31
Ніна
Час потрібно було розпланувати до секунди. Берегиня зі своїми Джерельницями повернуться після півночі, упоравшись зі справами в палаті на фабриці. Ніна не хотіла стикнутися з ними, та водночас вона мусила переконатися, що матиме достатньо часу, щоб звільнити дівчат, закласти вибухівку й виїхати через пропускний пункт на дорогу до міста. Якщо вартові на пропускному пункті помітять, що на фабриці коїться щось дивне, вони можуть вирішити оглядати весь транспорт. А в такому разі ховатися буде ніде.
За дві години до світанку Ханна перев’язала груди й натягнула сарафан поверх військової форми. Навколо голови дівчина зав’язала шарф.
Вони з Ніною вислизнули з кухні й вирушили на зустріч із Леоні й Адріком до закинутої дубильні, де ті чекали на них, охороняючи критий фургон. Дівчата допомогли Адрікові вдягнути форму, набили порожній рукав ватою і пришпилили його кінець всередині кишені, щоб приховати відсутню руку. Ханна заховала свій сарафан і всілася поряд із хлопцем на місці погонича, а Ніна з Леоні, перевдягнувшись у послушниць, улаштувалися позаду.
Їдучи крізь темряву, всі мовчали. Ніна підшила рукави кістяними скалками й тепер тягнулася до них за допомогою сили, розпачливо мріючи про спокій, яким вони наповнювали. Дівчина розуміла, на який ризик наражає друзів, у яку небезпечну ситуацію їх затягує.
Коли фургон зупинився, Ніна зрозуміла, що вони дісталися до пропускного пункту біля підніжжя пагорба. Визирнувши крізь дошки, вона побачили, як Ханна махнула чоловікам у сторожці підробленим пропуском з украденою печаткою Брума. Зенік від напруги аж дихати забула. Та за мить почула, як хльоснули віжки, і коні знову рушили вперед.
Дорога до східних воріт була пряма, але кам’яниста, і Ніна чула, як гупає в унісон з копитами її власне серце, поки вони повільно повзли нагору. Тепер шляху назад немає. Вона збрехала не лише Ханні, а й Адрікові з Леоні щодо своїх намірів на сьогодні.
Задум виник у неї під час довжелезної вечері з Ярлом Брумом. Можливо, вона була божевільною. Можливо, на неї чекає видовищна поразка, та Ніна замислилася, чи не намагалися вони полагодити Фієрду, взявши до рук хибний інструмент.
Коні нарешті вповільнили крок, і Ніна почула голоси вартових. Фургон знову зупинився. Вони дісталися східних воріт фортеці. Голоси в голові зашепотіли гучніше, скеровуючи дівчину. «Ніно», — виспівували вони. Вона здригнулася. Мерці знали її ім’я. «Правосуддя», — вимагали вони.
Зенік подумала про могили навколо цієї місцини, про всіх жінок, дівчат і дітей, котрі тут назавжди зникли. «Ви будете останніми», — подумки пообіцяла вона.
Матаяс якось попросив її зберегти в серці хоч крапельку милосердя до його країни, і Ніна заприсяглася, що збереже. Але дівчата в тій палаті були фієрданки. Вони були мешканками Ґефвалле, Ґ’єла й Кеєрута. І людям у цій країні слід про це нагадати.
Вартові роздивлялися наказ, марнуючи їхній час.
— Накажи їм ворушитися.
— Седжет! — гавкнула Ханна. «Покваптеся!» Дівчина промовила це низьким голосом, і він прозвучав страшенно схоже на батьків.
— Що за поспіх? — поцікавився один із вартових. — Чому вам раптом знадобилося саме тепер перевезти ув’язнених?
— Не всім відомо про роботу, санкціоновану тут командиром Брумом, — відповіла Ханна, цитуючи написаний Ніною сценарій. — До нас дійшли чуткі, що місцеві управлінці збираються приїхати на фабрику через скарги на отруєну воду. А додаткові проблеми нам не потрібні.
— Бюрократи, — буркнув вартовий. — Напевно, тільки й чекають на черговий хабар.
Черговий хабар? Невже місцевим управлінцям платили за те, щоб вони дивилися на отруєну в річці воду… або на дівчат у закинутому крилі фабрики крізь пальці.
За мить ворота з деренчанням розчахнулися.
— Не зачиняйте, — попросила Ханна. — У нас обмаль часу.
— Заждіть, — наказав вартовий. Він відчинив задні дверцята фургона і глипнув на Леоні з Ніною, вбраних у сарафани. — А ці двоє що тут роблять?
— Заради Джела, невже ви гадаєте, що я збираюся заспокоювати цілий натовп заплаканих жінок і загиджених малюків? — кинула Ханна. — А може, ви підете зі мною й витиратимете їхні дупи?
Усі Святі, у неї був справжній талант!
Вартового ця пропозиція, схоже, неабияк налякала.
— Ні, красно дякую.
Він затріснув дверцята, і наступної миті фургон заїхав крізь ворота до колишнього східного вантажного відсіку фабрики.
— Ходімо, — поквапив дівчат Адрік, підганяючи їх до важких подвійних дверей. — Нам знадобилося більше часу, ніж ми розраховували.
Леоні крапнула кислотою на замки на дверях до палати, і вони, засичавши, із дзенькотом впали на підлогу.
Ніна обережно відчинила двері.
Вони увійшли до темного коридору й рушили на тьмяне світло ліхтарів. Дівчина відчувала запах тіл, сморід кислого молока, брудних підгузків і застояні промислові нотки мастила й вугілля.
Палата ледь чутно озивалася зі сну: хтось тихенько похропував, якась жінка стогнала, соваючись у ліжку. Неподалік від ліхтаря лежала в тонкій сорочечці дівчина з запалими очима, а її худенькі руки, наче велетенську перлину, колисали живіт.
Коли дівчина побачила Ніну з Леоні, на її обличчі розквітла щаслива, сповнена надії усмішка.
— Ви прийшли раніше! — вигукнула вона. — Принесли мою дозу?
— А де моя доза? — поцікавилася інша дівчина, підводячись на постелі.
— Святі, — пробурмотів Адрік, побачивши у світлі ліхтарів ряд ліжок і всі жахіття палати. Схоже, йому стало млосно. У Леоні на очах забриніли сльози. Ханна затиснула рота рукою. Вона невпинно хитала головою.
— Ханно? — пробурмотіла Ніна.
— Ні, — дівчина захитала головою ще несамовитіше. — Ні. Він до цього не причетний. Він не міг. Напевно, він не знає.
Заплакав хтось із малюків. Реальність ломки в цих дівчат, їхніх незграбних тіл, їхніх сповнених надії облич здавалася приголомшливою. Чому Ніна вирішила, наче їм удасться з усім цим упоратись? Але вона обрала цей шлях… заради них усіх.
— Сильвіє, — схлипнула Ханна.
Сильвія Вінтер, пригадала Ніна, була однією з пацієнток, яких послушниця потайки виˊходила. Дівчина з запалими очима підвела погляд, але її очі не впізнали Ханну. Та підійшла до ліжка, однак дівчина збентежено зіщулилась.
— Це я, — сказала Ханна. — Я… — А тоді пригадала, що вбрана у форму й риси її обличчя змінилися. — Мені… мені дуже прикро.
— Ходімо, — поквапила її Ніна. — Нам слід ворушитися. — Дівчина дістала з кишені приготоване Леоні заспокійливе. Рідина була молочно-біла, зварена не з листя парем, а з її стебелець.
— Це не схоже на мою дозу, — насупившись, обурилася дівчина біля ліхтаря.
— Це дещо новеньке, — заспокійливо відповіла Ніна. — Ми перевеземо вас усіх на нову базу.
— Нас усіх? — перепитала котрась із дівчат. — І малюків теж?
— Так.
— А на новій базі є вікна? — запитала Сильвія.
— Є, — надтріснутим голосом озвалася Ханна. — І свіжа їжа, і морський вітерець. Подорож буде складна, та ми щосили намагатимемося полегшити її.
Принаймні це було правдою.
Вони по черзі роздавали дівчатам їхні дози заспокійливого й поступово відводили їх до фургона.
Адрік звірився з годинником.
— Уже час.
Він змахнув рукою, і Нінині вуха заклало від тиску, який хлопець нагнав на фабрику, щоб створити звукову завісу й замаскувати їхні переміщення.
Найкраще з цехом була знайома Зенік, тож саме вона повинна була відвести Леоні туди, де слід було закласти вибухівку, поки Адрік із Ханною закінчували завантажувати бранок із малюками. Ніна допомогла подрузі заховати саморобні бомби до кошика, під стос брудної білизни, і вони рушили вглиб фортеці. Тиша здавалася благословенною, робочий день ще не почався, а завдяки Адріку їхні кроки залишалися беззвучними, не порушували навколишнього спокою.
Ніна рішуче попрямувала до західного крила головної будівлі фабрики, якомога ближче до казарм і кухонь. Вона не хотіла стикнутися з кимось із патрульних. Повертаючись, дівчина розклала вздовж стіни невеличкі вибухові пристрої, з’єднані довгим ґнотом.
Щойно встановивши останню бомбу, Ніна почула крик. «Леоні». Дівчина нечутно помчала назад до головної зали. Увійшовши, вона почула голоси і, роззираючись, втиснулася за вкритий пилюкою бак. Леоні стояла спиною до Ніни, звівши руки. На неї націлив пістоль Ярл Брум. Ніна вчепилася в бак, намагаючись не видати жодного звуку.
— Хто тебе прислав? — допитувався чоловік. — Ти відповіси мені, інакше я витягну з тебе пояснення разом із кров’ю.
— Ти мені огидний, — сказала дівчина на земені.
Їхні голоси звучали навдивовижу приглушено. Чи помітив це Брум? Чи здогадався, що хтось застосував гришинську силу? Ніна повільно поповзла вздовж ряду велетенських машинерій. Якщо їй удасться підкрастися до Брума ззаду, вона зможе його обеззброїти.
— Я не розмовляю вашою огидною мовою, — кинув чоловік. — До того ж мені відомо, що ти розумієш більше, ніж удаєш.
Леоні всміхнулась, її врода приголомшувала.
— А ти розумієш менше, ніж зможеш колись осягнути.
— Я так і знав, що ви не просто крамарі. Де твій поплічник? А як щодо вашої провідниці, Міли Яндерсдат? Їй відомо, що ви шпигуни?
— А ти такий голомозий, — озвалася дівчина так само на земені. — Утім, це буде не найгіршим, що зробить із тобою Міла Яндерсдат.
— То вона теж була в цьому всьому замішана? — роздратовано заревів Брум.
— Скільки було дівчат? — Леоні перейшла на ламану фієрданську. — Скільком ти нашкодив?
— Це не жінки, — пхикнув Брум. — Вони всі гришниці, а твою першу дозу я залюбки вколю тобі власноруч. І на тебе зійде вся могутня сила Фієрди.
Він потягнувся до важеля на стіні, й Ніна зрозуміла, що ось-ось пролунає сирена.
— Стривай! — крикнула вона, не певна, що збирається робити… і цієї ж миті Ярл Брум гепнувся на підлогу.
Позаду нього, тримаючи в руках гайковий ключ і важко дихаючи, стояла Ханна.
— Він знав, — уривчасто кинула вона. — Він знав. — Дівчина впала на коліна поряд із чоловіком і взялася колисати його заюшену кров’ю голову. — Тату, — промовила вона з мокрими від сліз щоками, — як ти міг?
— Ходімо, — наказала Ніна. — Нам слід вивести дівчат і забиратися звідси.
Ханна витерла очі рукавом.
— Ми не можемо покинути його на смерть.
— Ти на власні очі бачила, у чому він винний.
— У чому винний уряд, — виправила її Ханна. — Мій батько солдат. Ти сама казала, що це країна зробила його таким.
Ніна не знала, хочеться їй сміятися чи кричати. Ярл Брум був командиром дрюскелле, зловісним генієм, що стояв за тортурами незліченних гриш. Він був не просто солдатом. «Збережи трохи милосердя до мого народу».
— Нам час іти, — нагадала Леоні. — Якщо ми негайно не підпалимо перший ґніт, бомби не вибухнуть вчасно. Це якщо вони взагалі вибухнуть.
— Він мій батько, — кинула Ханна, і в її очах засяяла та палка рішучість, яку Ніна так любила. — І я його тут не покину.
Ніна роздратовано змахнула руками.
— Гаразд, допоможіть мені його підняти.
Дівчата потягнули Брумове тіло коридором до палати. Чоловік був кремезний, до того ж Ніна просто заради власного задоволення весь час хотіла кинути його.
— Отже, командир Брум таки не покинув містечка? — зауважив Адрік, опускаючи руку.
У Ніни затріщало у вухах, і в палату знову полилися звуки.
— Гадаю, він хотів попрощатися, — пробурмотіла вона, тягнучи Брума до фургона.
Дівчата дивилися на нього з помірною цікавістю. Заспокійливе, безсумнівно, вже подіяло.
— А як щодо твоєї сестри? — поцікавилася Ханна.
— Її тут немає, — відповіла Зенік. — Мабуть, перевезли кудись.
— Як ти можеш бути в цьому впевнена?
— Ми мусимо йти, — нагадала Ніна. Вона зіскочила з фургона й побігла до палати, щоб підпалити ґноти.
Щойно зайнявся останній ґніт і дівчина збиралася приєднатися до решти у вантажному відсіку, як пролунав чийсь голос:
— Стій!
Ніна обернулася. Палатою в оточені озброєних гвинтівками солдатів мчала Берегиня. Звичайно, Брум був тут не сам.
— Ти! — гаркнула Берегиня, розчервонівшись від люті. — Як ти насмілилася натягнути на себе вбрання Джерельниці? Де ув’язнені? Де командир Брум?
— Зникли, — збрехала Ніна. — Подалися туди, де ви до них не дотягнетесь.
— Схопити її! — наказала Берегиня, та Ніна вже змахнула руками.
— Я б цього не робила, — попередила вона, і солдати знічено завагалися.
Ніна відчула навколо себе холодну течію води з глибокими водовертями — це були могили безіменних і покинутих, похованих без належного прощання, жінок і дівчат, котрих потайки привезли сюди, котрі страждали, померли й залишилися в темряві, де ніхто не міг їх оплакати.
«Ходіть до мене», — наказала Ніна.
— Це просто самотнє дівчисько, — кинула Берегиня. — Що ви за боягузи?
— Не самотнє дівчисько, — заперечила Ніна. Шепотіння всередині неї погучнішало. Фієрданські жінки. Фієрданські дівчата благали справедливості, волаючи в мовчазних глибинах землі. Вона розтулила рота, дозволивши їм озватися.
— Я Петра Тофт, — слова злітали з Ніниних губ, але вона не впізнавала власного голосу. — Ви розрізали мене й витягнули з мого лона дитину. А тоді залишили мене стікати кров’ю, поки я благала про допомогу.
— Я Сів Енґман. Я казала вам, що мала викидні, що не можу виносити дитину, та ви змушували мене вагітніти знову і знову. Я тримала кожного мертвонародженого малюка на руках. Я кожному з них дала ім’я.
— Я Елінор Берґлунд. Я була вашою ученицею, ви мали про мене попіклуватися. Я вам довіряла. Називала вас Берегинею. Я благала про милосердя, коли ви дізналися про мою силу. І померла, благаючи чергової дози.
— Що це таке? — злякалася Берегиня, притиснувши руки до грудей. Вона тремтіла, а очі стали завбільшки з місяць у повні.
Жінка за жінкою, дівчина за дівчиною називали свої імена, а Ніна кликала їх до себе. «Ходіть». Вони підіймалися із землі, борсаючись у глині, і з’являлися на поверхні місивом гнилої плоті та поламаних кісток. Декому доводилося повзти.
Двері до палати розчахнулися, і небіжчиці увірвалися всередину. Мовчазні почвари рухалися з неймовірною швидкістю, хапаючись за гвинтівки солдат попри те, що хлопці намагалися відстрілюватися. Дехто з покійниць був майже цілий. Від інших залишилися хіба вкриті шматтям кістки.
Берегиня позадкувала з перекошеним від жаху обличчям. Перечепившись через власний сарафан, жінка впала на кам’яну підлогу. До неї порачкувало немовля. Попри сині губи й порожні очі, пухкеньке тільце, схоже, досі не постраждало від наркотику.
Покійниці швидко впоралися з вартовими, котрі мовчазними купами лежали й стікали кров’ю. Тепер жінки збиралися взятися за Берегиню. Ніна розвернулася, збираючись іти.
— Не залишай мене, — заблагала жінка, коли дитина вчепилася в її спідниці.
— Я казала, що молитимусь за вас, — кинула Ніна, зачиняючи двері й подумки кидаючи останній наказ своїм солдатам: — «Дайте їй того милосердя, на яке вона заслуговує».
Відтак дівчина повернулася спиною до вересків Берегині.
***
— Рушаймо! — наказала вона, застрибуючи до фургона.
Час для обачних дій уже минув. Вони вихором промчали крізь східні ворота на дорогу. Озирнувшись, Ніна очікувала побачити вартових, що ціляться в них із гвинтівок. Натомість побачила на снігу два закривавлених тіла й відбитки лап, що вели до дерев.
«Трассел». Здоровий глузд запевняв, що не варто думати про такі дурниці, та серце знало правду. Тепер дівчина зрозуміла, чому він ніколи не їв те, що вона залишала йому. Матаясів вовк полюбляв полювати на свою здобич. Вона почула десь на вершечку гори протяжне, сповнене жалоби виття, на яке у долині відгукнувся цілий хор. Невже це були сірі вовки, яких він урятував? Можливо, Трасселові більше не доведеться залишатися самітником. Можливо, він нарешті теж зміг попрощатися зі своїм небіжчиком.
Поки фургон несамовито мчав геть від фабрики, Леоні витріщалася на Ніну. В обіймах дівчина тримала малюка.
— Нагадай мені ніколи тебе не дратувати, Зенік, — сказала вона, перекрикуючи гуркіт коліс.
Ніна стенула плечима.
— Просто не роби цього поблизу кладовищ.
— Що відбувається? — мляво запитала котрась із дівчат.
— Нічого, — заспокоїла її Зенік. — Заплющ очі. Відпочинь. Незабаром ти отримаєш свою дозу.
За мить повітря розірвало калатання дзвонів. Хтось увімкнув на фабриці тривогу. Їм ніяк не вдасться проїхати пропускний пункт, але тепер вони вже не могли зупинитися.
Фургон мчав до підніжжя пагорба. Брум лежав під ковдрою й перекочувався туди-сюди, коли колеса підстрибували на ямах. Ніна потягнулася вперед і смикнула Ханну за куртку, щоб привернути її увагу.
— Пригальмуй! — крикнула вона. — Ми не повинні справляти враження втікачів.
Дівчина натягнула віжки й озирнулася через плече на Ніну.
— Що ти таке? — Голос її злучав на налякано, але розлючено.
— Нічого доброго, — зітхнула Ніна й відкинулася на своєму сидінні. Поясненням та вибаченням доведеться зачекати.
Фургон пригальмував, і дівчина визирнула межи дощок. Вони наближалися до пропускного пункту. Ніна знала, що їм потрібно вигадати вдалу мить, а тепер…
— Стій!
Фургон загальмувала. Крізь дошки Ніна побачила кількох фієрданських солдатів із гвинтівками напоготові. Трохи віддалік позаду них до рибного заводу пагорбом тягнулася вервечка хлопчиків і чоловіків. Вони несли свої клуночки з обідом й безтурботно базікали, майже не звертаючи уваги на вартових чи фургон.
— Ми тут за наказом командира Брума, — хрипко кинула Ханна. — Пропустіть нас!
— Заспокойся або тебе застрелять.
— Ми перевозимо…
— Командир Брум проїхав тут близько години тому й наказав не випускати нікого без його безпосередньої згоди. — Вартовий обернувся до іншого і сказав: — Відправ когось на фабрику, перевірити, що там відбувається.
Він ненадовго зник. За мить двері фургона розчахнулися.
— Джеле Всемогутній, — вигукнув солдат, коли ранкове світло впало на запроторених до візка жінок. — Схопіть погонича! А ув’язнених поверніть нагору.
Дитина в Леоні на руках голосно заплакала.