Пікнік у лісі з контрабандистами та їхньою матір'ю.
Вони сміються з того, як жадібно він їсть, доки не розуміють, що це не вистава, не фантазія, це жадібність чоловіка, що інакше міг би померти з голоду.
Його одяг зіпсований, але досі достатньо цікавий, щоб наймолодший член клану, хлопчик років п'ятнадцяти, запропонував за нього стару сорочку та широкі штани, які він віз на продаж. Для Ремі вони замалі, але достатньо великі, щоб попри дивний вигляд залишатися зручними. Для хлопця вони в будь-якому разі були завеликі. Звідки вони в нього? — дивуємося ми.
(Виграв у перегонах зі своїм старшим братом; той брат зараз не з кланом, бо бігає повільно та любить азартні ігри, а в цьому налагодженому бізнесі жоден з цих двох гріхів не є прийнятним. Той старший хлопець помре в 1943 році від шулерського ножа в горлі; молодший — у 1945-ому, коли відступ японців спричинить хаос. Коли він помре, на ньому буде сорочка з латками, що були вирізані з одягу Ремі. От такий він, шанс; така доля.)
Ремі пропонує заплатити кілька монет — жменю — за свою їжу, але мати контрабандиста вже спить, і щось у тому, як мирно вона це робить, як спокійно лежить, спершись на свого теплого слона, який міг розчавити її худорляве тіло одним змахом хобота, одним рухом убік, але чекає, поки вона мирно спочиває — можливо, саме це видовище пробуджує в Сонґнумі філантропію, яку за інших обставин він би не виявив. Тож, лише сказавши весело: «Щасти тобі, іноземцю!», він махає рукою Ремі, і гравець іде своїм шляхом, до якої б долі той не вів.
От і весь пікнік у лісі.