Король шрамів

8

Ніна

— Мені не подобається залишати Леоні саму, — зізнався Адрік; голос його був схожий на калатання надзвичайно зневіреного дзвону. — Черниці з монастиря не надто привітні, до того ж вона не знає мови.

Ніна з Адріком виїхали з долини, їхні коні тягнули за собою сани, а в спину дмухав нещадний вітер. Дівчина сиділа в дамському сідлі, важкі спідниці зібгалися незграбною купою. Вона й так не була надто вправною вершницею, а ця поступка фієрданським поглядам на пристойність неабияк загрожувала її прикриттю.

Що далі вони від’їжджали від містечка, то гучнішав у голові шепіт, немов протестуючи. Тепер, коли Ніна знала, що саме мерці покликали її до Ґефвалле, звуки здавалися чіткішими, високі мелодійні голоси загублених людей заважали зосередитися на власних думках. Вона ще не розповіла Адрікові про могили біля фабрики. Побачене біля східних воріт занадто приголомшило її.

— Із Леоні все буде гаразд, — заспокоїла Ніна хлопця, зосередивши на ньому увагу. — Вона винахідлива і знає, як залягти на дно. До того ж ми повернемося завтра ще до полудня. — Адрік не відповів, і дівчина додала: — Тобі не додасть балів надмірне піклування.

Хлопцева вкрита ластовинням шкіра від морозу розпашілася, і тепер він скидався на похмурого, нарум’яненого перед виставою актора.

— Вона солдат і моя підлегла. Я ніколи не перетну цієї межі.

— Коли ця місія закінчиться, вона більше не буде твоєю підлеглою, Адріку; і навіть сліпому видно, що ти їй подобаєшся.

— Серйозно?

На новину він відреагував понуро, проте Ніну це не надурило. Вона поправила лямки наплічника.

— На мій велетенський подив.

— Тобі я теж подобаюся, Зенік. Напевно, завдяки моєму життєрадісному світогляду.

— Адріку, якщо обирати, чиїх наказів слухатися, твоїх чи Назяленскі, ти переможеш за будь-яких обставин.

Його подих зібрався в холодному повітрі хмаркою.

— Колись я по вуха закохався в неї.

— Хіба ж це оминуло когось із нас? Навіть коли рубає тебе навпіл кількома ідеально виваженими словами, ти думаєш лише про те, який чудовий вона має вигляд.

— Вражає, — замріяно озвався Адрік. — Якось я бачив, як студент підпалив собі волосся, задивившись на Зою. А вона й оком у його бік не змигнула.

Ніна пихато глипнула на хлопця і, ретельно наслідуючи Зоїну зверхню інтонацію, повільно мовила:

— Вилийте хтось відро води на цього недоумка, поки він не спалив до пня наш Палац.

Адрік здригнувся.

— Це звучало аж занадто схоже. — Опинившись на роздоріжжі, він звірився з мапою. — Просто дивитися на Зою було приємно, — погодився, ведучи їх далі на захід, — але було й ще дещо. Вона єдина ставилася до мене так само, коли я втратив руку.

— Так само жахливо?

— Та вона була сама зневага. Проте її обрáзи зносити було легше, ніж нескінченну метушню Наді.

— Сестри завжди так роблять. Коли ми повернулися зі Зморшки, ти теж поводився, як квочка.

Щиро кажучи, вони обоє тоді були дітьми. Ніна ще вчилася в школі для гришників, коли їх усіх евакуювали до притулку в Керамзині. Однак Адрік випросив, щоб йому дозволили поїхати разом із сестрою й воювати пліч-о-пліч із Заклинателькою сонця. Коли Дарклінґ захопив Ніну та інших школярів у заручники, хлопця там не було.

— Я не про вас непокоївся, — заперечив Адрік. — Уявляєш, як мене мучило б сумління, якби ви всі загинули і тільки я закінчив школу?

Ніна змусила себе засміятися, але хто знався на муках сумління краще за неї? Дівчина часто дивувалася, як змогла пережити все це: ув’язнення дрюскелле, кораблетрощу, божевільні викрадення, що їх вигадав Каз Бреккер, і важке випробування парем. Вона єдина з гришників одужала після наркотику. Чому так сталося? Може, це був якийсь особливий сорт юрди парем? Чи їй хотілося вижити, аби дошкулити Ярлу Брумові та його мисливцям за відьмами? Щасливий випадок, удача, доля. Дівчина не знала, як це назвати. Іноді їй здавалося, що в цьому світі її втримав силою власної волі Матаяс.

«Я тебе підвела, Матаясе. Мені забракло сил, щоб урятувати тебе».

«Маленька руденька пташко, ти щодня вирішуєш жити далі. Щодня вирішуєш не здаватися. Ти ні в чому не винна, Ніно».

— Зоя кращий керівник, ніж я очікував, — визнав Адрік. — Хай навіть я ніколи їй цього не скажу.

— Як тобі таке взагалі на думку спало? Ти б іще запитав, чи не хоче вона пригорнутися до тебе. Генералові Зої Назяленскі не потрібне наше схвалення.

Вони змовкли, сонце поповзло небом дедалі вище, позаду гуркотіли землею сани. Якщо засніжить, доведеться змінити полоззя, та вони сподівалися повернутись до Ґефвалле, перш ніж зміниться погода. Їхня похоронна процесія була малолюдна, і Ніна не могла позбутися думки, що Матаяс заслуговував на краще. На щось помпезне й урочисте. Його похорон мав бути гідний героя, хай навіть люди вважали хлопця зрадником.

«Я народився, щоб захистити тебе. І навіть після смерті знайду спосіб це зробити».

Тепер його голос був занадто чіткий, занадто впевнений. Адже близилася мить їхнього прощання назавжди. Варто Матаясові опинитися в землі — і він належатиме Джелові.

Ніна не була певна, що впорається. Вона не могла змиритися з думкою, що доведеться віддати його тіло холодній землі й темряві.

«Дозволь мені піти до мого Бога».

Дівчина шкодувала, що поряд немає Інеж, що Мара не ховається десь тут, у тиші. Ніна страшенно сумувала за її незворушністю, за її добротою. Вона була вдячна Адрікові, але він не був знайомий із Матаясом. Та й Ніни теж по-справжньому не знав. Тієї, якою вона була тепер.

Діставшись нарешті до розгалуження річки, вони отаборилися: напнули простий полотняний намет, підбитий хутром тварин, щоб зберігати тепло. Розклали вогонь, напоїли коней і взялися за невигадливу вечерю з чаю та солоної тріски, яку Ніна змушувала себе ковтати. Якби дорогою їм хтось зустрівся, вони планували сказати, що прямують до Мальська, де виставлятимуть свій товар. У санях лежала ціла купа зарядних механізмів для гвинтівок. Утім, Ніна сумнівалася, що їм доведеться щось пояснювати. Ця місцевість, як і значна територія Фієрди, була гола й безлюдна; маленькі містечка, наче квіти, неохоче буяють серед снігів.

Адрік дістав із кишені фляжку, налив у мідне горнятко трохи чорної рідини й узявся скептично її роздивлятися.

— Це що?

— Мені відомо лише, що це переганяють із соснового дьогтю. Один рибалка розповідав, що це чудовий засіб від застуди. — Хлопець ковтнув, миттю закашлявся й постукав себе кулаком у груди. — Святі, оце так гидота!

— Може, ця штука просто має тебе вбити, і тоді можна буде не перейматися через застуду.

— А може, їм просто подобається дерти з туристів по три шкури за їхні муки.

Хлопець простягнув Ніні фляжку, та вона, не роздумуючи, відмовилася. Вони трохи посиділи, дивлячись на стрімкі річкові води. Урешті-решт Адрік озвався:

— Ти ніколи не розповідала, як він загинув.

Ніна й гадки не мала, що відповісти. Та чи їй узагалі хочеться щось казати? Більшість людей у Равці, навіть гриші, не знали подробиць кеттердамського аукціону, і дівчина сумнівалася, що Адрік із захватом довідається, як вона злигалася з бандою злодіїв.

— Точно не знаю. Ми… працювали разом у Кеттердамі. Найгірша частина місії залишилася позаду. Ми вважали, що опинилася в безпеці. А потім з’явився закривавлений Матаяс. Його підстрелили.

Він зміг прийти до неї, попри смертельну рану, попри біль, від якого страждав. Прийшов поцілувати її востаннє, востаннє попрощатися.

— У місті було повно дрюскелле, і вони мали неабиякі підстави бажати Матаясові смерті. Але ціну назначили за кожного з нас. Люди стали кровожерливими, на вулицях панував цілковитий безлад.

Вона досі бачила його просочену кров’ю сорочку, відчувала під пальцями м’яке коротке волосся на хлопцевій потилиці. Воно тільки почало відростати, таке густе й золотисте.

— Він не сказав, хто в нього стріляв, — зізналася дівчина. Матаяс не хотів залишати її з цим тягарем. Знав, що від горя вона оскаженіє. Та йому слід було розуміти, що його загадкова смерть так само мучитиме її. Ніна гадала, що її нова місія із Грінґсою у Фієрді, де вона визволятиме гриш, допоможе боротися зі смутком і відчуттям провини, однак тепер почувалася анітрохи не ліпше, ніж на самому початку. — І це мене гризе.

— Мені знайоме це відчуття. — Адрік знову ковтнув із пляшки і зморщився від смаку. — Наприкінці війни мною керувала виключно жага помсти. Я хотів, щоб Дарклінґ поплатився за мою руку, за життя моїх друзів. Я хотів, щоб він помер.

— І твоє бажання втілилося в життя.

— Проте рука не відросла. І ніхто з моїх друзів не воскрес.

— Із цим я могла б допомогти, — пожартувала Ніна і з полегшенням почула, як Адрік сухо й неохоче захихотів. Дехто з гришників полотнів від самої лише згадки про її нову силу. Колись вона була Серцетлумачницею, відчувала, як пульсує в унісон з її серцем цілий світ. Парем змінила її. Сидячи під золотим куполом Маленького Палацу в червоній кефті, дівчина почувалася шахрайкою. Вона більше не могла маніпулювати живою матерією, не чула клекотіння крові та співу клітин. Зате мерці слухалися її наказів, і Ніна припускала, що так само виконує їхні. Зрештою, вона ж приїхала до Ґефвалле.

Вона допила чай. Відчувала, що Адрік уже чекає. Ніна знала, що час настав. Можливо, після погребіння Матаяса її серце позбудеться тягаря. Розуміла, що більше так тривати не може.

Дівчина підвелася.

— Я готова, — сказала вона, хай навіть знала, що бреше.

Вони рушили з табору вздовж річки.

«Розкажи мені історію, Матаясе. — Їй необхідно було почути його, необхідно було дізнатися, що якась його частина залишиться з нею. — Розкажи мені про свою родину».

«Розкажи мені про твою, Ніно. Чому ти ніколи про них не розповідала?» Тому що не знала їх. Ніна виросла у притулку, що не надто відрізнявся від сиротинця в Керамзині. Про її батьків не залишилося жодної згадки. Вона була однією з багатьох дітей, котрі з’явилися там без документів, без минулого. Їх називали келечки, на згадку про фруктові кошики, у яких знаходили немовлят.

Назвали її на честь однієї з покровительок дитячого будинку; вона носила подарований одяг, що надходив у великих перев’язаних мішках і смердів хімікатами, у яких його виварювали, поки не вб’ють усіх вошей.

«Ти була нещасною, Ніно?» — «Ні, Матаясе».

«Ще тоді це суперечило твоєму характеру».

«А тепер не суперечить», — подумала дівчина. Жодна іскра, що спалахувала всередині, не могла порівнятися з неохопним смутком.

Проте в дитинстві вона не була нещасною, попри важку поденну роботу, нудні уроки та їжу, яку готували майже винятково з капусти.

Навколо завжди панував гамір, були друзі, з якими можна було погратися. Дівчинка сама себе призначила офіційною розпорядницею притулку: зустрічала новеньких, допомагала вигадувати імена немовлятам і віддавала свою ганчір’яну ляльку Феодору тим, хто не міг спати без друга в першу ніч у загальній спальні.

Та й усі дорослі добре до неї ставилися. «Ходи, Ніночко, розкажи нам щось новеньке», — казала баба Інеса, усадовивши дівчинку на ослінчик у кухні, де вона могла гризти окраєць хліба і спостерігати за працівницями.

Свого першого деспота Ніна зустріла, коли їй було сім.

Хлопчика звали Томек, і він перевернув притулок із ніг на голову. Він не був найвищим чи найсильнішим — просто найпідступнішим: йому найбільше кортіло бити й кусати навіть наймолодших сиріток. Якщо в когось була іграшка, він ламав її. Якщо дитина міцно спала, він щипав її, щоб розбудити. Якщо хтось із дорослих був поряд, Томек ставав золотою дитиною з ямочками на щічках, та варто було їм піти, повертався жорстокий хлопчисько.

Кілька розбишак приєдналися до нього, наче тільки й чекали на ватажка; ці хлопчики й дівчатка завжди здавалися досить милими, аж поки не відчули смаку чужих сліз. Ніна щосили намагалася уникати їх, але Томек, схоже, нюхом відчував її радісний настрій не гірше, ніж дим із кухонної грубки.

Якось уранці, на другий день після свята на честь Сан-Ніколаї, баба Інеса дала Ніні апельсин, щоб та пригостила інших дітей. Дівчинка наказала їм поводитися тихенько, але малеча хихотіла й верещала, аж поки, звісно, на розвідку не прийшов Томек і не висмикнув апельсин у неї з рук.

— Віддай! — вигукнула Ніна, коли малий увіп’явся великими пальцями в блискучу помаранчеву шкірку. — Це для всіх!

Але Томек із друзями лише насміхалися з них.

— Ти й так уже достатньо жирна! — сказав малий негідник і штовхнув дівчинку так сильно, що вона впала горілиць.

Томек запхав до рота весь апельсин і заходився жувати, регочучи, коли сік потік підборіддям. А коли Ніна, на власний сором, розплакалася, хлопчик мало живота не надірвав.

— Гляди-но, яка ти червона, — знущався він із набитим ротом. — Як буряк.

Вони з приятелями з’юрмилися навколо Ніни, тицяючи її пальцями в живіт, руки, ноги.

— Глядіть, вона зогнила!

Ніна злякалася, але понад усе розлютилася.

Скулившись на підлозі, вона раптом відчула всередині якийсь рух — плавне, розкішне потягування, наче кіт ніжиться на сонечку. Задушливий страх раптом кудись зник, і дівчинка відчула, як напинаються і скорочуються легені Томека. Вона міцно стиснула кулаки.

— Глядіть … — Томек гикнув. А тоді загикали всі його друзі. Це було кумедно. Спочатку. Вони вже не тицяли в Ніну пальцями. Перезирнулися й захихотіли, час від часу гикаючи.

Гикавка не миналася.

— Боляче, — пожалівся хтось, потираючи груди.

— Не можу зупинитися, — сказав інший, згинаючись навпіл.

Так тривало ще довго, усі гикали і стогнали аж до глупої ночі, наче невдоволена жаб’яча зграя.

А Ніна виявила, що може все що завгодно.

Може заспокоїти заплакане немовля. Може стишити біль у власному животі. Може змусити Томеків ніс хлюпати, аж поки вся його сорочка не змокне від шмарклів. Іноді їй доводилося зупиняти себе, щоб не накоїти чогось жахливого. Їй не хотілося теж перетворюватися на деспота. А вже за кілька місяців до притулку навідалися екзаменатори Гриші, й Ніну забрали до Маленького Палацу.

— Прощавайте! — кричала вона, бігаючи коридорами і прощаючись із друзями. — Прощавайте! Пишіть мені, будь ласочка, купу листів! І поводься чемно, — попередила дівчинка Томека.

— Вона життєрадісна дитина, — сказала баба Інеса гриші в червоній кефті. — Намагайтеся не позбавити її цієї радості.

«Це нікому не вдалося, Ніно. І ніхто цього не зробить».

«Я не така впевнена в цьому, Матаясе».

Це не вдалося війні. Ув’язненню. Тортурам. Та втрата була чимось геть інакшим, адже дівчина не бачила кінця-краю своєму смуткові, лише віддалений обрій, що простягнувся нескінченно далеко.

Ніна з першого погляду зрозуміла, що знайшла правильне місце: маленький лісочок на березі річки, перехожий міг би тут зупинитися на спочинок, а хвилі повільно накочували на берег, немов теж відпочивали. «Тут, — сказала собі дівчина, спускаючись із коня, і відв’язала від саней лопату й льодоруб. — Тут».

Копати довелося кілька годин. Адрік не міг їй допомогти, але скористався своєю силою, щоб завадити вітру шарпати одяг, і оберігав ліхтар, коли небо стало темнішати.

Ніна точно не знала, як глибоко слід копати, однак не зупинялася, аж поки не спітніла у своєму пальті, аж поки руки не вкрилися мозолями, аж поки мозолі не полопалися. Коли вона, засапана, зупинилася, Адрік, не чекаючи сигналу, взявся розв’язувати брезент на санях. Дівчина змусила себе допомогти йому, через силу посунула вбік коробки й приладдя, під якими ховався їхній справжній вантаж. «Тут».

Матаяс був загорнутий у тканину, оброблену Творцями з Маленького Палацу так, щоб захистити тіло від розкладання, і підсилену руками Леоні. Ніна хотіла розгорнути тканину, востаннє подивитися на кохане обличчя. Та думка про те, що хлопцеві риси будуть закляклими й холодними, а шкіра сірою, виявилася нестерпною. Вона й так назавжди збереже спогади про його кров на своїх руках, про його рану під своїми долонями, про те, як завмерло його серце. Смерть мала б бути Ніниним другом і союзником, та однаково забрала його. Дівчина могла принаймні спробувати запам’ятати Матаяса таким, яким він був за життя.

Ніна з Адріком незграбно перекотили тіло через край саней. Згорток був велетенський і важкий. У могилу він упав, жаско гупнувши.

Дівчина затулила обличчя руками. Вона, як ніколи раніше, була вдячна Адрікові за мовчання.

Лежачи на дні могили, Матаясове тіло скидалося на кокон, наче на нього чекав початок чогось нового, а не кінець. Вони з Ніною ніколи не дарували одне одному сувенірів чи перснів; у них не було нічого спільного. Обидва залишалися мандрівниками й солдатами. Утім, вона не могла не залишити йому нічого на згадку. Дівчина витягнула з кишені тоненький ясеневий пагінець і кинула його в могилу, а потім висипала кілька зів’ялих червоних пелюсток тюльпанів, які їхні товариші поклали Матаясові на груди, прощаючись із ним у Кеттердамі.

— Я знаю, що солодощі тебе ніколи не цікавили. — Коли дівчина кинула жменю ірисок, голос у неї затремтів. Цукерки глухо застукотіли. — Але так я залишуся з тобою, і ти зможеш приберегти їх до нашої наступної зустрічі. Впевнена, ти не з’їси їх без мене.

Вона знала, що слід робити далі. Жменя землі. Ще одна. «Я кохаю тебе, — сказала Ніна Матаясові, намагаючись не думати про непристойне тарахкотіння грудок землі, що нагадувало удари шрапнелі чи несподіване стукотіння дощу. — Я кохала тебе». Погляд затуманився від сліз. Ніна більше не бачила Матаяса.

Горбочок землі дедалі вищав. Незабаром мав випасти сніг, можливо, тієї ж ночі. Він укриє могилу, і зроблене нею стане білим, досконало гладеньким поховальним саваном. А коли настане весна, сніг розтане, просочиться в землю й понесе Матаясову душу до річки, до Джела. Хлопець нарешті приєднається до свого бога.

— Відвезеш сани до табору? — попросила дівчина Адріка. Вона мусила сказати ще дещо, та ці слова стосувалися лише Матаяса.

Хлопець кивнув і подивився на темне небо.

— Тільки не надто барися. Буря насувається.

«Добре, — подумала Ніна, — нехай швидше засніжить. Нехай сніг заховає зроблене нами».

Дівчина вклякла на холодній землі, слухаючи, як стихає цокання копит Адрікового коня. Вона чула, як дзюрчить річка, відчувала крізь важкі вовняні спідниці вологу землю. «Вода чує і розуміє. Крига не пробачає». Фієрданські слова. Слова Джела.

— Матаясе, — прошепотіла Ніна, потім відкашлялася і спробувала знову: — Матаясе, — сказала вже гучніше. Вона хотіла, щоб він її почув, вірила, що це можливо. — Ох, Святі, я не хочу залишати тебе тут. Не хочу ніколи тебе покидати. — Але герой заслуговував іншої надгробної промови. Вона впорається заради нього. Ніна глибоко уривчасто вдихнула. — Матаяс Гелвар був солдатом і героєм. Він урятував мене, коли я тонула. Зберіг життя нам обом на кризі. Рік він страждав у найгіршій у світі в’язниці за злочин, якого не скоював. Він пробачив мені зраду. Він бився зі мною пліч-о-пліч і замість того, щоб покинути мене, залишив єдину дорогý його серцю країну. За це на ньому поставили тавро зрадника. Але він не був зрадником. Він вірив, що його країна може досягнути більшого. Він благородно жив і так само помер. — Її голос зламався, і Ніна зусиллям волі змусила його не тремтіти. — Він не завжди вчиняв добре, але в нього було добре серце. Велетенське сильне серце, яке мало б битися ще багато років.

«Маленька руденька пташко, відпусти мене».

Ніна витерла очі. Першу частину боргу вона сплатила. Привезла його додому, на землю, яку він любив. Слід було якось відзначити цей момент, нехай би дзвін заголосив чи хор заспівав на згадку про нього, щоб щось допомогло їй зрозуміти, що час попрощатися назавжди.

«Але ти ще не впоралася, кохана».

— Ось таке в тебе почуття боргу, — озвалася дівчина, гірко засміявшись.

Шепіт у її голові гучнішав. Їй не хотілося чути його тут і зараз.

«Слухай, Ніно».

Їй не хотілося цього робити, але дівчина знала, що не зможе довго ховатися від них: голоси мерців кликали її через гори, через місто, гукали над кригою. Голоси жінок, дівчат, чиї серця знемагали в муках. Із ними щось сталося на вершечку того пагорба.

«Допоможи нам, — кричали вони. — Почуй нас нарешті».

Тепер їхні слова були чіткими й заглушили Матаясів голос.

«Припиніть, — наказала їм Ніна. — Залиште нас удвох. Дайте мені спокій».

Та мертві не вгавали.

«Розплати, — вимагали вони, — розплати».

Це не була галюцинація. І не божевілля.

Хор голосів був справжній, і вони не випадково кликали її сюди. Ніна сподівалася, що її місії з Адріком та Леоні вистачить, щоб потихеньку одужати. Та цього не сталося. Однак дівчатам на вершечку пагорба відмовити вона не могла.

«Справедливості». Вони привели її в таку далечінь і потребували, щоб вона слухала їх, а не відлуння кохання, яке однаково не вдасться втримати.

Ніна притиснула руки до грудей, і, коли всередині розквітнув біль, крига скресла. Під нею була лише чорна вода, разючий біль від розуміння, що Матаяс насправді пішов, жахливе знання, що вона більше ніколи не почує його голосу.

Адже хор голосів був справжній.

А Матаясів голос — ні. Його ніколи не існувало.

— Тебе ніколи тут не було, — прошепотіла дівчина, сльози заструменіли щоками. — Тебе ніколи тут не було.

Увесь цей час їй хотілося вірити, наче хлопець залишається поряд, проте це щоразу був її власний голос, вона сама розмовляла з собою в тиші, змушувала себе жити далі, коли хотілося одного — відпустити все.

«Прощавай, Матаясе».

Ніхто не відповів. Вона залишилася в тиші сама.