Крадій

Розділ 27

На другий день його перебування в монастирі почався сезон дощів.

Ремі сидів під дірявим дахом ґанку, слухав, як по черепиці тече вода, дивився, як земля перетворюється на мерехтливе чорне дзеркало.

Наймолодший монах, сирота, сів поруч із ним і сказав:

— Спочатку я подих. Потім, коли я подих, я повітря. Я вітер, що рухається небом. Я листя, що гнеться на деревах. Я обертання землі, тріскання ґрунту, пил, що відлітає геть. Я тут і над, і в усіх куточках землі. Я в першому вдиху новонародженої дитини; я останній видих матері, що помирає. Я — ридання покинутого коханою людиною. Я сміх радісної дитини. Я подих, я вітер, я життя, і коли я є всім цим, я — той я, що був просто мною, що сидів тут зараз з тобою — був абсолютно нічим.

Під час вечері абат спитав, чи надійшла якась пошта, і йому відповіли, що через дощі дороги стали складними та багнистими, а він усміхнувся та сказав, що цього слід було очікувати, і що він анітрохи не стурбований, а Ремі спостерігав за ним краєм ока, усміхаючись, і нічого не казав.

Коли о третій ночі дзвін закликав прокинутися та молитися під місячним світлом, найстаріший монах прийшов розбудити Ремі, повсякчас цокаючи язиком.

— Тобі корисно, — сказав він. — Ходімо, ходімо, тобі корисно, спробуй!

А коли дзвін закликав усіх до сніданку, наймолодший монах тихо підійшов до нього, відтягнув до бічної кімнати, і там Ремі побачив свій рюкзак, сухий саронг і бриль, ціпок, щоб було на що спертися, сандалі та загорнутий у листя рис. Монах сказав:

— Два тижні тому нам усім сказали шукати збіглого іноземного злочинця. Абат сказав, що віддати його солдатам або поліції буде добрим вчинком, і тому було вирішено, що ми так і зробимо.

— Чому ти розповідаєш мені про це?

— Бо це цікаво, хіба ні? — сказав з усмішкою монах. — Мені часто кажуть, що я забагато патякаю.

Сказавши це, він відвернувся, а Ремі взяв це скромне добро та, не сказавши ні слова, побрів геть.