефективнішим, якби ви не йшли водночас, щоб виграти.
— Я... готовий погодитися з цим.
Вони знов якийсь час ішли мовчки.
— А чому ви заговорили зі мною? — спитав він. — Грошей у мене немає.
— Шкода... У мене їх теж немає.
— Більшість людей цураються мене.
— Авжеж цураються — ви ж бо чужинець.
— А вас не цуратимуться через те, що ви з чужинцем розмовляєте?
— Я вдова. Якщо я розмовлятиму з чоловіками, люди про мене пліткуватимуть. Тому я розмовляю з вами.
— Тому що... Я не чоловік?
— Ви обрали для своєї мандрівки найбезлюднішу годину та найбезлюднішу дорогу. І ви іноземець, а це робить вас чимось іншим, аніж чоловіком, а я, розмовляючи з вами, є чимось іншим, аніж вдовою. Я жила зі своїм чоловіком на березі озера. Він там продавав рибу французам, і до нас прийшов священник, щоб навернути нас у свою віру. Священник був не дуже переконливий, але йому подобалися клімат і їжа, і він сказав, що якщо Бог дав йому так мало людей, то це знак того, що він має тут залишатися довше, аніж іти далі й шукати простішу паству. Це був його жарт. А потім у мого чоловіка почало боліти вухо, і він помер.
— Я... Мені прикро це чути.
— А потім я мала стати монашкою у храмі.
— А чому не стали?
— Жінкам не можна молитися разом з чоловіками. Їх не можна благословляти — буде не чисто, якщо руки абата торкнуться голови жінки, навіть дитини.
— А як щодо чорниць?
— Чорницям можна торкатися дітей, але чорниці підмітають і виконують доручення, але не беруть участі в дискусіях.
— Ви... хотіли стати монашкою, щоб брати участь у дискусіях?
— Авжеж. Генерали правлять країною; король не залишає межі свого палацу; комуністи б'ються з націоналістами, ті б'ються з японцями в Китаї, а в Індії Ґанді йде до моря, щоб зібрати сіль. Авжеж, я хотіла дебатувати, медитувати та молитися.
— Це наче... добре.
Вони йшли далі. Зрештою вона сказала:
— Ви йдете до Сок Прах?
— Не знаю. А де це?
— Це село на протилежному боці цього пагорба.
— Тоді, напевно, туди.
— Саме там я живу.
— Зрозуміло.
— Думаю, вам не слід туди йти.
— Чому?
— Тамтешні монахи дуже недалекі.
— Яке жахливе звинувачення проти монахів.
— У цю пастку легко потрапити. Молишся, думаєш, молишся, і з часом забуваєш, що світ є більшим за твої думки. Шляхетно, коли світські люди проводять певний час у храмі. Я думаю, що для тих, хто в храмі, було б теж шляхетно іноді проводити тиждень у шахті або дітей народжувати, як ви думаєте?
Ремі не втримався й усміхнувся:
— Можливо, ви маєте рацію.
Вони йшли.
— А ще, — сказала вона, — два дні тому до села приходили два чоловіки, солдати. Вони мали портрет білого чоловіка, іноземця, який вони повісили на стіні будинку нашого старости. Він іноземець, втікач, винагорода п'ятсот батів будь-кому, хто допоможе його знайти. Тут, у нас, п'ятсот батів — великі гроші.
Вони йшли.
— Дякую, — зрештою сказав він. Потім, наче трохи подумавши: — Якщо вони сказали, що я скоїв якісь злочини, когось поранив, абощо, то це брехня.
— Брехня?
— Я... Іноді я граю у гру. Це все.
— Якого штибу гру?
— Схованки.
— Як діти грають?
— Саме так, як діти грають. Я ховаюся, а дехто інший шукає. Коли він мене знайде, ми поміняємося, і тоді я його шукатиму. Переможе той, кого шукатимуть довше.
— Ви граєте в дуже дивну гру.
— Я був п'яний, коли погодився.
— І водночас ви звете цю гру паломництвом?
— Добра гра дає не тільки втіху. А чи є дорога, що не проходить через ваше село?
— Ні. Але є стежка, що приведе вас до храму, а звідти ви зможете злізти схилом до річки.
— А це той храм.... у якому повно поганих монахів?
— Можливо, вони вас не продадуть за п'ятсот батів. Втім, — вона всміхнулася, — достатньо, щоб спокусився лише один, так?
Вони йшли.
— Я живу за межами села, — зрештою сказала вона. — Кажуть, що вдовиці приносять нещастя. Я бідна.
— А чоловіки, що приходили до вашого села, багаті, — припустив він.
— Ви граєте на гроші? Ця ваша гра-паломництво, ці ваші борги, яких ви боїтеся — це гроші?
— Ні. Якщо я виграю, я отримаю життя. Якщо програю, втрачу розум.
— Це дуже великі ставки.
— Я ж кажу: п'яний був.
— А ваша гра дозволяє вам убивати людей? — спитала вона раптом, не сповільнюючи ходи, йдучи поруч із ним. — Ви це робите?
— Проти цього немає правил, але я все одно мушу робити цей вибір.
— А ви вб'єте мене, щоб я нікому не розповіла? Я бачила вас на цій дорозі, можу поїхати на велосипеді вперед, до села, до міста, до вокзалу — там вони мають чоловіка, що розмовляє кодом Морзе. Можливо, мені дадуть винагороду. За п'ятсот батів люди забудуть, що я вдова. Якщо на кону ваше життя, ви хочете забрати моє життя, щоб зберегти свою таємницю?
— Ні, не хочу.
— Чому?
— Ваше тіло знайдуть; почнуться пошуки.
— Мене не шукатимуть, я їм байдужа.
— Вони можуть шукати вашого вбивцю не тому, що люблять вас. Можливо, вони шукатимуть його через страх за своїх дочок і дружин.
— А-а... Це добра причина! То ви мене не вб'єте тому, що нічого завдяки цьому не отримаєте?
— Також мені хотілося б вважати, що я маю кодекс.
— Але цей кодекс не в рамках гри?
— Ні.
— Він допомагає вам виграти?
— Він... Напевно, ні. Але я його все одно маю. Але як я вже сказав, це питання ще не визначене.
— Отже, вас ще не було випробувано? Напевно, ваша правда, — міркувала вона. — Це може бути для вас також і паломництвом.
— Вам щось потрібно, — сказав він, зупинився та повернувся обличчям до неї. — Розкажіть.
— Я хотіла дискусії, — відповіла вона. — Ви перший, хто заговорив до мене, за п'ять місяців.
На цьому всі його слова померли на його язиці.
Що ми бачимо тут, цієї миті? Ця жінка — худа як жердина, в мішкуватому одязі — заціпеніло та прямо стоїть перед незнайомцем. Люди її села цураються її погляду, відвертаються; вона приносить невдачу; вона проклята двічі: спершу тим, що овдовіла, а вдруге тим, що не має дітей, що підтримали б її в такому становищі. Чоловіки помирають, але дружини, що не забезпечили нащадка — вони ходять у тіні диявола! Добрі люди, добрі монахи, добрі друзі — вони не бажають їй лиха, вони просто хочуть, щоб вона була деінде. Життя надто важке для складності; нехай про те, що «правильно», питають тоді, коли в мисці буде більше рису, а в животі — риби. Нехай хтось інший струсне суспільство до самих його коренів; нехай долею вдів переймаються ті, хто має на це час.
Вона розмовляє, і це перший раз за п'ять місяців, коли вона говорить так багато слів за раз. Упродовж певного часу своєї ізоляції вона розмовляла з зорями, зі світанком, з птахами на деревах, з Буддою та всіма його аспектами, і з собою самою. Але її слова стали повторюваними та банальними, тому вона замовчала, аж до сьогодні.
Ремі Берк не розмовляв чотири дні, і думав, що може через це збожеволіти.
— Я маю трохи грошей, — сказав він. — Чи можу я купити у вас трохи їжі?