Крадій

Розділ 21

Її звали Фон. Вона народилася в день, коли почався мусон, і вітри дмухали так сильно, що дах хатини тремтів від них, і вода текла на її обличчя. «На щастя, — завжди казала її мати, — це не тому, що природа лютує».

Її хатина знаходилася за межами села, вверх вирубаними у землі сходами на невеликий пагорб, прихована низько похиленими пальмами та потрісканими валунами. Хатина була єдиною кімнатою, здійнятою палями приблизно на фут над землею, і мала дах з листя. Колись там були двері зі вплетеного в раму цупкого висушеного листя, але рама тріснула, і тепер двері лежали на землі, чекаючи ремонту, а кімната була відкрита в ніч. Готувала Фон надворі, у ямі з деревним вугіллям і округленими каменями. Вони їли, коли сонце сідало, прислухаючись до змін звуків лісу. З вершини низького пагорба їм було видно внизу село — маленьке коло зі свічок і багать для приготування їжі, що протинали темряву. Вона сказала, що ця хатина належала її матері, яка померла чотири роки тому, і чий дух — як казали люди — досі тинявся на цьому самотньому пагорбі.

Він спав на підлозі біля її ніг, а вітер жбурляв навколо них обривки снів.

Вранці вона сказала:

— Я хотіла зробити двері кращими, але самій це важко.

Вона вже мала потрібні інструменти: вирізані зі впалого гілля клини, кілька цвяхів, обачно зібраних під час її подорожей до міста, молот та іржава пилка. Вона давала йому чіткі команди, він корився, і вже опівдні все було готово. У другій половині дня вона всілася лагодити рибальську сітку, він дивився, а потім, не кажучи ні слова, взявся допомагати, а вона сказала:

— Я роблю її потроху за раз.

— Від мене не буде багато користі — такі справи я не часто роблю.

— Від тебе буде користь, — впевнено заперечила вона. — Добре мати компанію.

Коли сонце сіло, вона глянула вниз, на світло села, поцокала язиком і сказала:

— Завтра мені доведеться піти туди.

— А що ти їм даєш в обмін за товари?

— Трави, що я збираю на пагорбах. Рибу, якщо пощастить. Білок і птахів, яких ловлю тенетами. Але вони знають, що я живу сама, тому їм легко обкрадати мене. Вони не погані люди, просто голодні. Їхні діти голодні. Якби ти мав можливість здобути більше їжі для своїх дітей, хіба не скористався б?

— Можливо.

— Якби це не суперечило твоєму кодексу?

— Як я вже казав, його ще не перевірено.

Третього дня вона поїхала на велосипеді до села, а він зібрав дрова, перевірив тенета. Повернувшись, вона поставила велосипед до стіни хатини, поплескала рукою по його керму та сказала:

— Без нього я, напевно, вже б давно померла.

Наприкінці першого тижня вони сиділи мовчки одне біля одного, дивилися, як поміж деревами з'являються зорі, доки він зрештою не сказав:

— Я маю трохи грошей — можеш їх взяти.

— Ти допомагаєш мені поратися; мені не потрібні гроші.

— Менше з тим, я маю трохи грошей; тобі б вони стали в пригоді. Будь ласка, не будь... Будь ласка, візьми їх.

— Ні, — тихо відповіла вона, відштовхуючи його руку від себе. — Якщо я почну витрачати бати, люди щось запідозрять. Дивуватимуться, звідки вони в мене, і ти будеш у небезпеці.

— Невже немає способів обійти це?

— Ти ж граєш у свої ігри... Скажи, чи є якісь шляхи, що не мають ризику?

— Ні. Напевно, ні.

— Ось, бачиш?

Дев'ятого дня вона легко торкнулася його руки; несвідомо зачепила, щоб привернути увагу.

Він підвів очі, всміхнувся, і вона відразу прибрала руку, охопила пальці другою рукою, немов її ужалили. Сказала кілька пустих слів — нам не цікаво, яких саме — і швидко пішла геть.

(Вона не може згадати останній раз, коли торкалася іншої людини, але ми можемо. Дев'ять місяців і двадцять чотири дні тому одна жінка допомогла тобі підняти торбу, що ти впустила, але ти не зберегла спогади про відчуття дотику її пальців, бо не знала, що до наступного дотику мине дуже багато довгих холодних ночей.)

Вранці дванадцятого дня вони ходили лісом, встановлювали тенета та збирали коріння, доки вона зрештою не спитала:

— Чому ця гра така важлива?

— Я казав тобі: якщо я програю, я втрачу все.

— Але чому ти граєш? Чому для тебе так важливо бути гравцем?

— Це... Мені подобається перемога... Виклик. Мої дні не одноманітні. Я не сиджу, вирішуючи задачі логістики; я не намагаюся зробити так, щоб поїзди ходили між Мандалаєм і Рангуном; мені не доручають рухати контейнери в бухтах Гонконгу або рити ями в Сяні. Мені протистоїть не тупа повсякденність, а геній інших умів. Я б'юся з видатними умами, і коли перемагаю, коли знаю, що я був кращим... Але іноді навіть у програші є радість. У тому, що став свідком краси, геніальності іншого гравця, відчував прискорення свого серця, як обличчя палало від збудження грою, від захвату своїми планами, їхніми планами; шанс не зіграв ролі, це не везіння, не природа, це просто... я. Мій розум, фігури та гра. Це... неймовірно. Досконало. Я... не зможу відмовитися від цього.

Вони пройшли разом ще трохи, а потім вона сказала:

— Але ж ти був п'яний.

— Що?

— Коли ти погодився на цю гру, що граєш тепер, ти був п'яний.

— Я... так, був. Так. Абгік... добре обіграв мене в цьому.

— І ніхто не спробував тебе зупинити?

— Не знаю. Я маю друга... Тобто... Не зовсім друга. Він гравець, один з найстаріших, можливо, найстаріший з усіх, що досі живі, а дружба завжди є частиною чогось іншого, теж хорошого, напевно, як і всі ігри, але... Те, що відбувається в Домі, ніколи не буває повністю тим, чим виглядає.

— Це не те, про що я тебе питала.

— А про що?

— Я думаю... Я питаю в тебе, чи є те, що ти відчуваєш, щастям? Або ж, якщо це щастя, то чи варте воно цього?

— Це лише гра.

— І вона не робить шкоди?

— Вона... Я маю кодекс, — відповів він. — Гра є тим, чим вона є, але я маю кодекс.

— Отже, я думаю, що ти відповів на запитання. Самому собі.

П'ятнадцятого дня він поклав руки на її плечі, як мовчазне привітання, як безсловесну втіху, коли вона дивилася на ліс. Її тіло сіпнулося, немов одна частина її хотіла тікати, а друга — опуститися. Потім вона ковтнула, підняла голову, підвелася та пішла геть.

Того вечора він сказав:

— Я не можу залишатися в одному місці надто довго.

— Думаєш, твої вороги знайдуть тебе тут?

— Я впевнений, що вони досі шукають. Можливо, вони подумали, що я вислизнув з їхньої сітки та перестали шукати в цій місцині. Але навряд чи. Абгік матиме карти, якими можна грати по всій країні — я впевнений, що він тримає кілька фігур тут. А я... Є певні речі, які я маю зробити.

— Які речі?

— Перемогу отримує той, хто ховатиметься найдовше. Я чужинець у цій країні; навіть тут, навіть з тобою, я не можу ховатися вічно. Я маю питання, що потребують відповідей. Я не розумію, чому Абгік хотів грати в цю гру. Я не розумію, чому Дім Ігор дозволив їй статися.

— Хіба ти не казав, що був п'яний?

— Гра не рівна. Абгік має природну, негайну перевагу. Він може сховатися в цій країні: його обличчя не примітне. Моя шкіра заважає мені ховатися. Він має ресурси, якими може користатися; мав час, щоб розставити свої фігури — фігур у нього більше, ніж йому було здано. Я цього не мав. Гра не дає втіхи, якщо є неминучим знищенням супротивника. Дім Ігор міг утрутитися, зрівняти ставки до того, як вони були зроблені, але не зробив цього. Це... цікаво.

Вона тихо кивнула, її погляд залишив його та звернувся до лісу.

— Якщо це для тебе важливо, ти мусиш робити це.

Вночі вони лежали на протилежних краях хатини. Вона відвернулася, коли він роздягався, і натягнула свою тонку ковдру до самого підборіддя, коли умощувалася спати.

Вони лежали, відвернувшись одне від одного, та вдавали, що сплять.