Крадій

Розділ 14

Він встав одночасно з сонцем, бо не мав іншого вибору.

Коли він почав струшувати з себе листя, зі своєї схованки вистрибнув розлючений і захеканий вепр; Ремі здригнувся, дізнавшись, що провів частину ночі біля істоти, що була більшою, ніж він. Він стривожився, що здійнятий тварюкою шум хтось міг почути.

Сонце здіймалося вище, здіймався і він. Під стовбуром дерева, що впало, він знайшов гніздо невідомих комах і зібрав їх жменею у згорнутий лист, на сніданок. Завдяки голоду вони смакували краще; можливо, навіть добре. Ті, що мали на голові довгі антени, а на панцирі — коричневі цятки, трохи нагадували йому креветок.

Западина натякала на воду, але струмок, що він знайшов у її середині, був завширшки менше метра — цівочка, майже нічого. Він занурився туди, повернувся головою до течії, щоб вода текла по обличчю, по очах, у рот. Зняти черевики він не наважувався, бо боявся, що розпухлі ноги потім не вдасться всунути назад.

Він подумав, чи не залишитися йому тут, біля струмка, живитися дрібними комахами, але озирнувшись туди, звідки прийшов, надто легко зміг побачити відбитки своїх ніг у вологому ґрунті, зламані гілочки, порушений підлісок, а тому продовжив сходження.

Лісова тінь зробила пересування простішим, захищала його від сонячного жару, але орієнтуватися стало складніше. Довіряючи лише руху, він ішов угору, доки не вийшов до гребеня з довгим сірим камінням, що здіймався над верхівками найвищих дерев, а там, шукаючи простіший шлях, Ремі натрапив на стежку, вужчу, ніж талія дитини, але менше з тим стежку, прорізану ножами та черевиками; вона звивалася через гребінь пагорба й далі спускалася на інший бік.

Він ішов нею певний час, доки не дійшов до розгалуження, побачив, що чиїсь ноги тут уже пройшли до нього, пішов тим самим шляхом.

Ця стежка повертала вниз, майже туди, звідки він прийшов, і Ремі був уже готовий облишити її, аж раптом, пробираючись крізь вкриті комахами кущі, вийшов на маленьку галявину. Тут з непримітної купи сірого каміння починався струмок, з якого він раніше пив, і тут, вирізьблені з таких самих каменів і прикрашені жовтими та зеленими лишайниками, були обличчя дюжини богів.

Найвищий з них, хоч і трохи нижчий за Ремі, був усміхненим блаженним Ґаутамою, з високим волоссям і довгими вухами, з руками, що були складені у вітанні «вай». Обабіч від нього, менші за розміром, але не молодші й не менш гарно різьблені, були Вішну та Крішна, Ґанеш — бог-слон, і Куан'їн, богиня милосердя; вони стояли разом, наче щаслива родина, а в одному з кутів стояв зі зламаною в лікті рукою ще один святий: з індійськими рисами, в буддистській мантії, на шиї висів знак хреста; він усміхався так само вдоволено, як і всі на цьому пагорбі.

Перед цими ідолами сиділа жінка. Сидячи навпочіпки, вона пощипувала шматок якогось фрукта, а її очі блукали зі статуї на статую, майже не зупиняючись на жодному з божеств. Її голова була обгорнута зав'язаною на потилиці яскравою тканиною, на шиї були металеві обручі, що здіймали її підборіддя над плечима. Зуби в неї були заплямовані соком бетелю, зап'ястя кістляві та старі, гомілки такі вузькі, що він міг би їх охопити великим пальцем і мізинцем. З його наближенням її голова повернулася, продемонструвавши заплямовану усмішку та мутні очі. Вона мружилася, вдивлялася крізь свої катаракти, побачила незнайомця — форму без деталей — і буркнула щось, що могло бути вітанням, а могло — зневагою. Їй не могло бути менш ніж сімдесят років, але якимось чином їй вдалося піднятися сюди, щоб їсти тут фрукти та хитатися вперед-назад перед стародавніми каменями.

Ремі вклонився, склавши перед собою руки, та спитав її:

— Даруйте, вельмишановна пані, ви не знаєте, чи не можу я десь поблизу виміняти їжу?

Вона так довго не відповідала, що він почав був питати знов, але вона перебила його, різко хитнувши головою та перенісши вагу з однієї ноги на іншу.

— Міняти, міняти, нічого міняти, — цокала вона язиком.

— Я голодний, мені потрібна допомога.

— Допомога? Голодний? Нічого міняти... Ні, нічого міняти.

— Тут десь є село?

— Село? Ні, нема села.

— Якісь люди?

— Внизу, можливо, внизу. Спитайте в мого сина.

— А де ваш син?

— Там, там, он там, — вона вказала зап'ястям назад, на стежку; пальці змахнули, наче хвіст коня, що відганяв мух.

— Це далеко?

— Ні, не дуже далеко, не дуже.

— А ви... У вас тут усе добре?

— Я маю фрукти. Хочете фруктів?

Він глянув на недоїдені залишки, і в його животі буркнуло.

— Ви дуже ласкаві, але я краще знайду дорогу.

Він залишив її саму, молитися невідомому божеству.