Крадій

Розділ 37

І ось ми тут.

Ви і я, ми знов тут, стоїмо перед дверима Дому Ігор.

Над Бангкоком ніч. Ми стукаємо у срібні двері Дому Ігор і нас впускають, зачинивши від нас місто. Тут звуки суенга, струни якого перебирає старий чоловік у червоному капелюсі, в якого довгі вуха та золото навколо горла. Дві дівчини в синьому з перламутром грають удвох на кхімі, а співачка здіймає свій голос вище, ніж літають орли, щоб розповісти історію про нещасних королів, про розбиті серця, про втрачені імперії та забуті життя. Тут гравці нижньої ліги — так багато гравців, так багато могутніх чоловіків і жінок, що шукають собі чогось більшого! — кидають один одному виклик, ставлячи на кін золото та час, послуги та секрети, неначе ці речі мають значення. Неначе ця гральна дошка є тим, що ми полюбили. Скільки з цих претендентів стати великими гравцями стануть зрештою фігурами? (Двадцять два з п'ятдесяти восьми присутніх. Двадцять два з присутніх гравців поставлять на кін трохи забагато, програють трохи занадто, і коли перебуватимуть на дні свого відчаю, жінка в білому підійде до них і скаже: «Чи можу я зацікавити вас дечим іншим?» Так, це велика кількість; втім, — міркуємо ми, — суттєва частина присутніх, певно, запрошені до Дому Ігор грати лише для того, щоб грали ними, щоб з їхніми програшами зростали ресурси Майстрині Ігор — тієї, що посідає трон. Але це думки для іншого разу, для іншого кидання кубиків, тож ми рухаємося далі.)

Крізь ще одні подвійні срібні двері, з панелей яких ревуть леви, вздовж коридору, що занадто довгий для цієї будівлі, до місця, де грає вища ліга. Ось тут, тут ми бачимо справжніх гравців, чоловіків і жінок, які знають, що світ є шахівницею, які підкинуть монету лише тоді, коли знатимуть, як вона впаде.

Ми шукаємо одного конкретного гравця, і сьогодні ми його знаходимо.

Ґодерт ван Заулен. Його заслали, якщо вірити чуткам, до крихітного острова в чорта в зубах, після того, як від нього завагітніла дочка його боса, а він не погодився взяти з нею шлюб. Населення того острова було сімдесят три, але ні! Сімдесят три, як виявилося, було кількістю тих людей, кого голландській владі вдалося порахувати, а оскільки внутрішньою частиною острова влада не цікавилася, то ті дві тисячі, що жили на схилі вулкана й поклонялися вогню та морю, не знайшли. Ван Заулен знайшов їх, і навіть тут, навіть вони, здалося, чули про гру, бо одного дня в задній частині печери відчинилися двері, а за ними він почув шелест карт, торохтіння кубиків і ритм ритуального барабана.

Тепер йому належать і батько, і дочка, що заслали його. Він виграв їх у грі «скрабл шифрувальника» в 1917 році, скориставшись шифром, що був загублений за австрійськими лініями. Дві тисячі людей загинули того дня, за правилами гри він переміг, і більше вже ніколи не озирався на минуле.

Ми наближаємося до нього, але зачекайте-но!

Першим до нього підходить інший. Ремі Берк, це ж треба тут зустрітися!

Його вигляд спричинює невелике сум'яття. Кров досі просочує комір його сорочки, фарбує кінчики його волосся. Його штани розірвані, коліна подерті, пальці брудні, суглоби на них розпухли, навколо очей синці. Він прямує до ван Заулена, і решта розступаються перед ним, хоча багато хто проводжає його поглядом.

Він сідає навпроти ван Заулена та каже вдягнутому в біле офіціанту, що обережно наблизився:

— Води, будь ласка.

Воду принесли в чашці, охолоджену льодом, на блюдці скибочка лимона, на дні пагін м'яти. Де Дім Ігор усе це знаходить? У списку питань, що ми мусимо поставити, це має низький пріоритет.

Зрештою ван Заулен обережною французькою каже:

— Ти маєш жахливий вигляд, Ремі.

— А ти маєш хороший.

— Я добре виграв в останній грі, яку грав.

— А-а... Це пояснює, чому ти аж сяєш юністю! Багато виграв?

— Лише п'ять років. То був невеликий короткий бій, нічого серйозного. Мої літаки мали кращі двигуни.

— Авжеж, адже ти — професіонал.

— Еге ж. Тобі чимось допомогти?

— Приблизно сім місяців тому ти грав проти Абгіка Лі.

— А, чарівний пан Лі. Так, я грав з ним, але не думаю, що обговорювати це буде пристойним, ти так не вважаєш?

— Обговорювання мене не цікавить, лише ставка.

— Гадаю, її теж обговорювати не варто... Якщо тільки, звісно, ти не хочеш щось запропонувати в обмін?

Ремі на мить замовкає, втупивши погляд у стіл. Зрештою він каже:

— Я саме зараз граю. Я не можу скористатися своїми ресурсами, доки гра не скінчиться.

— Тоді, боюсь, ми не...

— А як щодо карт?

Ван Заулен вагається:

— Але ж ти вже граєш?

— Це ж гра нижчої ліги, дурниця.

— І що ти можеш поставити на кін?

— А що б ти хотів?

Голландець морщить губи, задумливо підводить очі до стелі.

— Як щодо... прихильності останньої особи, що тебе любила?

— Це велика ставка, як для малої гри.

— Але ж ти, схоже... не маєш вибору.

— Я не впевнений, що арбітрам сподобається, що ти користуєшся моїм становищем.

— Але ж це гра нижчої ліги, дурниця. Може, нарди або шахи? Дозволяю вирішити тобі.

— Я завжди вважав тебе сміливішим, Ґодерте.

Той знизує плечима:

— Подейкують, що ти погодився грати з Абгіком Лі, коли був п'яний. Скоріше за все ти програєш. Який мені сенс грати з тим, хто вже майже програв, якщо не задля шансу поживитися залишками?

Ремі напружено всміхається.

— Тоді нехай це будуть шахи, — каже він сухим голосом. — Можеш грати білими, якщо хочеш.