Король шрамів

14

Зоя

Після війни Зоя нечасто бувала в Крибірську. Не мала для цього причин, та й це місце зберігало занадто багато неприємних спогадів.

У часи, коли Равку від західного узбережжя відділяла Тіньова Зморшка, Крибірськ став останнім оплотом безпеки, містечком, де крамарі й відважні мандрівники споряджалися в подорож, а солдати гаяли останню ніч, топлячи переляк у чарці чи купуючи спокій в обіймах коханок, перш ніж зійти на борт піскового скіфа й вирушити в неприродну темряву Зморшки. Чимало з них більше ніколи не поверталося.

Крибірськ був портом, але тепер темні простори, знані як Неморе, зникли, і він перетворився на одне з невеличких містечок, які не могли похизуватися нічим, окрім сумної історії.

Від колишньої слави в містечку залишилися хіба в’язниця й казарми — споруди, де колись зупинялися офіцери Першої армії, а Тріумвірат уперше привітав нового короля Равки. Утім, розлогий табір із численними наметами, кіньми й солдатами вже зник. Подейкували, що в пилюці й нині можна знайти невикористані кулі чи клаптики шовку з чорного намету, де колись улаштовував прийоми Дарклінґ.

Попри те що темрява Зморшки й потвори, які її населяли, зникли, піски залишилися, і непевний ґрунт під колесами ускладнював просування фургонів. Крамарі, подорожуючи Равкою, досі приїжджали до сухопутних портів, де винаймали собі піскові скіфи, але охорону тепер набирали для захисту вантажів від мародерів і злодіїв, а не від волькр, котрі колись наганяли жах на мандрівників і залюбки ласували їхньою плоттю.

Потвори зникли, залишивши по собі тільки неосяжні голі сірі піски, що лякали своєю порожнечею. Ніщо не росло на безплідних землях, залишених у спадок Дарклінґовою силою.

Крибірськ годувався так само, як завжди: заїжджі двори, будинки розпусти, галантерейні крамнички, просто тепер їх було значно менше. Лише церква змінилася. Проста споруда з побіленими стінами й синьою банею колись мала ім’я Сан-Владіміра. А тепер над входом висіло сліпуче золоте сонце, повідомляючи, що церкву освятили на згадку про Санта-Аліну зі Зморшки.

Зої знадобилося чимало часу, щоб позбутися думки, наче Аліна її суперниця. Таланти сирітки обурювали її, Назяленскі заздрила тому, як до неї ставиться Дарклінґ. Тоді вона не розуміла, що таке сила і яку ціну їм усім доведеться за неї заплатити. Після війни Аліна обрала мирне життя інкогніто, інсценувавши для цього власну загибель, однак люди дедалі більше вшановували її ім’я і легенди про неї. Зоя з подивом помітила, що їй подобається бачити Алінине ім’я на церквах, подобається чути його в молитвах. Равка віддала занадто багато своєї любові чоловікам на кшталт Дарклінґа, Аппарата й навіть королів Ланцових. Слід уже було трохи поділитися нею з дівчинкою-сиротою, яка анітрохи не розумілася на моді.

Символ, що увінчував церкву, змінився, проте її зовнішні стіни залишилися звичними. Їх укривали імена загиблих — жертв Дарклінґової бійні в Новокрибірську, місті-побратимі Крибірська, яке колись лежало майже точнісінько навпроти, з іншого боку Тіньової Зморшки. Написи зблякнули від сонця та часу і стали майже нерозбірливими для того, хто не мав імен загиблих у серці.

«Одного дня ці слова зникнуть назавжди, — подумала Зоя. І люди, котрі оплакували мерців, зникнуть так само. — Я зникну. І хто про мене тоді згадає?» Дівчина знала, що, підійшовши до південно-західного рогу будівлі, знайде імена Ліліяни Ґаріної та її охоронців. Але вона не піде туди, не торкнеться пальцями тих незграбних літер. Стільки часу спливло, а її смутку кінця-краю не видно. Він був темною криницею, лункóю порожнечею, куди Зоя якось кинула камінь, переконана, що він упаде на дно і біль минеться.

Натомість камінь падав і падав. Вона забувала про камінь, забувала про криницю — часом на кілька днів чи навіть тижнів. А потім згадувала Ліліянине ім’я чи зупинялася поглядом на невеличкому човнику на стіні власної спальні з закляклим на вітру стягом, прикрашеним двома зірками. Зоя сідала писати листа й розуміла, що більше немає кому писати, і спокій навколо перетворювався на криничну тишу, на камінь, що невпинно падає.

Ні, вона не поверне за ріг тієї церкви. Не торкнеться пальцями тих імен. Не сьогодні.

Зоя увіп’ялася п’ятами в боки коня й розвернула його назад до містечка.

Вони з Тамар і Ніколаї оселилися в пансіоні, невдало названому «Троща» й збудованому так, щоб скидатися на викинутий на суходіл корабель. Зоя пам’ятала, як у найліпші дні тут юрмилися солдати, крамарі й жахливий акордеоніст, який від ранку до ночі грав на ґанку, приваблюючи втомлених подорожніх. Принаймні музиˊки тут уже давно не було.

Толя влаштувався з протилежного боку вулиці разом із ченцем. Близнюки вдвох занадто впадали в очі, а саме цю зупинку на королівському маршруті слід було зберігати в таємниці. Вони відправили пишний позолочений екіпаж і вершників у блискучих обладунках до Керамзина. Там на мандрівників чекало подружжя, котре керувало сиротинцем і котрим, безумовно, можна було довірити королівські секрети.

Вода у ванні була ледь тепла, а вечеря з білки й тушкованої ріпи зовсім не апетитна, проте Зоя занадто стомилася, щоб жалітися. Заснувши, вона бачила уві сні чудовиськ.

Уранці дівчина розбудила Ніколаї, скориставшись стимулятором із червоної пляшечки, і вони влаштувалися у вітальні, обговорюючи нагальні справи. Можливо, згодом їм удасться знайти під пісками древній терновий ліс, та Равка вимагала постійної пильної уваги, а цього ранку з державними справами не слід було зволікати.

Зоя кілька годин розбирала кореспонденцію. Потім надіслала Жені з Давідом зашифрованого листа з головною інформацією про напад кхерґуудів та наказом подвоїти кількість повітряних патрулів у небі над Ос Альтою. Будь-яка атака на Маленький Палац стала б неприхованим оголошенням війни, і дівчина сумнівалася, що шуанці на таке наважаться, але не збиралася покладатися на долю.

Такі самі листи Назяленскі надіслала гришам, що несли службу по всій Равці, з наказами залишатися пильними вдень і вночі та закликом до зв’язківців Першої армії виставити більше солдатів у вежах і у спостережних пунктах на підвищеннях. Було б доцільніше віддати прямий наказ гришам на заставах, але протокол є протокол. Якась частина Зої вже обурювалася цими танцями з бубнами, проте такі жести існували для забезпечення гідності залучених до справи людей. Гриша не хотіла почуватися вразливою, а Перша армія прагнула зберегти свій авторитет. Коли Ніколаї поснідав, вони вдвох узялися до роботи, здебільшого мовчки, лише час від часу консультуючись одне з одним.

— Хтось із інформаторів Тамар повідомив чутки, буцімто член шуанської королівської варти збирається дезертирувати, — сказала Зоя, читаючи залишений дівчиною звіт.

— Член Тавґхараду? Це буде справжній державний переворот.

Зоя кивнула.

— На вечірці ми матимемо чудову нагоду встановити контакт.

— Ти намагаєшся сказати, що мій фестиваль осінніх дурниць таки був геніальною ідеєю?

— Я нічого такого не сказала. Але ми переконаємося, що ти матимеш достатньо часу для флірту з шуанською принцесою, а Толя з Тамар устигнуть поспілкуватися з королівською вартою.

— Коли йдеться про такі важливі розвіддані, я навіть готовий стати палким прихильником гри на хатуурі.

— А що, як вона грає не на вісімнадцятиструнному, а на дванадцятиструнному?

— Я щосили приховуватиму своє презирство.

Зоя відклала теку вбік і запитала:

— Віддаси наказ Пенському виставити на спостережних пунктах в Аркеську більше солдатів? — Пенський був генералом Першої армії, з яким вона найчастіше співпрацювала. — Гадаю, це найвдаліше місце для атаки кхерґуудів.

— Чому ти не напишеш йому сама?

— Тому що я вже надсилала йому запити на два загони минулого місяця, тож краще буде, якщо цього разу до нього звернешся саме ти.

Ніколаї пробуркотів щось, затиснувши в зубах перо, потім витягнув його з рота й пообіцяв:

— Пенському я напишу. Та хіба це не означає, що нам доведеться перерозподілити сили Гриші під Гальмгендом? І чи не могла б ти реквізувати мені серветку? Я розлив чай на повідомлення від каельського посла.

Зоя змусила дві серветки злетіти зі столика, що стояв неподалік, і впасти на стос документів біля королівського ліктя. Вона була вдячна за сьогоднішній спокійний ранок і невимушене повернення до рутинних справ. Траплялися дні на кшталт цього, коли вони працювали пліч-о-пліч, так легко підлаштовуючись під темп одне одного, що Зоїна свідомість зраджувала їй. Дівчина дивилася на копицю хлопцевого золотистого волосся, що нависла над якимись листами, чи на його довгі пальці, які розривали сувій, і замислювалася, що буде, коли він нарешті одружиться, коли належатиме котрійсь іншій, а вона втратить отакі миті спокою.

Вона залишиться його генералом, проте дівчина не сумнівалася, що все зміниться в одну мить. Він кепкуватиме, пригортатиметься і сперечатиметься про оселедець з іншою. Раніше, коли Зоя була юною й жорстокою та полюбляла випробовувати власну силу, вона змушувала чоловіків втрачати розум. Вона була жаданою, але сама не жадала нікого. І їй це подобалося. Принизливо було визнавати, що вона нітрохи не певна, чи змогла б примусити Ніколаї забажати себе, і ще принизливіше думати, що якійсь її частині кортіло спробувати свої сили, дізнатися, чи справді він такий несприйнятливий до її краси, як здається, довідатися, чи хтось на кшталт нього, сповнений надії та світла оптиміст, може покохати таку, як вона.

Та навіть коли її мозок улаштовував ці жорстокі ігри, Зої вистачало клепки, щоб не дозволяти йому заходити надто далеко. Обачні угоди з Першою армією й цілковитий контроль за гришинськими справами в Равці переконали дівчину: навіть якщо Ніколаї бачить у ній не лише вправного генерала, Равка ніколи не прийме королеву-гришницю. Аліна була інша, Свята, люди цінували її як символ надії на майбутнє. А Зоя для пересічного равканця назавжди залишиться чорноволосою відьмою, що приборкує бурі. Небезпечною. Не вартою довіри. Вони ніколи не віддадуть свого дорогоцінного золотого хлопчика на поталу дівці, народженій із грому, блискавки і звичайної крові. «Та я б його й не взяла». Корона — це чудово, і це добре для тих, хто полюбляє зворушливі мелодрами, та Зоя давно дізналася, що таке влада страху.

Різкий стук у двері висмикнув дівчину зі світу фантазій, і вона побачила в залі Толю з Тамар — у формі під важкими непримітними пальтами, — між якими стояв Юрій, наполовину загорнувши серйозне обличчя в шарф. Для поїздки в Зморшку вони замаскуються: одягнуть пальта з високими комірами й селянські накидки з грубої вовни.

— Чому ми не можемо перевдягнутися в заможних людей? — пожалілася Зоя, беручи відразливий плащ, який їй принесла Тамар, і зав’язуючи його поверх кефти.

— У шовкового крамаря і його розкішну модель? — перепитав Ніколаї.

— Так. Я навіть прикинуся крамарем. А ти будеш моєю вродливою музою.

— Зоє, невже ти щойно назвала мене вродливим?

— Я занадто вжилася в образ, ваша величносте.

Хлопець з удаваним розпачем схопився за серце й повернувся до решти.

— Потихеньку вирушатимемо. Хтось знає, куди саме ми попрямуємо? Орієнтирів у Зморшці небагато.

— На нас чекатимуть послідовники Беззоряного Святого, — аж пританцьовуючи, повідомив Юрій. — Вони знають, де саме він загинув. Вони пам’ятають це місце.

— Серйозно? — здивувалася Зоя. — Щось не пригадую, щоб хтось із них був там присутній. Інакше вони пам’ятали б імена всіх полеглих, а не тільки вашого дорогоцінного Дарклінґа.

— Я вже навідалася до сухопутних портів, — швиденько втрутилася Тамар. — Подейкують, наче за п’ятнадцять кілометрів звідси на захід з’явився новий паломницький табір.

— Я ж вам казав, — зрадів чернець.

Ніколаї, напевно, відчув Зоїне бажання переламати монахові всі кістки, тож став між ними й оголосив:

— Отже, звідти й розпочнемо. Юрію, ти залишишся з нами й не спілкуватимешся з прочанами.

— Але…

— Я не хочу, щоб тебе впізнали. Не хочу, щоб упізнали хоч когось із нас. Не забувайте, що саме стоїть на кону.

Король поклав руку ченцеві на плече й без зайвої скромності додав:

— Самісінька душа нації.

Якщо Зою знудить, то принаймні на цей огидний плащ.

У сухопутному порту на них уже чекав скіф — широкий плаский човен на скруглених, як у саней, полоззях, призначений для транспортування пісками різноманітних вантажів. Ці стародавні судна рухалися безшумно, щоб не привертати до себе уваги волькр, а виготовляли їх із найдешевших матеріалів, позаяк поверталися вони нечасто. По суті, скіф був просто платформою з вітрилом.

Напоготові біля щогли вже стояло двійко молодих Верескунів, які в синіх кефтах здавалися завзятими та сміховинно юними. Таке завдання для учнів випускних класів було легким: ніяких бойових дій, зате можна попрактикуватися у знанні іноземних мов та виконанні команд. Толя влаштувався на носі. Зоя з Юрієм — на кормі, поряд із Ніколаї. Тамар заклякла з іншого боку біля ченця про той випадок, якщо спробує озватися до своїх фанатичних друзів.

Зоя ретельно загорнулася в шаль, однак уважно спостерігала за Верескунами, поки ті здіймали руки, заклинаючи повітряні потоки, щоб напнути вітрила. Складно було не згадувати про перші дні перебування в лавах Другої армії, про жах під час першого плавання в темряві; вона тоді затамувала дух і чекала, коли пролунають верески волькр і ляскіт їхніх крил у пошуках здобичі.

— Вони занадто хиляться ліворуч, — прошепотіла дівчина Ніколаї, коли скіф ковзнув пісками.

— Зоє, вони докладають усіх зусиль.

«Їхні зусилля не врятують їх від смерті», — хотіла гаркнути вона.

— Я бачила, як мої друзі гинули в цих пісках. А цим йолопам достатньо навчитися кермувати напівпорожнім скіфом.

Святі, вона просто ненавиділа необхідність знову опинитися тут.

Після знищення Зморшки минуло майже три роки, та дивна тиша нікуди не поділася, поле битви, де загинуло стільки вправних солдатів, безголосо заклякло. Скляні скіфи, на яких до Зморшки увійшов Дарклінґ, давно вже розграбували й розібрали на шматки, однак уламки інших суден досі вкривали неосяжні простори. Дехто вважав поламані щогли й побиті корпуси святинями, що залишилися на згадку про полеглих. А інші тягли з човнів усе, що погано лежало: деревину, брезент, увесь крам, який перевозило судно.

Однак, просуваючись углиб сірих пісків, Зоя замислилася, чи не була побожна тиша біля берегів Неморя лише грою її уяви, чи не затьмарювали її погляд привиди минулого. Адже що далі вони рухалися на захід, то помітніше оживала Зморшка. Куди не кинь оком — скрізь виднілися вівтарі, що славили Сонячну Святу. Пісок, наче віспини, укривали вбогі халабуди: заїжджі двори, ресторани, каплиці, мандрівні торговці збували священні чудодійні засоби, уламки Аліниних кісток, перлини з її кокошника, шматочки її кефти. У Зої від цього аж мороз пішов поза шкурою.

— Після смерті ми завжди їм більше до вподоби, — озвалася вона. — Ніхто не знає, що робити з живим Святим.

Проте Ніколаї прикипів поглядом до горизонту.

— Що це таке?

Зоя помітила вдалині темну пляму. Вона скидалася на кинуту щільними хмарами тінь, та небо вгорі було чистісіньке.

— Озеро?

— Ні, — заперечив Юрій. — Диво.

Зоя поміркувала, чи не викинути його за борт.

— Ти б і несправний кран назвав дивом.

Однак, наблизившись, дівчина побачила, що пляма на горизонті — це не водойма, а мерехтливий диск із чорного каміння щонайменше півтора кілометра завширшки, ідеально круглий і блискучий, мов дзеркало.

Навколо кам’яного кола виросло поселення з пошарпаних наметів і саморобних халабуд. Ніде не видно було символів Сонячної Святої: ні золотих ікон, ні зображень Аліни з білосніжним волоссям і нашийником з оленячих рогів.

Зоя побачила лише чорні стяги, прикрашені двома колами, що символізували сонячне затемнення. Символ Дарклінґа.

— Саме тут загинув Беззоряний Святий, — шанобливо прошепотів Юрій.

Чи справді це сталося тут? Зоя напевно не знала. Битва залишилася в спогадах спалахами фіолетового полум’я і страху. Гершоу стікає на піску кров’ю, небо заполонили волькри.

— Кілька століть тому, — вів далі чернець, — Беззоряний став на цьому самому місці й поборов закони, що правили світом. Він єдиний наважився повторити досліди Творця Іллі Морозова. Він єдиний підвів очі до зірок і забажав більшого.

— Забажав, — погодилася Зоя. — І наслідком його невдачі стала проріха у світовій матерії.

— Тіньова Зморшка, — озвався Ніколаї. — Єдине місце, де його сила сходила на пси. Святі полюбляють додати дещицю гіркої іронії.

Дівчина роздратовано змахнула в повітрі рукою.

— Святі тут ні до чого. Це не була божественна відплата.

Юрій благально подивився на генерала.

— Хіба ви можете бути певні? Звідки вам знати, чи не була Зморшка випробуванням, яке Дарклінґу влаштували Святі?

— Ти сам щойно сказав, що він відкинув закони, які керували всесвітом і нашою силою. Він порушив природний лад речей.

— А хто ж вигадав цей природний лад? — не вгавав Юрій. — Хто розпочав створення в серці світу?

Як вона заздрила переконаності цього хлопчини, його відданості власним поглядам, його сміховинній вірі, що за болем ховається якась мета, що Святі мають для кожного якийсь план.

— Чому це мусив зробити хтось? — перепитала Зоя. — А може, просто світ так улаштований і так працює. Важливо те, що гриші мусять платити, якщо перетнуть межі своєї сили. Цей урок закладено в усі наші історії, навіть у казочки, які розповідають маленьким відьмовцям на кшталт тебе.

Юрій уперто похитав головою.

— Чорний Єретик ретельно обирав цю місцину. Він мусив мати якусь причину.

— Може, йому сподобався краєвид, — уїдливо кинула Зоя.

— Однак… — утрутився Ніколаї.

Дівчина стала руки в боки.

— От тебе тільки бракувало.

— …таких місць повно по всій Равці, — примирливо закінчив думку хлопець. — Місць, що служили древнім богам і новим Святим, місць, які зводили, руйнували і зводили знову, тому що люди й далі поверталися до своїх святинь. — Король стенув плечима. — Можливо, їх приваблювала сила.

— Або сприятливий клімат чи дешеві будівельні матеріали, — роздратовано кинула Зоя. З неї було досить. Щойно скіф зупинився, дівчина перестрибнула через поруччя.

— Переконайтеся, що Юрій залишатиметься тут, — почула вона королівські настанови близнюкам, і Ніколаї стрибнув слідом за нею.

— Ласкаво просимо, друзі-прочани! — привітав їх чоловік у чорних шатах і з блаженною усмішкою.

— Ага, дякуємо, — озвалася Зоя. Ніколаї кинув на неї застережливий погляд, але дівчина його радісно проігнорувала. — Ви тут головний?

— Я лише один із вірян.

— І віруєте ви в Дарклінґа?

— У Святого, позбавленого зірок. — Прочанин змахнув рукою в бік блискучого кам’яного диска. Він здавався досконалим і чорнішим за ніч. — Ось знамення його повернення.

Зоя намагалася не зважати на мороз, що пішов поза шкурою.

— А можете розповісти, чому ви йому поклоняєтесь?

Чоловік знову всміхнувся, вочевидь, із захватом сприйнявши таку нагоду.

— Він любив Равку. І прагнув одного — зміцнити нас і врятувати від слабких королів.

— Слабкі королі, — пробурмотів Ніколаї, — майже така сама прикрість, як слабко заварений чай.

Проте Зоя не мала настрою слухати його маячню.

— Він любив Равку, — повторила дівчина. — А що таке Равка? Хто це — Равка?

— Ми всі. Від селянина до принца.

— Аякже. То, може, Дарклінґ любив мою тітку, котра загинула разом із численними невинними мешканцями Новокрибірська, позаяк йому закортіло похизуватися силою?

— Дай їм спокій, — пробурмотів Ніколаї, кладучи долоню дівчині на руку.

Зоя відмахнулася від нього.

— Чи, може, він любив дівчину, котру змушував убивати людей? А як щодо тієї, котру Дарклінґ заради власного зиску підклав у ліжко старому королю, а потім скалічив, коли вона наважилася кинути йому виклик? Чи жінку, яку він осліпив, бо вона не була непохитно йому відданою? — Хто, як не вона, згадає про Ліліяну, Женю, Аліну і Баґхру? «А хто згадає про мене?» А втім, її слова не зворушили прочанина, його люб’язна заклякла усмішка зводила з розуму.

— Видатні люди часто стають жертвами наклепів, які поширюють їхні вороги. Хіба жив серед нас бодай один Святий, котрий не поставав перед труднощами на своєму шляху? Нас учили боятися темряви…

— Та ви цей урок не засвоїли.

— Проте в темряві ми всі рівні, — повів далі прочанин. — Багатій і жебрак.

— Багатій може дозволити собі не вимикати світла, — тихенько нагадав Ніколаї. А тоді рвучко смикнув Зою за руку, тягнучи її назад до скіфа й подалі від прочан.

— Відчепися від мене, — закипіла дівчина. — Де місце поклоніння моїй тітці? Святому Гершоу? Сергієві, Марії чи Федору? Хто поклонятиметься їм і запалить за них свічку? — Вона відчула, як підступають до горла небажані сльози, і проковтнула клубок. Ці люди не заслуговують її сліз, а заслуговують тільки гніву.

— Зоє, — прошепотів Ніколаї. — Якщо ти й надалі привертатимеш увагу, нас можуть упізнати.

Він мав рацію, і вона це знала. Але це місце, той символ на їхніх хоругвах… Для неї це було занадто. Дівчина накинулася на Ніколаї:

— Чому вони обожнюють його?

— Вони люблять його силу, — пояснив він. — Життя в Равці довго було синонімом життя у страху. А він подарував їм надію.

— Тоді нам слід подарувати їм щось більше.

— Подаруємо, Зоє. — Хлопець схилив голову набік. — Мені не подобається, коли ти так на мене дивишся. Здається, наче ти зневірилася.

— Стільки загублених життів, стільки зусиль, а ці дурні готові переписати історію. — Назяленскі похитала головою, шкодуючи, що не може позбутися спогадів, назавжди вирвати їх із коренем. — Ти не розумієш, Ніколаї. Битва біля Прядки. Я бачила, як відірвало руку Адрікові. Його кров… просочила палубу. Ми потім не могли її відмити. Ми стількох людей тут втратили. У цих пісках. Ти цього не пам’ятаєш. Ти тоді був демоном. Але я все пам’ятаю.

— Я запам’ятав достатньо, — озвався хлопець, і в його голосі з’явилися досі не чувані нотки. Ніколаї міцно схопив дівчину за плечі. — Я пам’ятаю, Зоє, обіцяю, що не дозволю світові цього забути. Але мені потрібно, щоб ти до мене повернулася. Зараз мені потрібен поряд мій генерал.

Зоя уривчасто зітхнула, намагаючись заспокоїтися, відігнати навалу спогадів. «Не озирайся. Не озирайся на мене». Вона бачила горнятко на прилавку Ліліяниної крамнички, відчувала теплий помаранчевий аромат бергамоту.

Зої перехопило дух. Ніколаї тягнув її до скіфа, а голова здавалася важкою й затуманеною. Молоді Верескуни покинули свій пост, щоб краще роздивитися чорний камінь. Ніякої дисципліни.

Ніколаї дав знак близнюкам.

— Толю, Тамар, відженіть звідти Верескунів і заберіть їх сюди. Потім підійдіть із протилежних боків до цієї великої блискучої потвори та обійдіть її по периметру. Дізнайтеся все, що вдасться, про те, звідки вона взялася і скільки людей навідується сюди щодня. Якщо ми справді хочемо влаштувати тут розкопки, доведеться давати собі з ними раду. Ми із Зоєю та Юрієм вирушаємо далі на захід. За годину знову збираємося тут і вирішимо, що робити далі.

— Я можу допомогти, — узявся канючити Юрій, дивлячись, як зістрибнули на пісок близнюки. — Я можу поговорити з прочанами…

— Ти залишишся з нами. Ми поїдемо трохи далі й вирішимо, що робити. Не знаю, як узятися до розкопок, не вплутуючи всіх цих людей.

Чернець поправив окуляри на довгому носі, і Зої закортіло розламати їх навпіл.

— Можливо, нам слід їх уплутати, — припустив Юрій. — А ще можемо оголосити, що ми шукаємо військові реліквії для музею…

— Це їх лише обурить, — заперечив Ніколаї. — Вони запевнятимуть, що це місце — святиня і не можна її оскверняти, або самі візьмуться копати, шукаючи мощі для своїх вівтарів.

Зої було байдуже, чого хочуть прочани. Вона відчувала, що втратить останню клепку, якщо доведеться ще бодай хвилину дивитися на їхні чорні хоругви.

Дівчина закасала рукави, відчуваючи вагу підсилювача на зап’ястку.

— Досить політиканства. Досить дипломатії. Вони хочуть темряви? Зараз я їм улаштую.

— Зоє… — попередив її Ніколаї.

Та гнів уже вихопився на волю, і дівчина відчувала наближення бурі. Щойно вона поворухнула зап’ястками, як піски заворушилися, укриваючись брижами, а тоді взялися невпинно перетворюватися на дюни. Зоя побачила згорблену й загорнуту в шаль Женю, чиї руки були густо помережані шрамами. Побачила на піску мертвого Гершоу, чиє руде волосся скидалося на розтоптаний стяг. Ніздрі відчували міцний запах бергамоту й крові.

— Зоє, припини, — засичав Ніколаї.

Прочани перегукувалися, шукали прихистку, збивалися в купки. Їй подобався їхній переляк. Вона змушувала пісок складатися в óбрази: блискуче сонце, жіноче обличчя — це була Ліліяна, хай навіть ніхто з них її не впізнав. Вітер верещав, і піски здійнялися до неба хвилею, затуляючи сонце й занурюючи табір у темряву. Прочани кинулися навтьоки.

— Ось ваш Святий, — задоволено вишкірившись, сказала дівчина.

— Зоє, досить, — гримнув із глибокої тіні, улаштованої нею, Ніколаї. — Це наказ.

Дівчина дозволила піскам упасти на місце. Їй раптом стало млосно, світ перед очима на мить викривився й затріпотів. Ноги підігнулися, і Зоя важко гупнулася на палубу, налякана хвилею нудоти, що накрила її.

Ніколаї схопив Назяленскі за руку.

— З тобою… — Аж раптом йому теж відняло мову, а очі закотилися.

— Ніколаї?

Юрій блював, перехилившись через огорожу.

— Що сталося? — перепитала Зоя, зводячись на ноги. — Чому… — Та слів їй забракло.

Дівчина повільно розвернулася. Табір прочан зник разом із наметами і блискучим каменем. Блакитне небо поблякло, поступившись сірим сутінкам.

— Де Толя з Тамар? — запитав Ніколаї.

Толя, Тамар, Верескуни — усі, хто стояв біля скіфа, теж зникли.

— Де вони? — перепитав Юрій. — Що з ними сталося? Що ви накоїли?

— Я нічого не робила! — запротестувала Зоя. — Просто невеличка буря. Вона була безпечна.

— У мене якийсь напад? — озвався Ніколаї, вдивляючись у далечінь. — Чи ви теж це бачите?

Зоя повернулася на захід. Над ними майорів Палац із того самого, схожого кольором на кістку піску, що вистеляв Зморшку. Навіть не Палац, а ціле місто, що велично здіймалося арками і шпилями, гублячись вістрями у хмарах. У його конструкції, в округлих формах було щось схоже на міст в Івці.

Десь далеко щось заверещало. «Волькра», — подумала Зоя, хай навіть знала, що це неможливо.

— Це диво, — вигукнув Юрій, падаючи на коліна.

Знову почувся вереск, а тоді ще і ще, відтак гуркнув грім — і від Палацу немовби відкололися темні постаті та з неймовірною швидкістю полетіли в їхній бік.

— Це не диво, — кинув Ніколаї, тягнучись по револьвери. — Це пастка.