Король шрамів

3

Ніна

Ніна стиснула ніж, намагаючись не зважати на різанину навколо. Опустила погляд на свою жертву — чергове тіло, що безпомічно розпростерлося перед нею.

— Вибач, друже, — пробурмотіла дівчина фієрданською. Вона з розмаху встромила ножа рибі в живіт, одним рухом смикнула його до голови, схопила вогкі рожеві сплутані нутрощі й кинула їх на брудну дерев’яну підлогу, звідки їх невдовзі змиють водою зі шланга. Почищена рибина опинялася в діжці, що стояла ліворуч від дівчини, і чекала, поки її забере посильний і понесе запаковувати. Чи готувати. Чи маринувати. Ніна й гадки не мала, що насправді відбувається з рибою, і це її не надто цікавило. Після двох тижнів роботи на консервній фабриці, звідки розгортався краєвид на Еллінзьку гавань, вона більше ніколи не збиралася їсти щось із лускою або плавцями.

«Уяви себе в теплій ванні з повною тарілочкою ірисок». Можливо, їй слід наповнити ванну тими ірисками й забути про всі зусилля. Це могло б утамувати лють. Ванна з ірисок і скраб із вафель.

Ніна похитала головою. Ще трохи — і вона тут збожеволіє. Руки постійно вкриті порізами, шкіра шорстка від крихітних ранок через незграбне поводження з філейним ножем; у волосся назавжди в’ївся рибний сморід; а спина болить від нескінченних годин на ногах від світанку до сутінків біля консервної фабрики, і, — байдуже, дощ чи сонце, — від негоди захищав лише бляшаний навіс. Утім, для самотніх дівчат у Фієрді було не так багато роботи, тож Ніна, — назвавшись Мілою Яндерсдат, — радо вхопилася за це місце. Робота була виснажлива, однак допомагала місцевим союзникам легко передавати Ніною повідомлення, а з вигідної позиції серед діжок із рибою чудово було видно варту, що патрулювала гавань.

Сьогодні вартових було чимало, вони тинялися доками у своїй синій формі. Місцеві називали їх калфіск, кальмарами, за те що їхні щупальця дотягувалися будь-куди.

Еллінг лежав у гирлі, де річка Штельґе зливалася з Ізенвеє, і це була одна з небагатьох гаваней на скелястому північно-західному узбережжі Фієрди, звідки в море могли виходити великі кораблі. Порт був відомий двома речами: контрабандою і рибою. Сайда, вудильник, пікша, лосось і осетер із річок східних сусідів; окунь і срібнобока королівська макрель із глибоких вод чистого моря.

Ніна працювала поряд із двома дівчатами — хеджутською вдовою на ім’я Аннабель і Мартою, старою дівою з Дієрнгольма, котра була така худа, що могла б протиснутися між дошками підлоги, і постійно хитала головою, наче все навколо було їй не до смаку. Балачки допомагали Ніні відвернутися й залишалися бажаним джерелом пліток і важливої інформації, хай навіть подекуди їх складно було розрізнити.

— Кажуть, у капітана Бірґіра нова коханка, — заводила розмову Аннабель.

Марта стискала губи.

— Зважаючи на хабарі, які бере капітан, він може собі дозволити її утримувати.

— Після того як упіймали безквиткових пасажирів, кількість патрулів збільшать.

Марта цокала язиком.

— Тобто роботи буде більше, але, напевно, і негараздів побільшає.

— Сьогодні знову приїжджали чоловіки з Ґефвалле. Там угорі, біля старої фортеці, у річці скисла вода.

Мартина голова смикалася сюди-туди, наче хвіст щасливого пса.

— Це знак Джелової немилості. Комусь слід відправити туди священника, нехай помолиться.

Ґефвалле. Одне з містечок на річці. Ніна ніколи там не бувала, ніколи навіть не чула про нього, аж поки не потрапила сюди з Адріком та Леоні два місяці тому, виконуючи наказ короля Ніколаї, однак сама тільки назва завжди збурювала, від її звуку в Ніни всередині немов щось зітхало, наче назва міста була не просто словом, а початком якогось заклинання.

А тепер Марта постукала руків’ям ножа по дерев’яній поверхні робочого стола.

— Бригадир іде.

Гільбранд, бригадир із суровим обличчям, ішов між рядами прилавків, криком наказуючи посильним забрати відра з рибою.

— Ти сьогодні знову ледве рухаєшся, — гавкнув він на Ніну. — Ніби рибу ніколи не патрала.

«Уяви собі».

— Перепрошую, сер, — озвалася дівчина. — Я працюватиму ліпше.

Бригадир змахнув рукою в повітрі.

— Занадто повільно. Вантаж, на який ми чекали, прийшов. Ми переведемо тебе на поверх пакувального відділення.

— Так, сер, — похмуро відповіла Ніна. Вона похнюпилася й понурила голову, хоча насправді їй хотілося загорлати якусь пісню. Пакувальницям платили значно гірше, тож вона мусила гарненько вдати, наче страшенно засмучена, проте справжнє послання Гільбранда зрозуміла: останні біженці-гриші, на яких вони чекали, нарешті дісталися до безпечного притулку в Еллінгу. Тепер завданням Ніни, Адріка й Леоні було повантажити сімох новачків на борт «Ферштотена».

Дівчина мало не притиснулася до Гільбранда, коли він повів її назад до консервної фабрики.

— Вам слід поквапитися, — кинув він, не дивлячись на неї. — Подейкують, буцімто сьогодні вночі прийде несподівана перевірка.

— Гаразд. — Це була перешкода, проте нічого такого, з чим би вони не змогли впоратися.

— Ще дещо, — додав чоловік, — чергує сьогодні Бірґір.

«Авжеж». Можна не сумніватися, що несподівана перевірка була ідеєю капітана Бірґіра. Він був найкорумпованіший з усіх калфісків, проте водночас найкмітливіший та найуважніший. Якщо ти хотів, щоб законний вантаж пройшов гавань, не застрягнувши навіки на митниці, чи незаконний вантаж залишився непомітним, слід було лише заплатити Бірґіру.

«Нечесний чоловік, — пролунав у голові Матаясів голос. — Йому слід соромитися своїх учинків».

Ніна пирхнула. «Якби чоловіки щоразу соромилися своїх учинків, у них не залишилося б часу на щось інше».

— Що смішного? — поцікавився бригадир.

— Просто змагаюся з холодом, — збрехала дівчина. Та навіть від непривітної Гільбрандової поведінки в неї защемило серце. Він був широкоплечий, позбавлений почуття гумору й до болю нагадував їй Матаяса.

«Він на мене не схожий. Що ти за расистка, Ніно Зенік? Не всі фієрданці однакові».

— Ти знаєш, що Бірґір зробив із тими безквитковими пасажирами, — зауважив Гільбранд. — Я не мушу нагадувати тобі, що слід бути обережними.

— Ні, не мусите, — кинула Ніна різкіше, ніж збиралася. Вона була професіоналка і знала, що саме стоїть на кону.

Першого ж ранку тут вона побачила, як Бірґір і один з його улюблених бандитів, Каспер, витягли з китобійного судна, що вирушало до Новозем’я, матір із донькою й віддубасили їх до крові. Капітан повісив їм на шиї важкі ланцюги з табличками «дрюсе» — відьма. Після цього кинули бранок на купу сміття й риб’ячих нутрощів із консервної фабрики, а тоді прив’язали під палючим сонцем біля відділку в гавані. Поки його люди з реготом спостерігали за цим, сморід і потенційна їжа привабили мартинів. Ніна цілу зміну дивилася, як жінка намагається затулити доньчине тіло власним, і слухала, як полонянки кричать від страждань, коли мартини дзьобали й рвали кігтями їхні тіла. У її свідомості промайнула тисяча фантазій про те, як вона вб’є Бірґірових вартових із гавані або викраде матір із донькою й заховає в безпечному місці. Вона могла б украсти човен. Могла змусити капітана корабля відвезти їх кудись. Могла зробити хоч щось.

Проте дівчина занадто добре пам’ятала, як Зоя попереджала короля Ніколаї щодо Ніниної неспроможності виконати місію під прикриттям.

«У неї в тілі немає жодної тонкої кісточки. Просити Ніну не привертати увагу — це наче просити воду не бігти з гори».

Король дав Ніні шанс, і вона не збиралася його змарнувати. Вона не ризикуватиме місією. Вона не ставитиме під загрозу прикриття й не наражатиме на небезпеку Адріка й Леоні. Принаймні не серед білого дня.

Щойно сіло сонце, вона прослизнула назад до гавані, щоб звільнити бранок. Вони зникли. Але куди? І які жахливі страждання на них чекали? Ніна більше не вірила, що найгірший жах для гришників, котрі потрапили до фієрданських рук, це смерть. Ярл Брум і його мисливці на відьом занадто добре її навчили.

Коли Ніна зайшла за Гільбрандом до консервної фабрики, скрегіт машин загуркотів у неї в голові, а сморід солоної тріски пришибав. Дівчина залюбки б ненадовго покинула Еллінг. Трюм «Ферштотена» був наповнений гришами, котрих допомогла врятувати й переправити до Еллінга її команда — чи насправді Адрікова команда. Відколи громадянська війна закінчилася, король Ніколаї взявся виділяти кошти для фондів на підтримку підпільної мережі інформаторів, що роками існувала у Фієрді, маючи на меті допомагати гришам потайки покидати країну. Вони називали себе Грінґса, «дерево життя», на честь величного ясена, священного символу Джела. Ніна знала, що Адрік уже дістав нові розвіддані, і, щойно «Ферштотен» безпечно вирушить до Равки, вона з рештою команди зможе спокійно попрямувати вглиб країни, де шукатиме нових гришників.

Гільбранд відвів дівчину до свого кабінету, зачинив за ними двері, а тоді пробігся пальцями по протилежній стіні. Щось клацнуло, і за секунду відчинилися приховані двері на Фіскстрагд, велелюдну вулицю, де торгували рибою й де самотня дівчина могла уникнути уваги поліції з гавані, просто розчинившись у натовпі.

— Дякую, — сказала Ніна. — Незабаром надішлемо більше.

— Зачекай. — Гільбранд схопив дівчину за руку, перш ніж вона встигла вийти під сонячні промені. Він повагався, а тоді нарешті видушив: — Це справді ти? Дівчина, котра перемогла Ярла Брума й залишила його стікати кров’ю в Дієрнгольмському порту?

Ніна висмикнула руку з його лап. Вона зробила те, що мусила, щоб звільнити друзів і вберегти від фієрданців секрет юрди парем. Але її перемогу уможливив наркотик, а ціна за це була жахлива й змінила все Нінине життя та й саму природу її гришинської сили.

«Чи був би Матаяс досі живий, якби ми не вдерлися до Льодового Двору? І моє серце не розбилося б?» Марні запитання. Жодна відповідь не поверне хлопця.

Ніна прикипіла до Гільбранда нищівним поглядом, якого навчилася від самої Зої Назяленскі.

— Я Міла Яндерсдат. Молода вдова, котра береться за випадкову роботу, щоби звести кінці з кінцями, і сподівається отримати місце перекладачки. Який дурень наважився б кинути виклик командирові Ярлу Бруму? — Гільбранд роззявив рота, але Ніна повела далі: — І який йолоп ризикуватиме своїм агентським прикриттям, коли на кону стільки життів?

Дівчина повернулася до чоловіка спиною й розчинилася в юрбі.

«Небезпечно». Людині, яка живе під прикриттям, не може бути такою легковажною. Та Ніна знала, що самотність може зробити тебе недоумкуватим, спраглим розповісти ще щось, окрім брехні. Гільбранд втратив дружину: її вбили Брумові люди, безжальні дрюскелле, навчені відстежувати та знищувати гришників. Відтоді чоловік став одним із найвідданіших таємних агентів короля Ніколаї у Фієрді. Ніна не сумнівалася у вірності цього чоловіка, до того ж його власна безпека залежала від його розсудливості.

Дівчині знадобилося менш ніж десять хвилин, щоб дістатися до місця за отриманою від Гільбранда адресою — це була інша консервна фабрика, схожа на всі навколишні будівлі, от тільки її західний бік прикрашав стінопис. На перший погляд здавалося, що там зображено симпатичний краєвид у гирлі Стелджа: кілька рибалок закинули сіті в море, а радісні селяни спостерігають за ними в променях надвечірнього сонця. Та якщо знати, що саме шукати, на зображенні серед натовпу можна було знайти біляву дівчину; промені сонця освітлювали її профіль, створюючи навколо голови щось на кшталт німба. Санта-Аліна. Заклинателька сонця. Знак, що цей склад — прихисток для біженців.

Північні люди ніколи не шанували Святих, аж поки Аліна Старкова не знищила Зморшку. Після цього вівтарі на її честь зводили в різних країнах далеко за межами Равки. Фієрданська влада докладала неабияких зусиль, щоб знищити культ Сонячної Святої, називаючи його релігією чужоземного впливу, проте невеличкі осередки вірян і далі розквітали, наче садки, за якими доглядають потайки. Історії про життя Святих, їхні дива й муки стали таємним шифром серед прихильних до гришників людей. Троянда символізувала Санта-Лізабету. Сонце — Санта-Аліну. Лицар із настромленим на спис драконом міг бути Даґром Хоробрим із дитячих казок або Сан-Юрісом, котрий убив велетенську потвору, але й сам загинув від її полум’я. Навіть татуювання на передпліччях Гільбранда були чимось більшим, ніж здавалося: хитросплетіння оленячих рогів, які часто набивали собі мисливці на півночі, проте в чоловіка вони були нанесені круговими смугами й напевно слугували джерелом потужної сили — такий самий колись носила Санта-Аліна.

Ніна постукала у двері консервної фабрики, і за мить вони розчахнулися. Адрік пустив дівчину всередину, його похмуре, укрите ластовинням обличчя було бліде. Хлопець мав досить приємні риси, однак незмінно переможений вираз надавав йому схожості з розплавленою свічкою. У Ніни на очах миттю виступили сльози.

— Знаю, — похмуро озвався Адрік. — Еллінг. Якщо тебе не вб’є холод, то доб’є сморід.

— Жодна риба так не смердить. У мене аж очі печуть.

— Це луг. Цілі діжки. Схоже, замаринована в ньому риба — якийсь місцевий делікатес.

Ніна майже почула обурений протест Матаяса: «Це ж смачно. Ми їмо її з хлібом». О Святі, як вона по ньому сумувала! Біль від його відсутності здавався гаком у серці. Боляче було завжди, але в ось такі миті здавалося, наче хтось ухопився за мотузку, прив’язану до того гака, і смикає.

Ніна глибоко вдихнула. Матаяс хотів би, щоб вона зосередилася на місії.

— Вони тут?

— Тут. Але є проблема.

Дівчина подумала, що Адрік насуплений сильніше, ніж зазвичай. А це вже про щось свідчило.

Спершу Ніна побачила Леоні, яка схилилася над саморобним пакувальним столом між рядами діжок. Біля ліктя дівчини горів ліхтар, а на зазвичай радісному обличчі закляк рішучий вираз. Волосся в неї було укладене на новоземський лад, а темно-коричнева шкіра блищала від поту. На підлозі неподалік лежав розчахнутий набір: слоїки з чорнилом і кольоровими пігментами, сувої паперу й пергаменту. Та це не мало жодного сенсу. Еміграційні документи мали вже давним-давно бути готові.

Розуміння спало, коли Нінині очі підлаштувалися до напівмороку й вона побачила постаті, що зіщулилися в затінку: бородань у пальті щурячого кольору і значно старший чоловік із густою копицею сивого волосся. З-за їхніх спин визирали два маленьких хлопчики з вибалушеними й переляканими очима. Четверо біженців. А мало бути семеро.

Леоні підвела погляд на Ніну, а потім на біженців-гришників, підбадьорюючи їх сповненою тепла усмішкою.

— Вона друг. Не хвилюйтеся.

Не схоже було, що це їх переконало.

— Йорманен енд денам данне нескелле, — промовила Ніна традиційне фієрданське вітання для подорожніх. «Ласкаво просимо перечекати бурю». Воно не надто пасувало до ситуації, та нічого кращого дівчині на думку не спало. Схоже, чоловіки після цих слів розслабилися, проте діти досі мали нажаханий вигляд.

— Ґраннем енд керйенніґ ґранте ют онтер келгольм, — відповів за традицією старший чоловік. «Я дякую тобі й несу до твого дому тільки вдячність».

Ніна сподівалася, що це неправда. Равці не потрібна була вдячність — Равка потребувала більше гришників. Вона потребувала солдатів. А що з цими новобранцями зробить Зоя, дівчина могла лише уявляти.

— Де інші троє? — запитала Ніна в Адріка.

— Вони не зустрілися з куратором.

— Їх схопили?

— Напевно.

— А може, вони просто передумали, — втрутилася Леоні, відкорковуючи пляшечку з чимось синім. На неї завжди можна було розраховувати, якщо йшлося про щасливе завершення справи — байдуже, якою неймовірною вона здавалася. — Непросто покинути все, що любиш.

— Це якщо все, що ти любиш, не смердить рибою й розпачем, — буркнув Адрік.

— Еміграційні папери? — поцікавилася Ніна, звертаючись до Леоні якомога люб’язніше.

— Я роблю все можливе, — озвалася дівчина. — Ти казала, що жінки не подорожують самотою, тож я внесла їх у документи родинами, а тепер нам бракує двох дружин і доньки.

Нічого доброго. А надто якщо доками тиняються калфіски. Проте Леоні була однією з найталановитіших Творчинь, котрих Ніні доводилося зустрічати.

Кілька останніх років фієрданський уряд ретельніше оберігав кордони й заборонив подорожі своїм громадянам. Влада пильнувала, щоб гриші не намагалися втекти, та водночас докладала зусиль, щоб зменшити кількість людей, котрі вирушали Справжнім морем до Новозем’я в пошуках ліпшої роботи й теплішого клімату, людей, готових до чудесної зустрічі з новим світом, у якому можна жити, не боячись війни. Чимало равканців учиняли так само.

Особливо фієрданські чиновники не хотіли давати дозволу на еміграцію міцним чоловікам і майбутнім солдатам, тож про підробляння необхідних документів годі було й думати. Саме тому Леоні тут. Вона була не пересічна фальсифікаторка, а Творчиня, здатна змусити чорнило й папір взаємодіяти на молекулярному рівні.

Ніна витягнула з кишені чистий носовичок і витерла дівчині чоло.

— Ти впораєшся.

Леоні похитала головою.

— Мені потрібно більше часу.

— У нас його немає. — Ніна шкодувала, що доводиться це казати.

— Ми могли б його знайти, — з надією в голосі озвалася дівчина. Майже все своє життя вона провела в Новозем’ї, а потім, як і чимало Творців, вирушила до Равки на навчання і ніколи не бачила справжньої битви. Творців ніколи не вчили битися, аж поки Аліна Старкова не очолила Другу армію. — Ми можемо надіслати повідомлення на «Ферштотен» і попросити їх зачекати, поки…

— Погана ідея, — урвала її Ніна. — Той корабель мусить вийти з порту до заходу сонця. Капітан Бірґір планує на сьогодні один із несподіваних рейдів.

Леоні важко зітхнула, а тоді скинула підборіддя в бік чоловіка в пальті кольору ондатри.

— Ніно, нам доведеться видати тебе за його дружину.

Це було неідеальне рішення. Ніна вже кілька тижнів працювала в гавані, тож її могли впізнати. Проте ризикнути було варто.

— Як тебе звуть? — запитала вона чоловіка.

— Енок.

— Це твої сини?

Він кивнув.

— А це мій батько.

— Ви всі гриші?

— Тільки я й хлопчики.

— Ну що ж, пощастило тобі, Еноку. Невдовзі ти візьмеш мене за дружину. Мені подобається довгий сон, короткі зобов’язання, і я віддаю перевагу лівому боку ліжка.

Енок закліпав, а от батько його неабияк обурився. Женя перекроїла Нінину зовнішність так, щоб дівчина якомога більше скидалася на фієрданку, однак поводитися скромно, як північні жінки, було значно виснажливіше.

Дівчина намагалася не сновигати сюди-туди, поки Леоні працювала, а Адрік напівголосно розмовляв із біженцями. Що сталося з трьома іншими гришами? Ніна підняла покинуті еміграційні документи — нічого не варті аркуші, якими вже ніхто ніколи не скористається. Дві жінки й шістнадцятирічна дівчина. Невже вони вирішили, що жити переховуючись краще за непевне майбутнє в чужій країні? А може, їх полонили? Чи вони вештаються десь на вулиці, самотні й налякані. Ніна насупилася, вдивляючись у папери.

— А ці жінки справді були з Кеєрута?

Леоні кивнула.

— Мені здавалося простішим не змінювати містечко.

Еноків батько намалював у повітрі захисний знак. Це був давній жест, який мав на меті змити лихі думки за допомогою вод Джела.

— У Кеєруті зникають дівчата.

Ніна здригнулася, коли в голові знову пролунало дивне зітхання. Кеєрут лежав за кілька кілометрів від Ґефвалле. Та це нічого не важило. Ніна потерла руки, намагаючись відігнати несподіваний холод, який оселився всередині. Дівчина шкодувала, що Гільбранд згадав про Ярла Брума. Попри все, через що їй довелося пройти, це ім’я досі мало над нею владу. Ніна поборола Брума та його посіпак. Її друзі підірвали його таємну лабораторію й викрали найдорогоціннішого заручника. Він мав би зганьбитися. Усе це мало покласти край його командуванню дрюскелле й жорстоким експериментам з юрдою парем та ув’язненими гришами. Але Брумові якимось чином удалося вижити, він і далі процвітав серед найвищих фієрданських військовопосадовців.

«Мені слід було скористатися нагодою і вбити його». — «Ти виявила милосердя, Ніно. Ніколи не шкодуй про це».

Утім, милосердя було розкішшю, яку Матаяс міг собі дозволити. Зрештою, він був мертвий.

«Згадки про це здаються жорстокими, кохана». — «А чого ти очікував від равканки? До того ж ми з Брумом іще не закінчили». — «Саме тому ти тут?» — «Я тут, щоб поховати тебе, Матаясе», — подумала Ніна, і внутрішній голос змовк, як і щоразу, коли дівчина дозволяла собі пригадати, що саме втратила.

Ніна спробувала відігнати думку про Матаясове тіло, збережене завдяки зусиллям Творчині, загорнуте в брезент і обв’язане мотузками, наче баласт; воно лежало під ковдрами й коробками на санях, які чекали на неї в пансіоні.

Дівчина заприсяглася, що відвезе його додому, що поховає його тіло в землі, яку Матаяс так любив, щоб він міг знайти шлях до свого бога. Тож вони майже два місяці подорожували з тілом, тягнучи за собою цю моторошну ношу від одного містечка до іншого. У Ніни було безліч нагод покласти його на спочинок і попрощатися. То чому ж вона ними не скористалася? Дівчина знала, що Леоні й Адрік не торкатимуться цієї теми, однак вони навряд чи раділи, що стали членами багатомісячної похоронної процесії.

«Це має бути правильне місце, кохана. Ти зрозумієш, коли побачиш його». Та чи зрозуміє вона? Чи помаршує далі, не в змозі відпустити коханого?

Десь віддалік зайшовся дзвінок, повідомляючи про завершення робочого дня.

— Наш час сплинув, — зауважив Адрік.

Леоні не заперечила, лише потягнулася і сказала:

— Іди висуши чорнило.

Адрік змахнув рукою, спрямовуючи на документи теплий повітряний струмінь Верескуна.

— Приємно бути потрібним.

— Переконана, ти неабияк станеш нам у пригоді, коли ми захочемо запустити повітряних зміїв.

Вони обмінялися усмішками, і Ніна відчула коротенький напад роздратування, а тоді їй захотілося дати собі копняка за таку несправедливість. Якщо вона нещасна, це геть не означає, що всі навколо теж мусять страждати.

Утім, коли вони вирушили до доків, ведучи за собою біженців, а хлопець узявся роздавати накази, Ніна відчула, що знову втрачає терпець. Попри те що дівчина була старшим офіцером, за час, проведений у Кеттердамі, вона відвикла командувати.

Леоні та Адрік прокладали їм шлях до «Ферштотена». Вигляд вони мали підозрілий, та це пасувало до сум’яття в гавані: дівчина-земені та її чоловік, подружжя крамарів, що має в доках якісь справи. Ніна взяла Енока під руку й трохи відстала разом зі своєю новою «родиною», зберігаючи безпечну відстань.

Дівчина поворушила плечима, намагаючись зосередитись, та це лише загострило її напруженість. Усе тіло здавалося чужим. В Ос Альті Женя Сафіна перекроїла її, скориставшись абсолютно всіма своїми навичками. Нове Нінине волосся було гладеньким, прямим і майже білосніжним; очі повужчали, зелені райдужки перетворилися на блідо-блакитні північні крижинки. Вилиці випиналися, брови опустилися нижче, а рот розтягнувся.

— Я здаюся недовареною, — пожалілася дівчина, побачивши свою нову молочну блідість.

Та Женю це не зворушило.

— Ти здаєшся фієрданкою.

Нінині стегна досі залишалися міцними, а талія широченькою, однак Женя трохи посунула назад її вуха, зменшила груди й навіть змінила поставу. Процес був подекуди болючий, адже змінювалися кістки, та дівчину це не займало. Вона більше не хотіла бути тією, ким була, тією, котру покохав Матаяс. Якщо Женя змогла бодай зовні перетворити її на когось нового, можливо, серце послухається й теж заб’ється в новому ритмі. Звичайно, це не спрацювало. Фієрданці бачили Мілу Яндерсдат, проте вона досі була Ніною Зенік, легендарною гришею й убивцею без докорів сумління. Вона досі була дівчиною, яка обожнювала вафлі й плакала, заколисуючи себе, коли вночі тягнулася до Матаяса і не знаходила його.

Енокова рука стиснула її пальці, і дівчина побачила, що двійко поліціянтів із гавані чатують біля проходу до «Ферштотена».

— Усе буде гаразд, — пробурмотіла Ніна. — Ми проведемо вас аж на корабель.

— А потім що? — тремким голосом поцікавився Енок.

— Коли вийдемо із затоки, я повернуся на берег човном. А ти і твоя родина помандруєте до Равки, де будете вільними.

— Вони заберуть моїх хлопчиків? Заберуть від мене, щоб віддати до тієї спеціальної школи?

— Тільки якщо ви самі цього захочете, — заспокоїла його Ніна. — Ми не чудовиська. Не більші за вас. А тепер цить.

Проте, коли дівчина побачила одного з найкращих Бірґірових бандитів, Каспера, якійсь її частині захотілося розвернутися й щодуху кинутися до прихистку. Вона щільніше загорнула обличчя коміром пальта.

— Земені? — запитав Каспер, глипаючи на Леоні.

Дівчина кивнула у відповідь.

Каспер тицьнув у відсутню Адрікову руку.

— Як ви її втратили?

— Нещасний випадок на фермі, — фієрданською озвався хлопець. Мову він знав не надто добре, проте міг промовити окремі фрази без равканського акценту, а цю брехню йому доводилось озвучувати безліч разів. Мало не кожний зустрічний розпитував його про руку, побачивши застібнутий шпилькою рукав. Механічну руку, зроблену для нього Давідом Костюком, довелося залишити у столиці, адже вона так і кричала, що до її створення причетний гришник.

Вартовий поставив їм звичні запитання: «Як давно вони перебувають у країні? Чи відомо їм про іноземних агентів, що працюють на території Фієрди?» — тоді махнув рукою, відпускаючи подружжя без зайвих церемоній.

Тепер настала Енокова черга. Ніна стиснула його руку, і чоловік ступив крок уперед. Дівчина бачила, що на його чолі виступив піт, відчула, що руки злегка затремтіли. Якби вона могла вихопити в нього папери і власноруч передати їх вартовому, то так і зробила б. Але фієрданські дружини завжди тримаються позаду своїх чоловіків.

— Родина Ґран.

Каспер розглядав їхні папери тривожно довго.

— Трудові угоди? Де працюватимете?

— На фермі юрди неподалік від Кофтона, — відповів Енок.

— Важка робота. Занадто важка для оцього літнього батька.

— Він буде в господарському будинку з хлопцями, — пояснив чоловік. — У нього талант до голки й нитки, а малі можуть попрацювати посильними, поки не доростуть до поля.

На Ніну справило враження, як гладенько Енок брехав, та якщо гриші все життя довелося переховуватися, у нього було чимало шансів потренуватися.

— Трудову угоду непросто отримати, — замислився Каспер.

— Мій дядько попіклувався про це.

— А чому життя в Новозем’ї, де доведеться гнути спину, для вас привабливіше за чесну працю у фієрді?

— Я б жив і помер на кризі, якби міг, — запевнив Енок із таким завзяттям, що Ніна повірила щирості цих слів. — Але роботи тут бракує, а синові легені важко зносять холод.

— Тепер повсюди важко. — Вартовий повернувся до Ніни. — А ви що робитимете в Кофтоні?

— Шитиму, якщо зможу, чи працюватиму в полях, якщо виникне потреба. — Дівчина нижче схилила голову. Вона може бути непомітною, хай йому грець. І байдуже, що там собі думає Зоя. — Як вирішить мій чоловік.

Каспер і далі вичікувально роздивлявся папери, і Ніна штурхнула Енока ліктем. Чоловік із таким виглядом, наче його зараз знудить просто в доках, сунув руку в кишеню й витягнув звідти набитий фієрданською валютою пакунок. І простягнув його Касперові, який вигнув брову. Обличчя вартового враз осяяла задоволена усмішка. Ніна пригадала, як він спостерігав за мартинами, що шматували прикутих під пекучим сонцем гришниць закривавленими дзьобами, до яких прилипли шматочки шкіри й волосся.

Каспер махнув рукою, пропускаючи їх.

— Нехай Джел береже вас.

Та не встигли вони ступити бодай крок, як Ніна почула голос:

— Хвилиночку.

«Бірґір». Невже їм не могло хоч трошки поталанити? Ще навіть сонце не сіло. У них іще мав бути час. Еноків батько завагався біля проходу поруч із Леоні, а Адрік рвучко хитнув головою, дивлячись на Ніну. Думка була зрозуміла: «Не влаштовуй проблем».

Ніна подумала про решту біженців-гришників у трюмі корабля і прикусила язика.

Бірґір зупинився між Каспером і ще одним вартовим. Він був невисокий як на фієрданця, але плечі мав, мов у бика, а форма була припасована так бездоганно, що дівчина підозрювала: її зшив професійний кравець.

Ніна й далі трималася позаду Енока, а хлопцям прошепотіла: «Ідіть до діда». Однак ті не поворухнулися.

— Ми сьогодні здійснили непросту подорож, — люб’язно озвався до Бірґіра Енок. — Хлопчикам кортить улаштуватися.

— Спершу я подивлюся ваші папери.

— Ми щойно показали їх вашій людині.

— У Каспера геть не такі пильні очі, як у мене.

— Але гроші… — заперечив Енок.

— Які ще гроші?

Каспер і другий вартовий знизали плечима.

— Не знаю нічого ні про які гроші.

Енок неохоче передав папери.

— Може, — втрутився його батько, — ми ще можемо дійти згоди?

— Аніруш, — наказав Бірґір.

— Але наш корабель ось-ось відпливе, — спробувала владнати ситуацію з-за чоловікового плеча Ніна.

Бірґір глипнув на «Ферштотен», на хлопчиків, які нетерпляче смикали батька за руки.

— Їм доведеться трохи посидіти під замком під час подорожі. — Потім чоловік перевів погляд на Енока з Ніною. — Кумедно, що вони чіпляються за батька, а не за матір.

— Вони переполохані, — відповіла Ніна. — Ви їх лякаєте.

Бірґірів холодний погляд оцінив Адріка з Леоні. Убрана в рукавичку рука зіжмакала трудову угоду.

— Цей корабель нікуди не попливе. Поки ми не обшукаємо кожен його сантиметр. — Чоловік махнув Касперові. — Тут щось відбувається. Попередь решту.

Вартовий потягнувся по свисток, та перш ніж йому вдалося вдихнути, Ніна скинула руку вперед. Дві тонкі кістяні скалки вилетіли з чохла, пришитого до рукавів пальта. Весь її одяг був помережаний ними. Крихітні списи влучили Касперові в трахею, і з його рота вихопився різкий вереск. Ніна зігнула пальці, і скалки кісток закрутилися. Вартовий упав на землю, дряпаючи пальцями шию.

— Каспере! — Бірґір і другий вартовий витягнули зброю.

Ніна штовхнула Енока з дітьми собі за спину.

— Пусти їх на корабель, — заревіла вона.

«Не влаштовуй проблем». Вона не влаштовувала, але збиралася покласти цьому край.

— Я тебе знаю, — озвався Бірґір, цілячись у неї з револьвера; очі в капітана стали колючими та яскравими, мов річкові камінці.

— Нахабна заява.

— Ти працюєш на лососевій консервній фабриці. Одна з дівчат біля діжок. Я знав, що з тобою щось не так.

Ніна не змогла стримати посмішки.

— Чимало всього.

— Міло, — застережливо озвався Адрік, скориставшись її псевдонімом. Наче тепер це мало якесь значення. Час хабарів та домовленостей минув. Дівчині найдужче подобалися такі миті. Коли всі таємниці спливають на поверхню.

Ніна клацнула пальцями.

Кісткові скалки вирвалися з Касперової трахеї й повернулися до прихованих чохлів на рукаві. Чоловік смикався на землі з мокрими від крові губами й закоченими очима, несамовито намагаючись вдихнути.

— Дрюсе, — засичав Бірґір. — Відьма.

— Мені не подобається це слово, — повідомила Ніна, наближаючись. — Називай мене гришею. Називай мене зова. Називай мене смертю, якщо тобі так хочеться.

Бірґір розреготався.

— У тебе ціляться з двох револьверів. Гадаєш, тобі вдасться вбити нас обох, перш ніж один із нас натисне на гачок?

— Ви вже помираєте, капітане, — лагідно мовила дівчина.

Кістяна броня, зроблена для неї Творцями в Ос Альті, була справжньою розрадою й доводила свою дієвість частіше, ніж Ніна могла розраховувати. Проте часом дівчина відчувала, що смерть уже причаїлася в її мішенях, от як зараз, у цьому чоловікові, який стояв перед нею, випнувши підборіддя й поблискуючи латунними ґудзиками на елегантній формі. Він був молодший, ніж їй здавалося, золотиста щетина їжачилася латками, наче капітан не міг відростити справжньої бороди. Чи варто їй було поспівчувати йому? Вона не співчувала.

«Ніно». Матаясів голос, осудливий, розчарований. Напевно, їй судилося стояти в доках і вбивати фієрданців. Але бували й гірші долі.

— Ви ж знаєте про це, чи не так? — не вгавала дівчина. — Десь підсвідомо. Ваше тіло знає про це. — Вона підійшла трохи ближче. — Кашель, який не вдається приборкати. Біль від забитого ребра, як ви себе переконуєте. А ще їжа втратила свою привабливість.

У променях надвечірнього сонця Ніна побачила на Бірґіровому обличчі страх, на нього наповзла тінь. Це підбадьорило дівчину, і дивне зітхання всередині стало голоснішим, перетворилося на хор шепотів, що дедалі гучнішав, заглушаючи навіть голос Матаяса.

— Ви працюєте в гавані, — повела вона далі, — і знаєте, як легко пацюки потрапляють усередину й гризуть там геть усе.

Бірґірів револьвер злегка опустився. Тепер чоловік дивився на Ніну уважно, не пильним поглядом поліціянта, а очима чоловіка, який не хоче слухати, однак мусить, адже йому необхідно дізнатися, чим усе скінчиться.

— Ворог уже всередині вас, погані клітини повільно пожирають решту простісінько там, у ваших легенях. Це незвично у вашому віці. Ви помираєте, капітане Бірґіре, — лагідно, майже доброзичливо озвалась вона. — А я лише збираюся допомогти.

Здалося, наче чоловік отямився від трансу. Він знову звів зброю, але рухався занадто повільно. Нінина сила вже заволоділа хворим скупченням клітин у його нутрі, смерть розгорталася, примножуючись із жахливою швидкістю. Можливо, він прожив би ще рік або й два, але клітини вже перетворилися на чорний струмок, що знищує все на своєму шляху. Капітан Бірґір застогнав і заточився. Перш ніж уцілілий вартовий зміг зреагувати, Ніна клацнула пальцями й випустила кістяну скалку йому в серце.

У доках запала химерна тиша. Дівчина чула, як хвилі облизують корпус «Ферштотена», як тоненько кричать морські птахи. У її душі майже радісним співом озвався хор голосів.

А тоді розплакався один з Енокових хлопчиків.

На якусь мить Ніна залишилася в доках сам на сам зі смертю — два стомлених мандрівники, давні друзі. Та тепер дівчина побачила, як на неї дивляться інші: біженці-гриші, Адрік та Леоні, навіть капітан корабля і його команда перехилилися через поруччя на борту. Можливо, їй слід було цим перейматися; можливо, якась її частина так і робила. Нінина сила жахала — спотворена й покручена юрдою вроджена сила Серцетлумачниці. Та вона однаково була для дівчини дорогою. Матаяс прийняв темряву, що оселилась у неї всередині, і підбадьорював Ніну зробити так само, однак те, що вона відчула, було не прийняттям. Це була любов.

Адрік зітхнув.

— Я за цим містечком не сумуватиму. — Після цього він гукнув корабельній команді: — Допоможіть нам підняти тіла на борт. Спекаймося їх, коли вийдемо у відкрите море.

«Дехто заслуговує на твоє милосердя, Ніно».

«Авжеж, Матаясе. — Ніна дивилася, як Енок із батьком підіймають Бірґірове тіло. — Я повідомлю тобі, якщо зустріну когось із них».

Адрік тримав язика за зубами, аж поки вони не пересіли в невеличкий гребний човен, яким мали повернутися на берег. Вирішили, що пристануть в одній з невеличких бухт на північ від Еллінга, а тоді пішки повернуться до свого житла, щоб забрати речі.

— Коли помітять, що ці чолов’яги зникли, проблем не уникнути, — зауважив хлопець.

Ніна почувалася дитиною, яку насварили, і їй це не подобалось.

— Добре, що тоді ми вже будемо далеко.

— Нам більше не вдасться керувати операціями з цього порту, — додала Леоні. — Вони посилять заходи безпеки.

— Не ставай на його бік.

— Я не стаю ні на чий бік, — заперечила дівчина. — Просто констатую факт.

— А ви хотіли віддати їм на поталу цілий корабель біженців?

Адрік покрутив стерно.

— Ніно, я на тебе не гніваюсь. Я намагаюся вирішити, що ми робитимемо далі.

Дівчина налягла на весла.

— Трохи гніваєшся.

— Ніхто не гнівається, — втрутилася Леоні, підлаштовуючись під її темп. — Ми звільнили з того жахливого місця повний корабель гришників. До того ж не можна сказати, що в Бірґіра і його дурноверхих калфісків у доках не було безлічі ворогів. Вони могли мати великі проблеми під час своєї несподіваної перевірки. Я називаю це перемогою.

— Звичайно, називаєш, — відгукнувся Адрік. — Якщо в чомусь можна побачити сонячний бік, ти неодмінно це зробиш.

Щира правда. Леоні здавалася еліксиром веселощів, і навіть місяці, проведені у Фієрді, не загасили її сяйва.

«Ти що, мугикаєш? — приголомшено запитав якось Адрік, коли їм довелося цілу годину викопувати з багнюки свої сани. — Як можна бути такою невідступно оптимістичною? Це щось нездорове».

Леоні припинила мугикати, щоб ретельно обдумати його запитання, водночас лестощами намагалася змусити їхнього коня витягнути сани.

«Гадаю, це через те, що я мало не померла в дитинстві. Коли боги дозволяють тобі ще трохи помилуватися світом, варто ним насолоджуватися».

Адрік лише вигнув брову.

«У мене стріляли, різали ножем, кололи багнетом, а руку мені відірвав тіньовий демон. Та це аж нітрохи не поліпшило моєї вдачі».

Щира правда. Якщо Леоні була ходячим сонцем, Адрік був сумною грозовою хмарою, ось-ось готовою пролитися дощем.

Зараз хлопець кинув погляд на розсип зірок над головами і скерував човен до берега.

— «Ферштотен» треба буде перефарбувати, зробити для нього нові документи й вигадати нову легенду. Нам доведеться перенести свою діяльність до іншого порту. Можливо, Г’яра.

Ніна міцніше вчепилась у весла. Король Ніколаї відправив «Ферштотен», щоб той стояв і торгував у доку, за добрі пів року до початку місії Адрікової команди. Це був знайомий корабель, який майже не привертав уваги. Ідеальне прикриття. Невже вона діяла занадто поспішно? Капітан Бірґір був ненажерою, а не добропорядною людиною. Можливо, їй трохи занадто кортіло побачити його мертвим. Однак такою вона стала відтоді, як загинув Матаяс: однієї миті все гаразд, а вже наступної готова загарчати й заборсатися, як дикий звір.

Ні, наче поранений звір. І їй на певний час, як пораненому звірові, доведеться залягти на дно. Проведе кілька місяців у Маленькому Палаці, повертатиме до життя давню дружбу, їстиме знайому їжу, сидітиме біля вогню в Залі із золотим куполом, намагаючись пригадати, ким була до Матаяса, до того, як осяйний фієрданець зруйнував її життя своїм несподіваним благородством, до того, як дізналася, що мисливець на відьом може відкинути ненависть і страх та стати хлопцем, якого вона покохала. До того, як його забрали в неї. Та якщо існував якийсь спосіб повернутися до себе колишньої, Ніна його не знайшла. А тепер вона опинилася в Матаясовій країні, у цьому холодному ворожому місці.

— Подамося на південь, — сказала Леоні. — Незабаром похолоднішає. Ми зможемо повернутися сюди за кілька місяців, коли про старого доброго капітана Бірґіра всі забудуть.

Це був розсудливий план, та шепотливий хор у Ніниній голові знову погучнішав, і дівчина усвіломила, що вимовляє вголос:

— Нам слід вирушити до Кеєрута. Біженки, котрі не з’явилися в притулку, не просто передумали.

— Ти знаєш, що їх, найімовірніше, заарештували, — нагадав Адрік.

«Скажи їм правду, кохана моя».

— Так, знаю, — озвалася Ніна. — Але ви чули, що сказав старий. В Кеєруті зникають дівчата.

«Скажи їм, що чула поклик мертвих». — «Ти не знаєш цього, Матаясе».

Одна справа — чути голос покійного коханого, і геть інша — оголосити, наче вона може відчути… що саме? Ніна не знала. Проте не вважала шепіт у голові вигадкою. Щось тягнуло її на схід, до містечок на річці.

— Є ще дещо, — повела дівчина далі. — Жінки, з якими я працювала, присягалися, що в річці біля Ґефвалле скисла вода, а містечко прокляли.

Це привернуло Адрікову увагу. Як там колись, іще в Кеттердамі, сказав Джаспер? «Знаєш, як найлегше знайти гришу, котрий не хоче бути знайденим? Чекай на диво і слухай казочки на ніч». Оповідки про відьом і дивовижні події, попередження про прокляті місцини — усе це були дороговкази на шляху до речей, яких звичайні люди не розуміли. Іноді це були просто місцеві легенди. Та подекуди в таких місцях, придушуючи власну силу та живучи в суцільному страху, ховалися гриші. Гриші, котрим вони могли допомогти.

«Розкажи їм правду, Ніно».

Дівчина потерла руки.

«Ти як пес із кісткою, Матаясе». — «Як вовк. Я розповідав тобі, як Трассел псував мої черевики, якщо я не підвішував їх на гілці, до якої він не міг дістати?» Розповідав. Матаяс розповів їй усі можливі історії, намагаючись відвернути, коли вона одужувала від впливу парем. Він зберіг їй життя. Чому ж вона не змогла зробити те саме для нього?

— Прокляття, зіпсована вода в річках, — повела дівчина далі. — Якщо це виявиться не вартим нашої уваги, ми подамося на південь і я пригощу вас обох смачним обідом.

— У Фієрді? — перепитав Адрік. — Не ловитиму тебе на слові.

— Але якщо моя правда…

— Гаразд, — погодився хлопець. — Я надішлю повідомлення до Равки, що нам необхідно підготувати новий порт, і ми вирушимо до Ґефвалле.

Шепіт стишився до лагідного бурмотіння.

— Ніно… — Леоні повагалася. — Там навколо безкраї простори. Чудові землі. Ти зможеш знайти для нього місце.

Серцетлумачниця подивилася на темну воду, на вогні, що мерехтіли на березі.

«Знайти для нього місце». Наче Матаяс був старою шафою чи рослиною, якій потрібно достатньо сонця. «Його місце зі мною». Та це більше не було правдою. Матаяс зник. Тіло — єдине, що від нього залишилося, і без обережної майстерності Леоні воно давно б уже згнило. Ніна відчула в горлі клубок. Вона не плакатиме. Вони провели у Фієрді два місяці. Допомогли майже чотирьом десяткам гриш втекти від фієрданської влади. Перетнули сотні кілометрів голих полів і засніжених рівнин. Там було чимало місць для Матаясового спочинку. Час покласти цьому край. Вона покладе цьому край. І виконає одну зі своїх обіцянок, які давала хлопцеві.

— Я попіклуюся про це, — запевнила вона.

— І ще дещо, — утрутився Адрік, і дівчина почула наказ у його голосі, так не схожому на звичний зневірений тон. — Наша робота — шукати новобранців і біженців. Хай би що ми виявили в Ґефвалле, війну не починатимемо. Зберемо розвіддані, встановимо зв’язки, забезпечимо можливість утечі для тих, хто цього хоче, та й годі.

— А це план, — погодилася Ніна. Вона торкнулася пальцями кісткових скалок у рукавичках.

Та плани можуть змінитися.