Крадій

Розділ 15

На іншому боці гребеня була стежка, що вела вниз, перетворювалася на накреслену на землі тонку лінію, а потім і зовсім зникала.

Там, де вона зникала, Ремі зупинився, шукаючи когось або щось; якусь ознаку людей. На деревах кричали птахи, листя тріпотіло, як вітрила. Вітер був холодний, а сонце таке гаряче, що там, де воно пробивалося крізь листя, пропалювалися плями на шкірі та на землі. Він прислухався.

Поміж деревами щось тріснуло.

Хтось вилаявся, слова загубилися у вітрі, а потім знов почулося:

— Ідіот! Ідіот, я ж казав тобі, прив'яжи...

Вітер уніс слова геть.

Ремі повертався навколо себе та дивився, слухав.

На третьому обороті він побачив слона. Той стояв лише в п'ятдесяти метрах від нього, і стояв там увесь цей час. «Як, — дивувався Ремі, — така велика, така масивна істота може так добре ховатися?» Слон дивився на нього; він дивився на слона; в того вуха задумливо змахували комах, що чіплялися до зморщеного боку, а хобот згинався, неначе намагався жувати повітря.

На мить вони обоє заціпеніли; здавалося, що ця зустріч захопила зненацька їх обох. А потім з-за слона вискочив худий гнучкий чоловік з мішком на спині та палицею в руці, побачив Ремі й зупинився. Його голова була голена, одяг був вибухом кольорів, штани рвані на колінах і в ходу, сильно залатані, а латки були теж драні, але йому це, схоже, було байдуже.

— Агов! — зрештою гукнув він, коли тиша стала надто довгою. — Агов! Ти мою матір бачив?

Погонича слона звали Сонґнум. Він був другим сином своєї матері, королем лісів, хазяїном свого племені. «А де, — подумав Ремі, — перший син?»

(Він утік, щоб стати монахом; яке розчарування! «Шукати духовного просвітлення дуже добре, — казав його брат, — але хіба цим когось нагодуєш?» Більше ми про це не розмовлятимемо.)

Сонґнум мав рушницю — старезну іржаву штукенцію; певно, залишок якоїсь війни. Мабуть, вона була писком останніх технологій, коли з неї вперше вистрелили в Криму, але кожну кулю треба було заряджати, заштовхувати на місце, зводити гачок, і годилася вона лише стріляти зблизька по кролях або залякувати чужинців, що були далеко від дому.

Наразі Сонґнум махав нею на Ремі — не дулом, а усією річчю, бо сам не був упевнений, чи він залякує ворога, чи вітає зустрітого на безлюдній стежині друга. Як і в його матері, зуби в нього були забруднені червоним і чорним, але два з них він, на відміну від матері, втратив, і тому жував майже виключно одним боком рота, створюючи цим візерунок зі смуг, що далі від горіха поступово ставали рожевими.

Під його керівництвом були семеро інших чоловіків, з яких двоє були його рідними братами, четверо — двоюрідними, а ще одного вони підібрали дитиною, і той жахливо страждав через відсутність кровного зв'язку. Також під керівництвом Сонґнума були три слони, що позирали на навколишню людську метушню з терплячістю хитрих жерців, які бачили бунти й чули зміни псалмів, але, глянувши вгору, розуміли, що небеса ніколи не змінюються, щоб догодити людині.

Будь-яка надія, що ці чоловіки могли бути лісничими або місцевими, зникла при погляді на їхню антикварну зброю, і тоді з'явилася підозра — цілком правильна — що вони можуть бути торговцями не дуже законного штибу.

(Ми зазираємо в їхні пакунки, і так, так! Солодкий п'янкий мак, чий сік було висушено на сонці у великі бежеві шматки, загорнуто в льон і відправлено за призначенням. Це не Китай, тут за таку діяльність голову не відрубають, але все одно, це дуже ризикований бізнес, але ж зараз важкі часи! Ми не можемо винити Сонґнума за те, що він уникав людних доріг.)

Запитання: хто ти такий, що ти тут робиш?

Відповіді: я мандрівник, я заблукав.

А потім, відчувши, напевно, незаконність їхнього товару: британці звинуватили мене в тому, чого я не робив. Вони гнали мене до самого Бангкока. Я намагаюся дістатися до Півночі, до В'єнтьяна.

Пішки?

Я не маю іншого вибору.

Мовчання в лісі.

Настала непроста мить. Вони ж не погані люди, ці контрабандисти, так? А як ми визначимо слово «погані»? Сонґнум любить свою матір, і через цю любов, безсумнівно, зробить будь-що, щоб її захистити, і якщо її захист вимагатиме холоднокровного вбивства незнайомця… Що ж, хіба це сам по собі «поганий» вчинок?

Ми розглядаємо альтернативи, зважуємо «за» та «проти».

Ми зараз граємо у гру, і кубики, коли падають, не можуть не мати певну вагу. «Шанс» — концепція для дітей.

Можливо, Ремі теж чує, як торохтять кості в кухлі — гравець цієї гри завжди має вміти почути таке — але що йому робити? Він розраховує кожний можливий хід, а їх небагато, і всі вони... марні. Його доля зараз у руках другого сина, чиї губи мають колір стародавньої крові. Кинь кості, підкинь монету — і чекай, що буде.

Пальці Сонґнума барабанять по комлю рушниці.

Ремі дивиться на зброю і розуміє, що зіграв цю мить неправильно. Він поставив на братерство бандитів, але визнавши, що на нього полюють, він також визнав, що за нього є винагорода.

Лунає голос:

— Я загубила ложку.

Наші очі повертаються (здається, що не тільки наші, а всього лісу), і ми бачимо мати контрабандиста, що бреде лісовою стежкою та рухається вправно, як для жінки, чия шия стирчить зі спини майже горизонтально. Її губи виблискують від спожитих фруктів, липкі пальці ваблять мух, як нектар, але голос у неї чіткий, ноги впевнені, бо це її пагорби, її ліси, і хоча молоді хлопці сміються з неї та звуть її бабцею, вона знає історії, які їм ніколи не зрозуміти.

Слабкий жест її сина, і ті хлопці, що ховали в руках і в поглядах ножі, відводять очі, відвертаються.

— Я загубила ложку! — знов вигукує вона, шкандибаючи до слонів. — Загубила.

Ремі повільно рухається геть, готовий побігти, щойно син і мати зустрінуться. Сонґнум метушиться навколо родительки, тимчасово забувши про Ремі; допомагає матері сісти на своє місце на слоні (її крихітна фігура губиться на великій спині), наче королеву на трон умощує. Ремі простує геть, прослизає поміж деревами, але, напевно, якийсь паросток синівської шанобливості, честі або добрішого ставлення до світу зайнявся у контрабандисті, бо коли Ремі розвертається, щоб чкурнути, Сонґнум гукає до нього:

— Агов! — кричить він. — Хочеш їсти?