13

Ніна

Ніна з Ханною дрімали по черзі, притулившись одна до одної плечима й удаючи, наче міцно сплять, коли поряд з’являлися «вартові». Щоб не виснажитися водночас, дівчата розпитували одна одну про улюблені солодощі, улюблену книжку й улюблену справу.

Ніна довідалася, що Ханна полюбляє булочки з ванільним заварним кремом; потайки, хай навіть роздобути переклад було нелегко, зачитується популярними в Кеттердамі моторошними романами — і що кривавішими вони будуть, то ліпше; а ще вона залюбки… шиє.

Шиєш? — недовірливо прошепотіла Ніна, пригадавши, як напередодні дівчина їхала верхи з рушницею напоготові. — Я думала, ти любиш полювання, бійки і… — Вона наморщила носика. — …природу.

— Це корисне вміння, — спробувала захиститися дівчина. — А хто штопав твоєму чоловікові шкарпетки?

— Звичайно, я, — збрехала Ніна. Кожен солдат мусив уміти дати собі раду з голкою й ниткою, але їй це ніколи не вдавалося. Тож вона просто ходила в дірявих шкарпетках. — Але мені це не подобалося. Берегиня, мабуть, схвалює твій вибір.

Ханна задерла голову, зіпершись на стіну. Її волосся висохло і спадало на плечі густими червонясто-русими хвилями.

— Таке одразу спадає на думку, еге ж? Але виявилося, що заняття для панянок — це гаптування, а шиття — то жереб прислуги. Так само як плетіння й випічка.

— Ти вмієш пекти? — перепитала Ніна. — От тепер ти мене зацікавила.

Уранці вона привітала натовп чоловіків, що зібралися в будиночку, сліпучою усмішкою й запросила їх навідатися до маєтку Леннарта Бйорда, коли вони проїжджатимуть Овер’ют.

— А чому б нам не поїхати з вами просто зараз? — запропонував бородань.

— Авжеж, залюбки, — крізь зуби процідила Ніна.

Та, на її подив, Ханна вирішила підіграти.

— Не думаю, що вам захочеться чекати, поки ми заїдемо покаятися до Джерельниць. Однак це чудова ідея! Я чула, що сестри за невеличку пожертву залюбки влаштують кожному гостеві-чоловікові скад.

Ніна читала про скад. Того, хто пройшов цей обряд, вважали у Фієрді справжнім чоловіком, однак для декого він ставав смертним вироком. Ритуал вимагав тримісячної обітниці утримуватися від любощів і закінчувався омиванням у лугу для очищення духу.

Бородань сполотнів.

— Ми відвеземо вас до околиць Ґефвелла, а потім на нас чекають справи… е-е-е… деінде.

— Так, — запевнив чолов’яга з густими бровами, — справ у нас багацько.

— А де саме ми можемо знайти маєток Леннарта Бйорда? — поцікавився інший чоловік, виходячи за всіма надвір.

Землю вкрила товста ковдра снігу, та Ніна бачила, що де-не-де під променями ранкового світла вже з’явилися калюжки. Несамовитий вітер ущух, перетворившись на приємний бриз. Бузувір, мабуть, сам себе загнав і втомився.

— Прямуйте просто до головної площі Овер’юта, — пояснила Ніна. — Це найвеличніший будинок на бульварі.

— Шукайте споруду з найвищими шпилями, — додала Ханна. — І найгострішими в усьому містечку.

— Це ваш кінь? — поцікавився чоловік. — А де дамське сідло?

— Мабуть, загубилося в снігу, — відповіла Ніна, радіючи, що Ханна не їздила в чоловічому сідлі, тож їм нічого не доведеться пояснювати. — Ми відведемо тварину до Ґефвалле.

Відійшовши якнайдалі від мисливського будиночка, дівчата всілися верхи на Ханниного коня.

Скад? — перепитала Ніна, обережно обхопивши руками тонку талію вершниці й відчуваючи, як притиснулися їхні стегна.

Ханна озирнулася на неї й розквітла несподівано нечестивою посмішкою.

— Моя релігійна освіта має хоч на щось згодитися.

Дівчата повернулися до табору; сніг перестав падати, і вони легко помітили жовтий прапор і Адріків намет.

Хлопець махав їм рукою, і Ніна бачила, як він щиро радіє тому, що вона пережила снігову бурю, хай навіть улаштував неабияку виставу з приводу Ханниних штанів.

— Я думала, земені не цікавлять такі речі, — буркнула дівчина.

— Його дружина земені. А він каелець і переймається, чому ти їздила без супроводу. До речі… а що ти там учора робила?

Ханна задерла обличчя до неба й заплющила очі.

— Мені закортіло покататися. Найкращі прогулянки, коли погода змінюється. Тоді в полях нікого немає.

— А ти не дістанеш на горіхи за те, що не ночувала в монастирі?

— Я зголосилася привезти свіжої води. Берегиня радітиме, що їй не доведеться повідомляти моєму батькові, що його донька загинула під час хуртовини.

— А твої подруги? Чому вони не поїхали з тобою?

Ханна прикипіла поглядом до білого небокраю.

— Для них це лише гра. Дитяча забавка з перевдяганням, нагода побути сміливими. А для мене… — Дівчина стенула плечима.

Виживання. У Ханні було щось відлюдницьке. Ніна не намагалася навіть удати, що розуміє її. Вона полюбляла товариство, галас, вибухи сміху в багатолюдних кімнатах. А як почувається така дівчина? Вона назавжди застрягла в пастці монастиря під невтомним наглядом сестер і вимушена щодня вдавати благочестиву фієрданську жінку? Сама думка про це гнітила. Однак Ханнине життя в монастирі робило її цінним джерелом інформації про фабрику. Нехай вона лише послушниця, але мусила знати, для чого Джерельниці підіймаються на гору.

— Поїдь із нами ще трохи, — запропонувала Ніна дівчині, улаштувавшись на спині власного коня.

Схоже було, наче Ханні понад усе хочеться майнути геть, та Зенік знала, що дівчина не наважиться образити її, адже розпачливо потребує, щоб вона тримала язика за зубами.

— Ну ж бо, — м’яко підбадьорила Ніна. — Я тебе не затримуватиму.

Вони рушили помірним кроком, а Адрік залишився позаду, тягнучи сани.

— До речі, скільки тобі років? — поцікавилася Ніна.

Ханна зчепила зуби, її обличчя чітко вимальовувалося на тлі сріблястого неба.

— Дев’ятнадцять. І так, для послушниці я вже застара.

Отже, Ніна не помилилася: вони майже однолітки.

— Ти не готова давати обітницю. — Хана різко смикнула головою. — Але й додому повернутися не можеш. — Знову похитала головою. — То що ж робити?

Дівчина не відповіла, утупившись поглядом у сніг. Говорити їй не хотілося, а може, вона відчувала, що вже й так забагато вибовкала.

Ніна глипнула на неї краєм ока.

— Бачу, як тобі кортить востаннє помчати вперед, перш ніж настане час повертатися до монастиря.

— Це так упадає в око?

— Я бачу, як ти прикипіла поглядом до горизонту і як тримаєш віжки. — Дівчина трохи повагалася й додала: — Аби щось добре вдавати, необхідно бодай трошечки самому повірити у власну брехню. Акторське мистецтво починається з тіла. Якщо хочеш когось у чомусь переконати, слід почати з рухів власного тіла. Воно розповідає тисячі історій, а ти ще й рота розтулити не встигла.

— І що за історії я розповідаю?

— Упевнена, що хочеш це знати? — Одна річ — бачити когось наскрізь. І геть інша — розповідати йому про це.

— Шквар! — кинула Ханна, однак руками міцно стиснула віжки.

— Ти сильна, але боїшся, що інші дізнаються про це, тому весь час намагаєшся бути непомітнішою. Розслабляєшся лише тоді, коли гадаєш, що тебе ніхто не бачить. І тоді… — Ніна простягнула руку й поплескала дівчину по стегну. — …тоді ти просто розкішна.

Ханна насторожено зиркнула на неї.

— Я знаю, який маю вигляд.

«Справді?» Ніні аж свербіло розповісти дівчині, що варто їй неспішним кроком увійти до Ос Альти зі своїми стовісімдесятисантиметровим зростом, волоссям кольору вимочених у полуничному сиропі каштанів та мідними очима, і тисячі равканських підлесників негайно візьмуться складати оди її красі. І Ніна буде першою з них. Та ці слова породили б чимало запитань. Утім принаймні дещо вона могла сказати.

— Я нікому про тебе не розповім.

Ханнин погляд узявся кригою.

— Чому? Ти б отримала винагороду. За інформацію про гришників платять сріблом. З чого це ти така добренька?

«Я не добренька. Я намагаюся заслужити твою довіру. Але не посилатиму тебе на смерть, якщо зможу цьому якось запобігти».

Тому що ти впала мені як сніг на голову й урятувала життя, а могла просто проїхати повз, — пояснила Ніна, а тоді наважилася додати: — І тому що я не вірю, наче твоя гришницька сила перетворює тебе на лиходійку.

— Це гріх, — просичала Ханна. — Це отрута. Якби я могла її позбутися, то так би й зробила.

— Розумію, — відповіла дівчина попри те, що кожна її клітина прагнула заперечити. — Але ти не можеш цього зробити. Тож питання в тім, чи хочеш ти ненавидіти себе й наражатися на чималу небезпеку, чи прийняти те, що живе в тобі, і навчитися його контролювати.

«Або й узагалі покинути цю забуту всіма Святими країну».

— А що, як… я лише зміцню цю силу?

— Не думаю, що це так працює, — зізналася Ніна. — Але точно знаю, що гришники хворіють, якщо не користуються своєю силою.

Ханна проковтнула клубок у горлі.

— Мені подобається нею користуватися. Щоразу ненавиджу себе за це, але просто не можу зупинитися.

— Є люди, — обережно повела далі Ніна, — котрі вірять, що така сила — дар Джела, а не якесь прокляття.

— Про таке шепочуться єретики та язичники. — Коли Ніна не відповіла, дівчина повела далі: — Ти не розповідала мені, що сталося з твоєю сестрою.

— Вона навчилася стримувати свою силу і знайшла власне щастя. Тепер вона одружена й живе на кордоні з Равкою зі своїм чоловіком-красенем.

— Серйозно?

«Ні, не серйозно. Якби я мала сестру, вона була б Серцетлумачницею й воювала б проти вашої безграмотної короткозорої влади».

— Так, — збрехала Ніна. — Я пам’ятаю чимало з того, чому її вчили. Батьки тоді непокоїлися, що я теж нездужаю на цю приховану… недугу, тож я навчалася разом із сестрою. Я могла б і тебе навчити контролювати свою силу.

— Навіщо тобі так ризикувати?

«Тому що в процесі я збираюся витягнути з тебе інформацію, а заразом вправити тобі трохи мізків». Кінець кінцем якось їй уже вдалося напоумити одного дурноверхого фієрданця. Можливо, виявиться, що в неї до цього талант.

— Тому що дехто так само допоміг моїй сестрі, — сказала Ніна. — Це найменше, що я можу зробити. Та нам знадобиться привід, щоб зустрічатися в монастирі. Як тобі ідея вивчити земені?

— Мої батьки віддали б перевагу подальшим заняттям керчинською.

— Я не знаю керчинської, — збрехала Ніна.

— Я не хочу бути твоєю боржницею, — запротестувала дівчина.

«Вона боїться своєї сили, — подумала Зенік, — але я можу позбавити її цього страху».

— Ми вигадаємо, як ти зможеш мені віддячити, — запевнила вона. — Обіцяю. А тепер покатайся ще трохи, перш ніж знову замете.

Ханна здавалася приголомшеною, немов не йняла віри. А тоді уп’ялася п’ятами в кінські боки й помчала несамовитим галопом, низько пригнувшись і підставивши вітрові обличчя, наче вони з твариною були одним цілим, химерою, народженою дикою природою. Невже дівчина так рідко зустрічала добрих людей, що найменший прояв щедрості заскочив її зненацька?

«От тільки ти не щедра, — нагадала собі Ніна, пришпорюючи власного коня. — І доброю тебе не назвеш».

Вона збиралася скористатися Ханною. Якщо їй водночас удасться допомогти дівчині, нехай так і буде. Та Ніна була боржницею зниклих дівчат на горі й жінок у могилах.

«Правосуддя».

Єдине, що вона могла, — кинути цій дівчині мотузку. А Ханні доведеться хапатися за неї власноруч.

***

За годину Ніна з Адріком увійшли до монастирських стаєнь. Їх не було лише одну ніч, проте дівчині здавалося, наче минули довгі місяці. Мозок аж кипів від почуттів і нової інформації. Матаяс. Трассел. Ханна. Поховані на фабриці жінки.

На передпліччі пульсували сліди від укусів. Заради всіх Святих, на неї напали вовки. Ніні потрібна була гаряча ванна, тарілка з вафлями і щонайменше дванадцять годин сну.

Побачивши їх, Леоні помахала рукою. Вона сиділа на високому ослінчику в темному кутку стайні, заховавшись від допитливих поглядів перехожих за кількома залишеними Ніною та Адріком ящиками. Дівчина увімкнула невеличкий табірний пальник, а все навколо було заставлене горщиками й скляними слоїками, які вона, напевно, використовувала для перевірки зразків води.

— Я думала, що ви повернетеся швидше, — з усмішкою зізналася вона.

Адрік завів коня в стійло.

— Ніна вирішила влаштувати собі пригоду.

— Хорошу? — поцікавилася Леоні.

— Пізнавальну, — озвалася Ніна. — Скільки ти цим займаєшся?

— Цілу ніч, — зізналася дівчина. Вигляд у неї був не дуже.

— Ходімо пообідаємо в місті, — запропонувала Зенік. — Досить із мене монастирського місива.

Леоні підвелася й схопилася руками за стіну.

— Я… — Очі в неї закотилися, і дівчина різко похитнулася.

— Леоні! — зойкнула Ніна, і вони з Адріком кинулися до подруги, ледве впіймавши її. Обережно опустили дівчину на землю поряд із пальником. Вона була аж мокра від поту, і шкіра горіла вогнем.

Леоні розплющила очі.

— Це було несподівано, — промовила вона й роздратовано посміхнулася.

— Наразі не час радіти, — кинув Адрік. — Пульс у тебе шалений, і ти аж гориш.

— Принаймні не померла.

— Припини шукати позитиву й розкажи, коли це почалося.

— Здається, я напартачила з дослідами, — слабеньким голосом озвалася Леоні. — Намагалася очистити воду від забруднювачів, відділити їх. Мабуть, якась частина потрапила в організм. Казала ж вам, що робота з отрутами — непроста штука.

— Я віднесу тебе до спальні, — вирішила Ніна. — Знайду чисту воду…

— Ні. Не хочу, щоб Джерельниці щось запідозрили.

— Ми можемо попіклуватися про неї тут, — запропонував Адрік. — Улаштуймо її позаду на санях. Я розкладу вогнище й закип’ячу воду на чай.

— У моєму наборі є вугільний розчин, — сказала Леоні. — Додайте кілька крапель. Він усотує токсини.

Ніна розклала для дівчини постіль із ковдр, щоб її не видно було з подвір’я, та спробувала зручніше влаштувати подругу.

— Є ще дещо, — умостившись, повідомила Леоні.

Ніні не подобався сірий відтінок шкіри Леоні й те, як тріпотіли у дівчини повіки.

— Просто відпочинь. Це може зачекати.

— До мене приходила Берегиня.

— Що сталося? — перепитав Адрік, уклякнувши біля дівчини з горнятком чаю, над яким здіймалася пара. — Ось, спробуй трохи попити. Хтось із послушниць розповів, що бачив нас у лісі?

— Ні, одна з них померла.

Ніна завмерла.

— Дівчина, котра впала з коня?

— Я не помітив, щоб вона так серйозно травмувалася, — зауважив Адрік.

— Вона не травмувалася, — заперечила Леоні, повільно сьорбаючи. — Гадаю, справа в річці. Вона досить довго пролежала у воді, до того ж мала відкриту рану.

— Усі Святі, — зітхнув Адрік. — Що за чортівня коїться на фабриці?

— Не знаю, але… — Ніна повагалася, а тоді рішуче повела далі: — …але вся гора вкрита могилами. Уся територія фабрики за водоймою. Я відчуваю їх повсюди.

— Що? — здивувався Адрік. — Чому ти нам не сказала? І звідки ти це знаєш?

Леоні заплющили очі. Схоже, її шалений пульс трохи вповільнився — хороший знак.

— А є ще трохи чистої води? — запитала Ніна. — Слід спробувати збити жар. І подивися, чи є в її наборі карболка.

— Навіщо? — перепитав Адрік, дістаючи свою фляжку й дезінфектор. — Вона поранилася?

— Ні, поранена я. Учора ввечері мене вкусив вовк.

— Аякже.

Ніна скинула пальто, демонструючи подраний і просочений кров’ю рукав.

— Зажди-но, — видихнув хлопець. — Ти що, серйозно? — Він опустився на землю поряд із Леоні й потер пальцями скроні. — Один солдат отруєний, на іншу напали вовки. Місія йде як по маслу.

Ніна витягла із саней відріз тканини й розірвала навпіл. З однієї частини дівчина зробила компрес для Леоні, а другою перев’язала рану на руці.

— Отже, та дівчина, Ханна, урятувала тебе від нападу вовків? — припустив Адрік.

— Щось таке. — Ніна не готова була розповідати про Трассела. Найменше, що їй зараз було потрібно, — це Адріків скептицизм. — Гадаю, у рану могло потрапити трохи парем.

Що?

Зенік краєм ока глипнула на Леоні, чиї повіки знову затріпотіли.

— Точно не знаю, але вовки поводилися дивно. І це скидалося на дію парем.

— Але твоя залежність…

Ніна похитала головою.

— Зі мною поки що все гаразд.

Це було не зовсім так. Самої лише згадки про парем було достатньо, щоб відчути звірячий голод. Однак жага виявилася не такою нестерпною, як вона очікувала.

— Усі Святі, — пробурмотів Адрік, нахиляючись уперед. — Якщо наркотик у воді й Леоні ним отруїлася…

— Леоні не поводиться як гриша під дією парем. Вона вже чіплялася б за стіни, розпачливо шукаючи наступної дози. — Ніні це чудово було відомо. — Утім, решта симптомів схожі, а достатньо велика доза парем може вбити людину без гришинського дару, скажімо послушницю.

— Це не була парем, — пробелькотіла Леоні. — Не думаю.

— Я гадала, ти спиш.

— Сплю, — погодилася дівчина. — У воді було щось їдке.

— Можеш випити ще трохи чаю? — запитав Адрік.

Леоні кивнула й навіть спромоглася зіпертися на лікті.

— Я ще не відділила агресивної речовини. Ніно, чому ти не розповіла нам про могили, щойно знайшла їх?

— Упевнена, що не хочеш іще трохи поспати? — зітхнула дівчина. Потупила очі на складений компрес у долонях. — Сама не знаю чому. Думаю… Вони привели мене до східних воріт.

Хто тебе привів?

Ніна відкашлялась і обережно промокнула тканиною чоло Леоні.

— Я чула… голоси мертвих. Увесь час чула їх в Еллінгу.

— Гаразд, — сторожко озвалася дівчина. — І що саме вони казали?

— Їм потрібна наша допомога. — Моя допомога.

— Мерцям, — повторив Адрік, — потрібна наша допомога.

— Знаю, це звучить так, наче я спала з розуму, але ми мусимо потрапити на фабрику. І, здається, я знаю декого, хто може допомогти.

Надвечір Ніна відвела Леоні назад у спальню й уклала її в ліжко. Жар трохи спав, і дівчина вже почувалася краще — ще один доказ того, що знайдена в річці отрута не була парем. То що ж було не так із вовками і що саме потрапило зі слиною в рану? Від чого померла послушниця?

Ніна зібрала недоїдки на тарілку, понесла її до лісу й залишила під деревом, наївно сподіваючись, що Трасселові знову вдасться відшукати шлях до неї. Та найімовірніше, що їжею почастуються якісь невдячні гризуни.

Стоячи на узліссі, Ніна подивилася вгору, на фабрику: у надвечірніх сутінках її вогні сяяли золотом, а вікна східного крила залишалися темними. Дівчина подумала про покручене коріння Джелового ясена, вирізьблене на стінах водойми. «Це місце отруєне. — Вона майже фізично відчувала гіркоту отрути на язику. — Та наскільки сильно?»

***

Наступного ранку Ніна потішено знайшла записку із запрошенням до келії Берегині, яку хтось просунув їй під двері. Жінка хотіла зустрітися з нею і Ханною після ранкових молитов, щоб домовитися про уроки іноземної мови. Отже, послушниця хоче дізнатися більше про свій дар гриші, хай навіть винятково для того, щоб навчитися контролювати його.

Адріка її план, звичайно, стривожив.

— Краще б ми витратили цей час на пошуки інформації тут і в сусідніх містечках, — побідкався він. — Фієрда готується до чогось. Отримавши необхідні розвіддані, наші сили змогли б улаштувати засідку для фургона чи корабля або й узагалі відрізати цю територію від світу; та якщо фієрданці пронюхають про нашу діяльність і пришвидшаться, нам нічого не вдасться. Ніно, ти навіть не уявляєш, як легко зруйнувати власне прикриття. Це небезпечна гра.

Зенік хотілося закричати. Вона шпигувала для Зої Назяленскі на Мандрівному острові. Цілий рік самотою працювала на Каза Бреккера. Вона прослизнула до Льодового Двору, прикинувшись дівчиною зі Звіринця. Можливо, у цій грі Ніна була новачка, та високі ставки робила неодноразово.

— Я впораюся з цим, Адріку, — якомога спокійніше запевнила дівчина. — Ти знаєш, що вона наше найдорогоцінніше надбання. Ми зможемо дізнатися, що відбувається на тій фабриці. І не хочемо, щоб це вдалося комусь іншому.

— А що нам узагалі відомо про це дівчисько?

— Вона гриша і страждає. Хіба ми тут не для того, щоб рятувати саме таких людей?

— Судячи з твоїх слів, вона не хоче, щоб її рятували.

— Можливо, мені вдасться напоумити її. І тим часом я зможу оглянути решту монастиря. — Ніну з Леоні поселили в кімнатці біля кухні, відрізаній від інших спалень та решти будівлі. — Джерельниці — єдині, кого пускають на фабрику. Можливо, мені вдасться вигадати, як потрапити всередину.

— Ти не робитимеш нічого без мого наказу, — попередив Адрік. — І спершу доведеться приспати пильність Берегині.

Ніна залишила Адріка з Леоні в стайнях, перетнула подвір’я до каплички й увійшла до важких дверей, прикрашених вигадливим хитросплетінням ясеневого гілля. Її обгорнув солодкавий глинистий запах дерев’яних стін, і довелося зачекати, поки звикнуть до мороку очі. Повітря було холодне й нерухоме, лампадки й слабеньке сонячне світло, що сочилося крізь вузькі вікна високо над нефом, вихоплювали з темряви лавиці. Усередині не було ні вівтаря, ні фресок зі Святими, натомість під куполом каплиці височіло розлоге дерево, а його коріння сягало аж першого ряду лавиць. Джелів ясен живився джерельними водами.

«Чиї молитви ти чуєш? — замислилася Ніна. — Чи чуєш ти шепотіння солдатів? Або фієрданських гриш, запроторених у в’язниці Ярла Брума?» Здалося, наче голоси в її голові зітхнули. Вони шкодують про щось? Прагнуть чогось? Цього Ніна не знала.

Обсмикнувши спідниці, дівчина поспіхом рушила бічним проходом до келії Берегині.

— Енке Яндерсдат, — озвалася літня жінка, назвавши дівчину вдовою, коли та увійшла. — Ханна сказала мені, що ви готові запропонувати їй уроки земені. Сподіваюся, ви розумієте, що монастир не зможе вам за це заплатити.

Ханна, убрана в блакитний сарафан й ошатну білу блузку, мовчала, прикипівши поглядом до непрактичних повстяних капців. Її червонясто-русе волосся було охайно заплетене й укладене на голові тугою короною. Чернече вбрання їй не пасувало. Ніні закортіло висмикнути шпильки з дівочих кіс і побачити, як розкішне волосся знову впаде на плечі.

— Авжеж, — погодилася Ніна. — Я не вимагатиму платні. Єдине, чого попрошу, щоб ви дозволили нам трохи довше скористатися вашою гостинністю і, якщо у вас є мідний казанок, щоб ви позичили його моїм роботодавцям.

Дізнавшись, із чим вони мають справу, Леоні запевняла, що зможе продовжити досліди, але для цього їй знадобиться мідний посуд.

— Це надзвичайно щедра пропозиція, — озвалася підозрілива Берегиня, стиснувши губи.

— Ви мене розкусили, — зізналася Ніна й помітила, як здивовано витріщилася на неї Ханна. Усі Святі, якщо вона збирається й надалі жити в цій мерзенній країні, їй слід навчитися шахраювати. А може, навіть з’їздити на стажування до Кеттердаму. Насправді Зенік ніхто не розкусив, але вона бачила, що Берегиня шукає прихованих мотивів, тому збиралася згодувати їй дещо. — Щиро кажучи, довго працювати провідником мені не вдасться. Подорожі — справжнє випробування, і колись мені доведеться шукати постійну роботу, щоб прогодуватися.

— Ми наймаємо лише членів ордену.

— Ой ні, це я, звичайно, розумію. Але для фієрданців, котрі шукають учительку для своїх дітей, рекомендації від Берегині з Ґефвалле матимуть неабияку вагу.

Матінка самовдоволено всміхнулася, задерши підборіддя. Побожність погано захищає від лестощів.

— Гаразд. Я подумаю про ваше прохання. Подивимося, чого вам удасться досягнути з Ханною. Їй уже трохи запізно братися за вивчення нової мови. Та, щиро кажучи, для мене велике полегшення — бачити, що її зацікавило ще щось, окрім біганини багнистими лісами.

Берегиня відвела дівчат до порожнього класу й дозволила навчатися до обіду.

— Сподіваюся, про решту своїх завдань ти теж не забуватимеш, Ханно. Твоєму батькові не сподобається, якщо ти станеш тягарем для нас.

— Так, Берегине, — шанобливо відповіла дівчина. Та щойно літня жінка вийшла, Ханна похмуро глипнула на двері й гупнулася за парту.

— Вона дозволила нам навчатися, — заспокоїла її Ніна. — Могло бути гірше.

— Вона вважає мене своєю невдачею. У дев’ятнадцять досі незаміжня, жодної перспективи й жодної ознаки, що служіння Джелові — моє справжнє покликання.

— Невже всі Джерельниці мають таке покликання? — поцікавилася Ніна, беручи шматочок крейди й відмінюючи на дерев’яній дошці, що забирала майже всю стіну, дієслово на земені.

— Не знаю. Дехто запевняє, що має покликання, присягається, що бачить видіння. Проте я не впевнена, що Джела цікавлять дівчата на кшталт мене. А ти справді збираєшся покинути роботу провідника?

— Ні, — відповіла Ніна, намагаючись рівніше вимальовувати літери. — Поки що я не готова осісти на одному місці. — Лише промовивши ці слова, дівчина збагнула, що каже правду. В Равці вона не мала спокою, а тепер замислилася, чи знайде його там, де спробує оселитися.

Ніна дістала з кишені стосик папірців.

— Це уроки земені для початківців. Тобі доведеться переписувати їх у зошит, щоб скидалося на те, наче ми справді навчаємося.

— Хочеш сказати, я таки збираюся вивчити земені?

— Трошки. Вільно розмовляти тобі не доведеться. — Ніна кивнула на дошку. — Почнімо з цього дієслова: бес адава. — Ніна змахнула руками і стала в першу позицію, якої навчали кожного гришу. — Боротися.

***

Урок тривав дві години. Ніна почала з того самого, чого її щонайперше навчили в Маленькому Палаці: пояснила Ханні, як використати її серцетлумачницьку силу на собі самій.

— Ти колись уже намагалася щось таке зробити? — поцікавилася вона.

— Ні… Точно не знаю. Іноді я не можу заснути й думаю про те, як уповільнюється моє серце…

Ніна здригнулася.

— Тобі пощастило, що ти не приспала себе до коми.

Зенік показала учениці найпростіші дихальні техніки й бойові стійки. Дала завдання вповільнити своє серце, а тоді пришвидшити його биття. Гришинської теорії та принципів роботи підсилювачів вона торкнулася побіжно, а розмов про юрду парем старанно уникала.

— Звідки ти все це знаєш? — запитала Ханна. Її щічки розчервонілися від використаної сили, а волосся вибилося з кіс, закрутившись кучериками на скронях. — Невже тобі все це справді розповів учитель твоєї сестри?

Ніна повернулася до дівчини спиною, щоб витерти дошку і приховати вираз обличчя. Можливо, її трохи занесло. «Ніно, ти навіть не уявляєш, як легко зруйнувати власне прикриття, — пригадала вона Адрікове жебоніння. — Я тобі що казав?»

— Так, — озвалася дівчина. — Я дуже уважно його слухала. Але в тебе талант від природи. Ти все схоплюєш на льоту.

Це принаймні була правда. Ханна вправлялася зі своєю силою з якоюсь особливою легкістю. Проте на її обличчі закляк стурбований вираз.

— Що сталося? — запитала Ніна.

— Ці слова. «Від природи».

Послушниця пробіглася пальцями по папірцю, де нашкрябала відмінювання одного з дієслів на земені. Почерк у неї був просто жахливий.

— Коли я була молодша, мій батько повсюди брав мене із собою. Так не було заведено в нашому оточенні, але він мріяв про сина і, думаю, вважав, що шкоди від цього нікому не буде. Я обожнювала наші пригоди. Вчилася битися, їздити верхи, гасати донесхочу. Та коли я виросла й настав час відрекомендувати мене при дворі… мені не вдалося з легкістю облишити все це.

«Та й чому б ти мала це зробити?» — подумала Ніна. Вона не була палкою любителькою коней і залюбки нікуди не бігла б, якби її не переслідували, але ж їй принаймні все це дозволяли.

Ханна згорнула руки на грудях і похнюпилася, наче хотіла скрутитися клубочком і зменшитись.

— Люди називали мене неприродною. Жіноче тіло мало бути м’яким, а моє стало жилавим. Панянки мають дріботіти граційним кроком, а я ходила розмашисто. І стала посміховиськом. — Ханна глипнула на стелю. — Мій батько винуватив себе в тому, що зіпсував мене. Співати й малювати я не вміла, зате могла оббілувати оленя й поцілити з лука. Могла збудувати собі прихисток. Єдине, чого мені хотілося, — втекти в ліси. Спати просто неба під зорями.

— Це звучить… ну, це звучить жахливо, — зізналася Ніна. — Але, здається, я розумію, що саме тебе приваблювало.

— Я намагалася змінитися. Щосили намагалася. — Ханна стенула плечима. — Але мені не вдалося. Якщо мені знову нічого не вдасться…

Погляд у неї спохмурнів, і Зенік замислилася, яке моторошне майбутнє бачить перед собою дівчина.

— Що станеться, якщо тобі знову нічого не вдасться?

— Навчання мало додати мені пристойності. Перетворити на гарний шлюбний товар. Якщо Берегині не вдасться виправити стан речей, мені ніколи не дозволять повернутися додому, ніколи не відрекомендують при дворі. А це мало б відбутися ще два роки тому.

— А невже тобі буде так погано, якщо ти не повернешся?

— І більше ніколи не побачу батьків? Наче якась вигнанка?

— А є інші варіанти?

— Я зможу підлаштуватися або дам обітницю і проведу решту життя тут, на службі у Джела разом з іншими Джерельницями. — Дівчина спохмурніла. — Шкода, що я Серцетлумачниця, а не Пекельниця.

— Не сміши мене.

Ніна бовкнула це, не подумавши, адже сказане зачепило її гордість. Як комусь може хотітися бути Заклинателем, а не Корпуснійцем? «Усім відомо, що наш орден найкращий».

— Ну… тобто, хіба комусь може хотітися бути Пекельником?

Ханнині сяйні очі зблиснули, немов кидаючи виклик.

— Тоді я змогла б розтопити Льодовий Двір ізсередини. Змити увесь цей непотріб у море.

Небезпечні балачки. Можливо, Ніні слід було вдати, що ці слова її обурили. Та натомість вона вишкірилася.

— В найбільшу у світі калюжу.

— Точно, — погодилася Ханна, усміхаючись у відповідь, нечестиво вигнувши губи.

Раптом Ніні захотілося розповісти їй усе. «Ми з моїми друзями пробили дірку в стіні Льодового Двору! Ми вкрали фієрданський танк!» Усі Святі, невже їй закортіло повихвалятися? Дівчина похитала головою. «Тобі випала нагода заслужити її довіру, — нагадала вона собі. — Скористайся нею».

Зенік опустилася за парту поряд із Ханною й запитала:

— Якби ти могла вирушити куди заманеться й робити що заманеться, що б ти обрала?

— Новозем’я, — миттю відповіла дівчина. — Я б улаштувалася там на роботу й заробила б гроші, найнявшись до когось стрільцем.

— Ти так добре стріляєш?

— Так, — анітрохи не вагаючись, запевнила послушниця. — Щоразу, виїжджаючи за стіни монастиря, я думаю саме про це. Просто зникнути. Змусити всіх повірити, наче я заблукала під час бурі або мене віднесла кудись ріка.

«Огидна ідея. Ліпше вирушай до Равки».

— То чому б так не зробити? Чому б тобі просто не зникнути?

Ханна приголомшено витріщилася на неї.

— Хіба ж я можу так вчинити зі своїми батьками? Я не можу їх так зганьбити.

Ніна ледве втрималася, щоб не закотити очі. «Ох, ці фієрданці зі своїм гонором».

— Авжеж ні, — люб’язно погодилася вона. Проте ніяк не могла відігнати спогад, як Ханна виїжджає на галявину: коси розплетені, — природжений воїн. Ніна бачила, як у дівчини всередині сяє золото, хай навіть роки балачок про те, що з нею буцімто щось не так, затьмарили його блиск. Ці спалахи справжньої Ханни, Ханни, якою їй судилося стати, відвертали її увагу. «Ти тут не для того, щоб заводити нових друзів, Зенік, — присоромила вона себе. — Ти тут у пошуках інформації».

— А що, як Берегиня вижбурне тебе геть? — поцікавилася Ніна.

— Вона не наважиться. Мій батько робить щедрі пожертви.

— А якщо вона побачить, що ти гасаєш у чоловічих штанах? — не вгавала дівчина.

Не побачить.

— Якби ми з друзями не були такими великодушними, вона могла б про це дізнатися.

Тепер Ханна відкинулася на стільці й усміхнулася з легковажною впевненістю.

«Ось де справжня ти», — подумала Ніна.

— Тоді було б ваше слово проти мого. А я повернулася б назад до монастиря й убралася в ошатний сарафан раніше, ніж ви постукали б у двері Берегині.

«Цікаво».

Ніна озвалася якомога поблажливішим тоном:

— Авжеж, так і було б.

Ханна виструнчилася на стільці й постукала пальцем по парті.

— У цьому місці я чую кожен крок. Знаю, де кухар кладе ключ від дверей західної кухні, а по всіх усюдах, від каплиці до даху, у мене заховані сарафани й змінний одяг. Мене ніхто не впіймає.

Ніна примирливо звела руки.

— Я просто подумала, що тобі слід бути уважнішою.

— Каже дівчина, котра навчає мене гришинських премудростей у Джеловому домі.

— Може, мені, на відміну від тебе, нічого втрачати.

Ханна вигнула брову.

— А може, ти просто вважаєш себе вправнішою нахабою?

«А ти перевір», — подумала Ніна. Та вголос сказала лише:

— Повертаймося до роботи. Подивімося, чи вдасться тобі зробити так, щоб серце рвалося в мене з грудей.

Загрузка...