Крадій

Розділ 43

Чи це перемога?

Ремі стоїть біля річки Чаопхрая та чекає, коли над бурхливими водами зійде сонце.

Чи це перемога?

Він заплющує очі та дихає, і йому здається, що його подих є...

Лише подихом.

Він іде ґрунтовою дорогою, що закарбувалася в його спогадах, але форми, що колись були такими чіткими, історії, що були такими яскравими, тепер наче десь у тисячі миль.

То це і є те, на що він грав?

Чи це успіх?

Сонце визирає з-за східного краю міста: тонкий як гвіздок промінець, що зростає так швидко, зі швидкістю обертання Землі, та поширюється вгору, у велике вичікувальне небо.

Він почувається...

Дуже втомленим.

Хоча, якби ми подивилися, то, певно, припустили б певну юність у стані його шкіри, свіжість у його очах, яскравість кольору волосся, м'якість його руки, які не є... які не можуть бути його звичайним виглядом.

(І якби ми подивилися, то змогли б побачити чоловіка, що йде геть від Дому Ігор. Спочатку він іде високий, хоч і не має певного напрямку, але незабаром його спина болить, ноги стають хиткими, тому він зупиняється, зламує гілку з дерева та йде далі, спираючись на неї. Його хребет трохи згинається, а коли він тре свою голову, що тепер болить, під його пальцями відпадають пасма волосся, його глибока чорнота сивіє в руці. Він підводить очі, і тепер вулиця видається далекою, трохи не в фокусі, і йдучи геть Абгік Лі починає плакати, сльози течуть по його старих зморшках, по руслах його старого обличчя.)

Чи це перемога?

А потім з'являється вона.

Майстриня Ігор, уся в білому.

Вона стає поруч із Ремі й дивиться, як сонце здіймається над будівлями, наповнюючи небо рожевим золотом. Вітерець з річки ворушить вуаль, що закриває її обличчя, але попри зростання спеки на ній досі надіті рукавички, штани, мантія — схована кожна частина її тіла, окрім голосу, що каже чітко та тихо:

— Ти був п'яний, коли погодився на цю гру, — пояснює Майстриня Ігор. — Ти був п'яний, коли погодився на попередні п'ять.

— Свої попередні п'ять ігор я виграв, — парує він, не відриваючи погляд від сходу сонця. — Виграв.

— Ти грав на малі ставки, такі дрібні, що ледь були варті гри. Ти старий гравець, Ремі Берк, і хороший. Нам було дуже прикро бачити, що ти втрачаєш... цікавість.

— Втрачаю цікавість? — видихає він, ледь стримуючи гнів у голосі. — То ось що ви побачили в мені? Гравця, що «втрачає цікавість»? Це тому ви сказали Абгікові кинути мені виклик?

— Дім Ігор не контролює ні гру, ні везіння при роздачі, ні те, що роблять гравці.

— Але ви його і не зупинили, — бурчить він. — Дозволили йому кинутися на мене; дозволили відбутися нерівній грі...

— Хіба вона була нерівна? — швидко перебиває його вона. — Хіба нечесна? Ти бродив сотні миль, Ремі Берк, і, гадаю, знайшов трохи того, що впродовж останніх років ставало для тебе дедалі закритішим. Ти, на нашу думку, знайшов причину грати й переміг. Хоч якими б не були ті позірні переваги, що мав Абгік, вони, вочевидь, не були непереборними.

— Гра була нерівна...

— Ти виграв, — повторює вона, обриваючи його. — Виграв.

Мовчання. Потім:

— Срібний збирає собі фігури, — каже вона. — Хіба ти ніколи не брехав, щоб виграти роздачу? Хіба не позбувся б фігури, якби мав перспективу кращої? Не плутай його прості пояснення з правдою.

— Срібний збирає фігури, — відповідає він. — І ви, певно, теж. Це не було проти правил, але лише з вашої згоди він міг сховатися в Домі Ігор; лише з вашої згоди міг відбутися такий нерівний матч, на такі жорсткі ставки. Якби Абгік переміг, якби він отримав мою пам'ять, він став би нищівним гравцем; а якби він виграв завдяки угоді між ним і вами, він став би навіть ще більш нищівною фігурою.

— Але він програв, — відповідає вона. — Сильніший розум здолав слабший, і ми надзвичайно задоволені, що ти граєш у Домі Ігор, надто тепер, коли ми знаємо повну силу твоїх... якостей. Хто б міг уявити, що ти можеш дати так багато; дивовижно, що люди роблять, коли їх випробовують. Тепер, коли це відомо, ми з нетерпінням чекаємо можливості побачити, як ти гратимеш у майбутніх іграх. Розумієш, Ремі, Дім Ігор виграє незалежно від того, хто перемагає; ми збагачуємося вашими успіхами.

Йому нічого відповісти.

Лише подих і повітря.

Сонце сходить, Земля обертається, і він є...

...чимось. Чимось суцільним, чимось палким, чимось сильним, чимось старим, чимось новим, чимось, що має назву, що тепер повертається у його насупленому лобі, у його напруженій щелепі, у його стиснутому кулаці, і ось воно — те, що змиває шлях, заспокоює обертання Всесвіту, пришпилює зорі до їхніх місць і змушує Місяць збільшуватися та зменшуватися лише для нього.

Він гравець.

Він трохи випростовується, відвертає обличчя від сонця.

А потім вона, досі дивлячись на схід світла, каже:

— Наближається Велика Гра, Ремі. Вона готувалася сторіччями, але незабаром її час настане. Коли вона почнеться, зважай, куди карти впадуть.

— Я гравець, — каже він. — Я вмію читати дошку.

Майстриня Ігор усміхається за вуаллю та відвертається.

Він дивиться їй вслід, а коли відвертається, ми з вами дивимося трохи довше, доки вона не зникає з поля зору.