Король шрамів

17

Ніколаї

Скіф довелося покинути, і піски понесли Ніколаї, Зою та Юрія до велетенського Палацу; дюни ковзали під ногами так стрімко, що в короля стискався шлунок. Він завжди пишався своїм умінням легко пристосовуватися до всього нового, але одна річ — скористатися новою технологією, випробувати нове пальне чи навіть одягнути до вечері сорочку без камізельки, і геть інша — коли весь твій світогляд за кілька годин розпадається на шматки.

— Вигляд у тебе не дуже, юний королю, — гуркнув Юріс, знову перекинувшись на дракона.

— Це через незвичний транспорт. Не думаю, що ти збирався нести нас на спині.

Дракон пирхнув.

— Тільки якщо ти потім понесеш мене.

Наблизившись до Палацу впритул, Ніколаї задер голову, щоб роздивитися будівлю. Хлопцеві ще ніколи не випадало бачити такої велетенської споруди. Над самим лише проєктом цілій армії інженерів, певно, довелося гарувати чи не тисячу років, годі вже й говорити про будівництво. Палаци й вежі були зведені навколо трьох головних шпилів: із чорного каменю, блискучого бурштину і чогось схожого на кістку. Та щось із цим місцем було не так. Ніколаї не бачив ані натяку на те, що тут хтось живе: над Палацом не кружляли пташки, за численними вікнами не поворухнулася жодна тінь, ніхто не йшов незліченними мостами. Перед їхніми очима лежало ціле місто, але схоже воно було радше на гробницю.

— А тут більше нікого немає? — поцікавився хлопець.

— Нікого, — погодилася мінлива химера цілим хором баритонів, перемежованим ведмежим гарчанням. — Уже майже чотири сотні років.

«Чотири сотні років?» Ніколаї глипнув на Зою, але вона ширяла думками десь далеко, обхопивши правою рукою оголений лівий зап’ясток.

Піски здійнялися вище, і хлопець побачив між трьома шпилями прикрашену куполом будівлю, численні тераси, Палаци й водоспади стрімкого піску, що мерехтів у сірих надвечірніх сутінках.

Пройшовши під високою аркою, мандрівники опинилися в просторій круглій залі, стіни якої блищали слюдою. Замість піску під ногами з’явився камінь, а з підлоги випинався стіл, посеред якого викрашалася молочно-біла жеода3. Єлизавета жестом запропонувала гостям кам’яні стільці, що раптом з’явилися поряд.

— Боюся, ми не можемо пригостити вас їжею чи напоями, — попередила вона.

— Нам вистачить відповідей, — озвався Ніколаї.

Юрій уклякнув на кам’яній підлозі, схиливши голову й бурмочучи щось, вочевидь, церковно-равканською, позаяк Ніколаї розібрав лише окремі слова: обіцяне, передвістка, тьма.

— Прошу, припини, — звернулася до нього Єлизавета, і бджоли навколо її голови роздратовано задзижчали. — І сядь, будь ласка.

— Дай йому спокій. Він насолоджується самоприниженням, — кинув Юріс. Склав крила і влаштувався на підлозі подалі від ченця. — З чого почнемо?

— За традицією, розпочнімо з того, хто ви, в біса, такі?

— Мені здавалося, що це запитання вже закрите, юний королю.

— Так. Але Святі зазвичай помирають мученицькою смертю. А ви всі здаєтеся досить живими. Хіба що ми опинилися в загробному світі, але тоді виходить, що я недостатньо пишно вдягнувся. Або занадто пишно. Здається, це залежить від конкретних уявлень про рай.

— Він завжди так багато базікає? — поцікавився в Зої Юріс, але дівчина не відповіла, прикипівши поглядом до безмежного блідого неба над ними.

— Усі ми колись померли, а потім переродилися, — пояснила Єлизавета. — Але не всі у звичній подобі. Можете називати нас як вам заманеться: гриші, Святі…

— Мощі, — додав Юріс.

Єлизавета стиснула губи.

— Цей термін мені анітрохи не подобається.

Юрій несамовито схлипнув.

— Усе, як було обіцяно, — забелькотів він. — Усе, на що мене вчили уповати…

Свята підбадьорливо обійняла хлопця за плечі лозою замість руки.

— Досить уже, — люб’язно озвалася вона. — Тепер ти тут і мусиш заспокоїтись.

Юрій схопив лозу, занурився обличчям у листя й заридав. Ось такий видатний учений.

— Де саме ми опинилися? — поцікавився Ніколаї.

— У Тіньовій Зморшці, — повідомив один із ротів химери, котра назвалася Григорієм. Сан-Григорієм. Якщо Ланцов не помилявся, його розірвали на шматки ведмеді, однак це ніяк не пояснювало теперішнього вигляду Святого. — В одній з її версій. Тій, яку нам не вдається покинути.

— Яке це має значення? — відсторонено озвалася Зоя. — Для чого ви нас сюди притягли? Що вам потрібно?

Юріс перевів на неї погляд своїх очиць, хвіст зі скреготом зазміївся підлогою.

— Подивіться-но, як засмутилася відьмочка. Немов розуміє, що саме втратила чи що ось-ось отримає.

Ніколаї гадав, що Зоїні очі спалахнуть вогнем, та вона й далі так само безмовно витріщалася в небеса. Бачити її такою, позбавленою дратівливої небезпечної енергії, що завжди підживлювала дівчину, було значно болючіше за всі химерні видовища, що трапилися їм сьогодні. Що з нею сталося? Невже підсилювач був для неї таким важливим? Вона й без нього залишається сильною. Зоя не втратить сили навіть зі зв’язаними за спиною руками й прив’язаними до ніг свинцевими ядрами.

— Я залюбки притягла б вас куди-інде, юна Зоє, — відгукнулася Єлизавета. — Ми володіли силою ще до того, як люди вперше прошепотіли слово «гриша», коли все надзвичайне називалося дивом і чарами. Ми прожили такі довгі життя, що історія Равки порівняно з ними здається нікчемною. Але це місце, ця конкретна місцина в Зморшці завжди була священною, благословенною землею, де наша сила квітнула вповні й ми встановлювали найміцніший зв’язок із серцем світу. Тут усе було можливим. І тут нас ув’язнили, коли Дарклінґ створив Зморшку.

— Що? — перепитала Зоя, в її очах нарешті спалахнула іскорка зацікавлення.

— Ми переплетені з матерією світу міцніше за будь-якого гришу, а час і використання сили тільки посилюють цей зв’язок. Коли Дарклінґ спотворив природний світовий лад, нас притягнуло сюди, а коли не вдався його експеримент із мєрзостю, ми застрягли в Зморшці, як у пастці.

— Покинути це місце ми не в змозі, — додав Григорій. — І набувати фізичної форми ми можемо тільки тут.

— Фізичної форми, — презирливо вишкірився Юріс, гупнувши хвостом. — Ми не їмо. Ми не спимо. Я вже й забув, як пітніти, відчувати голод чи бачити сни. Я б ліве крило дав на відсіч, аби лише почути, як бурчить у мене в шлунку, знову скуштувати вина або подзюрити з вікна.

— Хіба ти мусиш бути таким грубим? — втомлено проскімлила Єлизавета.

— Мушу, — радісно озвався Юріс. — Єдина моя розвага — докучати тобі.

Григорій прибрав вигляду якогось велетня з трьома ведмежими головами і двома парами рук.

— Ми страждали в цих вічних сутінках, сподіваючись, що покинемо чистилище після Дарклінґової смерті. Ворогів у нього було чимало, тож ми вірили, що протягне він недовго. Але негідник жив і жив.

— Жив і жив, — буркнув Юріс.

— Він пережив усіх і став майже так само могутнім, як ми, — повів далі Григорій.

Дракон пирхнув:

— Ти йому лестиш.

— Ну гаразд, як ми в юності, — пояснила Єлизавета. — І ось нарешті Зморшку знищили, а Дарклінґа вбили. Однак наші кайдани не зникли. Ми залишилися в’язнями, адже Дарклінґова сила й надалі живе. У тобі.

Ніколаї вигнув брови.

— Отже, я неодмінно мушу померти. Усе це дуже цивілізовано, та, якщо ви збиралися вбити мене, чому не зробили цього в бою?

Юріс знову пирхнув, видувши велетенськими ніздрями бовдурики диму.

— Хіба ж це бій?

— Ну то чому ви не вбили мене під час тієї чудової коктейльної вечірки, коли ганялися за нами й намагалися підпалити мені волосся?

— Ми не можемо вбити тебе, юний королю. По-перше, ми розуміємо, який безлад здійметься у твоїй країні, а безглузді жертви нам більше не потрібні. До того ж Дарклінґова сила може прекрасно пережити твою смерть. Ні, нам слід випалити з тебе прокляття.

— Обізбая, — втрутився Ніколаї. — Обряд Спалення Терну.

Єлизавета кивнула.

— Отже, тобі відомо про древній ритуал.

— То, виходить, це правда, — зойкнув Юрій. — Усе це правда. Тут був терновий ліс, куди прийшли члени першої Духовної варти.

— Вітаю, Юрію, — звернувся до нього король. — Схоже, тобі таки вдасться влаштувати для мене жертовне вогнище.

— Жертовне вогнище? — перепитав Григорій.

— Нам не знадобиться жодного жертовного вогнища, — заспокоїла Єлизавета. — Терновий ліс старший за нас усіх, давніший за древні чари. З його деревини виготовили перші вівтарі та звели стіни Маленького Палацу. Я можу знову виростити цей ліс із коріння, що ховається під Зморшкою, щоб розпочати обряд, проте викликати чудовисько зсередини і знищити його можеш тільки ти.

— То всі дива створені вами, — збагнула Зоя. — Міст, троянди, землетрус, статуї, що мироточать кров’ю, чорний диск — ви зробили все це, щоб привабити нас сюди.

— Ера Святих, — проголосив Юрій. — Як і було обіцяно.

Єлизаветина лоза стиснула чернече плече трохи міцніше.

— Наша сила досі сягає за межі Зморшки, проте діє лише там, де в нас вірять.

— Гришинська сила не залежить від віри, — розгнівано кинула Зоя.

— Ти в цьому впевнена, відьмочко? — перепитав Юріс.

Назяленскі, не змигнувши оком, подивилася простісінько на дракона, і Ніколаї здогадався, що дівчина вже вигадала тисячі жорстоких покарань для тварюки. Він відчув неабияке полегшення, адже в Зоїних очах знову засяяла обіцянка відплати. Проте зараз він не міг дозволити собі просторікувати про принципи гришинської сили.

— Ти кажеш, що я маю самотужки викликати чудовисько, але та штука всередині мене не слухається наказів.

— Тоді слід видресирувати її, — підказав Юріс.

Єлизавета плеснула в долоні, і на її зап’ястках, обплітаючи пальці, розквітли троянди.

— Шипи виростуть і протнуть твоє тіло. Якщо не переможеш тінь, що причаїлася в тобі, вони спалять тебе зсередини.

Зрештою, це трохи нагадувало смерть Сан-Фелікса на яблуневих палях.

І думка про жертовне вогнище раптом здалася не такою аж поганою.

— Дякувати всім Святим, що я не боюся лоскоту.

— А які в нього шанси вижити? — запитала Зоя.

Троянди забуяли й на Єлизаветиних плечах.

— Як уже сказав Юріс, нам не хочеться дестабілізувати ситуацію в Равці.

— Це не відповідь.

— Обряд… ризикований, — зізналася Свята. — Ми можемо підготувати тебе до ритуалу, але не можемо обіцяти, що ти залишишся неушкодженим.

— Та й узагалі живим, — додав Юріс.

Єлизавета зітхнула.

— Обов’язково описувати найпохмуріші варіанти?

— Краще, якщо вони знатимуть усе наперед.

Ніколаї посовався на кам’яному стільці, який зробили, не замислюючись про зручність.

— А що станеться після того, як ви настромите мене на рожен і підсмажите, а я переможу своїх демонів?

— Ми викоренимо Дарлінґову силу раз і назавжди. Кордони Неморя падуть. До Зморшки повернеться життя, а ми звільнимося.

— І як скористаєтеся свободою? — поцікавилася Зоя. Це було доречне запитання. Вона оплакувала свій підсилювач, та однаково завжди залишалася генералом. Можливо, Ніколаї так розпачливо мріяв про зцілення, що не міг мислити як король. А от силу, яку їм довелося побачити, напевно, слід стримувати.

— А ти цього не знаєш, відьмочко? — озвався запитанням на запитання Юріс. — Могутня сила завжди має свою ціну.

Єлизавета коротко кивнула.

— Попрощавшись зі Зморшкою, ми знову станемо смертними.

— Смертними? — перепитала дівчина.

— Відмовцями, як ти їх називаєш. Ми більше не володітимемо гришинською силою. Станемо звичайними людьми, котрі проживуть коротеньке життя й назавжди помруть.

Зоя примружилася.

— І чому ж ви готові відмовитися від такої сили?

— Не думай, що цей вибір був для нас легким, — відповіла Єлизавета з гіркотою в голосі. — Ми сперечалися про це сотнями років. Але далі так тривати не може. І за звільнення з цього животіння всесвіт назначив свою ціну.

— Однієї вічності нам вистачить, — погодився Юріс. — Мені хочеться ще раз пройтися землею. Повернутися на рідні береги. Можливо, знову закохатися. Я хочу поплавати в морі й поніжитись на сонечку. Хочу постарішати, померти й опинитися у засвітах, де ще не бував.

— Ти мусиш зрозуміти, — звернувся до короля Григорій. — Ми ризикуємо не лише твоїм життям, а й твоєю країною. Якщо зазнаємо невдачі, якщо ти не переживеш обряду, матерія світу може знову порватися і це проклятуще місце вийде з берегів.

— Утім, статися це може незалежно від обряду, — нагадала Єлизавета. — Усе навколо пов’язано зі створенням у серці світу. Сила всередині тебе зростає, і неможливо передбачити, яку ланцюгову реакцію вона спричинить.

— Ви захочете порадитися, — із розумінням озвався Григорій. — Але ухвалити рішення доведеться швидко. Мєрзость непередбачувана, а чудовисько в тобі щодня міцнішає.

— Нам не потрібно радитися, — оголосив Ніколаї. Вони свої відповіді дістали, а часу бракувало. — Коли розпочнемо?

3 Округле або овальне мінеральне утворення.