Король шрамів

12

Ніколаї

— Зоє!

Її щось схопило — це щось мало крила, і Ніколаї на мить зачудувався, чи це, бува, не демон вискочив із його власної шкіри. Але ні, крила її нападника були справжнім механічним дивом інженерної думки, і вони тріпотіли в небесах, здіймаючись дедалі вище. Ще один крилатий солдат уже мчав до Ніколаї — жінка, її чорне волосся було стягнуте на потилиці вузлом, а біцепси ховалися за бронею із сірого металу. Кхерґууд. Шуанці наважилися атакувати королівську процесію.

Толя з Тамар затулили собою Ніколаї, проте метою солдата був не король — жінка прилетіла по королівську варту, по Серцетлумачників.

Вона полювала на гришників. Кхерґуудка одним рухом викинула металеву сітку, що зблиснула в повітрі й упала на близнюків, пришпиливши їх своєю вагою до землі. Нападниця потягнула полонених, набираючи швидкість, щоб піднятися в небеса.

Ніколаї не вагався. Є час для хитрощів та підступності, та іноді слід діяти негайно. Король кинувся простісінько до кхерґуудки, наступаючи на тіла вартових, що застогнали під вагою його черевиків. Хлопець одночасно вистрілив з обох пістолів.

Кхерґуудка навіть не поморщилась: її шкіра була підсилена тим чудесним ефективним сплавом гришинської сталі з рутенієм. Із цією проблемою Ніколаї впорається пізніше.

Зброю хлопець відкинув, але не пригальмував. Витягнувши кинджал, кинувся на спину кхерґуудки. Та відбрикувалася, як необ’їжджена конячка.

Ніколаї читав звіти до справи. Йому було відомо, що такій силі не можуть протистояти ні м’язи, ні порох. Отже, знадобиться точність.

— Сподіваюся, у тобі ще залишилося трохи плоті та крові, — процідив Ніколаї.

Він схопив кхерґуудку за комір і спрямував кинджал у западинку під щелепою на шиї; молячись, щоб лезо влучило в ціль.

Нападниця заточилася, втрачаючи швидкість і намагаючись витягнути кинджал. Ніколаї не здавався, вкручував лезо глибше, відчуваючи, як бризнула на руку кров. Урешті-решт жінка-солдат упала.

Ніколаї не зупинився, щоб подивитися, як Толя з Тамар звільняються від сітки; він уже розглядав небо, шукаючи Зою та її нападника.

Високо над землею вони зчепилися в бійці, дівчина борсалася і хвицалася, намагаючись звільнитися з кхерґуудових лабетів. Солдат схопив її велетенською рукою за горло. Він збирався придушити бранку, щоб вона знепритомніла.

Зоя в одну мить заклякла… утім, втратити свідомість так швидко вона не могла. Ніколаї відчув, як затріщало повітря навколо. Кхерґууд вважав Зою звичайною гришею, котра не може заклинати зі зв’язаними руками. Та генерал Назяленскі була незвичайна Верескунка.

У металеві крила шуанського солдата вдарила блискавка. Він здригнувся і затремтів. Металеве тіло зім’якло. Вони із Зоєю стрілою помчали до землі. «Ні, ні, ні». Король кинувся до них, подумки складаючи й відкидаючи плани. Марно. Безнадійно. Він аж ніяк не міг вчасно дістатися до них. Із грудей вихопилося гарчання. Хлопець стрибнув, потік повітря вдарив йому в обличчя — і ось він уже тримає Зою в руках.

«Неможливо. Це суперечить законам фізики…» Ніколаї помітив унизу власну тінь — занадто далеко виднівся темний силует із розгорнутими за спиною крилами. «Чудовисько — це я, а я — чудовисько». Ніколаї відсахнувся, немов намагаючись утекти від себе самого, і побачив, як смикнулася тінь потвори.

— Ніколаї? — Зоя дивилася на нього, і на обличчі в неї закляк несамовитий переляк.

— Це я, — хотів відповісти хлопець, та з горла вихопилося лише гарчання. За мить його тіло розітнув розряд — у кістках завібрувала Зоїна сила. Він скрикнув, знову видавши хрипке гарчання, і відчув, як, зникаючи, скручуються крила. Він падав. Вони обидва помруть.

Зоя простягнула вниз вільну руку, і під ними з’явилася повітряна подушка, різко загальмувавши падіння. Скотившись із неї, вони гупнулися на землю незграбною купою. Дівчина враз позадкувала від короля, здійнявши руки й витріщивши очі.

Він теж звів руки, показуючи, що здається.

— Це я, — повторив Ніколаї й, почувши, що з губ зірвалися цілком людські й нормальні слова, мало не заплакав від радості. Йому ще ніколи не доводилося куштувати нічого солодшого за мову, що повернулася до його язика.

Зоїні ніздрі затріпотіли. Вона перевела погляд на солдата-кхерґууда, котрий напав на неї, схилилася над його тілом, шукаючи, куди можна виплеснути свій страх. Падіння мало б убити його, та солдат уже зводився на ноги. Зоя змахнула долонями, і гуркнув грім, на пучках її пальців заіскрилася блискавка. Пасма волосся звивалися навколо обличчя дівчини, наче ореол зі змій. Вона різко ляснула руками по солдатових грудях. Кхерґууд забився в конвульсіях, плоть його почервоніла, а від тулуба потягнулася цівочка диму — його тіло зайнялося вогнем, немов спалахнувши зсередини.

— Зоє! — вигукнув Ніколаї. Скочив на ноги, але не наважився торкнутися дівчини, поки її тіло розтинав такий потужний струм. — Зоє, хай йому грець, подивись на мене.

Дівчина підвела голову. Обличчя в неї зблідло, а очі палали люттю. Якусь мить здавалося, що вона його не впізнає. Потім її вуста розтиснулися, а плечі похилилися. Вона опустилася на коліна й глибоко вдихнула.

Від кхерґуудового підсмаженого тіла сочився солодкувато-нудотний запах. Допитувати вже не було кого.

Толя з Тамар звільнилися від сітки. Вони стояли поряд із Юрієм, котрого так теліпало, що Ніколаї навіть замислився, чи не напад це. Невже хлопчина ніколи не бачив битви? Бійка була жорстока, проте коротка, та й об’єктом нападу був не він. Аж раптом Ніколаї все збагнув…

— Ви… він… — затинаючись, промовив чернець.

— Ваша величносте, — озвався Толя.

Ніколаї подивився на руки. Пальці досі були поплямовані чорним, із закрученими, як пазури, нігтями. Вони порвали йому рукавички. Король глибоко вдихнув. Минула довга мить, потім ще одна. Нарешті кігті зникли.

— Я знаю, Юрію, — якомога спокійніше сказав він. — Непоганий фокус для вечірок. Ти збираєшся непритомніти?

— Ні. Можливо. Не знаю.

— Із тобою все буде гаразд. І з нами всіма.

Ці слова були наскрізь брехливими, і Ніколаї ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Мені потрібно, щоб ти тримав язика за зубами. Толя, Тамар, ви неушкоджені? — Обоє вартових кивнули. Ніколаї змусив себе перевести погляд на Зою. — Ти не поранена?

Дівчина судомно зітхнула. Кивнула, стиснула кулаки й відповіла:

— Кілька синців. Але священник… — Генерал показала підборіддям туди, де лежав чоловік; кров струменіла зі скроні на білосніжну бороду. Шматочок кам’яного серпанку Лізабети оглушив його.

Ніколаї закляк поряд зі священником. Пульс у того був стабільний, хоча, мабуть, не обійшлося без сильного струсу мозку.

— У селищі галас не здійнявся, — зауважила Тамар, скориставшись своєю силою, щоб перевірити стан чоловікових внутрішніх органів. — І сигналу тривоги не чути. Якби хтось помітив кхерґууда, вони вже прибігли б сюди.

Залишалося сподіватися, що напад відбувся досить далеко від села й не привернув зайвої уваги.

— Мені не хочеться пояснювати людям сутність солдатів із механічними крилами, — зізнався Ніколаї. — Нам доведеться заховати тіла.

— Покладемо їх у трояндові кущі, — запропонувала Тамар, — а після заходу сонця я по них надішлю двох вершників.

Заховавши тіла від допитливих поглядів у червоних трояндових заростях, вони на власний розсуд улаштували навколо статуї Лізабети невеличкі декорації, відтак Тамар повернула священника до тями. Ніколаї, як завжди, трохи порухавшись, позбавився напруження, що пульсувало всередині. Проте він знав, що не слід покладатися на ілюзію, наче він щось контролює. Це був знеболювальний бальзам, а не ліки. Чудовисько з’явилося серед білого дня. І дало йому змогу врятувати Зою. Король не знав, що це означало. Він не керував демоном. Той самотужки вийшов на перший план. Принаймні хлопець так думав. «А що, як це станеться знову?» Власний розум здавався ворожою територією.

Священник, здригнувшись, опритомнів і застогнав, потягнувшись пальцями до ґулі на скроні, що дедалі більшала.

— Ви вдарилися головою, — м’яко повідомив Ніколаї.

— Тут були солдати! — видихнув священник. — У небесах! — Ніколаї з Тамар перезирнулися, удавши занепокоєння. — Чоловік… він спустився з хмар. І мав крила! А ще один зійшов із даху собору.

— Боюся, у вас струс мозку, — сказав король, допомагаючи чоловікові звестися на ноги.

— Я бачив його! Статуя… Дивіться, він зруйнував статую, нашу статую Санта-Лізабети!

— Ні, — заперечив Ніколаї, показуючи на балку, яку їм удалося відірвати від навісу над входом до собору. — Бачите он ту поламану балку? Вона відламалася від риштовання й упала на вас і статую. Пощастило, що ви не загинули.

— Справжнє диво, — сухо кинула Зоя.

— Брате, — священник благально звернувся до Юрія, — скажи, що бачив те саме, що і я!

Чернець посмикав миршаву борідку; Ніколаї чекав на його відповідь. Хлопець очей із нього не зводив від самісінького нападу кхерґууда. Нарешті Юрій озвався:

— Я… я не бачив нічого незбагненного.

Священник безпомічно й приголомшено пхикнув, і король відчув муки сумління.

— Ходімо, — озвався він. — Навіть якщо голова поки що не болить, то це ось-ось станеться. Знайдемо вам допомогу.

Вони повернулися лісовою стежкою до селища, де чимало людей ще святкували на центральній площі, й передали священника в турботливі руки.

— Мені не подобається те, що ми збрехали отцю, — зізнався Толя, коли вони осідлали коней і рушили до маєтку, де мали заночувати.

— Мені теж, — тихенько додав Юрій.

— Почути правду йому було б іще складніше, — озвалася Тамар. — Подумайте, яким нещасним старий був би, якби довелося постійно озиратися через плече й непокоїтися, що з неба ось-ось налетить щось і схопить його, як яструб відриває від землі горностая.

— Брехня однаково залишається брехнею, — не вгавав Толя.

— У такому разі вам доведеться покаятися, — роздратовано кинув Ніколаї.

Він був удячний Толі. Поважав віру близнюків і те, скільки вона важила для них, але не міг перейматися справами Толіного сумління, адже його мозок намагався осягнути напад шуанців на королівську процесію та поведінку демона, котрий більше не хотів чекати темряви.

— Можеш почати з масажу моїх ступень, — запропонувала ченцеві Зоя.

— Це навряд чи можна вважати демонстрацією щирого покаяння, — заперечив Юрій.

— Це ти просто ще не бачив її ступень, — пожартував Ніколаї.

Зоя перекинула волосся через плече.

— Якось один чолов’яга пообіцяв мені подарувати свій літній будиночок в Полвості, якщо я дозволю йому подивитися, як чавитиму ногами чорниці.

— І ти погодилась? — поцікавилася Тамар.

— Звичайно, ні. Полвость — це ж справжня діра.

— Зі священником усе буде гаразд, — запевнив Юрія король. — І я ціную твою тактовність.

— Я зробив так, як вважав за потрібне, — сказав чернець, поводячись тихіше та стриманіше, ніж Ніколаї звик бачити; його нижня щелепа зухвало випнулась. — Але я чекаю пояснень, ваша величносте.

— Гаразд, — озвалася Зоя, спостерігаючи, як Юрій поскакав уперед, — а тепер що?

— Ти маєш на увазі «тепер», після того як підсмажила зсередини наше неоціненне джерело інформації? — Слова Ніколаї пролунали різко, та він про це не пошкодував. Дівчина зазвичай не припускалася таких помилок.

Генеральська спина виструнчилася.

— Можливо, я не зовсім контролювала ситуацію. Гадаю, тобі знайоме це відчуття.

Адже її вибив із колії не лише напад кхерґуудів. На дівчину вплинули ще й спогади про ту ніч у дзвіниці, про іншого крилатого чудовиська. Того, що сьогодні знову випустило кігтики.

— Злегка, — пробурмотів король.

— І я мала на увазі не кхерґуудів, — наголосила Зоя, не зважаючи на несподівану прохолоду, що виникла між ними. — Що ти збираєшся робити з ченцем?

— У мене є кілька годин, щоб визначитися, що саме йому розповісти. Я щось вигадаю.

— До нісенітниць у тебе справжній хист, — кинула дівчина, пришпорюючи коня й пускаючи його галопом. — І, схоже, цій клятій країні це до смаку.

***

Сонце вже давно зникло за обрієм, коли Ніколаї нарешті вдалося втекти з вечері й приєднатися до друзів у покоях, де їх поселив місцевий очільник.

Його кімната, безсумнівно, була найкраща в маєтку, і повсюди, хоч куди кинь оком, викрашалися символи Санта-Лізабети: кахлі на підлозі були схожі на стільники, камінна полиця була прикрашена вирізьбленими трояндами, навіть ніші у стінах приміщення мали надавати йому схожості з велетенським вуликом. У каміні горів вогонь, заливаючи стіни з піщанику золотистим світлом, і радісне мерехтіння аж ніяк не пасувало до лиховісних подій цього дня.

Щойно звечоріло, Тамар повернулася до собору, щоб забрати тіла кхерґуудів і надіслати їх до столиці для вивчення. Засідка суттєво зменшила небажання Толі паплюжити тіло полеглого солдата, а Ніколаї сумління взагалі не мучило. На його вартових напали. Зою мало не викрали. До того ж якась його частина назавжди залишиться корсаром. Якщо Шу Хану закортіло розв’язати таку війну, нехай пожинають наслідки.

Толі наказали стежити за ченцем і переконатися, що той не надіслав поплічникам звістку про побачене. Тепер Юрій сидів перед вогнем і досі здавався збентеженим. Толя з Тамар грали в шахи за низеньким столиком, а Зоя влаштувалася на підвіконні перед кількома стулками, немов саме вона могла вилетіти з вікна.

Ніколаї зачинив двері, не певний, із чого почати. Подумав про розітнуте солдатове тіло на столі. Він бачив документи про розтини, детальні рисунки, зроблені Творцями та Корпуснійцями. А може, саме цього й вимагала проблема? Аби хтось розітнув його й розібрав на шматки? «Я б залюбки на це погодився, — подумав хлопець. — Якби цю штуку можна було відділити й вирізати, наче пухлину, він ліг би під скальпель і навіть спрямував руку хірурга».

Та чудовисько було значно підступнішим.

Першим зі свого місця на підлозі озвався Юрій.

— Це він із вами зробив, чи не так?

— Так, — просто відповів Ніколаї. Він розмірковував про те, яка саме брехня зможе задовольнити чернечу цікавість та вгамувати страх. Але врешті-решт король вирішив, що найкраще допоможе правда чи принаймні часткова правда.

Юрієві хотілося вірити у Святих, а Святі вимагали мучеництва.

Утім, час було розпочати розмову. Ніколаї не хотілося розповідати свою історію. Не хотілося, щоб вона була його історією. Хлопець гадав, що війна — це вже частина минулого, та вона відмовлялася там залишатися.

Король дістав із буфета пляшку бренді, знайшов собі стілець і випростав ноги перед каміном. Поза була невимушеною та впевненою, він часто її прибирав. Утім, сьогодні вона здавалася фальшивою.

— Під час війни, — повів він, стягуючи рукавички, — я потрапив у полон до Дарклінґа. Ти, безсумнівно, чув, що Беззоряний Святий катував мене.

Погляд Юрія опустився на хитросплетення чорних лінії, що тягнулися королівськими пальцями та кісточками.

— Король рєзні, — тихо озвався він. — Король шрамів. Я чув ці історії.

— І вважав їх королівською пропагандою? Брудною кампанією проти полеглого героя?

Юрій закашлявся.

— Ну…

— Дайте мені того бренді, — попросила Зоя. — Таку тупість неможливо терпіти на тверезу голову.

Ніколаї налив собі й передав пляшку, розуміючи, що кепкування з Юрія їм анітрохи не допоможе. Хіба ж правда не звільняє? Вона ж мала бути ліками для душі? Досвід підказував хлопцеві, що чесність — це щось на кшталт трав’яного чаю: доброзичливі люди радять її за відсутності кращих засобів.

— Дарклінґ мав справжній хист завдавати страждань, — повів хлопець далі. — Він знав, що з болем у полоні я з легкістю впораюсь. Тож Беззоряний скористався своєю силою, щоб заразити мене живою пітьмою. Це була моя розплата за те, що я допоміг Заклинательці сонця вирватися з його лабетів. Я став… Сам достеменно не знаю, ким я став. Почасти чудовиськом, почасти людиною. Я спраглий до людської плоті. І це мало не позбавило мене розуму. Мало не позбавило. Я зберіг достатньо здорового глузду, щоб і далі змагатися з намірами чудовиська і навіть нацькував на Дарклінґа волькр зі Зморшки.

Тоді Ніколаї ще не знав, чи варто взагалі боротися та чи стане він знову самим собою. Він навіть не знав, чи можливо взагалі вбити Дарклінґа. Утім, Аліні це вдалося за допомогою тіньового леза, загорнутого в Дарклінґову власну силу та змоченого кров’ю його предків.

— Перед смертю Заклинателька сонця вбила Дарклінґа, і темрява всередині мене зникла разом із ним. — Ніколаї добряче ковтнув бренді. — Принаймні так я думав. — Він кулею мчав до землі й загинув би, якби Зоя не скористалася вітряною подушкою, щоб пригальмувати падіння точнісінько, як сьогодні. — Кілька місяців тому щось стало захоплювати мою підсвідомість. Іноді я сплю добре, на краще годі й сподіватися: лише ледачі монархи бачать безтурботні сни. Проте трапляються ночі, коли я перетворююся на чудовисько. І воно цілковито мене контролює.

— Не цілковито, — втрутилася Зоя. — Ти ще не забрав жодного людського життя.

Ніколаї відчув хвилю вдячності за те, що саме дівчина промовила ці слова, проте змусив себе додати:

— Наскільки нам відомо. Напади дедалі гіршають. І частішають. Зілля і навіть ланцюги, якими я намагався відігнати потвору, — це лише тимчасове рішення. Можливо, це тільки питання часу, коли моя свідомість здасться на волю чудовиська та його голоду. Може… — Слова не хотіли промовлятися, наповнювали рот отрутою. — Може, чудовиську вдасться цілковито заволодіти мною, і це покладе край моїм сподіванням повернутися до людської подоби.

У кімнаті запала тиша, як на похороні. Чому б не кинути на труну ще грудочку землі?

— Сьогодні чудовисько явилося посеред білого дня, коли я не спав. Раніше такого ще не траплялося.

— То ви зробили це навмисно? — перепитав Юрій. — Вирішили…

— Я нічого не вирішував. Це просто сталося. Гадаю, повернутися до власної свідомості мені допоміг розряд, яким Зоя мене струсонула. — Хлопець іще ковтнув із келиха. — Я не можу дозволити, щоб це сталося зі мною на полі бою чи під час вирішення державних справ. Равка в небезпечному становищі, і я теж. Люди лише почали оговтуватися після війни. Їм потрібні стабільність і впевнений керманич, а не породжене нічними жахіттями чудовисько.

Мир. Шанс на відновлення, нагода будувати власне життя, не лякаючись війни та голоду. Ніколаї на власні очі бачив прогрес, якого Равка домоглася на цьому шляху. Його країна не могла дозволити собі знову встрянути у війну, і він докладе всіх зусиль, щоб цього уникнути. Та якщо з’явиться чудовисько, якщо хтось дізнається про темну сутність Ніколаї, це може відкинути його країну на шлях насилля.

— Можливо, ви недооцінюєте свій народ, — дорікнув Юрій.

— Що? — перепитала зі свого сідальця Зоя. — Народ, який досі називає гриш відьмами, хай скільки років вони охороняють безпеку цієї країни? Який не дозволяє нам селитися на своїй території…

— Це незаконно, — нагадав Ніколаї.

Зоя піднесла келих у насмішкуватому тості.

— Обов’язково повідомлю їм, коли родину гриш наступного разу посеред ночі виселятимуть із дому.

— Люди завжди шукають винних у своїх стражданнях, — серйозно озвався Юрій. — Равка перебачила стільки незгод… Це природно, що…

У цьому не було нічого природного.

— Юрію, — урвав його Ніколаї, — про равканські забобони ми можемо поговорити іншим разом. Я казав тобі, що ми вирушили в цю подорож, щоб дослідити місця, де траплялися дива, і поміркувати, чи можна приєднати Беззоряного до лику Святих.

— І хоча б щось із цього правда?

Ніколаї не збирався прямо відповідати на це запитання.

— Можливо, Дарклінґ заслужив на місце в пантеоні Святих, але цього не відбудеться, поки я не позбудуся своєї недуги.

Юрій кивнув, потім іще раз. Потупив очі на свої кістляві руки.

— Та чи варто цього позбуватися?

Зоя з гіркотою розсміялася.

— Він гадає, що Беззоряний Святий тебе благословив.

Юрій поправив окуляри на довгому носі.

— Благословення і прокляття — просто різні слова на позначення одного й того самого.

— Можливо, твоя правда, — погодився Ніколаї, змушуючи себе згадати про дипломатію, яка завжди виручала його. Якщо уважно прислухатися до чиїхось слів, можна здогадатися про його бажання. Штука була в тім, щоб зазирнути співрозмовникові в душу й дізнатися про його потреби. — Але, Юрію, Дарклінґ не зможе вважатися Святим, поки не завершиться його мучеництво.

Зоя примружила очі, та король на неї не зважав. Він скаже те, що мусить, зробить усе необхідне, щоб позбутися напасті.

— Ти невипадково опинився біля воріт Палацу. Саме тобі судилося стати свідком останнього спалаху Дарклінґової сили. Тобі судилося звільнити нас обох.

— Мені? — перепитав Юрій, ледве дихаючи, та Ніколаї помітив, як хлопцеві хочеться вірити в почуте. «А хіба не всі ми цього прагнемо?» Кому не хочеться вірити, що доля має для нього якийсь план, що всі його обрáзи та негаразди були лише передмовою до якоїсь видатної історії? Що ченцю судилося стати войовничим святим. Що байстрюку судилося стати королем. — Мені, — повторив хлопець.

Зоя за його спиною закотила очі. Ні Толю, ні Тамар розмова, схоже, не тішила.

— Лише ти можеш завершити Дарклінґове мучеництво, — повів далі Ніколаї. — Допоможеш мені? Допоможеш йому?

— Допоможу, — відповів чернець. — Авжеж, допоможу. Я відведу тебе до тернового лісу. Я розкладу священне вогнище.

— Зажди-но хвилинку, — втрутилася Зоя зі свого сідальця. — Ти хочеш сказати, що збираєшся кинути короля Равки в погребальне вогнище?

Юрій кліпнув.

— Я гадав, ми сподіватимемося, що вогнище не буде погребальним?

— Це важлива різниця, і вона мене заспокоює, — зізнався Ніколаї, хай навіть така перспектива його не надто тішила. — Цього вимагає обізбая?

Толя взяв у руки туру й покрутив її в долоні.

— Ми не можемо бути певні, однак скидається на те, що більшість текстів свідчить саме про це.

— Так, — уже рішуче погодився Юрій. — Існує припущення, що Сан-Фелікс насправді був членом Духовної варти, і під час обряду слід читати певний текст. Ми з Толею намагаємося пересвідчитися, що цей текст не спотворений.

Брови Ніколаї поповзли вгору.

— Сан-Фелікс? А хіба ж його не настромили на палю й не підсмажили, як священний шашлик?

Толя відклав шахову фігуру.

— Можливо, час і переклад спотворили факти.

— Сподіваймося, що факти неабияк спотворені, — озвався Ніколаї. — Так спотворені, що їх неможливо впізнати.

Тепер туру взяла Тамар.

— Палі, якими простромили Фелікса, завжди зображують із численними шипами, а це нітрохи не схоже на яблуневе гілля. Це має сенс, — повела далі дівчина. — Якщо ми не помилилися щодо місця, де росте терновий ліс.

— І якщо збереглася хоч якась його частина, — додала Зоя.

— І якщо нам вдасться назбирати достатньо гілля для вогнища, — нагадав Толя.

— Тоді залишиться маленька дрібничка — вижити у вогні, — погодилася генерал.

— Виживете, — заспокоїв короля Юрій. — Ви обов’язково виживете, а Беззоряний Святий завершить своє істинне мучеництво.

— Завтра вирушимо до Зморшки, — постановив Ніколаї.

— Ходімо, Толю, — підводячись, гукнув чернець, і його обличчя аж засяяло від завзяття. — У мене є кілька ідей щодо перекладу третього уривка. — Нам слід підготуватися.

Вартовий стенув плечима й випростав кремезне тіло.

— Там щось на кшталт віршів.

Ніколаї хильнув із келиха.

— А хіба не весь текст віршований?

Тамар вирушила слідом за хлопцями, та перед порогом обернулася до Ніколаї. У спалахах вогню бронзова шкіра на її руках відливала умброю і чітко виднілися чорні лінії витатуюваних сонць.

— Я знаю, що ти намагався справити враження на ченця, але ми з Толею ніколи не вірили у збіги, — сказала дівчина. — У наших життях трапилося занадто багато, щоб сумніватися, що доля та віра доклали до цього свою руку. Можливо, вони докладають її саме зараз. — Вона вклонилася. — На добраніч, ваша величносте.

Зоя зіскочила із сідальця, готуючись приспати короля. Ніколаї з болем збагнув, що після насиченого дня йому справді хотілося ненадовго забутися.

— Доля, — озвався він, відчиняючи двері до спальні. — Віра. Боюся, ми опинилися на незвіданій території, Назяленскі. А я гадав, що ти здіймеш більше галасу, коли мене зберуться насадити на рожен.

— А який сенс заперечувати? — поцікавилася Зоя, переставляючи шахові фігури, безладно переплутані близнюками. — Якщо терновий ліс зник, усі наші сподівання порохом підуть за вітром, ми повернемося до Палацу з порожніми руками і спробуємо вичавити з вечірки, саміту, чи як ти там його називаєш, усе, що вдасться.

Ніколаї присів на краєчок ліжка і стягнув черевики.

— А якщо він не зник? Якщо нас від самого початку скеровує доля?

Зоя вигнула брову.

— Тоді тобі залишається лише сподіватися, що доля вважає тебе добрим королем.

Ніколаї чув, буцімто сподіватися на щось небезпечно, його неодноразово попереджали про це. Та хлопець ніколи цьому не вірив. Надія була вітром, що налітав невідомо звідки й напинав вітрила, спрямовуючи твій корабель додому. Байдуже, що саме штовхало їх уперед — доля чи розпач, та, опинившись у Зморшці, вони знайдуть свої відповіді.

— Про людське око відправимо екіпаж до Керамзина, — запропонував король, — а самі поїдемо потайки. Якщо ми справді збираємося викопати яму посеред Зморшки, я не хочу робити це під знаменами Ланцових.

— Як гадаєш, шуанці знали, хто ми? Адже напад на короля…

— Це оголошення війни, — закінчив її думку Ніколаї. — Але вони прилетіли не по мене. Не думаю, що вони здогадувалися, хто ми такі. Вони полювали на гришників і винюхали трьох.

— Так далеко від кордонів… — засумнівалася Зоя, заклякнувши на порозі кімнати. — Мені здається, що вони з нас кепкують.

Ніколаї вишикував черевики біля ліжка.

— Я мушу попросити в тебе вибачення.

— І неодноразово. Чому ти раптом про це згадав?

— Я мав на увазі ту ніч у Балакирєві. Хочу перепросити за те, що сталося у дзвіниці. — Ніколаї слід було зробити це раніше, проте сумління докоряло йому за скоєне значно дошкульніше, ніж можна було уявити. — Зоє, перепрошую. За те, що я накоїв…

— Це був не ти, — відмахнулася дівчина. — Не будь дурником. — Утім, вона залишилася стояти на порозі.

— Ми не зможемо працювати пліч-о-пліч, якщо ти мене боятимешся.

— Я боюся не тебе, Ніколаї.

Та скільки ще часу він залишатиметься собою?

Зоя підійшла до ліжка й сіла на краєчок. Витончені пальці охайно склали синій шовк кефти.

— Я запитувала, як ти все це робиш, але ніколи не цікавилася навіщо.

Ніколаї зіперся на спинку ліжка й випростав ноги, розглядаючи дівочий профіль.

— Гадаю, з тих самих причин, що й ти.

— У цьому я неабияк сумніваюся.

Хлопець потер руками обличчя, намагаючись відігнати втому. Сьогоднішній день подарував забагато відкриттів, та якщо Зої хочеться посидіти з ним наодинці в тиші кімнати, а його слова допоможуть загоїти тріщину між ними, нехтувати цією нагодою він не збирався.

Та як відповісти? Чому його взагалі цікавить майбутнє Равки? Зламаної, убогої, зневіреної Равки. Шляхетної дами. Зарюмсаної дитини. Потопельника, котрий радше потягне тебе за собою, ніж дозволить урятувати його. Країни, яка так багато вимагає й нічого не дає навзаєм. Можливо, через знання, що вони з країною однакові?

Ніколаї завжди прагнув більшого. Більше уваги, більше захвату, чогось нового. Він завжди завдавав багато клопоту: домашнім учителям, нянькам, прислузі, матері. Ніхто не знав напевно, як підступитися до цієї дитини. Хай як його вмовляли, хай би які вигадували покарання, він ніколи не заспокоювався. Хлопчикові давали книжки, і він ковтав їх за ніч. Після уроку фізики спробував скинути на дах Палацу гарматне ядро. Розібрав дорогоцінний годинник із позолоченої бронзи та зібрав із нього якийсь страшний механізм, що безупинно скреготів і дзенькотів; а коли мама розплакалася над зіпсованою родинною цінністю, Ніколаї подивився на неї збентеженими карими оченятами і сказав: «Але ж… але ж тепер він показує не тільки час, а й число!» Єдиним, хто міг змусити малого принца добре поводитися, був його старший брат. Ніколаї обожнював Василія, який умів їздити верхи й управлятися з шаблею і якому ще дозволяли допізна залишатися на державних нарадах, коли малого відправляли спати. Василій був важливим. Одного дня йому судилося стати королем.

Ніколаї кортіло робити все, що робив його брат. Якщо Василій вирушав на кінну прогулянку, Ніколаї кортіло покататися верхи. Коли Василій став займатися фехтуванням, Ніколаї канючив і благав, аж поки йому не дозволили приєднатися. Відколи Василій узявся навчатися географії, військової історії та мистецтва керувати країною, Ніколаї наполягав, що теж готовий до цих уроків. Малому хотілося одного: аби старший брат його помітив. Проте для Василія він залишався просто докучливим скуйовдженим базікалом, котре постійно чіплялося до його королівської персони. І що більше він ігнорував малого, то гірше Ніколаї поводився.

Домашні вчителі переїжджали в глушини Цибеї. «Нерви, — жалілися вони. — Це піде їм на користь». Няньки відмовлялися від роботи, щоб попіклуватися про недужих матерів. «Легені, — пояснювали вони. — Морське повітря їх зцілить». Служниці плакали, король лютився, королева валялася в ліжку з порошками від головного болю.

Якось уранці дев’ятирічний Ніколаї прийшов на урок, збуджено уявляючи, як випустить в учительський портфель мишу, що сиділа у нього в банці, та раптом побачив ще одну парту зі стільцем, на якому сидів інший хлопчик.

— Познайомся з Домініком, — сказав учитель, коли чорнявий хлопчик підвівся й низько вклонився. — Він якийсь час навчатиметься з тобою.

Ніколаї це здивувало, але й потішило, позаяк у Палаці не було жодного його однолітка; утім, хлопчик дедалі більше засмучувався, коли Домінік здригався щоразу, як він намагався поговорити з ним.

— Можеш не боятися, — шепотів Ніколаї. — Міткін ще той зануда, але іноді розповідає цікаві історії про старих королів і не уникає кривавих подробиць.

— Так, мій царевичу.

— Можеш називати мене Ніколаї, якщо хочеш. Або можемо вигадати собі прізвиська. Ти будеш Домінік… Точно не знаю. Ти здійснював якісь героїчні вчинки?

— Ні, мій царевичу.

— Ніколаї.

— Тихенько, хлопчики, — зробив їм зауваження Міткін, і Домінік знову підскочив.

Ніколаї нарешті змовк. Він напружено розмірковував, як розговорити новенького.

Коли Міткін вийшов із класної кімнати, щоб принести детальніший глобус, Ніколаї шмигнув до вчительського стола й сунув мишу, впійману в східному крилі, під залишену на ньому хутряну шапку.

Домініка це, схоже, налякало до смерті, та Ніколаї був занадто збуджений, щоб помічати такі дрібниці.

— Почекай, зараз Міткін як заверещить, — пообіцяв він. — Засвистить, як обурений чайник.

Міткін і справді заверещав, і Ніколаї, котрий збирався зберігати кам’яне обличчя, не зміг стримати сміху, аж поки вчитель не наказав Домінікові вийти на центр класної кімнати й простягнути руки. Він узяв тонкий березовий прутик зі столу, і Ланцов налякано побачив, як Міткін узявся шмагати Домініка по долонях. Малий ледь чутно заскавчав.

— Що ви робите? — закричав Ніколаї. — Припиніть негайно!

Принц гукнув варту, вибіг у коридор, щоб покликати на допомогу, та Міткін не зупинявся. Десять разів шмагнув Домініка прутиком по долонях і передпліччях, аж поки хлопчикова плоть не вкрилася червоними смугами, а мокре від сліз обличчя не спотворив біль. Тоді вчитель відклав різку.

— За всі твої витівки й погану поведінку я шмагатиму Домініка.

— Ви не маєте права! Так нечесно — вам слід було покарати мене!

Та хіба хтось наважився б замахнутися різкою на принца?

Ніколаї пожалівся матері, батькові — усім, хто погоджувався його слухати. Та це, схоже, нікого не займало.

— Якщо слухатимешся вчителя Міткіна, не буде жодної проблеми, — сказав король.

— Я чув, як скавчало мале щеня, — кинув Василій. — Подумаєш, кілька різочок. Не знаю, чому ти здійняв такий галас?

Наступного дня Ніколаї тихенько сидів за партою. Озвався він лише раз, коли Міткін вийшов із класу.

— Перепрошую за вчорашнє, — сказав хлопчик Домінікові. — Я більше ніколи не дозволю цьому статися.

— Саме для цього я тут, мій царевичу. Прошу, не псуйте собі настрою.

— Ти тут, щоб навчитися читати, писати, додавати числа, та й по всьому, — заперечив Ніколаї. — Я все владнаю. Присягаюся.

Хлопчик дотримав слова. Після цього випадку він поводився тихенько.

Не прослизав на кухню, щоб поцупити мигдальної пасти. Не розбирав цінних речей, не бігав портретною залою, нічого не підпалював. Усі були в захваті від змін, що відбулися з юним принцом, і аплодували вчителю Міткіну за його винахідливість.

І жоден із них не дізнався, що в тихій та спокійній класній кімнаті Ніколаї однаково якось удалося потоваришувати з Домініком. Вони вигадали власний шифр, щоб обмінюватися повідомленнями в підручниках, будували іграшкові кораблики зі справжніми вітрилами, які спускали на воду в закинутому садку з водоймою, куди більше ніхто й носа не потикав. Хлопчики щодня вигадували собі нові титули, деякі з них були величними: Домінік Хоробрий чи Ніколаї Справедливий, — а декотрі не дуже: Домінік-Пукавка і Ніколаї-Якого-Павук-Лякає. Діти швидко зрозуміли, що, поки вони не порушуватимуть спокою й правил Палацу, нікого не займатиме, що вони роблять; а якщо вони вдаватимуть, що старанно вчать уроки, ніхто не перевірятиме, запам’ятовують вони дати чи намагаються довідатися, як змайструвати бомбу.

У дванадцятирічному віці Ніколаї вирішив поглиблено вивчати хімію й каельську історію, тож щодня по обіді зникав у бібліотеці, де на нього чекало кілька годин спокійного навчання. Насправді читання й написання есеїв забирало в нього небагато часу, й, упоравшись із ними, хлопчик перевдягався в просте селянське вбрання й вислизав із Палацу, щоб навідатися в село до Домінікової родини. Він працював у полях, навчився ремонтувати візки й реманент, доїти корів і доглядати за кіньми; у тринадцять він уперше лигнув домашнього первака з побитого олов’яного горнятка.

Принц щовечора виснажено падав на ліжко й уперше в житті радів, що має заняття, а вранці з’являвся перед учителями з бездоганною домашньою роботою і змушував усіх замислюватися, чи не виросте з нього геніальний учений. Як виявилося, малий не був поганою дитиною, просто не вмів байдикувати.

Ніколаї був щасливий, але не сліпий. Родина Домініка отримала особливі привілеї завдяки синовому статусу в Палаці, однак зібраного на полі врожаю ледве вистачало, щоб прогодуватися. Принц бачив, як їхні сусіди страждають від непосильних податкових тягарів, якими їх обкладали король і герцоги, що володіли землями. Хлопчик чув, як плакала Домінікова мати, коли до війська призвали її старшого сина, а однієї надзвичайно суворої зими всі навколо шепотілися про зниклу дитину сусідки Луші.

— Що сталося з Лушиним малюком? — поцікавився Домінік.

— Хітка забрала, — відповіла йому мати. Та Ніколаї з Домініком уже не були дітьми й більше не вірили в балачки про злих лісових духів.

— Вона сама його втопила, — повідомив хлопчик наступного дня Ніколаї. — У неї зникло молоко, уся їхня родина помирає від голоду.

Усе це могло б іще довго тривати, якби Василій якось не застукав молодшого брата, коли той повертався до Палацу. Ніколаї вже було п’ятнадцять, і роки хитромудрих втеч дещо приспали його уважність.

— Уже вкладаєш селянок на сінник, — пирхнув Василій. — Та ти ще гірший за нашого татка.

— Будь ласочка, — узявся благати його Ніколаї, — не розповідай нікому, інакше Домініка за це покарають. Його можуть вигнати з Палацу.

Та Василій не збирався тримати язика за зубами, і наступного дня біля кожних дверей з’явилися нові вартові, а Домініка з ганьбою виставили з Палацу й заборонили йому повертатися.

Ніколаї затиснув брата в куток у лазуровій вітальні.

— Ти розумієш, що накоїв? — розлючено накинувся він на Василія.

Той стенув плечима.

— Твій дружок більше не вчитиметься зі шляхетнішими за себе, а ти не тинятимешся полями, наче якийсь селюк. Я зробив вам обом послугу.

— Його родина втратить платню. А без неї їм не вдасться прогодуватися. — Хлопчик бачив у синіх панелях із золотими прожилками власне спотворене гнівом обличчя. — А Домінік наступного року не отримає звільнення від призову.

— Чудово. Короні потрібні солдати. Може, затямить нарешті, де його місце.

Ніколаї подивився на брата, якого колись так обожнював, якого намагався в усьому наслідувати.

— Тобі має бути соромно.

Василій досі був вищий і важчий за молодшого брата. Він тицьнув пальцем малого у груди і процідив:

— Не тобі мене вчити, що мені слід чи не слід робити, собачко. Я стану королем, а ти назавжди залишишся Ніколаї Нікчемним.

Та поки Василій тренувався з інструкторами, котрі ніколи не били занадто сильно й завжди дозволяли взяти гору майбутньому королю, Ніколаї чубився з сільськими хлопцями, що й гадки не мали, кому саме розквасили носа.

Хлопчик схопив брата за палець і крутонув. Той заверещав, беркицьнувшись на підлогу. Тепер він здавався неймовірно миршавим.

— Король ніколи не опускається на коліна, братику. — Ніколаї покинув брата колисати вивихнутий палець і розтоптану гідність.

Тоді він знову присягнувся, що владнає все для Домініка, хай навіть цього разу зусиль доведеться докласти більше. Насамперед хлопець узявся вигадувати, як забезпечити другову родину грошима. Та для подальшої допомоги йому знадобилася впливовість — те, що його брат отримав, просто народившись раніше.

Оскільки стати важливим Ніколаї не міг, він скористався кмітливістю, щоб зробитися чарівним. Перед марнолюбною матір’ю хлопчик розсипався в компліментах. Одягав виключно її улюблені кольори, а навідуючись до неї, щоразу приносив невеличкий подарунок — коробочку солодощів чи тепличні орхідеї.

Її подружок він розважав чутками, читав їм поганенькі віршики і з разючою вправністю пародіював королівських міністрів. Ніколаї став улюбленцем на прийомах, які влаштовувала королева, а якщо не з’являвся на якомусь із них, шляхетні пані неодмінно бідкалися: «Де наш любий хлопчик?» З батьком принц розмовляв про лови й коней; його ці теми нітрохи не цікавили, та старий король їх просто обожнював. Ніколаї невпинно розхвалював батькові влучні зауваження й проникливі судження та чудово навчився переконувати короля, що той надзвичайно мудрий і практичний.

Батьками хлопець не обмежився. Познайомившись із королівськими міністрами, Ніколаї ставив їм улесливі запитання про мистецтво управління державою й фінансами. Писав військовопосадовцям, співаючи дифірамби їхнім перемогам і розпитуючи про втілені в життя стратегії.

Ніколаї листувався зі зброярами й суднобудівельниками, а заразом узявся вивчати іноземні мови — єдине, що йому не надто гарно вдавалося, — аби спілкуватися з людьми їхньою рідною. Коли Домінікового другого брата відправили на фронт, Ніколаї скористався всією своєю владою, щоб хлопця призначили туди, де не велися запеклі бої. А влада в нього вже була неабияка.

Хлопець робив усе це, позаяк йому подобалося шукати ключ до розгадки кожної людини. Йому подобалося відчувати дедалі більшу впливовість та визнання. Та понад усе він робив це, адже знав, що мусить урятувати власну країну. Ніколаї мусив урятувати Равку від своєї родини.

За традицією, що панувала серед шляхтичів, Василій здобув офіцерське звання після суто символічної служби. А от Ніколаї приєднався до лав піхоти. Разом із Домініком пережив базову підготовку в Полізнаї, і разом із другом вирушив на перше завдання. Домінік воював пліч-о-пліч, коли Ніколаї отримав свою першу кулю, а Ніколаї був поряд, коли Домінік упав під Гальмгендом і більше ніколи не підвівся.

На полі бою, густо затягнутому чорним димом і їдким смородом пороху, хлопець кричав, кличучи лікаря, Цілителя-гришу — хоч когось, хто зміг би їм допомогти. Але ніхто не прийшов на допомогу. Там він був не королівським сином, а одним із голосів у кривавій бійні.

Домінік змусив Ніколаї пообіцяти, що він попіклується про його родину і запевнить матір, що її син загинув, як герой, а тоді запитав:

— Ти знаєш історію Андрія Жирова?

— Революціонера?

Жиров був радикалом ще за часів дідового правління.

На Домінікових залитих кров’ю губах з’явилася слабенька усмішка.

— Коли Андрія вішали за державну зраду, мотузка порвалася і він упав у могилу, яку для нього викопали солдати.

Ніколаї спробував теж усміхнутися.

— Ніколи про це не чув.

Домінік кивнув.

— «Ну і країна, — крикнув Жиров. — Навіть повісити нормально не можуть».

Ніколаї похитав головою.

— Це правда?

— Не знаю, — відповів Домінік. Він важко дихав, і у грудях щось волого хлюпало. — Знаю тільки, що його однаково застрелили.

Солдати не плачуть. Принци не рюмсають. Ніколаї знав це, та сльози однаково струменіли обличчям.

— Домінік Сміливий. Протримайся ще трошки.

Хлопець стиснув другову долоню.

— Кінець кінцем ця країна прикінчить кожного, брате. Не забувай цього.

— Тільки не нас, — заперечив принц.

Та Домінік цього вже не почув.

— Я все владнаю, — пообіцяв Ніколаї так само, як багато років тому в класі Міткіна. — Я придумаю якийсь спосіб.

Відтоді він був свідком численних смертей. Незліченні битви переслідували його в нічних жахіттях. Однак удень Ніколаї не давала спокою обіцянка другові. Та хіба ж він міг пояснити все це Зої, яка досі терпляче сиділа на краєчку ліжка, тримаючись від нього подалі?

Він подивився на прикрашену бджолиними стільниками стелю й важко зітхнув.

— Гадаю, я можу все це виправити, — озвався нарешті. — Завжди знав, що Равка розчавлена, і бачив, як вона своєю чергою чавить людей. Війнам ніколи не буде кінця. Проблеми ніколи не владнаються. Та я щиро вірю, що якимось чином виявлюся розумнішим за всіх королів, котрі були до мене, і зможу виправити ситуацію в цій країні. — Ніколаї похитав головою і розреготався. — Це просто вершина самовпевненості.

— Меншого я від тебе й не чекала, — озвалася Зоя, та в її голосі не вчувалося жорстокості. — Чому ти відіслав геть Ніну?

— Що? — Запитання заскочило його зненацька, а надто те, як дівчина промовила ці слова: похапцем, ледве дихаючи, немов силоміць змушувала себе ворушити язиком.

Зоя не дивилася на короля.

— Ми вже мало не втратили її. І щойно повернули, ти знову відправив її наражатися на небезпеку.

— Вона солдат, — озвався Ніколаї. — Це ти її такою зробила, Зоє. Байдикування в Палаці й думка про власний смуток не підуть їй на користь.

— Але вона була в безпеці.

— І саме безпека вбиває її. — Хлопець уважно подивився на Назяленскі. — Ти можеш пробачити мені за те, що я відіслав її геть?

— Не знаю.

— Я не проситиму пробачення за те, що сталося у дзвіниці.

— Ти розмовляв, — повільно сказала дівчина. — Тієї ночі в Балакирєві. Назвав мене на ім’я.

— Але… — Ніколаї випростався в ліжку. Потвора ніколи раніше не розмовляла: ні оселившись у ньому під час війни, ні, наскільки він знав, після свого повернення. Коли Дарклінґ вселив у нього чудовисько, Ніколаї, навіть щосили намагаючись зберегти свідомість, не міг читати й не міг розмовляти. Це був один із найболючіших симптомів трансформації. — Може, це й добре. Може, моя свідомість намагалася виборсатися. Сьогодні…

Зоя похитала головою.

— Це був не твій голос…

— Ну, у такому вигляді…

— Це був його голос.

Хлопець помовчав.

— Мені кортить сказати, що ти піддалася власному переляку або уяві…

Назяленскі розгнівано глипнула на нього.

— … але я не хочу отримати ляпасу.

— Я знаю, що це здається дурницею. Можливо, це сталося через страх чи переляк, але я була переконана, що ти хочеш мене вбити. Ти був не просто голодний. Ти був спраглий. — Зоя стиснула кулаки, притиснувши руки до стегон. — Тобі подобалося лякати мене.

Ніколаї хотів заперечити, що не нашкодив би їй, що зупинив би ту штуку всередині, перш ніж вона встигла б завдати болю. Однак вирішив не ганьбити ні себе, ні Зою цією брехнею.

— Таке взагалі можливо? — запитав натомість. — Невже Дарклінґова свідомість могла якимось чином вижити разом із його силою?

— Сподіваюся, що ні. — Дівчина розтиснула кулаки. — Сподіваюся, що десь під пісками Зморшки на нас чекає терновий ліс. Сподіваюся, що всі ці балачки про магічні обряди й войовничих Святих виявляться не просто вигадливими казочками. Але якщо ліків немає і якщо ця штука в тобі не просто прокляття, яке Дарклінґ залишив по собі, а його спроба скористатися тобою, щоб повернутися до цього світу… — Зоя подивилася на короля, несамовито зблиснувши у світлі ламп синіми очима. Ніколаї відчув у неї в душі глибоку прірву, наповнену горем утрати, болем, який вона щосили намагалася приховати. — Я не дозволю цьому статися і всаджу тобі кулю в мізки, Ніколаї.

Правителі Равки любили владу більше, ніж свій народ. Це була їхня хвороба. Ніколаї знав про неї й заприсягся, що не стане таким, як вони, що не піддасться цьому недугові. Проте ніколи не був певен, що потрібної миті зможе відступитися, віддати трон і те, за що так довго й затято боровся. Та якщо він дозволить чудовиську всередині перемогти людину, це стане поразкою. Тож доведеться забути про сумніви і власні бажання. Він намагатиметься стати ліпшим. А жінка, яка сидить навпроти, переконається, що він захистить Равку. Навіть від себе самого.

Ніколаї взяв Зоїну долоню в руки і притиснувся губами до кісточок.

— Моя безжальна Зоє, я власноруч заряджу пістолет.