Король шрамів

27

Ніколаї

Увечері напередодні обряду Ніколаї влаштувався з Зоєю перед каміном у своїх покоях. Юрій попрощався раніше й пішов молитися.

Вогонь у каміні був цілковито зайвий. У Зморшці не було ні спекотно, ні холодно — погода вимагала б хоч якихось змін у суворій одноманітності цього місця. Та полум’я залишалося їхньою єдиною розвагою, а Ніколаї розпачливо хотів розслабитися.

Він запевняв, що готовий до обряду. Єлизавета пропонувала відкласти задумане ще на кілька днів, щоб він міг зміцнити своє панівне становище, однак король не хотів ризикувати. Він мусив повертатися до столиці. Та було ще дещо. Хлопець відчував, як чудовисько щодня сильнішає, і підозрював, що розбудити демона стало легше, позаяк тому кортіло розправити крила. Він уже відчував близькість свободи на смак.

— Зачекаймо ще трошечки, — просила Єлизавета.

Та Ніколаї не здавався.

— Завтра, — рішуче повідомив він. Чи тої миті, котра в цьому проклятому місці вважатиметься «завтра».

Спати хотілось як ніколи, він потребував відпочинку від думок про майбутнє випробування. Відчував, як вичікувально причаїлася потвора.

Вона звідкись знала, що завтра вони зійдуться в герці, й була готова до цього. І її готовність лякала Ніколаї більше за думку, що за кілька годин йому доведеться протнути терновим шипом власне серце.

Король готовий був усе віддати за келих вина. Ні, до біса келих. Він узявся б одразу за пляшку.

Проте вина тут не було. Як і їжі, яку можна було б викласти на таріль. Ніколаї зголоднів, але шлунок не буркотів. Король відчував спрагу, та в роті не пересихало.

Хлопець спостерігав за Зоєю, котра дивилася на вогонь. Вона зігнула пальці, й іскристе полум’я підскочило вище. Ніколаї досі не йняв віри тому, скільком речам Юріс зміг її навчити за такий короткий час. Вона була вбрана в той самий одяг, що й у день їхнього зникнення, однак накидка з грубої вовни давно вже кудись поділася. Хлопець радів, дивлячись на її знайому кефту з темно-синього шовку.

Дівчина сиділа, притиснувши до грудей коліна й поклавши на них щоку. Ніколаї збагнув, що ще ніколи не бачив її такою розслабленою. При дворі Зоя завжди рухалася легким граційним кроком, а погляд її нічого не пробачав і був гострий, як лезо ножа. Однак тепер хлопець зрозумів, що це була грація актриси на сцені. Вона завжди виступала, завжди була напоготові. Навіть із ним.

Ніколаї приглушено засміявся, і дівчина перевела погляд на нього.

— Що сталося?

Він похитав головою.

— Здається, я ревную.

— До кого?

— До дракона.

— Юрісові цього краще не чути. Він і так зависокої думки про себе.

— І недарма. Він уміє літати, дихати вогнем і достоту переховує десь цілі гори золота.

— Це недоречний стереотип. Чом би йому не переховувати коштовне каміння?

— І завдяки йому ти маєш такий вигляд.

Зоя вигнула брову.

— Який це «такий»?

— Безтурботний.

Дівчина виструнчилася, і Ніколаї враз пошкодував про сказане, побачивши, її як броня повертається на місце.

За хвилину Зоя запитала:

— Як гадаєш, що станеться, коли ми залишимо цю місцину?

— Сподіваюся, горітиме небагато.

Назяленскі зітхнула.

— Давід із Кувеєм занадто довго перебувають без нагляду. Вони вже, мабуть, підірвали пів столиці.

— Твоє зауваження страхітливо слушне, — погодився Ніколаї. Почухав голову. Червоне вино. Біле вино. Вишнева наливка, яку він куштував у Воронячому Клубі. Будь-що подарувало б йому полегшення й ніч справжнього відпочинку. А тут навіть Женине снодійне зілля не працювало. Від нього лише в голові туманилося. — Не знаю, що ми там побачимо. Я навіть не знаю, ким буду завтра.

— Ти будеш тим, ким тобі завжди судилося бути. Королем Равки.

«Можливо, — подумав хлопець. — А може, наводити лад у Равці доведеться тобі».

Він витягнув із кишені складений документ і поклав біля Зоїної руки.

Дівчина взяла папірець, покрутила його й насупилася, побачивши королівську печатку з відбитком його персня на сургучі. — Це що?

— Не хвилюйся, я не написав тобі любовного листа.

Зоя відвернулася до вогню. Невже для її безжальних почуттів самої лише згадки про кохання забагато?

— Це королівський указ, яким ти проголошуєшся Захисником Равки і Головнокомандувачкою Першої та Другої армій.

Дівчина витріщилася на нього.

— Ти що, геть здурів?

— Я намагаюся поводитися відповідально. І здається, у мене від цього шлунковий розлад.

Зоя випустила аркуш на підлогу, наче він обпалив їй пальці.

— Ти думаєш, що не переживеш завтрашній день?

— Сподіванням Равки не слід жити й помирати зі мною.

— І ти натомість перекладаєш їх на мене?

— Ти одна з наймогутніших Гриш усіх часів і народів, Зоє. Якщо хтось і зможе захистити Равку, то це будеш ти.

— А якщо я відмовлюся?

— Ми обоє знаємо, що це не так. До того ж я забув зауважити, що разом із посадою ти отримаєш надзвичайно розкішні сапфіри. — Ніколаї поклав руки на коліна. — Якщо близнюкам і Тріумвірату не вдалося приховати нашу відсутність, у Равці, можливо, вже здійнявся безлад. Ми обоє знаємо, що я, ймовірно, не переживу обряду, і комусь доведеться наводити там лад. На трон посягатимуть усі, в чиїх жилах, за їхнім власним переконанням, тече хоч крапля крові Ланцових, а вороги хапатимуться за будь-яку нагоду розтягнути країну на шматки. Оберуть собі в союзники одного самозванця — найкмітливішого, або найчарівнішого, або…

— Того, кого найлегше контролювати.

— Бачиш? Ти просто створена для цього. Об’єднай сили Гриші. Спробуй уберегти наш народ.

Зоя зі стурбованим виразом прикипіла поглядом до вогню.

— Чому ти з такою легкістю плануєш власну смерть?

— Я краще відверто дивитимуся на речі, ніж дозволю їм заскочити мене зненацька. — Ніколаї всміхнувся. — Не кажи, що сумуватимеш за мною.

Дівчина знову відвела погляд.

— Гадаю, світ без тебе буде не такий цікавий. Знаєш, я б не дозволила топити себе у смолі заради першого-ліпшого.

— Я розчулений, — озвався король. І це було щиро. Щойно промовлені Зоєю слова скидалися на комплімент, найприємніший з усіх, що йому доводилося від неї чути.

Зоя дістала з-під комірця кефти тоненький ланцюжок і зняла його через голову. На ньому висів ключ від королівських кайданів. Дівчина погойдала ланцюжок на пальці.

— Після завтрашнього обряду він нам більше не знадобиться.

Ніколаї забрав у неї ключ, відчуваючи його вагу на долоні. Метал нагрівся від дівочої шкіри. Хлопець сумував не за їхнім вечірнім ритуалом, а за приводом побазікати з Назяленскі щовечора та щоранку. А тепер, схоже, такої нагоди більше не випаде.

Він повагався. Не хотілося зіпсувати Зоїн доброзичливий настрій.

— Твій підсилювач… — Її пальці смикнулися, і Ніколаї зрозумів, що дівчина поборола бажання торкнутися голого зап’ястка. — Розповіси мені, як ти його здобула?

— А це має якесь значення?

— Не думаю. — Однак йому хотілося дізнатися. Йому хотілося сидіти поряд із нею й слухати її розповідь. Вони провели разом стільки часу, та Зоя досі лишалася для нього загадкою. Можливо, це була остання нагода розгадати її.

Дівчина розгладила на колінах шовкову кефту. Ніколаї подумав, що вона не озветься, а й далі сидітиме там камінчиком, поки йому не забракне терпіння. Це Зоя чудово вміла. Та зрештою вона озвалася:

— Мені було тринадцять. Я вже майже п’ять років провела в Маленькому Палаці. Дарклінґ повіз кількох гриш до Цибеї. Подейкували, наче білі ільміські тигри повернулися, і він підозрював, що принаймні один із них може виявитися підсилювачем.

— Це неподалік від Вічної Мерзлоти?

— Трохи південніше. Я була наймолодшою в групі й дуже пишалася, що опинилася серед обраних. Уже почасти закохалася в Дарклінґа. Жила виключно заради тих рідкісних митей, коли він з’являвся у школі. — Зоя похитала головою. — Я була найкращою ученицею й хотіла йому це довести… Усі старші гриші сперечалися, кому дістанеться підсилювач. Їм слід було вислідити тигрів й вирішити, хто з них гідний права на вбивство. Майже тиждень вони переслідували самицю й загнали її до пастки в лісах неподалік від Чернасті, та їй якось удалося вирватись.

Зоя обхопила коліна руками.

— Вона залишила тигренят. Покинула трьох малюків. Дарклінґові люди запроторили їх до клітки, щоб гриші могли посперечатися, хто найбільше заслужив їхні зуби. Ми цілу ніч чули, як тигриця тинялася навколо табору, гарчала і скавчала. Мої друзі розмірковували, чи не наздогнати її в темряві. Я знала, що вони тільки вихваляються, однак не могла відігнати думки про тигренят. Тож коли всі поснули, я подувом вітру зірвала один із наметів, відвернувши увагу вартових, і витягнула малюків із клітки. Вони були такі крихітні, — ледь помітно усміхнувшись, сказала дівчина. — Ще навіть ходити як слід не вміли, лише котилися, затиналися й падали, а тоді знову підводилися. Я просто повела їх якнайдалі від табору. Святі, як я боялася! — Її погляд зосередився на чомусь далекому, наче вдивлявся в давно минулу ніч. — Я ще бачила світло смолоскипів, коли збагнула, що в лісі не сама.

— Матір?

Дівчина похитала головою.

— Самець. Не знаю чому, та він накинувся на тигренят. Я запанікувала. Мені слід було битися, скористатися своєю силою, та єдине, що я придумала, — затулити малюків власним тілом. Тигр кинувся, роздерши кігтями моє пальто й кефту на спині аж до шкіри. — Зоя стиснула кулаки. — Але я захищала тигренят. Пригадую… пригадую, що заплющила очі, а коли знову розплющила, сніг у місячному світлі здався мені чорним. — Вона відвернулася до вогню. — Він був залитий моєю кров’ю. Я відчула, як малюки пригорнулися до мене, завищали від страху, дряпаючись гострими, як голки, пазурами. Саме це повернуло мене до тями — їхні легенькі, але болючі уколи. Я зібрала останні сили й закликала найпотужніший подув вітру, який удалося. Розкинула руки й віджбурнула самця. І тієї ж миті прибіг Дарклінґ зі своїми людьми. Гадаю, я несамовито верещала.

— Вони вбили тигра?

— Він уже був мертвий. Ударився об дерево, коли я відкинула його, і зламав шию. А малеча втекла.

Зоя підвелася.

Повернулася до хлопця спиною й, на його подив, скинула з плечей шовкову кефту, дозволивши їй зібгатися на стегнах. Ніколаї протнула небажана хтива блискавка, і тоді він побачив на гладенькій шкірі спини вісім довгих зморшкуватих шрамів.

— Інші гриші розлютилися, — повела дівчина далі, — але білого тигра вбила я. Підсилювач міг належати лише мені. Тож вони перев’язали мої рани й одягнули на зап’ясток тигрові зуби. А це він залишив мені на пам’ять.

Спалахи вогню вихопили з мороку перламутрову поверхню шрамів. Те, що їй удалося вижити, було справжнім дивом.

— І ти не дозволила зцілити їх? Перекроїти?

Зоя знову натягнула кефту на плечі й застібнула її.

— Він залишив на мені свою мітку, а я на ньому. Ми завдали одне одному шкоди. І це заслуговує на згадку.

— І Дарклінґ не позбавив тебе підсилювача, попри те що ти накоїла?

— Це було б справедливим покаранням, але він цього не зробив. Такі потужні підсилювачі занадто рідкісні, щоб ними нехтувати. Мені на руку вдягнули пута, закувавши зуби старого котиська сріблом, щоб я ніколи не змогла їх зняти. Так створюють усі наймогутніші підсилювачі.

Зоя визирнула з відчиненої рами вікна на безмежне пласке сіре небо.

— Коли все скінчилося, Дарклінґ викликав мене до свого намету і сказав: «Зоє, ти звільнила тигренят. Зробила безкорисливий учинок. І сьогодні тобі однаково вдалося заволодіти потужнішою силою. Могутнішою, ніж у багатьох кращих за тебе гриш, котрі терпляче чекали своєї черги. Що скажеш?» Його докори завдавали більше болю, ніж усі рани від тигрячих пазурів. У глибині душі я дуже боялася, що Дарклінґ відішле мене геть, назавжди вижене з Маленького Палацу. Я сказала, що шкодую про скоєне. Та Дарклінґ уже тоді бачив мене як облуплену. «Невже саме це ти хотіла сказати?» — перепитав він.

Зоя заклала пасмо чорного волосся за вухо.

— І тоді я сказала йому правду. Задерла підборіддя й кинула: «Та хай вони всі хоч повісяться. Це моя кров була на снігу».

Ніколаї стримав сміх, а на Зоїних губах розквітла усмішка. Однак майже миттєво зникла, поступившись місцем стурбованому виразу.

— Йому така відповідь прийшлася до смаку. Він похвалив мене за гарну роботу. А тоді сказав: «Остерігайся сили, Зоє. Хай би скільки її було, це нікого не змусить тебе полюбити».

Ніколаї відчув увесь тягар цих слів. «Невже ми всі цього шукаємо?» Невже саме на це він полював, гортаючи в бібліотеці книжки? Саме цього шукав у зухвалих мандрах? У нескінченних спробах посісти й утримати трон?

— А ти хотіла любові, Зоє?

Вона повільно похитала головою.

— Не думаю. Я хотіла… почуватися сильною. Почуватися в безпеці. Мені хотілося більше ніколи знову не почуватися безпомічною.

— Знову? — Майже неможливо було уявити, що Зоя не завжди була могутньою.

Та вона сказала лише:

— Коли Юріс зламав браслет, він наче відірвав мені кінцівку. Ти не можеш цього уявити.

Не міг.

А ще він не міг уявити, які слова її заспокоять.

— А що сталося з тигренятами?

Зоя торкнулася пальцями підвіконня, з якого блискучою цівкою посипався пісок.

— Він сказав мені… Дарклінґ сказав, що матір відмовиться від них через мій запах. — Її голос ледь помітно затремтів. — Він сказав, що я прирекла їх на смерть, що так само могла б власноруч перерізати їм горлянки. Що вона покинула їх помирати на снігу. Але я цьому не вірю, а ти?

Вираз її обличчя залишався стриманим, та в очах читалося благання. Ніколаї здалося, наче він дивиться на дівчинку, якою Зоя була тієї зимної кривавої ночі.

— Ні, — сказав він, — анітрохи цьому не вірю.

— Добре, — озвалася дівчина. — Добре… — Вона рвучко смикнула манжети, немов повернулася до тями. — Усі мої коханці розпитували про шрами. І для кожного я вигадувала нову історію.

Ніколаї виявив, що йому не хочеться думати про Зоїних коханців.

— А чим я заслужив почути правду?

— Тим, що запропонував мені керувати країною і стоїш на порозі смерті.

— Королю важливо дотримуватися високих стандартів, Назяленскі.

Зоя кивнула підборіддям на запечатаний указ, що досі лежав на підлозі.

— Ти ще можеш його спалити.

Ніколаї подумав про її гладеньку спину, спотворену грубими шрамами. Про її вперто задерте підборіддя. Уявив, як вона зіщулилася на снігу, ризикуючи своїм становищем в очах обожнюваного наставника, ризикуючи власним життям, щоб урятувати тих тигренят.

— Що ближче я з тобою знайомлюся, — зізнався він, — то більше переконуюся, що ти саме та, хто потрібен Равці.

Цієї миті йому захотілося, щоб усе було інакше. Аби завтра йому вдалося вижити. Аби він міг керуватися серцем, а не почуттям обов’язку.

Зою важко було назвати доброю, і з нею було нелегко.

Але вона вже була королевою.