Король шрамів

34

Зоя

Зоя поспішала, перетинаючи піски, і молилася, щоб не спізнитися. Колись вона думала, що літати можуть лише гриші під дією парем. А тепер мчала в обіймах буревію в супроводі гуркоту грому. Вона майже фізично відчувала під собою спину Юріса. Видовище, що розгорнулося перед нею, було жаским. Григорій розпростерся над терновим лісом як велетенський купол, зведений із переплетених сухожиль, і намагався утримати Єлизавету і Юрія подалі від Ніколаї та його тіньового «я». Назяленскі бачила, як Єлизаветині шипи протинають плоть Святого, а гілля, звиваючись зміями, знову і знову шмагає його.

Та коли Святий заверещав, дівчина зрозуміла, що перемогли його не шипи, а комахи, яких наслала на його тіло Єлизавета. Його плоть укрилася крихітними дірочками і зморшками, у які, пожираючи чоловіка, вгризалися бджоли. Тіло Григорія розпадалося на шматки, намагаючись втекти від себе самого. Він тремтів, дрижав і роззявляв у лементі тисячі ротів, поки його пожирали живцем.

Юрій закляк позаду Єлизавети, немов дитина, що ховається за материною спідницею, затискаючи рота руками, щоб стримати власний жах. Дурний хлопчисько! Невже він знав, що саме намагається вивільнити Свята? Може, Беззоряний пообіцяв йому не влаштовувати бійні або фанатика це взагалі не займало?

Скульптор здригнувся й повалився на землю. Єлизавета переможно заволала й накинулася на Ніколаї та тіньове створіння, яких утримувало в лабетах гілля тернового лісу.

Зоя дістала з рукава два шматки обсидіану і кресонула ними. Їй потрібна була одна-єдина іскра. До Єлизавети метнувся згусток вогню, і приголомшена жінка позадкувала. Аж раптом губи Святої розтягнулися в ущипливій посмішці.

— Я думала, тобі вистачить клепки, щоб утекти, Зоє. Ти спізнилася. Дарклінґова душа ось-ось знову повернеться в тіло. Тобі немає причин ставати жертвою цієї битви.

— Мій король стікає кров’ю. Я його підлегла і його солдат, тож прийшла битися за нього.

— Ти гриша, Зоє Назяленскі. Ти не мусиш бути нічиєю підлеглою.

Дівчина досі відчувала смикання сили. Тепер жага більшого назавжди залишиться з нею. Та їй уже доводилося бачити тиранів.

— Нічиєю підлеглою, лише твоєю? І Дарклінґовою?

Єлизавета розреготалася.

— Ми будемо не керівниками, а богами. Якщо тобі потрібна корона, візьми її. Влаштуєшся на равканському троні. А ми володітимемо цілим світом.

— Я бачила його тіло в погребальному вогнищі. Бачила, як він згорів.

— Я викрала його з пісків Зморшки й залишила на тому місці копію. Для моєї сили це завдання було нескладним. — Як Зоя і підозрювала. І подробиці її не цікавили. Але дівчині потрібно було, щоб Єлизавета не припиняла базікати.

— Ти зберегла його тіло?

— Сподіваючись, що він зможе воскреснути. Заховала його серед своїх вуликів. Так, я знала, що ви готові повірити в мою невеличку вигадку про поранення і слабкість. Та ти не наважилася подолати той темний коридор, чи не так? Нікому не хочеться занадто пильно вдивлятися в біль іншої людини. Невже ти справді повірила, що я збираюся пожертвувати вічністю знань і могутності, щоб стати смертною? А ти зробила б це, Зоє?

Ні. Ніколи. Та силу, якою вона тепер володіла, не потрібно було захоплювати чи красти.

— І що ти робитимеш зі світом, коли заволодієш ним?

— Оце я просто зараз маю розповісти про своє бачення миру? Об’єднаної імперії без кордонів чи стягу? — Єлизавета здвигнула плечима. — Я можу виголосити цю промову. Можливо, Беззоряний Святий оберне це на нашу заслугу. Єдине, що мені відомо, — я хочу звільнитися і знову відчути свою силу.

Це бажання Зоя розуміла і знала, про що потрібно довідатися: ті самі запитання вона ставила собі, коли відчувала, як усередину заповзає темрява.

— Ти не можеш нею насититися? — перепитала дівчина, повільно обходячи ліс.

Груди тіньового створіння більше не палали, тож комусь удалося висмикнути шип. Його обриси повільно присмоктувалися до розпростертого Дарклінґового тіла. Ніколаї помирав, розіп’ятий на деревах, а його кров скрапувала на землю.

— Що таке сила, якою ніхто не володітиме? Я занадто багато життів провела в усамітненні. Який зиск у тому, щоб бути богом, якщо тебе ніхто не шанує? Який зиск у тому, щоб бути королевою без підданих? Я була відьмою в лісах, королевою на троні, богинею в храмі. І стану нею знову. Ще раз зможу насолодитися страхом, бажанням і благоговінням.

— Не чекай їх від мене, — попередила Зоя. Вона змахнула руками, тріпонувши рукавами. У сутінках зблиснула чорна луска.

Єлизавета роздратовано зітхнула.

— Мені слід було здогадатися, що Юріс протримається достатньо довго, аби втнути щось благородне й хибне. Що ж, давній друже, — сказала вона, — це однаково не матиме значення.

Свята змахнула рукою, і дві парості металевого кольору майнули до Зої, зблиснувши шипами, наче зазублений хвіст якоїсь морської потвори.

Зоя скинула руки вгору, і несамовитий буревій смикнув парості, закрутивши їх одну навколо одної й висмикнувши з корінням із тернового лісу. Дівчина кинула їх у бік Єлизавети.

— Яка ти завзята, — зауважила Свята. — Юріс недарма обрав тебе за ученицю. Шкода, що його знання помруть разом із тобою.

Цього разу здалося, немов половина лісу здійнялася вгору сплутаним клубком товстих, укритих колючками пагонів. Зоя холодною хвилею витягнула з повітря вологу, вкривши стебла ожеледдю й заморозивши живицю зсередини. Вітер із гуркотом налетів на дерева, розбиваючи їх на шматки.

— Оце так сила! Але ти не зможеш побороти мене, Зоє. Моя перевага — вічність.

— А я вважаю перевагою несподіваність.

Дівчина для прикриття здійняла завісу з піску й блискавкою майнула до тернового лісу. Поки Єлизавета розпиналася, вона підійшла до протилежного боку кола, де стояли ноші зі збереженим Дарклінґовим тілом. У неї була коротесенька мить, щоб поглянути на його вродливе обличчя й елегантні руки. Вона любила його щирим дівочим серцем, наповненим жадібною необхідністю обожнювати когось. Вірила, що він цінує її, що небайдужий до неї. Заради нього Зоя готова була на все, билася й помирала за нього. І Дарклінґові це було відомо. Він підживлював цей міф так само, як підживлював власну таємничість, підживлював самотність Аліни Старкової та Женине бажання комусь належати. «Він використав нас усіх так само, як просто зараз користується Єлизаветою. А я дозволила цьому статися».

Більше не дозволю. Зоя змахнула руками.

— Ні! — заверещала Єлизавета.

— Згори, як тобі судилося, — прошепотіла Зоя.

Її руки опустилися, і точна блискавка вдарила з тріском, від якого мало не розірвалися барабанні перетинки, так легко, наче дівчина заклинала легесенький вітерець. Вона влучила в ноші снопом іскор, який розквітнув вогнем. Зоя побачила, як із вогню, наче намагаючись вирватися з полону спеки, з’явилася тінь.

— Що ти накоїла? — закричала Єлизавета.

Вона кинулася до Дарклінґа, а терновий ліс відступив угору, до безпечної місцини, подалі від полум’я. Та Назяленскі зосереджувала жар свого вогню, аж поки він не спалахнув синім, як у Юріса. Терновий ліс став осідати під власною вагою. Пагони закрутилися навколо Зоїних щиколоток, та вона кількома іскрами випалила їх, злегка обпікши власну шкіру. Із вогнем доведеться ще попрактикуватися.

Єлизавета кинулася до вогнища, щоб спробувати врятувати те, що залишилося від Дарклінґового тіла. Зоя знала, що вогонь може завдати Святій болю, але не в змозі була зупинити її. Щоб остаточно перемогти таку древню гришу, слід було тільки обернути проти неї її власну силу. У Назяленскі на порятунок залишилося лише кілька хвилин. Вона помітила Юрія, котрий тікав від пожежі, й вихопила у нього з руки розпечений шип.

— Із тобою розберемося згодом, — гарикнула дівчина, розметавши навколо нього дві піщані дюни. Хлопця вмить засипало аж по шию.

Залишки тіньового створіння зависли в повітрі між Ніколаї та Дарклінґовими розпеченими ношами, наче вагаючись, куди податися. Тепер силует ледве вдавалося розгледіти: крила звисали клаптями, а пазуристі лапи мляво обвисли вздовж тіла. Зоя увігнала шип туди, де мало б битися серце потвори.

Ніколаї, зі свистом втягнувши повітря, повернувся до тями.

— Витягни це з мене, — прохрипів він, киваючи головою на груди, з яких стирчав справжній шип, — прикінчи його.

«Ану як я заразом і тебе прикінчу?» Часу на роздуми не було. Зоя висмикнула шип із хлопцевих грудей. Із рани вперіщила чорна кров, і Ніколаї завив від болю.

Удар стовбуром відкинув дівчину назад.

Тернові дерева навколо забуяли пишним цвітом, коли Єлизавета із вереском підвелася від Дарклінґового доконечного погребального вогнища. Вона перетворилася на бджолиний рій. На уквітчану луку. На збожеволілу від розпачу жінку. Тернове гілля обхопило Зою за зап’ястки, міцно утримуючи її на місці, а Свята кинулась до неї, випльовуючи з рота сарану і простягаючи до дівочого горла руки.

«Усе гаразд, — подумала Зоя. — Я врятувала Ніколаї. Я заточила Єлизавету в Зморшці». Вона нарешті зупинила Дарклінґа. Нехай Свята забирає її серце. Та всередині гримнув Юрісів голос, і дівчина побачила перед собою його кривеньку посмішку: «І для цього я віддав тобі свою луску? Ми з тобою дракони. Ми не лягаємо на землю, чекаючи смерті».

Зоя відчула, як гілля стиснулося міцніше. Терновий ліс був Єлизаветиним дітищем. Але живиця в його деревах текла, мов кров, мов течії в глибинах річок.

Єлизавета заверещала від люті, і в Зої загуло у вухах від комашиного дзижчання. Дівчина зосередилася на живиці, що текла гіллям тернового лісу, живиці, що знову й знову затоплювала її, і смикнула своєю силою.

Пагони розвернулися, жорстокі вістря їхніх шипів увіп’ялися в тіло Святої так швидко, що вона не встигла вплинути на їхню траєкторію чи свою мінливу форму. Шипи гострими списами протнули жіноче тіло з приглушеним вологим чваканням. Єлизавета зависла в кількох сантиметрах від Зої, розіп’ята на вістрях свого власного творіння. Зоя покрутила шипи, спостерігаючи, як згасає в погляді Святої життя. Вона могла присягнути, що почула, як схвально гиркнув дракон.

Можливо, Равка занепаде. Можливо Гриша і Друга армія розсиплються на шматки. Та вона врятувала світ від Єлизавети й Беззоряного Святого.

Дівчина згадала тигренят на снігу, Ліліяну, що чистила ліщину біля вогню, залу під золотим куполом у Маленькому Палаці, де до Дарклінґового нападу юрмилися гриші й від стін відлунював сміх. Згадала, як Ніколаї зустрівся сам на сам із демоном, затиснувши в руці шип, неначе кинджал.

«Цього разу я врятувала тебе, — подумала вона, падаючи. — Цього разу я все зробила як слід».