Король шрамів

25

Зоя

Ніколаї вдосконалював уміння викликати чудовисько, та його настрій, схоже, дедалі хмурнішав. Після кожних Єлизаветиних відвідин він ставав тихішим, відчуженішим, хай навіть тонути доводилося не йому, а Зої. Тепер уже ніхто не вважав, що Свята справді заповзялася вбити дівчину, але потвора, вочевидь, вірила в реальність загрози — і це якось не дуже в’язалося з Зоєю.

Завдяки заняттям із Юрісом дівчина дійшла думки, що зможе зламати бурштинові стіни, зведені Святою, і коли довкола ніг підіймалася смола, складно було втриматися від спокуси й не спробувати власні сили. Однак вона була там не для того, щоб доводити свою могутність, а винятково для того, щоб допомагати Ніколаї розбудити чудовисько. «Від генерала Гриші до приманки для потвори». Таке становище їй не подобалося, і стримати власний темперамент дівчині допомагали лише знання, здобуті в Юрісовому лігві. Сьогодні вона прийшла до Єлизаветиної вежі раніше. Юрій із Ніколаї ще не з’явилися, і Святої теж ніде не було видно. Чи було? Простора золота кімната аж гула від комашиного дзижчання. Якщо вірити Юрісові, комахи були суттю Святої.

Шестикутне приміщення. Шестикутні бурштинові панелі на височезних стінах. Може, Маленький Палац теж був збудований у вигляді шестикутника саме з цієї причини? Зоя неодноразово бачила цю фігуру в гришинських будинках, на їхніх могилах і тренувальних майданчиках. Невже все почалося з Єлизаветиного рою? Від кожної з шести стін відгалужувався тунель. Дівчина замислилася, куди саме вони ведуть?

— Ти була його ученицею, чи не так? — Від Єлизаветиного голосу Назяленскі аж підскочила. Свята стояла біля стола, де досі хизувалося розлогим гіллям вирощене нею тернове деревце.

Зоя зрозуміла, що Єлизавета має на увазі Дарклінґа, хоча слово «учениця» було невдалим. Слід було сказати «шанувальниця» або «служниця».

— Я була солдатом Другої армії під його керівництвом.

Єлизавета глипнула на неї краєм ока.

— Зі мною можеш не вдавати із себе простачку, Зоє. Я теж його знала.

Подив, мабуть, віддзеркалився в Зої на обличчі, позаяк Свята додала:

— О так, усі ми колись так чи інакше зустрічалися з Дарклінґом. Я познайомилася з ним, коли він лише почав служити королям Равки. Тоді я ще була юною.

Зоя здригнулася від думки про те, якою древньою мусить бути Єлизавета. Її зв’язок зі створенням у серці світу подарував їй вічність. Невже Свята справді була готова від неї відмовитись?

— А він знав, хто ти така? — поцікавилася натомість дівчина. — На що ти спроможна?

— Ні, — відповіла Єлизавета. — Я й сама про це не здогадувалася. Але він знав, що я наділена неабиякою силою, і вона приваблювала його.

«Вона завжди його приваблювала». Дарклінґ понад усе шанував силу.

Іноді Зоя хвилювалася, чи вона, бува, не така сама.

— Вважай, що тобі пощастило, — відповіла вона. — Якби він усвідомив розмах твого дару, то переслідував би тебе, аж поки не зміг би скористатися ним для власного зиску.

Єлизавета засміялася.

— Ти недооцінюєш мене, юна Зоє.

— Або ти недооцінюєш його.

Свята скептично мотнула головою.

— Можливо.

— Яким він був у ті часи? — не втрималася Зоя від спокуси запитати.

— Нахабним. Ідеалістом. Вродливим. — Єлизавета з жалем посміхнулася, торкнувшись пальцями стовбура тернового деревця. Воно вигнулося їй назустріч, наче кицька, що підставляє спину. — Я неодноразово бачилася з ним упродовж багатьох років, і він приміряв чимало масок, щоб приховати своє власне «я». Проте обличчя, які він обирав, завжди були чарівними. Він був марнославним.

— Або розумним. Люди цінують красу. І не можуть змусити себе не зважати на неї.

— Кому як не тобі це розуміти, — зауважила Свята. — Виявляється, у казках немає правди, чи не так? Вони обіцяють, що доброта й люб’язність зроблять тебе чарівною, а от ти не можеш похизуватися ні тим ні тим.

Зоя стенула плечима.

— А мені слід цього прагнути?

— Твій король цінує такі риси.

То невже Зої слід прагнути його схвалення? Удавати з себе когось, ким вона не є?

— Мій король цінує мою відданість і моє вміння керувати армією. А для дурнуватих посмішок й обіймів із сирітками згодиться його майбутня дружина.

— Ти так легко віддаси його?

Тепер Зоїні брови здивовано поповзли догори.

— Він не моя власність.

— Є певна причина, чому я використовую тебе, а не ченця, щоб розбудити демона.

— Король готовий боротися за порятунок кожного — байдуже, принцеса це чи селянин на полі.

— Оце й усе? Я бачу, як він на тебе дивиться.

Невже якійсь Зоїній частині сподобалося почуте? Якійсь дурненькій і пихатій частині?

— Чоловіки все моє життя дивляться на мене. Це не вартує моєї уваги.

— Обережніше, юна Зоє. Одна річ, коли на тебе дивиться пересічний чоловік, і геть інша, коли ти привертаєш королівську увагу.

Привертати увагу було нескладно. Чоловіки дивилися на неї й хотіли вірити, що під залізною оболонкою ховається добра, люб’язна дівчина, ніжна дівчина, котра з’явиться, варто дати їй нагоду. Однак світ жорстокий до люб’язних дівчат, і Назяленскі завжди цінувала те, що Ніколаї не вимагав цього від неї. Та й чому мав би? Король просторікував про партнерство та союзництво, але в душі був романтик. Він мріяв про кохання, якого Зоя не могла йому дати і якого ніколи не дістане сама. Мабуть, ця думка була болючою, з’явилося неприємне відчуття, наче вона втратила щось, що належить дівчині, а не солдатові.

Зоя ковзнула поглядом по одному з тунелів. Він здавався темнішим за решту. Запах меду й живиці, що сочився з нього, здавався якимось неправильним, солодкий аромат псували нотки чогось гнилого. Можливо, їй лише здавалося, та навіть бджоли в ньому дзижчали інакше — цей звук був схожий не на галас працьовитих комах, а скоріше на ледаче, пересичене гудіння мух, що обліпили небіжчика на полі бою.

— Що там таке? — запитала Зоя. — Що з ними?

— Бджоли — невіддільна частина мене, — пояснила Єлизавета. — Кожна моя перемога, кожна журба. Ця частина рою виснажена. Утомлена життям. І їхня похмурість поширюватиметься роєм далі, аж поки життя не втратить своєї гостроти. Саме тому я мушу вирватися зі Зморшки, саме тому хочу зажити смертним життям.

— Невже ти справді готова відмовитися від своєї сили? — перепитала Зоя. Вона не могла цьому повірити.

Єлизавета кивнула в присмерку кімнати.

— Більшість із нас у змозі приховувати свої найболючіші травми та найпалкіші бажання. Завдяки цьому нам удається виживати. Ми вдаємо, наче болю немає, наче ми вкриті не ранами, а шрамами. Бджоли позбавили мене розкоші цієї брехні. Я не можу й далі так жити. Ніхто з нас не може.

Укрита колючками лоза під пальцями Святої раптом забуяла білим цвітом, який у Зої на очах змінив колір на рожевий, а відтак — на криваво-червоний.

— Це троянда? — запитала Зоя, пригадавши казки про чудовиськ і красунь, які їй розповідали в дитинстві, й легенду про Сан-Фелікса та яблуневе гілля. Що там казав Юріс? «Іноді легенди нехтують подробицями».

Єлизавета кивнула.

— Більшість жінок готова змиритися з колючками заради квітів. Та ми, володарки сили, прикрашаємо себе квітами, намагаючись приховати колючі шипи.

«Будь милішою. Будь ніжнішою. Усміхайся, коли тобі боляче». Зоя нехтувала цими уроками, нерідко собі на шкоду. Вона всуціль була з колючок.

— Твій король запізнюється, — зауважила Єлизавета.

Зоя виявила, що її це не засмучує. Сьогодні їй не хотілося тонути.

***

Юріс відчув Зоїн настрій, щойно вона увійшла до печери.

— Ти бачилася з Єлизаветою, — сказав він, відкладаючи вбік крихітного обсидіанового коника, якого вирізьбив, збільшуючи поголів’я свого табуна. — Відчуваю її запах.

Зоя кивнула й потягнулася по сокири, які стали її улюбленою зброєю. Дівчині подобалася їхня вага й рівновага, а ще вони нагадували про Тамар. Невже вона сумує за домівкою? Зоя геть не стежила тут за плином часу. Ані їжі. Ані сну. Години перетікали в дні.

— Усім неодмінно кортить дати своїм ранам імена й попіклуватися про них, — зауважила вона. — Це втомлює.

Юріс ухилисто щось буркнув.

— Сьогодні жодної зброї.

Зоя насупилась. Їй хотілося дати раду своїй меланхолії в невеличкій бійці.

— А що тоді?

— Я сподівався, що ти до цього часу просунешся далі.

Дівчина стала руки в боки.

— Я чудово впоралася.

— Досі ти вмієш лише закликати вітер. Тобі слід опанувати воду й вогонь.

— Гришинська сила так не працює.

— Гадаєш, дракон не може контролювати вогонь?

Отже, Юріс натякав, що він не лише Верескун, а ще й Пекельник?

— Підозрюю, на додачу ти ще й Плинороб?

— Зізнаюся, вода — моя найслабша стихія. Народився я на дуже вологому острові. І дощ мені не подобався ніколи.

— Хочеш сказати, я можу закликати що заманеться?

— А якщо це не наша мета, чого ми тут граємося?

Це здавалося неможливим, та Юріс досить швидко продемонстрував їй, що межі гришинської сили значно гнучкіші, ніж Зоя досі вважала. «Хіба ми не сукупність усіх речей?» Ці слова запали їй у пам’ять давним-давно, коли вона прочитала записки Іллі Морозова, одного з наймогутніших зі знаних гришів. Його теорія полягала в тому, що гриші не повинні поділятися на ордени, не слід прокладати кордони між їхніми вміннями, якщо наука залишається достатньо обмеженою. Якщо будь-яку матерію можна розділити на однакові крихітні складові, то достатньо талановитий гриша мусить уміти маніпулювати цими складовими. Морозов сподівався, що створення й поєднання підсилювачів стане шляхом до могутнішої гришинської сили. А що, як існує ще й інший шлях?

— Покажи-но мені.

Юріс посовався, його кістки з потріскуванням перебудувалися, щоб Святий зміг прибрати драконячої подоби.

— Залізай. — Зоя повагалася, розглядаючи велетенське створіння перед собою. — Я не кожному таке пропоную, громовице.

— А що, як у тебе зіпсується настрій і ти вирішиш скинути мене зі спини? — поцікавилася Зоя, обхопивши руками вкриту лускою шию. На дотик вона була шорстка й прохолодна.

— Та я достатньо добре підготував тебе, щоб пережити падіння.

— Заспокоює. — Дівчина вперлася черевиком у драконячий бік і заскочила на спину. Сидіти було незручно. Драконів вигадали не для того, щоб їздити верхи.

— Тримайся, — попередив Юріс.

— Ой, то ось чим я маю зайнятись… — Зоя задихнулася і вчепилася міцніше, коли дракон кілька разів змахнув крильми й злетів у безбарвне небо.

Вітер шмагав обличчя, розвівав волосся, застеляв слізьми очі. Зої вже доводилося літати: вона випробовувала хитромудрі летючі винаходи Ніколаї. Цього разу було нітрохи не схоже. Дівчина відчувала кожен Юрісів рух, коли він осідлав вітер й узявся керувати повітряними течіями, кожен порух м’язів під лускою, навіть те, як під час дихання напиналися легені. У тілі під собою вона відчувала силу стихії, несамовиту силу розбурханого моря.

У Зморшці Святих дивитися не було на що. Суцільна гола земля й порожній горизонт. Мабуть, Юріс божеволів, пролітаючи довгі кілометри та нікуди не прилітаючи. Утім, Зої було байдуже. Вона б назавжди залишилася сам на сам із небом і піском навколо. Дівчина розреготалася, серце несамовито гупало. Саме таку магію їй обіцяли в дитинстві, усі казки змушували мріяти про це, та ніколи не втілювалися в життя. Шкода, що цього не відчує дівчинка, якою вона була колись.

— Відчини двері, Зоє, — драконові слова луною віддалися в усьому тілі. — Розплющ очі.

— Тут немає на що дивитися!

Та це було не так. Попереду дівчина помітила рвану пляму на тлі пустельного краєвиду. Вона одразу зрозуміла, що це таке.

— Розвертайся, — наказала, — я хочу повернутися.

— Ти знаєш, що не можеш.

— Розвертайся. — Її кістки набубнявіли грозовою силою, і дівчина спробувала повернути драконову голову.

— Зоє з загубленого міста, — озвався Юріс, — відчини двері.

Дракон кинувся вниз, до руїн Новокрибірська. Здавалося, наче вони падають. Зоя була каменем, а колодязь не мав дна, і порожнеча у неї всередині була такою ж бездонною. «Не озирайся на мене».

Минуле накрило її хвилею. Чому саме тепер? Невже через Єлизаветину розмову про рани? Через Юрісове глузування? Через страждання, які вона переживала щодня, тонучи й поступово втрачаючи Ніколаї? Їй не хотілося думати про Ліліяну і про все, що вона втратила. Перед нею залишилися тільки вітер і темрява, угорі — мертвотно-сіре небо, а внизу — руїни загубленого міста. Однак у Зоїних спогадах з’явилося материне обличчя.

Сабінина врода була приголомшлива, від такої і чоловіки, і жінки однаково заклякають посеред вулиці. Проте жінка вклала невдалу угоду. Вона вийшла заміж за коханого — вродливого сулійського хлопця з широкими плечима й убогими перспективами. Спершу вони були бідними, але щасливими, а потім стали просто бідними. Голод і постійна необхідність заощаджувати спустошили їхні почуття. Від довжелезних днів важкої праці та довжелезних зимових місяців Сабінина краса й енергія виснажилися. Вона не могла подарувати новонародженій донечці великої любові.

Зої довелося щосили завойовувати мамину прихильність. Вона була найкращою в школі, завжди з’їдала лише половину вечері, а другу віддавала Сабіні. Мовчала, коли мати жалілася на головний біль, і крала для Сабіни персики з герцогських садів.

— Тебе можуть відшмагати за це, — осудливо сказала мама.

Проте персики вона з’їла один за одним, аж поки їй не скрутило живіт і вона не виблювала все поряд із купою дров.

Усе змінилося, коли Зоя впала в око Валентинові Ґранкіну — заможному каретнику зі Стелта. Він був найбагатший чоловік на сотні кілометрів навколо, двічі вдівець і мав шістдесят три роки.

Зої було дев’ять. Вона не хотіла виходити заміж, але боялася засмутити маму, яка піклувалася про неї й гомоніла, як ніколи раніше. Сабіна вперше здавалася щасливою. Вона співала на кухні й готувала вигадливі страви з подарованих Валентином Ґранкіним овочів та м’яса.

Напередодні весілля Сабіна спекла помаранчеві пироги, приготувала майстерно прикрашений перлами кокошник і маленьку весільну сукню із золотого мережива, що її купив наречений. Зоя не хотіла плакати, але не могла стримати сліз.

Тітка Ліліяна приїхала на весілля аж із Новокрибірська… принаймні Зоя думала, що та приїхала на весілля, аж поки не почула, як тітка благає Сабіну передумати.

Ліліяна була молодша за Сабіну, і говорили про неї нечасто. Вона поїхала з батьківського дому без зайвого галасу й наважилася на смертельно небезпечну подорож Тіньовою Зморшкою, щоб почати нове життя в зубожілому Новокрибірську. Це було вдале місце для самотньої жінки: комірне дешеве, а робочих рук так бракувало, що жінці легко було отримати місце, яке за інших обставин віддали б чоловікові.

— Він не завдасть їй болю, — різко кинула Сабіна; Зоя сиділа за кухонним столом, торкаючись босими ногами дерев’яної підлоги, а на тарілці перед нею стояв недоторканий ідеально круглий помаранчевий пиріг. — Він обіцяв дочекатися перших місячних.

— То, може, я маю йому поаплодувати за це? — не вгавала Ліліяна. — Як ти її захистиш, якщо він передумає? Ти продаєш власну дитину.

— Ми всі купуємося і продаємося. Принаймні Зоя отримає порядну ціну, яка допоможе їй улаштувати життя.

— Незабаром вона досягне призовного віку…

— І що тоді? Житимемо на ті копійки, що їй платитимуть? Вона служитиме, поки її не вб’ють або не скалічать, і тоді доведеться доживати віку в самотності та злиднях, як ти?

— Я достатньо добре влаштувалася.

— Гадаєш, я не бачу, що в тебе черевики підв’язані мотузкою?

— Краще бути самотньою жінкою, ніж належати стариганю, котрий не може дати раду дружині власного віку. Я зробила свій вибір сама. Зоя за кілька років теж буде достатньо дорослою, щоб самотужки обирати.

— За кілька років Валентин Ґранкін знайде собі на втіху інше гарненьке дівча.

— От і добре! — кинула Ліліяна.

— Забирайся з мого дому! — просичала Сабіна. — І не думай завтра наближатися до церкви. Повертайся до своєї самотньої халупи й порожніх бляшанок від чаю, а моїй доньці дай спокій.

Ліліяна пішла, а Зоя побігла до своєї кімнати й, тицьнувшись обличчям у ковдри, намагалася не думати про сказані матір’ю слова та óбрази, які вони породили, і затято молилася, щоб Ліліяна повернулася, щоб Святі врятували її, і навіть подушка змокла від сліз.

Наступного ранку, одягаючи доньку в золотисту сукеночку, Сабіна лаялася, що в малої розпухле обличчя, а згодом з’явився почет, щоб відвести наречену до церкви.

Однак біля вівтаря поряд зі збентеженим священником на неї чекала тітка Ліліяна. Вона відмовлялася відступити хоч на крок.

— Зробіть хтось щось із цією божевільною! — верещала Сабіна. — Вона мені не сестра!

Люди Валентина Ґранкіна схопили жінку й потягнули її геть церковним проходом.

— Розпусник! — крикнула вона нареченому. — Звідниця! — вилаяла Сабіну. А тоді перевела осудливий погляд на містян, що зібралися в церкві. — Ви всі свідки! Вона ще дитина.

— Замовкни, — гаркнув Валентин Ґранкін, а коли тітка не послухалася, замахнувся своїм важким ціпком і зацідив їй по голові.

Ліліяна плюнула йому в лице.

Він ударив ще раз. Цього разу в неї аж очі закотилися.

— Припиніть! — кричала Зоя, борсаючись в материних руках. — Припиніть!

— Злочинець! — кинула Ліліяна. — Гріховода!

Ґранкін знову замахнувся ціпком. Зоя зрозуміла, що її тітку вб’ють простісінько на церковному вівтарі, а ніхто не збирається цьому завадити. Адже Валентин Ґранкін був заможний і вельмиповажний чоловік. А Ліліяна Ґаріна була ніким.

Дівчинка заверещала, з її рота вихопився звірячий рик. Несамовитий вітер налетів на Ґранкіна, збиваючи його з ніг. Ціпок із гуркотом покотився геть. Зоя стиснула кулаки, страх і лють виривалися з неї шаленим потоком. Навколо стіною зібрався вихор і вибухнув під куполом, зірвавши з бантин церковний дах із тріском, від якого заклало вуха. Безхмарне небо здригнулося від грому.

Весільні гості верещали від жаху. Зоїна матір витріщалася на доньку наляканими очима, притискаючись до лавиці позаду себе, наче боялася впасти, відпустивши її. А Ліліяна, притиснувши руку до закривавленої голови, кричала:

— Тепер ти не можеш її продати! Вона гришниця. Це незаконно. Вона належить королю й вступить на навчання до школи.

Проте на жінку ніхто не дивився. Усі витріщалися на Зою.

Дівчинка побігла до тітки. Вона не знала, що зробила й що все це мало означати, хотіла лише опинитися якомога далі від цієї церкви, цих людей і ненависного чоловіка, що лежав на підлозі.

— Дайте нам спокій! — крикнула вона, не звертаючись ні до кого конкретно та водночас до всіх. — Ви нас негайно відпустите!

Валентин Ґранкін заскиглив, коли Зоя з Ліліяною кинулися повз нього проходом. Зоя кинула погляд на чоловіка й засичала.

***

Саме Ліліяна повезла досі вбрану у весільну сукню Зою до Ос Альти. У них не було грошей на заїжджі двори, тож ночували в канавах і чагарниках, тремтячи від холоду.

— Уяви, наче ми на кораблі, — казала Ліліяна, — і шепіт хвиль заколисує нас. Чуєш, як риплять щогли? Ми можемо прокласти собі шлях, орієнтуючись на зірки.

— Куди ми пливемо? — запитала Зоя, упевнена, що чує в хащі якесь шурхотіння.

— До вкритого квітами острова, де джерельна вода солодка як мед. Пильнуй за тими двома зорями і спрямуй наш корабель у порт.

Вони щоночі мандрували деінде: до узбережжя, де галасували морські котики, до повного коштовностей гроту, де їх зустрічав зеленозябрий володар глибин, аж поки не дісталися столиці, де довелося нескінченно довго йти до воріт Палацу.

Вони були брудні, зі сплутаним волоссям, Зоїна золота весільна сукеночка порвалася й укрилася пилюкою. Не звертаючи уваги на фиркання вартових, Ліліяна повідомила, по що прийшла, і, виструнчившись, залишилася чекати разом із дівчинкою біля воріт. Вони чекали, чекали й чекали, тремтячи від холоду, аж поки нарешті до них не вийшли юнак у багряній кефті й літня жінка в червоних шатах.

— З якого ви села? — запитала жінка.

— З Пачини, — відповіла Ліліяна.

Незнайомці трохи пошепотілися про перевірку, пригадуючи, коли тими місцями востаннє проїжджали Екзаменатори. Потім жінка закасала Зоїн рукав і поклала долоню на голу шкіру. Дівчинка відчула, як її протнула сила. Вітер закалатав брамою Палацу й зашелестів у гіллі дерев.

— Ох, — видихнула жінка, — що за скарб прийшов до нас у такій заляпаній подобі? Ходімо, ми нагодуємо тебе й зігріємо.

Дівчинка схопила тітку за руку, готова вирушити разом із нею до нових пригод, але Ліліяна уклякла перед нею й лагідно сказала:

— Зоєнько, далі я не можу з тобою піти.

— Чому?

— Я мушу повертатися додому й попіклуватися про своїх курчат. Ти ж не хочеш, щоб вони замерзли, еге ж? До того ж, — нагадала вона, прибираючи пасмо волосся з обличчя малої, — твоє місце тут. Тут люди побачать, які коштовності приховані в тобі, а не лише твої гарні оченята.

— Це за ваші зусилля, — озвався юнак, і кинув Ліліяні в долоню монету.

— Із тобою все буде гаразд? — запитала Зоя.

— Зі мною все буде чудово. Навіть краще, коли я знатиму, що ти в безпеці. А тепер біжи, я вже чую, як сокорять кури. Вони дуже на мене образились.

Ліліяна розцілувала дівчинку в обидві щоки.

— Не озирайся, Зоє. Не озирайся на мене, твою матір чи Пачину. На тебе чекає майбутнє.

Та мала однаково озирнулася, сподіваючись востаннє побачити, як махає від височезних воріт її тітка. Проте дорогу оточили дерева. Якщо Ліліяна досі була там, Зоя її однаково не побачила.

Того ж дня розпочалося навчання. Їй виділили кімнатку в Маленькому Палаці, навчання почалося з рідної мови й читання, вивчення шуанської, уроків із жалюгідною старушенцією, яка жила в халупці біля озера і яку всі називали просто Баґхрою. Дівчинка щотижня писала тітці листи й щотижня отримувала розлогу розповідь про новини з намальованими в кутиках курчатами й оповідками про цікавих крамарів, які приїжджали до Новокрибірська.

За законом батькам школярів-гришників виплачували стипендію, чималеньку суму, яка забезпечувала їм безтурботне життя. Дізнавшись про це, Зоя подала скарбнику прохання відсилати натомість гроші її тітці до Новокрибірська.

— Ліліяна Ґаріна — моя опікунка.

— То, виходить, твої батьки померли?

Дівчинка уважно подивилася на нього і сказала:

— Поки що ні.

Навіть у десятирічному віці її погляд віддавав такі незворушні команди, що чоловік просто притиснув перо до паперу й відповів:

— Мені знадобиться її адреса й повне ім’я.

Усе це відбувалося за шість років до того, як Зоя, молодша Верескунка Другої армії, уперше перетнула Зморшку. Опинившись у темряві, гриші навколо неї затремтіли, хтось навіть схлипував, але Назяленскі не виказала страху, попри те що в мороці ніхто б не помітив її переляку.

Діставшись до Новокрибірська, вона вийшла зі скіфа, перекинула волосся через плече і сказала:

— Піду пошукаю гарячу ванну й поживну вечерю.

Лише забравшись із доків і залишивши позаду товаришів, дівчина кинулася бігти, серце гупало в грудях, штовхаючи ноги бруківкою — вперед, до Ліліяниної маленької крамнички на розі.

Вона увірвалася всередину, налякавши єдиного відвідувача, а тітка вийшла з комірчини, витираючи руки фартухом, і запитала:

— Хто це тут здійняв такий галас?..

Побачивши племінницю, жінка притиснула руки до серця, наче намагалася завадити йому вистрибнути з грудей.

— Моя дівчинка, — сказала. — Моя геніальна дівчинка.

Зоя міцно стиснула її в обіймах.

Вони зачинили крамничку, Ліліяна приготувала їм вечерю й познайомила племінницю з дитиною, яку забрала до себе після того, як батьки малої не повернулися з останнього рейсу до Зморшки, — кирпатою худорлявою дівчинкою на ім’я Лада, котра негайно взялася вимагати, щоб Зоя допомогла їй намалювати Маленький Палац із усіма найдрібнішими деталями.

Вони чистили ліщину біля вогню, обговорюючи характери курчат і сусідські плітки. Зоя розповідала тітці про вчителів, друзів, власні покої. Вона привезла Ліліяні подарунки: черевики з телячої шкіри, підбиті хутром рукавички й дороге позолочене люстерко.

— І що я з ним робитиму? Розглядатиму свою стару мармизу? — пожартувала Ліліяна. — Надішли його матері на знак примирення.

— Це подарунок для тебе, — заперечила Зоя, — аби ти могла дивитися на нього щоранку й бачити найгарнішу з усіх знайомих мені людину.

***

Коли Дарклінґ скористався Аліною, щоб заволодіти Зморшкою й розширити її, він зруйнував Новокрибірськ, аби продемонструвати ворогам свою могутність. Місто зжерла темрява, перетворивши будівлі на пилюку, а людей — на здобич для жахливих чудовиськ, що кишіли в її глибинах.

Після цієї катастрофи всі рейси скасували, новини про кількість жертв дісталися до Крибірська лише за кілька тижнів. Друга армія потонула в хаосі, Заклинателька сонця зникла, а може, її вбили, і подейкували, наче Дарклінґа бачили десь у Західній Равці. Та Зою все це не займало. Вона думала лише про Ліліяну.

«Вона сидить у своїй маленькій крамничці з Ладою і курчатами, — переконувала дівчина себе. — Усе буде гаразд».

Зоя чекала й молилася всім Святим, щодня навідуючись до сухопутних портів Крибірська і сподіваючись почути новини. Упевнившись кінець кінцем, що їй ніхто не допоможе, дівчина захопила невеличкий скіф і вийшла до Зморшки без жодного захисту.

Вона знала, що помре, якщо її помітять волькри. У неї не було з собою ні світла, ні вогню, щоб відлякнути їх. Не було жодної зброї, крім власної сили. Але Зоя мовчки спрямувала крихітний човен у темряву. Вона подолала довгі кілометри до понівечених руїн Новокрибірська. Половина міста зникла в пащі темряви, що простягнулася аж до фонтану на головній площі. Дівчина побігла до тітчиної крамнички, та нікого там не знайшла.

Двері були відчинені. На подвір’ї пищали курчата. На прилавку стояло давно вистигле горнятко з Ліліяниним улюбленим бергамотовим чаєм.

У містечку було тихо. Десь брехала собака, плакала дитина. Зої не вдавалося нічого дізнатися про Ліліяну та її підопічну, аж поки вона нарешті не зустріла того ж покупця, котрого так давно бачила в тітчиній крамничці.

— Ліліяна Ґаріна? Ви її бачили? Вона жива?

Старий покупець сполотнів.

— Я… вона врятувала мене, коли спала темрява. Вона відштовхнула мене з дороги, щоб я міг утекти. Якби не вона…

Зоя схлипнула, не бажаючи більше нічого чути. Смілива Ліліяна. Звичайно, вона побігла до доків, почувши верески, готова допомогти. «Чому ти не могла один-єдиний раз побути боягузкою?» Вона не могла відігнати думки про темну пляму Зморшки, що наповзла на місто, про потвор, що спустилися з небес зі своїми зубами й пазурами та з вереском розірвали її тітку на шматки. І вся її доброта, вся великодушність, її щире серце не допомогли. Вона була для них просто м’ясом. А для Дарклінґа, чоловіка, котрий випустив ці жахіття лише для того, щоб довести свою могутність, чоловіка, котрого Зоя мало не обожнювала, її тітка важила ще менше.

— Їй слід було дозволити тобі здохнути, — виплюнула Назяленскі в обличчя старому покупцеві й розвернулася спиною до нього. Знайшла тиху вуличку, зіщулилася під кам’яним пристінком і залилася слізьми, чого не робила, відколи була дитиною.

— Усміхнися, красуне, — звернувся до неї перехожий. — Ми досі живі! У нас досі є надія!

Вона вичавила повітря з його легень і кинула його на коліна.

— Усміхнися! — наказала, коли на чоловікових очах набрякли сльози, а обличчя налилося кров’ю. — Усміхнися мені. Розкажи мені ще про надію.

Зоя покинула його відхекуватися на землі.

Вона знову перетнула Зморшку, мовчазна й ніким не помічена у своєму човні, повернулася до Крибірська, до решток гришинського табору. Там довідалася, що Дарклінґ підняв знамена і скликав до себе всіх відданих гриш. Солдати Другої армії тікали — одні скупчувалися навколо Дарклінґа, інші поверталися до Ос Альти, щоб спробувати підняти проти нього повстання.

Назяленскі вкрала коня й за ніч повернулася до столиці.

Вона знайде Дарклінґа. Вона знищить його. Вкраде його мрію заволодіти Равкою, навіть якщо доведеться самотужки очолити Другу армію.

Зоя ніколи не розповідала Аліні подробиць того, чому вирішила битися на її боці, чому повстала проти чоловіка, якого колись поважала. Це не мало значення.

Вона билася пліч-о-пліч із Сонячною Святою. Вони разом воювали й разом перемогли. Вони дивилися, як Дарклінґ згорів.

— Але та рана досі кривавить, — зауважив дракон. — Ти не зможеш стати по-справжньому сильною, поки вона не заросте.

— Я не хочу, щоб вона загоїлася, — розлючено кинула Зоя з мокрими від сліз щоками. Внизу вона бачила Новокрибірськ, який існував у цьому сутінковому світі, чорний шрам на пісках. — Вона потрібна мені.

Та рана була нагадуванням про її недоумкуватість, про її готовність повірити Дарклінґовим обіцянкам могутності й безпеки, про те, з якою легкістю вона віддавала йому свою силу, хоча ніхто не змушував її робити цього, як тоді, у церковному проході. Вона залюбки робила це. «Ми з тобою змінимо світ», — обіцяв він їй. А вона була достатньо дурненькою, щоб повірити йому.

— Зоя із загубленого містечка. Зоя з розбитим серцем. Ти здатна на значно більше.

— Чому ви не прийшли на допомогу? — схлипнула дівчина, дивуючись, що до очей підступили нові сльози. Вона гадала, що вони вже давно висохли. — Чому не врятували її? І всіх решту?

— Ми не знали, що він задумав.

— Вам слід було спробувати!

Вона залишиться назавжди тією дівчинкою, що плаче в подушку й шепоче молитви, на які ніхто не відповість. Вона залишиться назавжди тією дівчинкою в золотій сукеночці, котру, як худобу, вели на бійню. Того дня в церкві її врятувала власна сила, і вона навчилася покладатися на неї, розвивати її. Однак тієї сили забракло, щоб урятувати Ліліяну. Після війни вона спробувала відшукати Ладу, сподіваючись, що дитина вижила. Але не знайшла жодного сліду. Зоя так і не дізналася, що сталося з тією ясноокою кирпатою дівчинкою.

— Ти зможеш пробачити нам? — запитав Юріс. — За те, що були такими дурнями? За те, що були такими кволими? За те, що помилялися, попри надзвичайну могутність? Ти зможеш пробачити себе?

За те, що любила Дарклінґа. За те, що пішла за ним. За те, що не змогла вберегти Ліліяну. За те, що не змогла захистити Другу армію. Перелік її злочинів виявився занадто довгим.

— Зоє, — прогуркотів дракон. Він радше не промовив це, а думка просто спала їй у голову разом із відчуттям вічності. «Відчини двері. З’єднай своє минуле з майбутнім».

Дівчина поклала голову драконові на шию й відчула, як сповнюється силою. Вона почула, як б’ються в унісон їхні серця, повільно й непохитно, а на тлі лунав інший, глибший та нижчий звук — звук, який торкався всього, звук всесвіту, створення в серці світу. Зоя шкодувала, що недостатньо сильна, та хай би чого хотів від неї Юріс, вона не могла віднайти правильного шляху.

«Зоє, ти — таємний хід. Ти повернеш гришників туди, де їм судилося бути, перш ніж час і катастрофи пошкодили їхню силу. Але для цього тобі доведеться відчинити двері».

«Чому мені?» — здивувалася вона.

«Тому що ти обрала цей шлях. Тому що твій король довіряє тобі. — Юріс заклав віраж, повертаючись до Палацу. — Тому що ти достатньо сильна, щоб пережити падіння».