Крадій

Розділ 33

— Ти не зайдеш?

Ремі обернувся, щоб побачити джерело голосу, що назвав його за іменем, говорив упевненою французькою та лунав від відчинених дверей сусіднього купе.

Власник того голосу не був ні молодим, ні старим, ні примітним, ні звичайним, а радше належав до того пересічного типу, що є нічим: ні країни, ні часу, ні місця. Ми вже бачили його, ви і я, на самому початку гри, і можемо назвати його ім'я; ми звемо його Срібний.

— Упродовж певного часу провідник нас не турбуватиме, — додав він з усмішкою, коли Ремі вагався в коридорі. — Йому його робота не настільки цікава, як він удає.

Повільно, досі майже не відриваючи погляд від натовпу на платформі, Ремі прослизнув до купе, і Срібний зачинив за ним двері й усівся на сидінні, що було далі від вікна.

Певний час чоловіки дивилися один на одного й нічого не казали.

— Я попрошу певну ціну, — сказав зрештою Срібний.

— Ціну?

— Так.

— Яку ще ціну, за яку послугу?

— А я думав, що послуга очевидна, — відповів Срібний, склавши руки на коліні однієї ноги, що лежала на другій. — Я виведу тебе з цього вокзалу, а через три дні один чоловік у районі Вянг-Са побачить, як іноземець, чия зовнішність відповідає твоєму описові, йтиме лісом. Це дасть тобі час зробити те, заради чого ти сюди приїхав.

— А заради чого я сюди приїхав? — спитав він.

Срібний знизав плечима:

— Мене це не стосується, старий.

— Як ти мене знайшов?

— Я маю певні ресурси.

— Навіщо тобі допомагати мені?

— Я не хочу бачити твій програш.

— Це... незвично, як для гравця. Дім Ігор заохочує перемогу сильнішого, саме в цьому його мета. Слабі програють і сходять нові претенденти; ігри стають складнішими, ставки з часом змінюються. Якщо це мій час...

— Це не твій час, — швидко відповів Срібний. — Тобто... Я не вважаю, що гра, в яку ти граєш, рівна. Схованки — стародавня гра з добрими традиціями, але контекст цього матчу несправедливий. Слабший гравець переможе сильнішого, бо задля цього шахівницю перекосили.

— Я прийняв виклик, Срібний; ніхто мене не змушував.

— Так, з твого боку то було необачно, і конкретно за це відповідальність можеш нести лише ти. Але з самої ставки, яку ти зробив, можна дещо зрозуміти. Якщо ти виграєш, ти отримаєш уривок життя; не так вже й багато, як порівняти з тим, що ти, як я знаю, вже вигравав. Якщо ж виграє Абгік, він отримає твої спогади, а які то спогади, Ремі! Зі своїми амбіціями та з твоїм досвідом Абгік Лі може стати феноменальним гравцем, сильнішим за майже будь-кого у вищій лізі. І така гра — схованки в країні, де твоя зовнішність, якщо не зважати на твоє теперішнє модне вбрання, робить ховання майже неможливим? Ти хороший гравець, Ремі, цього ніхто не заперечуватиме, але я маю певне уявлення про карти, що отримав Абгік Лі, і готовий битися об заклад, що твої карти, коли ти їх отримаєш, будуть гіршими. Це не відповідає духові Дому Ігор, а речі, що не відповідають його духові, мене цікавлять. Ти знаєш, чому Абгік такий зацікавлений обіграти тебе?

— Не маю жодної гадки.

— Ти грав з ним раніше?

— Ні, у вищій лізі не грав.

— А в нижчій?

— Одного разу ми грали в покер.

— Хто виграв? Ти?

— Мені пощастило з роздачею.

Усмішка Срібного на мить зникла:

— «Пощастило» — небезпечна концепція в Домі Ігор.

— Менше з тим. Мені був потрібен «стрейт», і я його отримав, всупереч теорії ймовірності.

— Мені не віриться, що гра залежала від цього одного випадку.

— Не залежала, звісно, але тоді, наприкінці гри, ставки були вже великі й погана роздача, схоже, зламала Абгікову волю до перемоги.

— Що він програв?

— Гроші, більше нічого.

— Ні життя, ні сенс, ні пам'ять, ні емоції?..

— То була гра нижньої ліги, Срібний! — гримнув Ремі гучніше, ніж хотів, і знов кинув погляд на платформу, що швидко пустішала. — На кону не було нічого важливого.

Тиша у вагоні. За вікном по даху вокзалу стукотів дощ, останніх пасажирів виводили крізь військовий кордон. Капітан, якому, схоже, спала на думку геніальна ідея, жестом наказав кільком зі своїх підлеглих обшукати поїзд, починаючи з локомотива й далі усіма вагонами, перевіряючи кожні двері, кожну нишпорку.

Ремі неспокійно посунувся на сидінні.

— Ти казав про ціну, — пробурмотів він.

— Так, казав.

— Ти можеш непомітно провести мене через вокзал?

— Можу, а також зробити для тебе маленький фальшивий слід — але не великий, не такий, щоб хтось міг сказати, що це нечесно.

— А я, у відповідь?..

— Коли настане день, мені буде потрібно, щоб ти когось пощадив.

— Це начебто не важко... В чому підступ?

— Тобі буде дуже страшно, коли треба буде зробити це.

Мовчання. Крізь дірку в даху вокзалу всередину текла тонка, схожа на шнурок, цівочка води, під якою зростала калюжа. Торговця бананами виштовхували солдати, що не отримали хабаря. Заплакала дитина, злякавшись звуків двигуна. Срібний чекав. Ремі витріщався в пустоту, доки зрештою на його обличчі не з'явилася посмішка.

— Ти боїшся Абгіка Лі, — пробурмотів він.

Срібний вигнув брови й нічого не сказав.

— Ти це вже визнав. Його амбіції, моя пам'ять — він дійсно стане нищівним гравцем. Можливо, достатньо хорошим, щоб кинути виклик тобі.

— Якби він кинув мені виклик, то програв би, — відповів другий, і крізь доброзичливість його голосу пробилася жорсткість. — Але як фігура в чиїйсь руці він може становити... незручність... у більших іграх.

— І щоб запобігти цьому, ти допомагаєш слабшому гравцю?

— Ти не слабший гравець, Ремі.

— Хіба? Я ж уже казав: я погодився на цю гру. Це вже каже, що я слабий.

— Слабий в уявленні Абгіка — можливо, — відповів його співбесідник. — Абгік вважає, що гру можна виграти лише жорстокістю та розрахунком. Якби це були шахи, він мав би рацію, але ти, Ремі, маєш найбільший талант гравця вищої ліги. Ти пам'ятаєш, що твої фігури — люди. На поверхневому рівні хтось може сказати, що це означає, що ти добрий, але я також припускаю, що це робить тебе красивим. Грати людьми — набагато елегантніше вміння, ніж просто розраховувати.

Мовчання. Ремі відкинувся на спинку сидіння, склав пальці рук, напружив губи. Назовні один солдат гукнув іншому:

— Зі мною! Ходімо, ходімо, перевіримо.

Срібний заговорив трохи швидше, поглядаючи час від часу на двері купе:

— Є... аномалії... в Домі Ігор. Ми кажемо собі, що ігри, в які ми граємо, це розвага, спорт, егоїстичні забавки. Але ми граємо країнами. Ми командуємо арміями. Наші забавки — товари, ідеї, люди. Ми коронували королів і скидали тиранів, вели генералів до перемог, яких без нас вони б не здобули. Бавлячись, ми сформували людську історію, змінили її, змінили долі людей. Те, що наша діяльність організована у вигляді гри, надає нам великі переваги. Ми маємо безжалісність, інтелектуальну міць, яких можуть не мати королева, що переймається майбутнім свого сина, або капітан, який полюбив своїх підлеглих. Для нас усі вони лише фігури, ресурси, якими треба скористатися з найбільшим ефектом, і з цієї жорстокої математики ми вириваємо перемогу там, де за інших обставин була би поразка. Усе заради гри. А звідки ця гра береться? Хто видає нам фігури, показує шахівниці, стежить за дотриманням правил? Вона, звісно. Майстриня Ігор. Вона контролює нас, бо контролює дошку, і хоча Дім Ігор заявляє, що всі ігри рівні, іноді можна побачити ваду. Змагання про коронування короля, в якому гравці мають не рівні можливості, або ж фігури мають вади, які не оголошено. Гравець, якому дістався генерал, у той час як тобі — лише майор. Вона витягла Росію, а у твоїй руці лише Бельгія. Виклик, який не має бути прийнятий — скасувати умови, на які не можна було приставати, і іноді Дім Ігор втручається, а іноді ні, а зважаючи, що це Дім, що живе за правилами, я не бачу причин, що пояснили б це. Чому Дім дозволив тобі поставити на кін свою пам'ять, Ремі? Це не рівна ставка. Чому тобі дозволили прийняти виклик у країні, де навіть твоє обличчя є джерелом нездоланних перешкод? Були випадки, коли арбітри втручалися заради усунення менших дисбалансів. Чому вони не втрутилися цього разу?

Шум у кінці вагону — голоси солдатів, черевики, відкриття дверей купе.

Не зводячи очей з обличчя Срібного, Ремі сказав:

— Я сам погодився. Це була моя помилка.

— Можливо, твоя правда. Можливо, я помиляюся. Або ж ми лише фігури в руці Майстрині Ігор, і вона вирішила позбутися тебе заради когось нового.

Голоси у вагоні, ближче. Ремі не рухався; руки складені, дихання тихе.

— Отже, ти збираєшся кинути їй виклик. Ти гратимеш Велику Гру.

Якусь мить Срібний не відповідав, його очі глянули вгору, шукаючи думку. Потім він знов глянув на Ремі та відверто сказав:

— Так. То ми домовилися?

Двері купе відчинилися. У них стояли два солдати.

— Хто ви такі? Чому ви тут? — гримнули вони. — Що ви тут робите?

А потім, побачивши світлі обличчя Срібного та Ремі:

— Ось ви де, іноземці! Руки вгору! Встати! Виходьте з поїзда!

Вони обоє повільно вийшли з поїзда, поклавши руки за голови; солдати штовхали їх ззаду. Вони стояли на платформі й чекали, поки один з солдатів ходив за капітаном.

Капітан глянув на обличчя Ремі та кивнув, розуміючи. Потім його погляд повернувся до очей Срібного і його обличчя заціпеніло.

— То як? — спитав Срібний, не зводячи очей з обличчя капітана. — Домовилися?

Ремі всміхнувся та збагнув, що через цю усмішку починає сміятися. Він опустив руки з-за голови та розреготався.

— Так! — вигукнув він. — До біса все! Так, я гратиму твою гру.

Солдати дивилися на них мовчки. Що за жах з'явився в очах капітана, коли він подивився на обличчя Срібного? (Жах чоловіка, що грав, щоб увійти до вищої ліги, та програв; програв дружину, дім, дитину, аж доки незнайомець зі срібним волоссям не прийшов до нього вночі й не запропонував повернути їх в обмін на послугу, яка наразі не називалася. Як кажуть, хто дав, той і забрати може.)

— Це не той чоловік, якого ви шукаєте, — пояснив Срібний капітанові, вказуючи на Ремі. — Будь ласка, повідомте про це ваших людей.

Капітан знов кивнув, потім повернувся до своїх солдатів, відірвавши очі від обличчя Срібного наче від хитрого погляду трупа, і гаркнув:

— Не ті! Ви що, не слухали, що вам казали?! Це не ті люди! Назад до своїх постів!

Солдати виконали наказане.

Срібний вивів Ремі з дверей вокзалу й удвох вони затрималися на ґанку, дивлячись, як ллється дощ. Срібний підвів очі до неба, ніби намагався розрахувати рух кожної краплини, що падала. Ремі трохи подивився на нього, а потім простягнув руку та сказав:

— Отже, домовилися.

Погляд Срібного відірвався від сірого неба. Він усміхнувся, потиснув Ремі руку.

— Домовилися, — погодився він; а потім, ніби після роздумів: — Щасти тобі!

Він розвернувся, щоб піти.

Ремі гукнув навздогін:

— Срібний!

Другий чоловік зупинився й озирнувся, питаючи.

— Проти Дому Ігор ніхто ніколи не виграє. Ти ж це знаєш, так?

Срібний усміхнувся та пішов геть.