Крадій

Розділ 13

Кепський світанок.

Він повзе вночі по грязі та по полях, а на світанку озирається та бачить чіткий шлях руйнувань, що його рух залишив на мирній землі. Обірвані стебла, розчавлені квіти, розсипані пелюстки та висмикнута з корінням селера позначають здоланий ним шлях, а село позаду нього досі видно, його шлях огорнутий темрявою. Ступні його ніг розмокли, можуть почати гнити в черевиках; він здригається, хоча повітря гаряче.

Тепер, коли Абгік так близько, він не може користатися дорогами. Мисливець рухався швидко, так швидко! Він побачив, що його здобич втекла з Бангкока, та, певно, сунув свої щупальці вздовж доріг, розпитує, де бачили незнайомця. Ремі потрібно негайно змінити обличчя, але переслідувачі наздоганяють так швидко, що на це немає часу.

Спина згорблена, легені дихають конвульсивно — він хитко йде крізь початок дня.

Неподалік по дорозі виляє автівка. Він навіть не бачив тієї дороги, вона загубилася за кущами, просто багнистий шлях посеред багна. Він ховається, лежить на животі серед зелених паростків поля, доки авто не проїжджає. Пара водяних буйволів підозріло поглядає на нього, не розуміючи, що ця ходяча калюжа робить у їхньому царстві. Його зовнішність буде проблемою, він розуміє. Якщо й може бути щось більш підозріле, ніж англо-француз зростом метр вісімдесят, що йде сам по низинах Сіаму, так це англо-француз зростом метр вісімдесят, що вкритий гряззю. Такий вигляд не годиться для володарів колоній, і ні британський бульдог, ні La Belle Франція, не будуть вдоволені, якщо дізнаються, що один з рідних синів так ганьбить їхні шляхетні звичаї, з'явившись таким... Розпатланим. Неохайним. Недостойним. «У благородній Англії, — міг би заявити посол, — багна немає. Навіть жебракам там бракує лише кращих речей».

Він розуміє, що не може тікати таким чином довго. Що б він зробив, якби був шукачем?

Він би розставив блокпости в радіусі досяжності пішого чоловіка, і не дозволив би нікому ні ввійти, ні вийти. Встановити кордон навколо Бангкока надзвичайно важко, бо місто занадто велике, але тут, у сільській місцині, де дві дороги ведуть в один бік і одна — в протилежний, це набагато простіше.

Опівдні він сховався в тіні дерева. Над його головою висіли сірі, ще не зрілі фрукти. Птах із голеною головою та екстравагантним хвостом витріщився на нього згори, прокаркав своє невдоволення його присутністю, а потім утратив цікавість і знов заходився чистити своє пір'я.

Його погляд зупинився вдалечині, на хребті з низьких пагорбів. Сонце випалило всі хмари, і у спекотному полуденному світлі ті пагорби здавалися голими та суворими. Наближаючись до них, він бачить край лісу та чагарнику, що здиралися на пологий схил, зелено-сіре листя шпичасте та широке, неначе пальми півдня та витривалі хвойні дерева півночі зустрілися в цій країні та злилися разом в остаточній генетичній перемозі.

З наближенням до пагорбів стежка ставала твердішою. Біль у ступнях ніг послабився до постійних пульсацій, що не обіцяло нічого доброго. Біль у голові шепотів про наближення сонячного удару, але тепер, коли Абгік був так близько, Ремі не міг витрачати час на блювання.

О якійсь годині після полудня він почув звук двигуна, гучніший і чіткіший, ніж у автомобілів, що іноді деренчали по цій зліпленій з глини землі. Він побіг, дістався чагарників, що сягали йому до пояса, кинувся в їхні обійми, гілля подряпало його шкіру, сполоханий гризун помчав геть від своєї нори. Там Ремі залишався, поки двигун робив над ним коло, потім друге, потім третє. Його одяг був кольору сірої землі, його волосся, шкіра — все було вкрито гряззю, і це, напевно, його врятувало.

Літак кружляв знов і знов, а потім полетів геть, його спостерігачам було нічого доповісти.

До краю низького лісу Ремі дійшов, коли сутеніло. Останні кілька миль були найдовшими: стежки обривалися, поля зростали перекинутими баштами катованого листя. Він упав під тінню акації, почув пронизливі нічні крики красивих істот, що гордо виступали вдень, хизуючись насиченим золотом і зеленю свого пір'я; їхні голоси були схожі на бойові крики варварських бабусь, і на кілька блаженних хвилин Ремі заснув.

Ніч була для того, щоб компенсувати день.

Він виблював небагатий вміст свого шлунку, потім блював рідкою жовчу.

Він ліг, згорнувшись; у голові пульсував біль, руки тремтіли, ковдрою для нього було опале листя, шкіра свербіла від приземлень і зльотів міріад комах. У темряві йому здалося, що він почув, як щось велике важко дихає та бродить лісом, і він замислився, чи підходять тигри так близько до людей, і чи сплять уночі дикі собаки. Було би просто розпалити багаття, але ще рано. Не цієї ночі. Не так близько до людей Абгіка.

Невдовзі після півночі, коли сходив місяць, він почув у далекому лісі голоси. Звуки тут поширювалися дивно, їх ніс вітер, що шурхотів листям. Ремі натягнув свою ковдру з листя вище, на голову, доки поміж вологими листками можна було побачити лише його очі, які дивилися на гру променів ліхтарів у лісі, що згодом зникли разом зі звуками людей.

Абгік Лі мав слідопита; авжеж, хто б сумнівався.

Лише для дурня це могло стати несподіванкою.