Король шрамів

23

Ісаак

Йому вдалося пережити їх — три дні вечірок, вечер та зустрічей, — і більше ніхто не намагався його вбити. Усе це трохи скидалося на війну. Думаєш лише про те, як пережити одну годину, а потім наступну. Сподіваєшся, що переживеш сьогоднішній день. Увечері Ісаак падав у ліжко й лежав, витріщаючись у стелю, прислухаючись до гупання власного серця й обдумуючи купу речей, з якими сьогодні дав маху, і ще більше речей, з якими неодмінно схибить завтра.

Сьогодні на них чекала приємна ранкова прогулянка в човнах на озері біля Маленького Палацу, а після неї — пікнік на березі.

— Ми влаштували так, що час до обіду ти проведеш із шуанською принцесою, — повідомила хлопцеві Тамар.

— І я… що я з нею робитиму?

— Зачаровуватимеш. Розпитай її про вартових і як довго вона з ними знайома. Витягни з неї якомога більше інформації.

— А ви з Толею не можете просто побазікати з дівчатами з Тавґхарада про своє шуанське дитинство чи ще щось таке?

Близнюки перезирнулися.

— Ми для них ще гірші за равканців, — пояснила дівчина. — Наш батько — шуанець, але ми вкриті татуюваннями на честь Сонячної Святої і служимо чужому королю.

— А й справді, чому ви вирішили служити Равці?

— Ми цього не робили, — відповіла Тамар.

Толя притиснув руку до серця:

— Ми обрали Аліну. Ми обрали Ніколаї. Усе це, — хлопець змахнув рукою в бік Палацу й угідь, — для нас не має жодного значення.

Ісаак не знав, що на це відповісти. Він вважав себе патріотом, але визнавав, що, на відміну від короля, Равка ніколи не була до нього достатньо прихильною.

— Побазікай із принцесою Егрі, — нагадала Тамар. — Розговори її.

— Суто теоретичне питання: якби я не був наділений природною чарівністю й хистом до дотепних розмов, як би я з цим упорався?

Тамар закотила очі, але Толя прийшов на допомогу:

— Кажи їй компліменти. Вислови свій захват шуанською культурою. Можеш навіть прочитати їй…

— Ой, заради всіх Святих, Толю, це останнє, що йому слід робити. — Тамар уклякла перед Ісааком. — Просто слухай, що вона розповідає. Став запитання. Жінки не люблять, щоб їх спокушали. Їм хочеться, щоб на них дивилися і слухали. А тобі нічого з цього не вдасться, якщо ти обдумуватимеш стратегії її зваблення… чи розповідатимеш напам’ять «Четвертий епос про Креґі».

— Немає ніякого «Четвертого епосу про Крегі», — буркнув Толя. — Поет Елаан не завершив третьої частини.

— От тоді нехай саме четверту й цитує.

Чому від самої думки про звичайні балачки Ісаакове серце вже шаленіло? Імовірно тому, що хлопцеві ніколи не вдавалися бесіди з дівчатами, хіба що з сестрами. Але одна річ — сваритися з Білкою й Петею за клаптик стрічки, і геть інша — вести світські розмови з монаршими особами. Та і як йому витягнути з принцеси потрібну інформацію? Хлопець спробував нагадати собі, що тепер він вродливий — власне, це щоразу приголомшувало його, коли він бачив себе в дзеркалі. Раніше він не був потворний — просто непримітний: охайне русяве волосся, що кучерявилося, якщо занадто відростало, досить правильні риси, кривуваті нижні зуби. Мама називала його привабливим, але вона так само запевняла сестру, що в тої гарний голос, а це вже точно була неправда.

Тепер Ісаак, улаштувавшись на вкритих подушками лавицях королівської баржі, намагався прибрати якомога розслабленішого вигляду, щосили наслідуючи ледарювання Ніколаї. На жаль, він забагато років провів, стоячи на посту. Води озера перед ним були поцятковані багато оздобленими шлюпами й баржами, що були схожі на квіти латаття, їхні вітрила розвівалися, а тенти були виготовлені зі смугастого матеріалу національних равканських — синього та золотого — кольорів.

Вода була захолодною для плавання, та Плинороби підігріли її так, що від поверхні підіймалися щільні хмари туману, який Верескуни складали в герби різноманітних країн і шляхетних родин. Ісаак дозволив собі кілька ковтків абрикосового вина з крихітного пузатого келиха, щоб заспокоїти нерви, але однаково залишався нашорошеним, прислухаючись до запитання одного з фієрданських послів, чи можна влаштувати екскурсію до школи гришів.

— Звичайно, можна, — озвалася Женя. — Залюбки організуємо вам відвідини цього закладу.

Хлопець був упевнений, що не вигадав собі захвату, який хвилею накрив посла та ще одного члена фієрданської делегації.

Женя обсмикнула спідницю й додала:

— Утім, боюся, екскурсія може видатися вам нудною. Учні з учителями саме вирушили в навчальну подорож.

— Геть усі?

— Так, — повідомила дівчина. — Праця на полі здається нам надзвичайно корисною для дітей. І мушу визнати, що тиша і спокій мене нітрохи не засмучують. Упевнена, ви можете собі уявити, якими моторними бувають юні гриші. Ми не хотіли, щоб вони плуталися під ногами, коли до нас навідаються такі вельмишановні друзі.

Ісаак ніколи не помічав, щоб учні-гриші плуталися під ногами. Вони завжди були зайняті, до того ж школа розташовувалася відокремлено від решти Палацу, і учні не могли непомітно вислизнути з неї. Ні, дітей повезли геть заради їхньої власної безпеки. І фієрданцям це було відомо.

— Ви евакуювали всіх до останнього? — холодно поцікавився посол.

— Евакуювали? — Женя зачудовано засміялася. — Ви натякаєте, що вони були в небезпеці? — Вона грайливо поплескала посла по коліну. — В небезпеці! Купка дітлахів, які можуть спалити цю баржу й зупинити серця всіх присутніх одним помахом руки. — Дівчина витерла сльози, що від сміху виступили на очах. — Оце ви пожартували.

Коли фієрданці пішли до поруччя шлюпа, щоб насолодитися краєвидами, напевно, мало не лускаючись від злості, Ісаак обернувся до Жені.

— Ви відіслали учнів якнайдалі, щоб захистити їх.

— Авжеж, — мовила дівчина вже геть не весело. — Гадаєш, ми могли залишити тут найбільший равканський скарб, коли бомба або отруйний газ щомиті можуть винищити ціле покоління гришників? Утім фієрданці боягузливі й навряд чи наважаться на такі дії, тож я просто дістаю задоволення від думки, що їх мучитимуть нічні жахіття про купку школярів.

— Коли слухаєш тебе, здається, наче спостерігаєш за моряком, якому відомі всі таємничі обриси затоки, місця, де лютують вітри й скелясті місцини, де корабель може сісти на мілину. Ти з такою впевненістю долаєш ці води!

Женя надовго змовкла.

— Мене рано кинули в цю воду, — нарешті озвалася вона. — Коли я була маленькою дівчинкою, Дарклінґ подарував мене королеві — гарненька домашня тваринка, що могла добряче їй послужити.

— То ти ще з дитинства знайома з королем?

— Я зрідка бачила Ніколаї та його брата. Була улюбленою служницею, проте однаково просто служницею. Малі були надзвичайно галасливі. — Дівчина погралася з топазовою сережкою. — Усі в маєтку називали їх двома мігренями. Як я їм заздрила, адже вони могли вільно бігати, гратися й пустувати!

— Однак бути улюбленицею королеви, — зауважив Ісаак, — теж чимала честь?

Женя кинула до рота шматочок сливи.

— Спершу я була королівською лялькою. Вона вдягала мене в гарненькі сукеночки, розчісувала мені волосся й дозволяла спати на підлозі біля її ліжка чи сидіти поряд із нею за столом. Я спостерігала за шахраями навколо неї та вчилася. А подорослішавши, вскочила в халепу, впавши в око королю… — Дівчина повільно витерла руки полотняною серветкою, залишивши на ній сливові плями. — Переконувала себе, що мої страждання були неабиякою честю, адже я стала Дарклінґовим солдатом і шпигункою. Він понад усе довіряв мені, й колись усі мали дізнатися, скільки я для нього зробила. Без інформації, якою я його забезпечувала, він не зміг би з такою легкістю влаштувати переворот.

Ісаак витріщився на неї.

— Ти зізнаєшся в державній зраді, — прошепотів він.

— Милий Ісааку, — з усмішкою озвалася дівчина, — Ніколаї давно вже пробачив мені, і тепер він заслуговує на мою вічну відданість. Дарклінґ жбурнув мене у воду, а потім дивився, як я йду на дно, виконуючи його забаганки.

— Тож він справді був таким жорстоким, як подейкують?

— Жорстоким? О так! Утім, він покинув мене на поталу королівським хижакам не для того, щоб покарати. Дарклінґ просто ніколи не замислювався, що я нещасна. Хіба його цікавили страждання якоїсь дівчини, якщо вони могли допомогти йому заволодіти цілою імперією? Він грав у тривалу й заплутану гру. І лише тоді, коли я наважилася замислитися про себе, коли втрутилася в його грандіозний план, він наслав на мене своїх чудовиськ і…

На озері пролунав гучний плюскіт. Підхопившись, вони побачили, як за бортом баржі, повної членів керчинської делегації, майнув шматочок жовтого шовку. Донька одного з крамарів впала у воду й стрімко йшла на дно ловити раків.

— Стрибай, — гарячкувато зашепотіла Женя. — Урятуй її.

— Там є гриші…

— Ніколаї не чекав би на гришів.

Вона мала рацію, але…

— Я не вмію плавати.

— Прошу, скажи, що це образний вислів.

— Боюся, ні, — зізнався хлопець, відчуваючи, як усередині здіймається паніка.

— Чому ти мені не сказав?

— Про це ніколи не заходила мова!

— Просто стрибай, — наказала Женя. — І не надумай борсатися. Просто якомога швидше тони, а ми попіклуємося про решту.

Ісаак повірити не міг, що дівчина не жартує, але одного погляду на її обличчя вистачило, щоб переконати його. «Гаразд, — подумав він, кидаючись до поруччя та стрибаючи у воду, сподіваючись, що вийшло хоч трошечки граційно, — принаймні, якщо я потону, не доведеться висиджувати довжелезну вечерю».

Вода була кусюче холодною, і щойно Ісаак опинився в ній, усе його тіло взялося вимагати, щоб він ворушився, боровся, зробив хоч щось, аби повернутися до повітря й тепла. «Не борсайся». Він залишився нерухомим, а коли всередині вже наростала паніка, легені нещадно заболіли. Хлопець подивився вгору — десь далеко слабко світилася поверхня води. Вона здавалася неймовірно далекою, а темне й мовчазне озеро навколо було схожим на безмежне беззоряне небо. Помирати в такому місці було огидно.

«Невже це кінець? — замислився хлопець. — Невже я справді помру, щоб урятувати героїчну репутацію короля?» Аж раптом його схопила за руку Надя. Дівчину оточувала створена нею бульбашка повітря, яку штовхали вперед двоє Плиноробів. Вона засмикнула хлопця всередину, і він захекано глибоко ковтнув повітря.

— Ну ж бо, — кинула дівчина.

Ісаак відчув, як заворушилася течія навколо, тягнучи їх уперед, наче стрімка ріка. Попереду під водою замайорів жовтий шовк. Дівчина — Бірґітта Шенк — не ворушилася. Очі в неї були заплющені, а волосся короною розпливалося навколо голови. О Святі, невже вона померла?

— Хапай її, — наказала Надя, і щойно його пальці стиснули дівочі зап’ястки, течія стрімко штовхнула їх угору.

Вони спливли на поверхню з протилежного боку крихітного острівця в центрі озера, далеко від прогулянкових суден. Толя з Тамар уже чекали на них.

Вони витягли Бірґітту на сходи однієї з кам’яниць, де тренувалися гриші, і взялися оживляти.

— Прошу, скажіть, що вона жива, — благально заскавчав Ісаак.

— Пульс є, — кинув Толя. — Але в легенях вода.

За мить Бірґітта закашлялася, випльовуючи озерну воду.

— Розходьмося, — наказав Толя.

— Будь чарівним, — нагадала Тамар, розчиняючись разом із рештою в імлі. — Ти тепер герой.

Ісаак зігнувся над дівчиною, намагаючись не забувати, що вона побачить королівське обличчя.

— Панянко Шенк? — гукнув він. — Бірґітто? З вами все гаразд?

Довгі вії затріпотіли. Дівчина подивилася на нього затуманеним поглядом зелених очей і розплакалася.

Гаразд. Можливо, вродлива зовнішність не завжди допомагала.

— Ви мало не потонули, — повідомив хлопець. — Вагома підстава для переживань. Ходімо, нам слід негайно вас відігріти.

Ісаак теж почувався змерзлим і виснаженим, але змусив себе зробити те, що, на його думку, слід було. Він підхопив дівчину на руки. О Святі, оце вона важка! Невже справді необхідно було натягати на себе стільки шовку?

Дівчина притулилася головою до його грудей, і рятівник поніс її на протилежний бік острова, цокотячи зубами й хлюпаючи вологою в черевиках, аж поки не вийшов з-за дерев. Поки всі витріщалися на воду, потенційні рятівники обпливли керчинський човен, а Плинороби відтягнули назад воду, що зависла над озером велетенською хвилею.

Хтось помітив Ісаака з Бірґґітою й вигукнув:

— Он де вони!

— Вона свіженька як огірочок! — крикнув Ісаак. — Але вдвічі мокріша. Нам обом потрібен сухий одяг і гарячий чай.

Натовп вибухнув оплесками. Ледве відчуваючи власні руки, хлопець опустив Бірґітту на пісок, як купу мокрого прання. Потім вклонився і навіть спромігся поцілувати їй руку, не цокотячи зубами.

Прогрес очевидний: від незначних порушень етикету до нагоди потонути, та ще й не самому. Напевно, завтра він спалить до пня цілий Палац.

Бірґітту Шенк з Ісааком, загорнутих у ковдри, відвели на королівський човен і пригостили бренді, а служники взялися розтирати їм руки. Однак хлопець потроху зігрівся, лише повернувшись до покоїв Ніколаї й занурившись у величезну паркý ванну.

Женя з рештою жваво базікали у вітальні, залишивши Ісаака спокійно відмокати в гарячій воді. Коли король повернеться, двійник сумуватиме за цією процедурою. А без решти спокійно обійдеться.

Хлопець лежав у ванні, аж поки вода не вистигла, а він сам не посинів. Зустрічатися з людьми, що чекали в сусідній кімнаті, йому не надто хотілося, та довелося вилазити й витиратися довгим лляним простирадлом.

На щастя, камердинера в Ніколаї не було — король із дитинства одягався сам. Ісаак натягнув м’які бриджі з підтяжками, сорочку, черевики й ладно підігнаний кітель із вигаптуваним символом Ланцових — орлом. Хлопець не міг заперечувати, що вишуканий одяг теж був приємною частиною угоди. Пошито все було майстерно і виявилося не лише елегантним, а ще й зручним.

Поправляючи кітель, Ісаак торкнувся пальцями чогось, що лежало у правій кишені. Він весь час знаходив дрібнички в кишенях королівського одягу: записку, нашкрябану Ніколаї на згадку про щось, креслення якогось нового винаходу чи маленьку срібну намистинку. Цього разу він дістав із кітеля крихітний вітрильник, зроблений із дроту, і залишив його на королівському туалетному столику.

— Ми вважаємо, що впорався ти непогано, — сказала Тамар, коли Ісаак увійшов у вітальню.

Радіючи теплу, хлопець приєднався до решти присутніх, що влаштувалися біля каміна.

— То, може, мені слід частіше намагатися потонути?

— Це не було ідеально, — нагадала Женя, наливаючи йому горнятко чаю. — Ти проґавив нагоду поспілкуватися з принцесою Егрі. Але ми вдало скористалися ситуацією, і король виявився справжнім героєм.

— Коли ти її приніс, це було дуже зворушливо, — погодилася Тамар.

— І дуже героїчно, — підхопив Толя, — як той принц із епосу. «І ось Золотокудрий Іван несе її крізь…»

— Якщо й далі читатимеш нам вірші, я власноруч утоплю тебе в озері, — пообіцяла йому сестра.

Толя насупився й пробурмотів у своє горнятко:

— Це класика.

Ісаак із його думкою не погоджувався, однак сумнівався, що зараз вдалий час для суперечок щодо поезії.

Женя штурхнула Давіда ліктем, і той відірвався від трактату, який саме читав.

— Ми знайшли на дверях королівської спальні пристрій, що активував викид миш’яковистого водню. Найімовірніше, виготовили його фієрданці.

— І їх заарештують? — із надією в голосі поцікавився Ісаак.

Тамар це, схоже, приголомшило.

— Авжеж, ні. Нам нічого не вдасться довести, до того ж це можна вважати хорошими новинами.

— Звісно, — погодився Ісаак і почухав вухо. — І чому це хороші новини?

— Ми вже й так підозрювали, що фієрданці приїхали сюди не для того, щоб побавитися з нами. Якби виявилося, що до справи причетні Керч або Шу Хан, тоді б у нас були причини для хвилювань. А отже, шуанці досі готові до союзництва. Цікаво було б дізнатися, хто може спробувати здійснити замах на короля.

— Сподіваюся, для цього не доведеться наражати короля на небезпеку, — озвався Іссак, здивувавшись гіркоті у власному голосі.

Толя заспокійливо поклав йому на плече велетенську руку.

— Ми нізащо не дозволимо нашкодити тобі, Ісааку.

— Я знаю, — погодився хлопець. Та чи справді він був у цьому впевнений? І чи личить йому жалітися? Солдатові судилося стати гарматним м’ясом. Завдання вартового — затуляти собою короля від небезпеки. Хіба ж не цим він зараз займався?

Тамар відкинулася на стільці, схрестивши довгі ноги.

— Я обшукала кімнати шуанської варти.

— Вони наші гості, — обурився Толя.

— Вони наші вороги, — нагадала дівчина.

— І потенційні союзники, — втрутилася Женя. — Не варто їх гнівити.

— Ми поводилися обачно. Утім, дізнатися майже нічого не вдалося. Кілька щоденників, які я знайшла, написані шифром, і сумніваюся, що хтось із членів Тавґхараду може виявитися достатньо недоумкуватим, щоб записувати небезпечні подробиці.

— А керчинці намагалися потрапити до наших лабораторій, — повідомив Толя.

Давід, здригнувшись, відірвався від читання.

— І їм це вдалося?

— Ми дозволили їм дійти до майстерень Творців.

— А, — відповів Давід, миттєво збайдужівши.

— А це нас не займає? — перепитав Ісаак.

— Справжня робота ведеться деінде, — пояснила Тамар. — Ми навіть залишили для них кілька фальшивих креслень. Усе це повинно стати чудовим підґрунтям для нашої вистави в «Позолоченому Болоті».

— Ми збираємося до «Позолоченого Болота»? — здивувався Ісаак, не приховуючи захвату.

— На жаль, — зітхнув Толя.

Женя підібгала ноги, не знімаючи капців.

— Ми влаштуємо для керчинців демонстрацію нашого прототипу ізмарсії на озері графа Кіріґіна.

Усі багатозначно перезирнулися; Ісаак не зрозумів, що саме вони мають на увазі, та в цьому не було нічого нового. Хлопець припустив, що хтось розповість йому, що таке ця ізмарсія, щоб він зміг замислено кивати, коли про неї йтиметься.

— Ти там працюватимеш, — нагадала Тамар, — а не насолоджуватимешся Кіріґінськими розвагами.

— Аякже, — відповів Ісаак. Проте йому бодай краєм ока вдасться побачити те, навколо чого здіймався увесь цей галас.

Женя простягнула йому стос паперів.

— Тут інформація про сьогоднішню вечерю. Виголошувати промову тобі не доведеться, але захід досить офіційний, тож намагайся триматися невимушено. На завтра заплановано лови.

— Принаймні полювати я вмію, — з полегшенням озвався хлопець.

— Але не так, як це роблять аристократи. Утім, Ніколаї однаково ніколи не був великим прихильником полювань. Він страшенно любить лисиць. Тож це просто привід покататися верхи й краще познайомитися з претендентками. Пам’ятай, що ти повинен приділити увагу кожній. Деталі обговоримо пізніше, після вечері.

Гриші покинули кімнату, а Ісаак, закинувши голову, взявся розглядати позолочену стелю. Почувався він водночас утомленим і стривоженим. Погортавши записки про те, як розсядуться гості та як правильно їсти устриць, хлопець відкинув їх убік. Йому необхідно було провітрити голову.

Щойно він відчинив двері, перед ним з’явився Толя.

— Щось сталося?

— Я просто хочу прогулятися.

Вартовий пішов за хлопцем назирці коридором, тримаючись за кілька кроків від нього, проте від думки, що його охороняють, Ісаакові було неспокійно. Подейкували, буцімто Ніколаї покинув університет, вирушивши в подорожі морями під іменем корсара Штурмгонда. Неоковирна історія, та хлопець міг зрозуміти королівські мотиви. Будь-хто обрав би свободу, а не цю нескінченну виставу.

Ісаак минув картинну галерею, не звертаючи уваги на численні портрети королів і королев Ланцових, і увійшов до оранжереї. Це було його улюблене місце в усьому Ґранд-Палаці. Приміщення з високою стелею забирало половину південного крила. Крізь стіни, зроблені зі скляних шибок, лилося яскраве сонячне світло, а викладена червоним кахлем підлога підігрівалася за допомогою труб із парою. Обабіч звивистих доріжок у горщиках росли фруктові дерева й високі пальми, над ними нависали пишні, укриті цвітом кущі, а живоплоти були підстрижені багатоярусними арками й решітками. У центрі оранжереї текло штучне джерельце; звужуючись та розширюючись, воно створювало дзеркальні озера й укриті ліліями ставки.

Біля одного зі ставків сиділа дівчина — ні, не дівчина, а принцеса. Егрі Кір-Табан. Донька Небес. Шуанці зазвичай діставали прізвище від одного чи обох батьків, але всі члени королівської родини успадковували його від першої королеви Шу Хану й засновниці династії Табан.

По периметру зали вишикувалися равканські вартові й члени шуанського Тавґхараду. Ісаак мав би помітити їх раніше, та думки його були деінде. Відвертатися не годиться ні вартовому, ні королю.

Отже, ось його шанс. Можна надолужити їхнє побачення, якому так і не судилося відбутися, і назбирати необхідної інформації для Жені та її спільників. «Зачаровуватимеш». Ага. Зачаровуватиме.

Та перш ніж Ісааку вдалося вигадати, як краще завести розмову, принцеса підвела голову. Вона поспіхом звелася на ноги й присіла в реверансі.

— Ваша величносте.

— Я не хотів порушувати вашого спокою, — перепросив хлопець шуанською.

— Я тут гостя. Про порушення спокою й мови нема. — Дівчина глипнула на вартових. — Не відмовитесь… не відмовитесь посидіти й трохи порозмовляти?

«Ось воно. Не довелося навіть просити». Та хлопцеві чомусь однаково кортіло розвернутися й кинутися навтьоки. Якщо він відмовить їй, це вважатиметься зневажливим ставленням. До того ж у дверях, мабуть, уже влаштувався Толя, котрий нікуди його не випустить.

Ісаак присів поряд із дівчиною на великому пласкому камені біля ставка. У повітрі солодко пахнуло помаранчевим цвітом, а плюскіт рибок у воді заспокоював. Якби на кожному кроці не стриміли вартові, це було б приємним місцем для відпочинку. Ісаак пообіцяв собі, що, діставши власне обличчя й повернувшись до служби, намагатиметься прибирати трохи приязнішого вигляду.

— Дякую, що приєдналися до мене, — сказала Егрі.

— Залюбки.

— Навряд чи, — пробурмотіла дівчина, ледь помітно всміхнувшись. — Ви, вочевидь, прийшли сюди побути наодинці — наскільки це можливо, — так само як я.

— Але якщо вам хочеться побути на самоті, чому ви запросили мене приєднатися до вас?

— Люди мусять бачити, що я докладаю хоч якихось зусиль, щоб поспілкуватися з вами, інакше вартові відзвітують моїй сестрі, тоді її докорам кінця-краю не буде.

— Вашій сестрі?

— Махі Кір-Табан, Народженій Небесами, нашій найбожественнішій принцесі, котра успадкує корону й багато років мудро та справедливо правитиме країною.

— А ви що робитимете? — поцікавився Ісаак. «Жінкам хочеться, щоб їх слухали».

— Звісно ж, поберуся з вами.

— Звісно, — повторив Ісаак, щосили намагаючись не відсахнутися. — А якщо не поберетеся?

У дівчини після цих слів на обличчі з’явилося щось схоже на паніку, наче такого запитання в сценарії не було, і тепер вона не знала, наскільки відвертою може залишатися. Ісаак поспівчував їй.

— Прошу, розкажіть, — м’яко сказав він, щоб заспокоїти дівчину й задовольнити власну щиру допитливість. — Я хочу знати.

Принцеса погладила великим пальцем шовк сукні.

— Гадаю, якби я не народилася в родині Табан, то стала б солдатом… а може, навіть членом Тавґхараду.

— Серйозно? — хлопець не стримав сміху. Справжній абсурд: вартовий, що вдає із себе принца, базікає з принцесою, яка мріє служити в королівській варті.

Дівчина ледь помітно насупилась.

— Нічого смішного.

Ісаак миттєво посерйознішав.

— Я не хотів вас образити. Просто здивувався. Служба в королівській варті — дуже шляхетне покликання. До того ж це подарувало б вам певну свободу, хай навіть вартові теж мають обов’язки.

— Так, але їх не змушують кривлятися й чепуритися, щоб потім продати, наче якихось рабів. — Дівчина зблідла, збагнувши, що саме щойно сказала. — Перепрошую. Я не мала на увазі… Це було б справжньою честю для мене…

— Не варто перепрошувати. Будь ласка. Я ж закликав вас бути відвертою. І не сподіваюся, що кожна жінка мріє стати моєю дружиною.

У дівчини на чолі з’явилася зморщечка.

— Не сподіваєтесь?

«Хай йому грець». Чергова помилка. Ісаак підморгнув.

— Не одразу. — Ця відповідь уже більше скидалася на слова Ніколаї, проте принцеса однаково здавалася засмученою.

— Тепер ваша черга, — сказала вона. — Я була з вами відвертою; можливо, тепер ви поділитеся зі мною секретом. Так буде чесно.

«Я не король Равки, а простий піхотинець, котрий намагається не пітніти у вишуканому вбранні». Ні, це точно була невдала відповідь.

Ісаак припускав, що варто пофліртувати, однак не був певен, які секрети належать йому, а які королю.

— Чудово. Мій секрет такий: я хотів побути на самоті, але однаково насолоджуюся вашим товариством. Ранок сьогодні був непростий.

— Справді?

— Дівчина мало не потонула.

Егрі геть не по-принцесячому рохнула.

— Сама винна, що кинулася в озеро.

— Перепрошую?

— Я готова закласти свою найкращу бойову сокиру, що вона не випадково шубовснула у воду.

— Вашу найкращу бойову сокиру?

Егрі заправила за вушко пасмо темного волосся.

— Я завзята колекціонерка.

Принцеса, котра мріяла бути вартовою в Палаці й полюбляла зброю. Принаймні вона виявилася цікавою.

— Звідки ви можете знати, що Шенкова донька стрибнула? — перепитав Ісаак.

— Тому що мої власні радники вчора ввечері пропонували мені зробити те саме.

Хлопець витріщився на неї.

— Хочете сказати, вона ризикувала власним життям, просто щоб…

— Упасти в око королю й дозволити йому повестися як герой? — Егрі пирхнула й розгладила шовкову сукню. — Розсудлива жертва, але я до такого не була готова.

Ісаак уважно подивився на свою бесідницю.

— Авжеж, якщо можна просто зачекати, поки замислений король тинятиметься довкола й побачить вас, гарну, як картинку, в зеленому шовку і з квітами у волоссі. — Принцеса винувато відвернула погляд золотавих очей. — Як довго ви чекали, сподіваючись, що я проходитиму повз?

Вона прикусила губу.

— Дві години дванадцять хвилин. Плюс-мінус.

Хлопець почувався водночас роздратованим і задоволеним, що Егрі залишається чесною.

— Цей камінь не дуже зручний.

— Прикро казати, але я вже не відчуваю сідниць.

Почувши це, Ісаак розреготався, та швидко опанував себе. Це не був королівський сміх. Він помітив, як один із вартових схилив набік голову. «Трухін». Вони незчисленну кількість разів удвох обходили угіддя Палацу. У друзяки було чимало причин упізнати Ісааків сміх.

Усі Святі, як він утомився від цієї вистави. Однак принцеса дала йому шанс вести розмову далі.

— Якщо ви не можете трохи посидіти на каменюці, не уявляю, як ви збиралися стати вартовою, котрій годинами доводиться стояти на посту.

— Дякувати богові, що я народилася в королівській родині.

— Зізнаюся, про Тавґхарад мені відомо небагато, — додав Ісаак, сподіваючись, що його голос пролунає невимушено. — До королівської варти призивають шляхтичів?

— До неї нікого не призивають, — заперечила Егрі з несподіваною гіркотою в голосі. — Люди приїжджають з усіх сіл та містечок, де випробовують власні сили, тренуються і сподіваються, що їх оберуть. Годі й уявити більшої честі.

— Ніж захищати вас? — Хлопцеві не вдалося втриматися від іронії в голосі.

Егрі знову прикусила губу.

— Династію Табан. Я — одна з найменших коштовностей у короні.

Ісаакові важко в це вірилось. Вона була страшенно гарненькою. Він навіть уявити собі не міг, який вигляд мають її сестри, якщо вона простачка.

Хлопець тиснув далі.

— Однак, попри всі винагороди, таке життя мусить бути складним. Вартові теж назавжди покидають свої родини, як гриші?

Дівчина ледь помітно напружилась.

— Вони роблять це залюбки. — Вона торкнулася рукою води. — Гадаю, найскладніше близнюкам.

— Близнюкам?

— Серед нашого народу близнюки звичне явище. — Дівчина кивнула головою в бік Толі. — Приміром, Кеб-Батаар.

— Яке цікаве слово «кеббен». У равканській мові такого немає. — Воно позначало близького родича або близнюка, але заразом і дорогу твоєму серцю людину.

Егрі заплющила очі й процитувала:

— «Усі тужать за першою квіткою. А хто проллє сльози за всіма, що зав’януть?» Ісаак не стримав усмішки. Схоже, Толина порада, зрештою виявилася корисною.

— «А я залишусь і співатиму для тебе, коли весна давно мине».

— Ви знаєте цей вірш? — здивовано перепитала принцеса.

— Запам’ятав його, коли вчив шуанську. — Вірш називається «Кеббенья», і точилося чимало дискусій щодо того, як правильно перекладати назву: «Моя люба», «Моя рідна» чи «Моя єдина».

— Це старий вірш, він уже давно вийшов із моди, але чудово описує дух кеббен.

— Здається, його покладено на музику, — пригадав Ісаак. — Мені казали, що ви граєте на хатуурі.

Дівчина загорнула руки в шовкову сукню, вираз її обличчя знову дещо напружився.

— Так, — ґречно відповіла вона. Що він робив не так?

— Я вважаю… — Він затнувся, побоюючись, що зараз усе жахливо зіпсує. — Я вважаю, що ця посада, це життя у всіх на очах позбавили мене того, чим я колись насолоджувався.

На мить Егрі здалася приголомшеною, навіть наляканою, а потім в її очах щось промайнуло, і вона нахилилася ближче.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Принаймні якби ми були вартовими, то могли б провести цей день значно захопливіше.

— Ми могли б покататися верхи.

— Поїсти руками.

Егрі нахилила голову і прошепотіла:

— Можна було б відригнути.

— Від душі.

— Ми могли б… ой, лишенько, — зойкнула Егрі. — Здається, у нас з’явилося товариство.

І справді: Ісаак побачив на обох доріжках оранжереї наречених у супроводі компаньйонок, схожих на зграйку чарівних хижих пташок.

— Мабуть, хтось повідомив, що ми тут усамітнилися.

— Напевно, зараз усі вони плюснуться в ставок, щоб привернути вашу увагу, — прошепотіла Егрі, й Ісаак ледве стримався, щоби знову не розреготатися.

— Що так розсмішило короля? — поцікавилася фієрданська принцеса, наближаючись до них; у неї в руках було прикрашеними елегантними морозними візерунками віяло.

— Чимало всього, мушу зізнатися, — відповів Ісаак. — Король — звичайна людина.

Він збрехав, але останнім часом мало хто взагалі казав правду.