Рано вранці, коли лише починався світанок, Ремі залишив Дім Ігор.
Вулиці Бангкока нарешті замовкли, якщо не рахувати далекого брязкання дзвоника на вівці, грюкання дверей у провулку та крику бродячого кота.
Чоловіки чекають назовні: три солдати та полковник. Ми знаємо, хто їх повідомив, і розуміємо: такого доброго гравця, як Абгік Лі, добре мати на своєму боці.
Цього разу вони не збираються ризикувати. Двоє чоловіків схопили Ремі під руки, третій надів на нього кайданки, і раніше, ніж він встигає поцокати язиком і сказати «Що вдієш?», його запхали в машину та помчали по пустих брудних вулицях. Його привозять до будинку над каналом, підіймають на три марші сходів, штовхають двері, а за ними кімната, де світло ранкової зорі повільно повзе по підлозі чітко окресленими квадратами, вказуючи на письмовий стіл, на крісло, на ліжко, на гасову лампу, що догорала. Його садять на стілець, а з сусідньої кімнати чути, як вода в тазу підіймається, плюхається, потім перестає.
Вони чекають.
Абгік Лі витирає рушником обличчя, руки, шию, і зрештою заходить у кімнату. На ньому сорочка з довгими рукавами та жилет, до кишені якого причеплений годинник, ланцюжок звисає на пружний живіт. Може, він і спить так? Як, дивується Ремі, йому вдається уникати складок?
— Ти добре грав, Ремі, — каже він і простягає руку, щоб торкнутися вкритого синцями обличчя Ремі. — Краще, ніж я думав.
— Дякую.
Абгік вагається, його пальці зависнули над шкірою Ремі. Потім він опускає руку, проводить нею по рукаву ворога, по його руці, міцно стискає на мить на синцях — достатньо сильно, щоб Ремі здригнувся — а потім обережно відпускає. Він відвертається від свого полоненого, поправляє на собі краватку та, оглядаючи себе у дзеркало, тихо зітхає:
— Квач. Тепер тобі шукати.