Король шрамів

15

Ніколаї

Ніколаї бачив чимало приголомшливих речей: туманних поні на кордоні з Новозем’ям, котрі, за чутками, мчали так швидко, що ставали невидимими; морського змія, який торував собі шлях крізь північну кригу; світ, що розгортався внизу, коли він власноруч, із крилами чудовиська за спиною, керував вітрами; проте зараз хлопець дивився на те, що стрілою летіло до нього небом, і не йняв віри власним очам.

Юрій молився, упавши на коліна. Зоя скинула руки вгору, і король відчув, як здіймається вихором пісок навколо човна, роздмуханий закликаним на їхній захист вітром.

Щойно зачувши в повітрі вереск, Ніколаї вихопив револьвери й приготувався до зустрічі з волькрами. Він очікував побачити тіньових чудовиськ або якесь нове втілення Дарклінґової сили. Дідько, якась його частина, можливо, навіть приготувалася побачити Дарклінґа власною персоною, воскресіння Беззоряного Святого, який повернувся, щоб покарати їх усіх власною моторошною привабливістю й лихими намірами.

Натомість хлопець побачив… бджіл — велетенський рій розтинав небо вівсяного кольору, розхитуючись і збираючись у щось схоже на жіночу постать. Позаду них над піском височіла якась інша химера, велетенське тіло, що без упину змінювало свої обриси: дві голови, потім три; тисяча рук; горбата спина зі звивистими гребенями хребців; десять, двадцять, тридцять довгих кволих ніг, що рухалися в одному темпі. Обриси щойно нагадували людські, аж раптом ставали тваринними — укривалися густою шерстю і скреготіли зубами. А високо вгорі кружляло третє чудовисько з широко розкинутими крилами й блискучою лускою…

— Зоє, скажи щось злостиве.

— Для чого? — ледь чутно озвалася дівчина.

— Тому що я переконаний, що марю, а в моїх фантазіях ти значно привітніша.

— Ти ідіот, Ніколаї.

— Не найкращий твій виступ.

— Перепрошую, що неспроможна вигадати якийсь ліпший каламбур. Здається, я заклякла від страху.

Її голос тремтів, а якщо безжальна, незворушна Зоя так перелякалася, то все побачене було реальним: бджоли, відразливі потвори і… так, це було неможливо, але перед ними однаково з’явився велетенський дракон із вигнутими шкірястими крилами й лускою, що мінилася в тьмяному сірому світлі чорною, зеленою, синьою й золотою барвами.

— Зоє, хай би що ти досі начаклувала, час розвіяти чари.

— Я б так і зробила, якби могла, — гримнула дівчина, жбурляючи стіною вгору цілий буревій.

Бджоли наштовхнулися на перешкоду й обігнули її, як течія оминає пороги; від їхнього гучного дзижчання в Ніколаї задзвеніло у вухах.

— Зроби щось! — крикнула Зоя.

— Наприклад?

— У тебе зброя!

— Я не збираюся гатити по бджолах.

— Тоді стріляй у ту штуку.

Ніколаї вистрілив у химеру. Кулі влучали в мінливе тіло — у голову, руку, іншу руку, випнуті груди. Потвора наблизилася, і хлопець розгледів пазури, щелепи з іклами й густе, мов у ведмедя, коричневе хутро. Кулі влучали в неоковирне тіло, а вже за мить з’являлися знову, немов зсудомлена плоть просто випльовувала їх.

Високо вгорі, розпростерши гігантські крила, заревів дракон. З пащі тварюки в їхній бік вихопився полум’яний фонтан.

Зоя скинула руки вгору, і над їхніми головами з’явився повітряний купол. Полум’я вдарило в перешкоду. Ніколаї відчув, як жаром опалило брови.

Вогонь згас, і дракон із вереском закружляв над ними.

— Гадаю, нам слід визнати вогневу перевагу суперника, — буркнув Ніколаї.

— Складіть зброю, — хором із сотень голосів наказала химера.

— Дзуськи! — відповів Ніколаї. — Поки що вона неабияк мене заспокоює. Юрію, вставай уже, в біса, з колін і принаймні вдай, наче готовий до бою.

— Ви не розумієте, — зі сльозами на очах озвався чернець.

— Тут цілком твоя правда.

— Зараз я ще здійму вгору піски, — попередила Зоя. — Якщо мені вдасться викликати достатньо потужну бурю, можливо, нам пощастить здиміти… кудись. Тобі доведеться взятися за вітрила; я не зможу водночас контролювати бурю і човен.

— Буде виконано, — озвався Ніколаї, роздивляючись такелаж. Він був примітивний, та король уже долав значно буремніші моря.

Він знову взявся стріляти, намагаючись прикрити Зою, коли вона змахнула перед собою руками, і піски Зморшки — чи де це вони опинилися — зі свистом здійнялися вгору. Вона вже не переймалася хитрощами: не було потреби приховувати свої дії, щоб обдурити прочан. Буря здійнялася, здригнувшись, наче людина, що прокинулась від жахіття: несподівана сила відкинула потвор назад, піски закрутилися вихором, стіною затуляючи човен-утікач.

Ніколаї заховав револьвери в кобуру і схопився за такелаж, випускаючи вітрило. Полотно заляскало, надимаючись вітром, і човен помчав їх на схід, назад до місця, де, як сподівався король, закінчувалася Зморшка. Хай би ким були ці створіння, їхня сила, вочевидь, пов’язана з цим місцем.

Раптом земля під ними здибилася. Човен небезпечно нахилився на правий борт, і полоз відірвався від піску. Зоя з Юрієм не втрималися на ногах, але дівчина ні на мить не завагалася. Розпростершись горілиць, вона й далі керувала вітрами. Ніколаї, міцно вчепившись у мотузки, намагався підлаштуватися під бурю й вирівняти скіф. Та пісок хвицався, наче оскаженіла тварина, наче хтось вдихнув у нього життя.

Ковзаючи одним полозом, скіф нахилився ще дужче.

— Зараз перевернемося! — крикнув Ніколаї. У нього з’явилося моторошне відчуття, немов якась велетенська рука навмисно намагається розхитати їх і викинути в піски.

Приземлилися вони незграбною купою. Ніколаї миттю схопився на ноги й відтягнув Зою з Юрієм у безпечніше місце. Та скіф, не завдавши нікому шкоди, упав на інший бік, і піски враз угамувалися.

Зоїна буря вщухла, небо очистилося. Із піску перед ними з’явилася постать, потім ще одна, і ще — цілий полк піщаних солдатів. Облич вони не мали, а от форма була відтворена ретельно, з найменшими деталями. Вояки були схожі на древніх равканських солдатів на картинах, армію Яромира Рішучого, убрану в хутро та бронзу, хай насправді це був просто пісок. Зоя змахнула руками, насилаючи на солдатські лави несамовитий вітер, та вони навіть не поворухнулися.

— Що це таке? — застогнала дівчина.

Армія дедалі збільшувалася брижатими хвилями, простягнувшись аж до горизонту, де досі височів зáмок.

— Гадаю, нам демонструють неабияку перевагу, — припустив Ніколаї.

— Але хто?

Піщані солдати одночасно ступили крок уперед, чоботи гупнули, мов кулеметна черга. Оточені ними Зоя й Ніколаї стали спина до спини. Юрій укотре вкляк поряд із ними, юнакове обличчя випромінювало якесь божевільне піднесення.

— Я не знаю, як їх побороти, — зізналася Зоя. Їй удалося хоч трохи опанувати свій голос, проте страх у ньому досі вчувався. — Це та частина історії, де ми помираємо як герої?

Над їхніми головами знову закружляв дракон. Якщо ці потвори заповзялися вбити Ніколаї, то до справи взялися в дуже оригінальний спосіб, а отже, у грі мав бути ще один учасник, і король сподівався, що зможе виторгувати в нього безпеку для Зої та Юрія.

— Ні, це та частина, де король Равки здається ворогам, а кохання, якого в нас ніколи не було, і далі живе в піснях і баладах.

— Ніколаї, — кинула Зоя, — навіть не думай.

— Ну, то запропонуй мені інший варіант, Назяленскі. Хтось із нас мусить вижити. — Він стишив голос: — Повертайся до столиці і збирай Гриш. — Якщо їй узагалі вдасться дістатися звідси до Ос Альти. Хлопець витягнув револьвери, кинув їх на пісок і звів руки, розглядаючи шеренги піщаних солдатів, дивних створінь у небесах і скелеподібне тіло химери, що зависла над лавами армії.

— Точно не знаю, кому я здаюся…

Дракон рвучко розвернувся в повітрі й кинувся на них. Може, зрештою, хтось таки збирався вбити Ніколаї.

— Зоє, лягай! — крикнув хлопець, стрибаючи до неї.

— Дідька лисого, — пробурмотіла Назяленскі, збила короля з ніг на пісок і заклякла над ним, міцно впершись ногами і здійнявши вгору руки.

Дракон виригнув полум’я, а Зоя шмагонула навідліг бурею. На мить здавалося, що їхні сили рівні — золотий водоспад вогню зіштовхнувся зі стіною з вітру. Дівчина намалювала в повітрі петлю і жбурнула її вбік, наче диригент на останніх тактах симфонії. Ніколаї спершу не зрозумів, що відбувається, та полум’я раптом згасло.

Дракон позадкував, із пащі вихопилося здушене хрипіння. Зоя заважала йому дихати; вона висмоктала з вогню необхідне для горіння повітря, і тварюка стала задихатися.

Ніколаї стрибнув до револьверів, готовий ухопитися за запропоновану дівчиною нагоду, та не встиг він навіть прицілитись, як дракон оглушливо заревів. Із роззявленої пащі виринув вогонь. Цього разу полум’я було синім, яскравішим і пекучішим, ніж раніше, його жару вистачило б, щоб розплавити каміння… чи пісок.

— Зоє! — гукнув хлопець, та вона вже стиснула кулаки і знову звела руки, шмагонувши дракона крижаним вітром.

Синій вогонь освітив її обличчя. Чорне волосся короною здійнялося навколо голови, а очі зблиснули кобальтом, наче всередині Зої теж палало драконове полум’я.

Коли вогонь із пащі потвори вдарив у створений її силою бар’єр, Назяленскі несамовито закричала. Зчепила зуби, і Ніколаї побачив, як на дівочому чолі виступили крапельки поту. Він узявся стріляти в дракона, та кулі, схоже, плавилися ще на підльоті до його луски. Перекинутий човен, руки Ніколаї та лави піщаних солдатів навколо скувало інеєм.

І тоді Зоя впала. Опустилася на коліна, і завірюха вщухла, залишивши по собі лише тоненький шар уже підтопленої ожеледі.

Ніколаї звівся на ноги й пошкутильгав до дівчини, переконаний, що ось-ось побачить, як її проковтне полум’я. Та дракон більше не дихав вогнем. Він ширяв у небі, спостерігаючи за людьми.

— Зоє, — прошепотів король, опускаючись поряд із дівчиною на коліна й обіймаючи її, щоб не впала. Її шкіра сяяла від гришинської сили, але з носа струменіла кров, і Зоя тремтіла.

Дракон приземлився перед ними, склавши розмашисті крила. Напевно, захотів погратися зі здобиччю.

— Не підходь, — наказав Ніколаї, знаючи, що не зможе його зупинити. Його зброя була нітрохи не краща за іграшки. Юрій, стоячи на колінах, розхитувався, наче пияк, котрий не може вирішити, чи варто хоча б спробувати підвестися.

— Юний королю, — промовив дракон, підходячи ближче і хльоскаючи в повітрі хвостом. Голос у нього був низький, наче віддалене гуркотіння грому. — Герой війни. Принц, у чиєму серці оселився демон.

Ніколаї сам не знав, що його приголомшило більше — те, що потвора вміла розмовляти, чи її обізнаність із мотивами цієї клятої подорожі.

Дракон нахилився вперед. Очі в нього були великі та сріблясті, з чорними видовженими зіницями.

— Якби я хотів їй нашкодити, то від неї залишилася б лише купка попелу. Та й від вас усіх.

— А скидалося на те, що ти неодмінно хотів їй нашкодити, — бовкнув Ніколаї. — Чи це у вас так дружньо вітаються?

Дракон загуркотів; це він так, мабуть, сміявся.

— Я хотів подивитися, на що вона здатна.

Зоя заголосила, немов від нестерпного болю. Крик був такий розпачливий, такий різкий, аж Ніколаї повірити не міг, що чує його від свого генерала.

— Що сталося? — благально озвався він, міцніше притиснувши дівчину й шукаючи поглядом рани чи кров ні її тілі.

Але Зоя випручалася й узялася просіювати пісок; із грудей вихопився черговий сповнений люті та болю стогін.

— Заради всіх Святих, Зоє, що з тобою?

Дівчина схопила з землі щось блискуче і притиснула його до грудей; Ніколаї ще ніколи не чув, щоб вона так схлипувала. Йому навіть не одразу вдалося змусити її розтиснути пальці. На долоньці хлопець побачив дві розламані половинки срібного браслета. Підсилювач розпався на шматки.

— Ні, — заливалася сльозами Зоя. — Ні.

— Так, — просичав дракон.

— Юрісе, припини, — наказала жінка, яка вийшла з-за солдатських спин. Вона була вбрана в сукню з живих троянд, що розквітали і в’янули на закручених навколо тіла лозах. Золоте волосся виявилося метушливою хмарою бджіл, що дзижчали й роїлися навколо променистого обличчя.

— Ти переміг у битві. Тепер вони знають, хто їхній суперник.

— Я вперше за стільки років трохи розважився, Єлизавето, а тобі неодмінно кортить зіпсувати мені веселощі. Чудово.

Дракон, стенувши плечима, зіщулився і раптом простісінько на очах у приголомшеного Ніколаї став зменшуватися, аж поки не перетворився на кремезного чоловіка у вишуканій кольчузі, що сяяла, наче чорна луска. Піщані солдати розступилися, пропускаючи химеру, її тіло й далі совалося і змінювалося: тепер воно вкрилося очима, немов хотіло детальніше роздивитися незнайомців.

— Що це таке? — рішуче поцікавився Ніколаї. — Хто ви?

— А що, люди вже не моляться Святим? — запитав чоловік, якого називали Юрісом.

— Нарешті, — заридав, не підводячись із колін, чернець. — Нарешті.

— Ходімо, — запросила Єлизавета, простягаючи руку. Дзижчання бджіл навколо неї стало майже заспокійливим. — Ми вам усе пояснимо.

Однак свідомість Ніколаї вже пірнула у прірву того, що суперечило здоровому глузду. Санта-Лізабета померла мученицькою смертю на трояндовому полі. Сан-Юріс, який…

— Ти вбив дракона, — видихнув хлопець. — Про це… про це розповідають усі легенди.

— Іноді легенди нехтують подробицями, — сліпуче всміхнувся Юріс. — Ходімо, юний королю. Нам час поспілкуватися.