Крадій

Розділ 11

Село стояло на воді.

Ці слова можна сказати про більшість населених пунктів низинного Сіаму, тож, як географічний опис, вони не давали жодної інформації.

Ремі спав у задній частині вантажівки, а Локнум храпів у передній. Світанок прийшов у вигляді світло-сірих смуг, що відбивалися в нерухомій воді озера. Ремі розбудило каркання ґав; ставши навколішки в багні, він умився, випив жменю води, відчув у своєму шлунку голод, у спині страх, озирнувся навколо, оглядаючи містечко з чотирьох будинків, в якому єдиним транспортним засобом була вантажівка Локнума; зрозумів, що не може тут залишитися.

— Я відвезу вас до Рангуна! Там живе мій двоюрідний брат, його дружина — вам треба побачити його дружину...

— Я не можу залишити цю країну.

— Чому не можете? Ви ж іноземець — ви можете їхати куди завгодно!

— Ні, сьогодні не можу. Дякую, що підвезли.

— І куди ви підете? Тут навколо нема нічого!

Ремі знизав плечима та пішов геть.

Враження втікача.

Він має сорок вісім батів у торбі. Чого вони варті? Місячна платня за оренду кімнати в місті — якщо він не їстиме. Дві подорожі поїздом. Одна ніч пияцтва у французькому клубі в Бангкоку. Пістолет і кілька набоїв. Їжа та питво на кілька тижнів, якщо заощаджувати. Замало, зовсім замало.

Світанок розпочинає день. День спекотний. У лютому тутешні звуть погоду помірною та насолоджуються сонцем, що робить шкіру Ремі схожою на вареного рака. У травні навіть смуглі чоловіки, що полюють на змій на воді, визнають, що вже занадто спекотно, щоб працювати після дев'ятої ранку, сідають і починають чекати дощ. Зараз квітень. Найгірший час з точки зору сонячних опіків.

Він краде фрукти з дерев та їсть цей вибух соків і цукрів. Пробує вкрасти курку, але та надто прудка, і він падає обличчям на землю.

Він іде п'ять годин, не побачивши жодного автомобіля, жодного велосипеда, жодного іншого села.

З людей він зустрів лише двох фермерів, чиї штани були засукані до колін, голови прикриті широкими брилями; вони вели на поле трьох важконогих буйволів. Фермери витріщали на нього очі, відверто здивовані, можливо, першим побаченим ними іноземцем, але він складає долоні у вітанні й обережно кланяється їм нижче, ніж вони йому, бо це їхня земля, їхні поля, а він — іноземець, що не спитавши дозволу ходить їхніми дорогами.

Він зупиняється невдовзі після півдня — спітнілий, досі голодний, попри вкрадені фрукти, і настільки спраглий, що ризикує залізти в затоплене поле й попити воду, в якій, він не має сумніву, водяться п'явки та змії. Він знає, що мусить виживати з цієї землі, бо не має ресурсів, щоб виживати інакше, а тому перш за все він має припинити боятися цього.

Через годину він продовжує йти, голова болить, але не від алкоголю — хоча невдалий початок подорожі теж давався взнаки — а від спеки та голоду. Через якийсь час він уже не може сказати, чи Сонце рухається навколо Землі, чи він рухається навколо Сонця; не може бути впевненим, що не ходить по колу, йдучи до заходу сонця. І лише коли небо починає оранжевіти та рожевіти на обрії, а бліки з його запалених очей зникли, він приходить до іншого села — кількох будиночків з дахами з сушеного листя на дерев'яній рамі, і тамтешні дорослі дивляться на нього, як на живу примару, а діти зачаровано юрбляться навколо, надто сором'язливі, щоб щось спитати, але надто цікаві, щоб утекти.

До Ремі наближається старий чоловік. Він майже такий самий худий і жилавий, як ціпок, на який спирається: шкіра як кора, волосся як павутиння. Він староста села, але на відміну від свого батька, який був старостою до нього, він зберіг свій розум і знає, що не треба підозріло зиркати на невідоме.

— Хто ти? — питає він. — Ти заблукав?

— Мандрівник, — відповідає Ремі. — Не заблукав, просто броджу.

Ага! Обличчя старости просяяло від розуміння, бо хоч сам він таких людей ніколи не зустрічав, але знав, що іноземці у спекотному кліматі дуже легко божеволіють, а цей бідолашний дурник вочевидь зазнав сильного сонячного удару.

— Ходімо в дім, ходімо в тінь, — наказує він. — Поїж з нами, поїж!

Ремі кориться.