Король шрамів

22

Ніколаї

Ніколаї щосили намагався призвичаїтися до нових покоїв — химерного поєднання піску й каменю. Ці гарно обставлені, хай навіть трохи застарілі кімнати могли б непогано вписатися в інтер’єр його Палацу, якби не брак кольорів та одноманітна текстура. Тут здавалося, наче дивишся на все здалеку крізь імлу. Єдиним винятком було його ліжко — до сміху романтичне будуарне ложе, прикрашене червоними трояндами, — вочевидь, Єлизаветине творіння. Хлопець улігся, збираючись відпочити, але заснути не вдавалося. А якщо вдасться, чи з’явиться потвора? Чи спробує вона вилетіти на полювання на цьому пустирищі?

Ніколаї страшенно втомився, та здавалося, наче його тіло цілковито втратило відчуття часу. Вони вирушили до Зморшки ближче до полудня, проте в цих постійних сутінках він не міг зорієнтуватися, скільки годин чи днів уже спливло. Відчуття часу тікало від нього. «Ми не їмо. Ми не спимо. Я вже й забув, як пітніти, відчувати голод чи бачити сни». Святі — чи хто там вони були — застрягли в цій пастці сотні років тому. Як їм удалося зберегти здоровий глузд?

Ніколаї заплющив очі. Навіть якщо заснути не вдасться, можна впорядкувати думки. Демон невпинно гриз його зсередини, намагаючись перехопити контроль над тілом, а на додачу неоковирний досвід, коли тебе висмикують з однієї реальності та жбурляють до іншої, нітрохи не допомагав. Проте Ніколаї — король і мусить поміркувати про майбутнє своєї держави.

Толя з Тамар бачили, як Ніколаї, Зоя та Юрій зникли посеред піщаної бурі. Що ж вони робитимуть? Розпочнуть пошуки, вигадають легенду, запроторять молодих Верескунів туди, де ті не ляпатимуть язиками. Близнюки перекажуть звістку про їхнє зникнення Жені з Давідом… На цьому фантазія йому відмовляла. Цікаво, яку стратегію вони оберуть? Якби ж він мав нагоду попрацювати з Ісааком або кимось іншим із претендентів на місце його дублера, вони неодмінно знайшли б якийсь вихід. Та як братися за це завдання, коли на підготовку лишилося обмаль часу? Гаразд, Ніколаї достатньо легковажний, щоб замірятися на таку авантюру, але Женя з рештою для цього занадто розсудливі.

У них ще був час урятувати задумане святкування, їхній важіль для тиску на Керч, якщо Святі дотримаються обіцянки. І якщо Ніколаї переживе Обряд Спалення Терну. Тоді він принаймні дасть Равці шанс поборотися. Знову буде собою. І його розум належатиме тільки йому.

Йому слід буде негайно знайти собі наречену, укласти союз, на якому так наполягала Зоя. Побратися з незнайомкою. Показна люб’язність без жодної дрібки справжньої дружби. Доведеться ціле життя прикидатися. Ніколаї зітхнув. Це місце наганяло на нього похмурі думки.

Хлопець сів на ліжку. Десь за стіною почувся звук: хтось тихенько сопів. Відчинивши двері, Ніколаї спершу нічого не побачив, аж поки не подивився вниз: ведмежатко легенько смикало його за штани крихітними блискучими кігтиками. Хутро в нього було густе й блискуче, а замість задніх лап виднілося два колеса, спиці яких були дуже схожі на кісточки людських пальців. Видовище було водночас чарівним і приголомшливим.

Ведмежатко смикнуло знову, і Ніколаї рушив за ним, вийшовши до центральної зали. Саме тоді він побачив, що під стіною заклякло кремезне мінливе тіло Григорія.

— Вибач, — озвався той, на його невиразних обличчях з’явилися, а потім зникли одразу три роти. — Ми тут давненько вже наодинці, а я незручно почуваюся в замкнутому просторі.

Король змахнув рукою в бік сірих піщаних стін.

— А ти не можеш їх просто змінити?

— Тепер тут твої покої. Це здається мені… грубістю.

Ведмежатко з сопінням узялося об’їжджати периметр зали, гупаючи у двері до Зоїних та Юрієвих кімнат.

— У тебе чарівний мазунчик.

— Створення чогось нового мене заспокоює, до того ж я знаю, що відмовцям простіше дивитися на чудовиськ, якщо вони прибирають якоїсь певної форми.

Ніколаї трохи помовчав, не певний, як зобов’язує поводитися в присутності Святого протокол.

— Тому ти скрутився там, у кутку?

— Так.

— Прошу, не переймайся через мене. Подейкують, у мене теж є схильність до страхітливого.

Численні Григорієві голови тихенько захихотіли — ціле тобі журі реготливих Григоріїв.

— Я більше не можу контролювати власну форму. Колись я був просто собою і ведмедем, а тепер, досить якійсь думці спасти в голову, як тіло кидається їй назустріч. Це виснажливо.

Григорій зіщулився, і Ніколаї на мить помітив чоловіка з лагідними очима й темним кучерявим волоссям. Його плечі були загорнуті у ведмежу шкуру з каптуром із ведмежої голови… аж раптом ведмідь поворухнувся, наче чоловік і тварина були єдиним цілим.

— Не знаю, чи слід про це згадувати, — нерішуче почав Ніколаї, — але мені казали, що хутро ведмедя, якого ти вбив, зберігається у скарбниці королівської каплиці в Ос Альті. Я вдягав його на коронацію.

— Боюся, твоїм священникам продали підробку, — озвався Григорій, і на його плечах знову замерехтів образ мантії. — Той ведмідь ніколи не помирав — так само, як ніколи по-справжньому не помирав я.

— Він став твоїм підсилювачем?

— Усе значно складніше, — відповів чоловік, знову розсипаючись на більше тіло й хитросплетіння рук і ніг.

— Здається, я пригадую твою історію. Ти був цілителем.

Юним цілителем, відомим завдяки вмінню лікувати найбезнадійніших хворих. Він вилікував шляхтичевого сина від якоїсь моровиці, а родинний лікар, напевно, злякавшись, що втратить роботу, звинуватив Григорія в чорній магії. Хлопця заслали до лісів, де його мали розірвати дикі звірі, проте йому вдалося зробити з кісток своїх попередників ліру й заграти таку заспокійливу пісню, що всі ведмеді полягали до його ніг. Наступного дня, коли неушкоджений Григорій повернувся з лісу, солдати шляхтича зв’язали йому руки й знову відіслали до лісу. Грати на лірі хлопець більше не міг, і ті самі ведмеді, що напередодні лежали перед ним, розірвали його на шматки. Кровожерлива казочка для маленького принца. Дивно, що Ніколаї взагалі в дитинстві міг спати.

— Я був цілителем, — погодився чоловік, і його численні ноги зігнулися в колінах, наче він збирався спертися на них численними підборіддями, — однак робив те, чого, мабуть, не слід було робити. Дарував немовлят бездітним жінкам. Дарував зневіреним чоловікам наречених. Для захисту графського замку створив видатного солдата: майже чотири метри заввишки, з кулаками, як брили.

— Усе, про що читав у дитячих казочках, — здогадався Ніколаї, пригадуючи історії про відьом і пряничних големів, які розповідали йому няньки.

— Спершу так. А потім… мене не цікавили межі моєї сили. Мєрзость стала занадто великою принадою. Я мало думав про те, чи слід щось робити, здебільшого мене займало тільки те, чи вдасться мені це.

— Така сила непередбачувана, — погодився Ніколаї, цитуючи Давіда.

Григорій знову захихотів, дзюркотливо і жалісливо, а нові голови з пригніченим виразом притискалися одна до одної, наче ягоди в гроні.

— Смерть — це просто. А як щодо народження? Воскресіння? Створене належить лише Першому Майстрові. Я бавився з мєрзостю і втратив контроль над власним тілом. Тож довелося бодай тимчасово стати відлюдником. Звісно, зрештою люди відшукали мене: їм кортіло дізнатися мої таємниці, і байдуже, чи лякав їх мій вигляд. Нас завжди вабить сила, хай би чого вона коштувала. Мене називали Скульптором, і я мав сотні учнів. Я навчав їх користуватися власним хистом для зцілення ран і в бою. Кожен із них вирушав до широкого світу, несучи моє ім’я, принаймні його зменшувальну форму.

— Гриша, — здивовано збагнув Ніколаї. Григорій навчав перших Цілителів і Серцетлумачників, перших Корпуснійців. — Саме так усе почалося?

— Можливо, — озвався чоловік. — А може, це чергова казочка. Багато часу відтоді спливло. — Уся його постать — сонний ведмідь і втомлений чоловік — якось зібгалася під тягарем тривалого ув’язнення. — Ви мене бачитимете нечасто. Не люблю, коли на мене дивляться, до того ж це заважає дотримуватися відлюдницького світогляду. Та якщо тобі щось знадобиться, не соромся, приходь до моєї вежі. Я знаю, що це не надто гостинне місце, але, запевняю, ти будеш там бажаним гостем.

— Дякую, — відповів Ніколаї, хоча подумки визнавав, що не має великого бажання потикатися до зведеної з кісток і хрящів вежі.

— Єлизавета може виявитися суворою вчителькою, але, сподіваюся, ти не збочиш зі свого шляху до мети. Від твого успіху залежить надзвичайно багато. Для нас усіх.

— А що ти робитимеш, коли звільнишся зі Зморшки?

— Упевнений, що переживеш обряд?

— Я полюбляю ставити на себе, коли випадає така можливість. Але зазвичай ставлю чужі грошенята.

Григорієва пригнічена постать немов трохи виструнчилася, озброївшись вигнутим хребтом і численними схрещеними руками. Він скидався на химерне дерево, що тягнеться до сонця.

— Коли моя сила зникне і я стану смертним, то знову набуду постійної форми. А може, помру. Хай там як, мені вдасться звільнитися.

— Тоді я докладу всіх зусиль заради кожного з нас.

Григорій нахилився вперед зграєю людських голів із темними очима й ротами, схожими на пащі, повні гострих звірячих зубів. Ніколаї ледве стримався, щоб не позадкувати.

— Доведеться, друже. Усе пов’язано. Цей світ змінюється, а разом із ним і гришинська сила. І Зморшка, навіть якщо вона існуватиме й далі, уже не буде такою, як раніше.

Король теж відчував потяг до змін. Кордони країн змінювалися, в надобу пішла зброя. Неможливо було уявити, що саме станеться далі.

— Юрій запевняє, що незабаром настане Ера Святих.

Григорій зітхнув, і звук луною розкотився по кімнаті.

— Знаєш, чому потвора в тобі прокинулася? Чому Дарклінґовій силі вдалося знову дати про себе знати, хай навіть минуло стільки часу? Все почалося з парем. Наркотик уможливив те, що не мало бути можливим. Він змінив межі гришинської сили.

— Парем?

— Якби цю гидоту можна було винищити…

— Ми намагаємося.

Зуби в численних Григорієвих ротах видовжилися ще дужче.

— Не намагаєтесь. Ви намагаєтесь змінити його, підкорити своїй волі. Сила й надалі вабить до себе.

Хлопець не міг цього заперечити. Він знав: якщо їм не вдасться приборкати силу парем, то з часом це вдасться якійсь іншій країні, навіть якщо Кувей не допомагатиме їй знаннями. Та якщо експерименти Равки…

— Я допоміг розбудити демона.

Григорієві голови кивнули.

— Ми всі пов’язані, королю Ніколаї. Гриші, Зморшка, сила, що живе в тобі. Зморшка — це рана, яка, можливо, ніколи не загоїться. Та, напевно, так і судилося. Пам’ятай про це під час обряду.

Хлопець відчув, що годилося б сказати щось змістовне, покласти руку на серце, виголосити урочисту присягу. Від такої вистави його врятував Юрій, який увійшов із коридору до зали. Отже, чернець не бурмотів молитви у своїй келії.

— Сан-Григорію, — сказав він, низько вклонившись і зблиснувши окулярами, немов монетками, — пробачте мені. Я не хотів переривати вашої розмови.

— Ти нас не перервав, — заспокоїв його Скульптор, але Ніколаї побачив, як він зібгався, а з тулуба з’явилися нові руки й потягнули Святого до коридору, немов женучи подалі від допитливого погляду. — Щасти тобі, королю Ніколаї, — кинув наостанок Григорій і зник.

— Я… не хотів заважати, — забурмотів Юрій.

— Боюся, Григорій гадає, що заважає саме він.

— Його вигляд бентежить, ваша правда, але він Святий, божественне створіння.

— Нас вчать розуміти пересічне й боятися того, що відрізняється, навіть якщо воно має божественне походження. — Ніколаї плеснув у долоні. — То ми вже готові дізнатися, як мене вбити?

— Ой, ваша величносте, ні, ні. Аж ніяк. Але я трохи поміркував щодо ритуалу, а Єлизавета… — Хлопець завагався, промовляючи її ім’я, наче воно теж вимагало священного обряду. — Єлизавета хоче пристати до вашої підготовки.

— Вона надіслала тобі звісточку?

— Я тут для того, щоб скласти вам компанію, — гордо пояснив чернець.

— Чудово, — озвався король і обсмикнув манжети. — Ходімо по Зою.

Юрій відкашлявся.

— Командира Назяленскі не запрошували.

— Її рідко запрошують, та я однаково хочу, щоб вона супроводжувала мене.

Чернець насупився, та Ніколаї знав, що хлопець не заперечуватиме своєму королю.

— Залишається тільки знайти її.

Король відчув, як щось смикнуло його за холошу, і подивився вниз. Ведмежатко на кістяних колесах знову під’їхало до нього. Юрій ледь чутно зойкнув.

— Він привітний, — заспокоїв хлопця Ніколаї. — Сподіваюся.

Вони рушили за ведмедиком уздовж коридору, і з кожним кроком здавалося, наче стіни вкриваються брижами, вітаючи гостей. У Ніколаї знову з’явилося відчуття, немов усе навколо водночас живе — і позбавлене життя. Йому не залишалося нічого, крім як плисти за течією. Його світ перетворився на дивну місцину, тож слід було підлаштуватися або збожеволіти.

Подолавши звивисті коридори, вони опинилися на довгому вузькому мості, що вів до чергової вежі з височезними шпилями — Юрісового царства. Башта була облицьована щербатим чорним каменем і здалася Ніколаї схожою на руїни старовинного замку, які він бачив на Мандрівному острові. Її фундамент був поцяткований численними печерами й порожнинами, а шпиль скидався на простягнутий до неба кіготь.

Перейшовши міст, король помітив, що Юрій неабияк нервується.

— Ти боїшся висоти чи не схвалюєш присутності командира Назяленскі?

— Ваша величносте, я б ніколи не наважився сказати, що не схвалюю її.

— Багатозначна відповідь. Чому вона тобі не подобається? — Зоя ніколи не прагнула подобатися людям. Цю рису Ніколаї вважав однією з найпривабливіших, та однаково хотів почути, що скаже Юрій.

— Те, що вона казала прочанам… — Чернець осудливо похитав головою. — Я не розумію її гніву. Дарклінґ скоїв чимало злочинів, але ж вона сама була його улюбленицею.

Обговорювати цю тему Зоя не любила. Їй хотілося спалити власне минуле, наче динамітний ґніт.

— Як гадаєш, що саме живить її гнів? — поцікавився Ніколаї.

— Ненависть.

— Певним чином. Кожне пальне працює по-своєму. Щось згоряє швидше, а щось повільніше. Ненависть — один із видів пального. Але ненависть, що народилася з прихильності, — це геть інша річ.

Юрій торкнувся кістлявою рукою грубої вовни своєї ряси.

— Я читав історичні хроніки. Знаю, що він поводився нечестиво, але…

— Книжки розповідають не все.

— Звичайно, це мені відомо, так. Так. Але мені здається… мені здається, що я частково схвалюю його мотиви.

— А його методи?

— Вони були надміру жорстокі. — визнав хлопець. — Утім, напевно… напевно, іноді це необхідно?

— Юрію, якщо хочеш уберегти голову на плечах, раджу тобі ніколи не казати цього в присутності командира Назяленскі. Проте почасти твоя правда.

Хлопець здивовано кліпнув.

— Правда?

— Дарклінґ прагнув миру. Мріяв зробити Равку сильнішою. Безпечним притулком для Гриші. І я теж мрію побачити все це за свого правління.

— Так, — завзято озвався Юрій. — Саме так! Дарклінґ не був хорошою людиною, але він дивився в майбутнє і…

Ніколаї заперечливо звів долоню. Він сумнівався, що хлопцеву думку можна змінити, та, якщо йому вже хочеться обожнювати Дарклінґа, нехай принаймні робить це з розплющеними очима… а його власній упередженості взагалі немає меж.

— Є невелика різниця між поглядом у майбутнє та ілюзіями. Дарклінґ присягався, буцімто служить Равці, та це змінилося, щойно Равка припинила служити йому. Він клявся, нібито любить гришів, але ця любов розтанула, варто їм було не обрати його собі за пана. Дарклінґ зламав власні правила, а заразом мало не занапастив цілий народ.

Юрій стурбовано закопилив губу.

— Ну ж бо, — підбадьорив його король. — Я бачу, тобі хочеться щось сказати.

Чернець поправив окуляри на переніссі.

— Якби ваш батько… якби колишній король не був такий…

— Слабкий? Продажний? Некомпетентний?

— Ну…

— Мені не подобається визнавати помилки власного батька. Чи його батька. Чи того батька, що правив ще раніше. Серед Ланцових були хороші королі й були погані. Король Анастас збудував у Равці дороги, але стратив майже дві тисячі єретиків. Іван Золотосяйний зводив школи й музеї, але не втримав Сікурцой, віддавши його Шу Хану. Мій батько… Я волів би пишатися батьком. Кажуть, наче рід Ланцових походить від жар-птиці, але ми просто люди, і подеколи дуже слабкі люди. Я не можу змінити вчинків своїх предків. Можу лише сподіватися, що мені вдасться виправити деякі їхні помилки та обрати для нас інший шлях.

— А як щодо вашого сина?

Ніколаї вишкірився.

— Юність у мене була бурхливою, але обачною.

Юрій зашарівся.

— Я мав на увазі ваших майбутніх синів і доньок. Ви впевнені, що з них виростуть гідні правителі?

Пройшовши крізь арку, вони опинилися в Юрісовій башті, і Ніколаї розреготався.

— То ти не лише єретик, а ще й радикал?

— Звісно ж, ні, ваша величносте!

— Усе гаразд, Юрію, — заспокоїв його король. — Я недарма призначив на місцях надійних керівників, а народним зібранням дав більше повноважень. Можливо, колись Равці більше не буде потрібен монарх. Але зміни відбуваються поступово.

«А може, їм не судилося втілитися в життя». Ніколаї не кривив душею, коли казав Зої, що равканців приваблюють могутні, сильні лідери. Їм ніколи не дозволяли навчитися самостійно керувати собою, адже рішення ухвалювали винятково королі, Дарклінґи, генерали і священники. З часом усе це може змінитися. «А може, я помру під час цього обряду і країну поглине хаос».

Тоді він залишить Равку непростимо вразливою. Замість нього зможуть керувати міністри, але він не віддав жодної чіткої вказівки щодо спадкоємця. Нащадків у нього немає. Немає дружини, яка могла б стати символом єдності. Та й хто б захистив її, уявну дівчину, з якою він мав побратися? Відповідь була очевидна: на цю роль згодиться Зоя Назяленскі, за умови, що їй пощастить вибратися живою з цього чистилища.

Він оголосить її не просто генералом Гриші, а першим міністром і Захисником королівства. Якщо Ніколаї помре раніше, ніж його нащадок досягне повноліття, Зоя попіклується про Равку і порядок успадкування трону. Люди навчилися їй довіряти, наскільки вони могли довіряти гришниці. І попри її злопам’ятність і похмурий настрій, Ніколаї теж навчився їй довіряти. Вона перетворюється на врівноваженого, упевненого в собі лідера.

«Або ні», — подумав хлопець, коли ведмежатко привело їх до Юрісового святилища, де двоє суперників зійшлися в бою. Зоя вишкірила зуби й розмахувала двома бойовими сокирами, на кшталт тих, які полюбляла Тамар, проте ці здавалися стародавнішими й не такими витонченими. Юріс атакував її велетенським палашем.

Чернець нервово посмикав миршаву борідку.

— Це здається небезпечним.

— Для кожного з них, — погодився Ніколаї.

Навколо суперників скупчилися грозові хмари, і підлога здригнулася від грому. Затиснувши маленькими лапками вуха, ведмежа поїхало геть, немов намагалося втекти від гуркоту.

Хай яким неймовірним це здавалося, та на коротку мить Ніколаї вирішив, що сили суперників рівні. Утім він знав: Зоя в такому бою не велика мастачка, тож коли Юріс завдав оманливого удару ліворуч, вона очікувано помилилася і смикнулася в той самий бік.

— Прикрий фланг! — крикнув хлопець.

Юріс рвучко обернувся й вималював палашем у повітрі розмашисту дугу. Зоя скинула вгору сокири, які, здавалося, горіли синім полум’ям. Від удару чоловікового меча на лезах сокир спалахнула блискавка, і велетень заревів, а його чорні, укриті лускою обладунки закурилися.

Що це Зоя таке зробила? І як їй вдалося витримати силу Юрісового удару?

— Добре! — похвалив Святий, коли суперники розійшлися. Він поворушив плечима, наче те, що його щойно мало не підсмажили живцем, було буденною ситуацією. А може, для древнього дракона так і є.

Зоїне волосся змокріло від поту, сорочка прилипла до шкіри, а на обличчі розквітла п’янка усмішка, якої Ніколаї ще ніколи не бачив. Настрій у нього враз зіпсувався. Хлопець відкашлявся.

— Якщо ти закінчив спроби розітнути мого генерала навпіл, то вона потрібна мені на хвилинку.

Зоя обернулася, витираючи рукавом піт із чола.

— Що таке? — Її очі аж сяяли синявою.

— Нас покликала Єлизавета. Я хочу, щоб ти ознайомилася з обрядом.

Дракон пхикнув.

— Їй цікавіше буде зі мною. Шлях до тернового лісу тобі доведеться пройти самотою, юний королю.

— Але це дуже важкий шлях, — заперечив Ніколаї. — І хто понесе мій перекус?

Юріс похитав головою й обернувся до Зої, котра вже вішала сокири на стіну.

— Ти марнуєш час на дурниці.

— Майбутнє моєї країни не дурниця.

— Король і країна — це не одне й те саме.

Зоя відкотила рукави й застібнула ґудзики на зап’ястках.

— Майже одне й те саме.

Юрісове тіло набрякло, прибираючи драконової подоби, за спиною замайоріли крила. Ніколаї силоміць змусив себе зберегти спокійне обличчя, попри первісний жах, що охопив його від побаченого. Невже він теж має такий вигляд, коли всередині прокидається потвора?

Святий знову пхикнув, цього разу велетенською пащекою, і сили його подиху вистачило, щоб кімнатою закрутився вихор.

— З часом ти сама все зрозумієш. Коли він стане старим, а ти лише могутнішою.

Дівчина байдуже стенула плечима.

— А тим часом ти обернешся на порох, тож навіть не зможеш позловтішатися.

Дракон, набурмосившись, відлетів подалі. Ніколаї радісно помахав йому навздогін, та чоловікові слова не давали королю спокою, поки він повертався з Юрієм і Зоєю коридорами. Він непокоївся, що вони можуть загубитися, однак укриті брижами стіни, схоже, вказували їм дорогу, тож незабаром трійця опинилася на іншому мосту, який, як сподівався Ніколаї, мав привести їх до Єлизаветиної вежі.

Король знав, що гриші живуть довго; що могутніші вони, то довше життя на них чекає. Скільки років Зоя захищатиме Равку і династію Ланцових? Чи зможе вона мудро керувати країною, чи не піддасться божевіллю вічності, як це сталося з Дарклінґом? І чи прийме її народ? А може, з часом її вважатимуть чимось протиприродним? Його вже давно не буде на світі, ці проблеми не завдаватимуть йому ні клопоту, ні турбот, проте ця думка однаково залишалася невеселою.

Юрій так раптово закляк, що Ніколаї мало не наштовхнувся на нього.

— Ох… — видихнув хлопець, — ох.

Перед ними замайоріла вежа Єлизавети — у дивному тьмяному світлі Зморшки її бурштинові панелі сяяли золотом. Ніколаї помітив велетенських комах усередині кожної панелі, а вся будівля гула, немов велетенський вулик.

— Санкта, — побожно прошепотів Юрій.

Ніколаї зауважив, що поряд із драконом чернець не відчував такої побожності, однак Юрісова вежа була схожа на лігво звіря. А ця будівля скидалася на жаский у своїй величі священний храм.

— Щодо погребального вогнища ти помилився, — нагадала Юрієві Зоя. — А нам узагалі щось відомо про вимоги до обряду?

— Лише те, що він небезпечний, — озвався чернець.

— А я, дурепа, думала, що король просто з’їсть цукерочку й виголосить промову.

— Я вже підготував кілька обраних уривків, — утрутився Ніколаї.

Поки вони наближалися до вежі, її панелі заворушилися й утворили щось на кшталт входу. Повітря всередині пахнуло трояндами й медом, а все навкруги мерехтіло м’яким золотистим світлом надвечірніх годин перед заходом сонця. Утім, сонце тут не сідало ніколи.

Єлизавета в оточенні бджіл і бабок теж здавалася відлитою з золота, троянди на її сукні розквітали, в’янули й розквітали знову.

— Ласкаво прошу, — привітно озвалася вона. Якщо поява Зої здивувала чи роздратувала Святу, вона цього не виказала. Натомість усміхнулася гостям. — Мій королю, подивімося, чи з’явиться потвора, якщо ми її покличемо.

Ніколаї вклонився, і Єлизавета змахнула рукою в бік стола, на якому стояв глиняний горщик.

— Коли настане час обряду, я підійму з пісків Зморшки терновий ліс. — Пояснюючи це, Свята поворушила пальцями, і з глини в горщику з’явився вкритий колючками пагін металевого кольору. — У дорослих дерев шипи будуть завбільшки з шаблю. Ти викличеш потвору, а коли вона з’явиться, протнеш шипом обидва ваших серця.

— І як йому вдасться це пережити? — поцікавилася Зоя.

Маленьке тернове деревце, схоже, росло, шипи помітно довшали.

— Це залежить від короля. Ми можемо навчити його викликати й контролювати потвору, але побороти її йому доведеться самотужки. Якщо його волі вистачить, він виживе. А якщо ні, його тілом заволодіє чудовисько.

Ніколаї помітив, що тре долонею груди, і змусив себе припинити.

— Моєї волі?

— На тебе чекає випробування фізичної та духовної сили. Воно має на меті відділити людину від звіра, а звіра — від людини. Такого болю тобі ще не доводилося відчувати, але найгіршою буде зустріч віч-на-віч із чудовиськом.

— Що саме на мене чекає? — запитав король.

Цього разу усмішка Єлизавети була співчутливою, немов вона вповні відчула страх, гнів і зніяковілість, які переслідували хлопця, відколи в ньому оселився демон.

— Ти зустрінешся із залишками Дарклінґової сили. Уламками його намірів і задумів. Решта мені точно не відома. Чудовисько не захоче покидати твоє тіло. Воно спробує збентежити тебе, завадити тобі провести обряд і скористатися шипом. Якщо йому вдасться, воно цілковито поглине тебе. Як гадаєш, ти зможеш перемогти? — м’яко поцікавилася Свята.

— Ми вже якось подолали Дарклінґа.

— Його подолала Аліна, — виправила короля Зоя.

Єлизавета з відразою скривилася.

— Сонячна Свята, — насмішкувато кинула вона. — Як розпачливо люди мріють про дива. Як низько готові опуститися.

Ніколаї побачив, як Зоя примружила очі, і поклав долоню на її руку. Вони тут були не для того, щоб захищати Алінину пам’ять.

— Але ти зустрінешся не з Дарклінґом, — повела далі Єлизавета.

Тернове деревце стрімко підіймалося вгору. Горщик розколовся, і крізь глину пробилися допитливі щупальця коріння.

— Це буде не зовсім Дарклінґ. А створіння, що ожило завдяки його волі, як і тіньові солдати — нічєвої. Однак воно прожило в тобі понад три роки. Ділило з тобою думки й бажання, а тепер скерує їх проти тебе. Безумовно, воно боротиметься за життя так само запекло, як і ти.

Ніколаї здогадався, що ці слова мали б налякати його. Імовірно, розсудлива людина добряче подумала б, перш ніж дозволити настромити себе на велетенський шип, проте він лише трохи побоювався. Думка про те, що він може зустрітися з потворою й перемогти її або дозволити знищити себе, була значно приємнішою за необхідність змиритися з тим, що він страждатиме від нічних жахіть до кінця життя. Король уже був повірив, що ця штука залишиться з ним назавжди. Ніколаї зневажав деякі власні риси: надмірне честолюбство, дрібку егоїзму, яку так уважно помітила Аліна, — і Єлизавета мала рацію: для бою з ним чудовисько обере саме цю зброю й дещо гірше. То нехай так і буде. Хлопець знав, що кінець кінцем його бажання жити переможе будь-що.

— Коли настане час, — присягнувся він, — я буду готовий.

Дерево раптом зістрибнуло зі стола, його вже товстенький стовбур пульсував, а шипи наїжачилися, мов кинджали. Воно пролетіло над підлогою й заклякло за міліметр від грудей Ніколаї, націлившись довгим загостреним кінчиком смертоносного шипа простісінько в королівське серце.

— Сподіваюся, — озвалася Єлизавета. — Ми цілу вічність чекали на тебе, Ніколаї Ланцов. І буде дуже прикро, якщо ти нас підведеш.

Король перезирнувся з Зоєю. Юрій із неприхованим обожнюванням витріщався на Єлизавету. Пожитку з нього, як завжди, було небагато.

— Не сумніваюся, що ти намагаєшся мене налякати, — сказав Ніколаї, торкаючись пальцем кінчика шипа. — Точно не знаю чому, та, може, краще було б показати мені павука в костюмі?

— Чому в костюмі? — перепитала Зоя, суплячись. — Чому не просто павука?

— Бентежні запитання: де він узяв цей костюм? як застібнув ґудзики? чому вирішив причепуритися?

Єлизавета мовчки вивчала їх. Потім клацнула пальцями, і тернове дерево зникло.

— Я збиралася покатувати ченця, щоб розбурхати твою темну суть, — замислено промовила вона. — Але не тягнімо кота за хвіст.

Свята змахнула рукою, і підлога навколо Зої здибилась, запроторивши її в клітку з блискучими бурштиновими стінками.

Дівчина закричала, обличчя скривилося від страху, перш ніж їй удалося опанувати себе. Вона викинула вперед долоні, відштовхуючи осяйні стіни за допомогою власної сили. З-під її ніг кімнатою потекло щось золотаве.

Ніколаї кинувся до Зої, та між ними з’явилися дикі неприступні хащі тернового лісу. Повсюди стіною мертвотно-сірих списів стирчали шипи.

— Припини це, Єлизавето, — крикнув він, хай навіть більше не бачив Святої.

Хлопець почув Зоїн крик.

— Я знаю, що ти не збираєшся її вбивати, — повідомив він, хай навіть нічого такого не знав. — Вона потрібна Юрісові.

З хащів з’явилася Свята в трояндовій хмарі.

— Гадаєш, мене цікавить, що там потрібно Юрісові? Я потребую свободи. І якщо, втративши її, ти почнеш діяти, мені це здається невеликою ціною.

Ніколаї кинувся на неї, та Єлизавета зникла в терновому лісі. Хлопець стрибнув у колючі зарості, не зважаючи на біль від шипів, що кололи його крізь одяг. Вони були страшенно гострі й упивалися в плоть, наче зуби.

— Доведеться політати, мій королю, — повідомив йому Єлизаветин голос, — інакше ніколи не звільнишся і не звільниш нас.

Зоїні крики дедалі гучнішали.

Десь у хащах скрикнув Юрій.

— Ой, ні! Будь ласка, не треба. Благаю.

Ніколаї змусив себе заплющити очі. «Виходь, виродку, — наказав він чудовиську. — Хочеш розправити крильця? Ось твій шанс. А на знак подяки я навіть дозволю тобі зжерти цю так звану Святу».

Проте якщо потвора його почула, то лише посміялася у відповідь. Та чорна сутність, що жила у хлопця всередині, не збиралася грати в його гру.

«Свята їй не нашкодить, — нагадав собі Ніколаї. — Це така тактика».

Саме тоді Зоїні крики стихли. Юрій схлипував.

— Зоє? — гукнув король. — Зоє!

Він зіщулився в колючих заростях.

— Зоє! — закричав, але замість власного голосу почув гарчання.

Цього разу Ніколаї відчув, як створіння у нього всередині прокладає собі шлях на волю, наче продряпуючи грудну порожнину своїми кігтями.

«Ні». Він не хотів цього, не хотів віддавати потворі контроль над власною свідомістю. «Так». — «Пам’ятай, — наказав собі, — пам’ятай, хто ти такий».

Хлопець відчув, як з’явилися пазури, як видовжилися зуби.

«Я — Ніколаї Ланцов, корсар і король».

Хлопець скрикнув, коли спину протнули крила і він піднявся над терновим лісом під стелю височезної вежі. «Пам’ятай, хто ти такий».

Єлизавета з переможним виразом на обличчі спостерігала за ним. Юрій плакав. Зоя, наче закляклий в бурштині янгол, нерухомо плавала поряд із ним у золотому саркофазі.

Ніколаї не впізнавав звуків, що вихоплювалися з його горла, коли він кинувся до Зоїної пастки. Хлопець гупнувся в стінку так, що аж кістки захрускотіли, але в’язниця не піддалася.

Вищирившись, він обернувся до Єлизавети. «Я — чудовисько, а чудовисько — це я». Він відчував, як демон усередині змагається за контроль над свідомістю, як висмоктує з нього силу. Та Свята лише люб’язно й милосердно всміхнулася. Щойно вона змахнула рукою, бурштинові стіни навколо Зої зникли, а терновий ліс зів’яв, упавши на підлогу.

Хлопець підхопив розслаблене тіло генерала. Дівчина була вкрита золотавою живицею. Єлизавета стиснула руку в кулак, і Зоя закашлялась. Розплющила очі зі склеєними смолою віями, розгублено кліпнула, на її обличчі знову з’явився переляк, і генерал заборсалася в королівських руках.

Він хотів заспокоїти її. Хотів… Запах її страху змішався з ароматом живиці. Ніколаї сп’янів від нього. Від нього він почувався голодним.

Єдине, чого йому хотілося, — увіп’ятися пазурами в її плоть. Єдине, чого йому хотілося, — зжерти її.

«Пам’ятай, — наказав він собі, — пам’ятай, хто ти».

Ніколаї Ланцов. Правитель Равки. Корсар. Солдат. Молодший син зганьбленого короля.

З його рота вихопився голодний рев, і Зоя спробувала відповзти вбік, але живиця стримувала її рухи. «Пам’ятай, хто вона така». Зоя пише листи поряд із ним. Зоя похмуро дивиться на загін новобранців. Зоя в екіпажі тримає його в обіймах, поки він тремтить і тремтить, і чекає, коли чудовисько відпустить його.

Хлопець міцно вчепився у свої спогади, у відчуття, у те жахливе тремтіння. «Геть, — наказав він. — Геть».

Потвора, неохоче затинаючись, повернулася до темної місцини, де переховувалася, залишивши по собі ядучий присмак чогось паленого в роті. Хлопець, затремтівши, упав на коліна. Йому бракувало сміливості подивитися на Зою й побачити огиду на її обличчі. Вороття вже не буде. Він відчув на плечах її руки і змусив себе зустрітися з дівчиною поглядом.

— Ти зробив це, — сказала вона. — Ти викликав його, а потім прогнав.

— Він мало не вбив тебе, — недовірливо озвався хлопець.

Зоя всміхнулася.

— Але ж не вбив.

Єлизавета постукала по столу.

— То що, Верескунко, пробачиш мені?

— Залежить від того, як складно буде позбутися цієї штуки у волоссі.

Свята підвела руки, і живиця стекла з Зоїної голови золотавими цівками, зібравшись на підлозі калюжами й одразу затвердівши.

Юрій витер з очей сльози.

— Невже… невже командиру Назяленскі щоразу доведеться проходити через це випробування?

— Якщо доведеться, я готова.

Єлизавета стенула плечима.

— Сподіваймося, що не доведеться.

Зоя простягнула королю руку.

— Ти відчинив двері.

Ніколаї за її допомоги підвівся і змусив себе порадіти разом з усіма. Проте він уже відчув волю чудовиська і тепер розмірковував, чи вдасться йому відповісти з гідною жорстокістю, коли настане час. Він відчинив двері. І тепер сумнівався, що наступного разу зможе так просто їх зачинити.