Король шрамів

19

Зоя

Зоя гадала, що їх відведуть до інших кімнат, які послугують їм спальнями. Та натомість Юріс із Григорієм розійшлися подалі одне від одного, а Єлизавета змахнула рукою — і на підлогу приземлилися стіл і стільці. За мить навколо них виросли нові стіни. Пісок мертвотного кольору висохлої на сонці кістки вихорився й здиблювався, складаючись у дверні проходи навколо центрального приміщення.

Дівчина не знала, скільки ще зможе витримати. Здавалося, наче цілий світ розпався на шматки.

— Шкода, що ми не можемо запропонувати вам зручнішого житла, — озвалася Єлизавета. — Зручностей тут небагато. Проте відпочиньте, якщо вдасться.

Зоїна кімната скидалася на будуар старовинного замку: загострені вікна, важкі стільці зі шкіряними спинками перед велетенським каміном, просторе ліжко з оксамитовим пологом. Проте шибок у вікнах не було. Не було ні шкіри, ні оксамиту. Кожен предмет утворився з того дрібного піску, всі поверхні навколо мали однаковий відтінок — викинутого на берег дерева. Вогонь у каміні миготів синім, наче полум’я кошлатого дракона. Це була примарна кімната. Зоїна долоня потягнулася до зап’ястка другої руки. Їй необхідно було поговорити з Ніколаї.

Дівчина відчинила двері, хай як непросто було вважати дверима те, чого щойно навіть не існувало. Ніколаї стояв в арці точнісінько такої, як у неї, кімнати.

— Усе це скидається на ескіз якогось шикарного житла, — зауважив він, повільно обертаючись, щоб краще роздивитися своє нове помешкання. Торкнувся рукою камінної полиці з сірого піску. — Деталі розкішні, проте немає нічого, що змусило б тебе захотіти тут залишитися.

— Це помилка, — озвалася Зоя. Голова боліла. Серце боліло. Їй доводилося силоміць утримувати пальці на місці, щоб вони не тягнулися повсякчас до зап’ястка. На кону стояло дещо вагоміше за її втрату. І так було завжди.

— Де Юрій? — поцікавився король.

— Напевно, уже десь укляк. Ніколаї, ми точно готові пристати на цю угоду?

— Ми приїхали сюди в пошуках зцілення, і нам його пропонують.

— Ти можеш померти.

— А нам уже давно хотілося ризикнути. Здається, ти допіру пропонувала вистрілити мені в голову.

— До вечірки в Ос Альті залишилося менше ніж три тижні, — запротестувала дівчина.

— Отже, за цей час мені доведеться приборкати чудовисько.

— Ти бачив, на що вони здатні. А що, як ми зруйнуємо кордони Неморя й випустимо їх простісінько в Равку? Невже тобі хочеться так ризикувати?

Ніколаї скуйовдив рукою волосся.

— Не знаю.

— Однак ти погодився на запрошення першої-ліпшої, як хлопчик на сільських танцях.

— Погодився. — У його голосі не було найменшої нотки жалю.

— Ми не можемо їм довіряти. Ми навіть точно не знаємо, хто вони такі.

— Я розумію. Так само, як ти розумієш, що нам доведеться пристати на цей вибір. То чому ж ти йому противишся, Зоє?

Назяленскі нахилилася до вікна й визирнула в навколишню порожнечу. Невже Святі сотнями років розглядали цей голий краєвид?

— Якщо це Святі, — завагалася вона, — то кому ж ми весь час молилися?

— А ти молишся? — Ніколаї не вдалося приховати подиву.

— Молилася. В юності. Але вони так і не відповіли.

— Ми знайдемо тобі інший.

— Інший?.. — Зоя не відразу зрозуміла, що саме він має на увазі. Вона мимохіть знову поклала руку на місце, де раніше був підсилювач. Довелося змусити себе відпустити зап’ясток. — Ти не можеш просто дати мені інший, — кинула вона, мало не закипаючи від гніву. «Добре». Краще гніватися, ніж жаліти себе. — Це так не працює. Я вперше наділа той браслет, ті кістки, коли мені було тринадцять.

— Зоє, я не вірю в дива. Не знаю, хто насправді ці Святі. Єдине, що мені відомо, — вони наша остання надія.

Дівчина міцно заплющила очі. Єлизавета може скільки заманеться бути ґречною, та це не змінювало того факту, що їх викрали.

— Тут ми бранці, Ніколаї. І не знаємо, чого їм від нас заманеться.

— Найперше доведеться забути про вашу гордість.

Зоя з Ніколаї від несподіванки підскочили. На порозі стояв Юріс. Він прибрав людської подоби, та скидалося, наче над ним майорить силует дракона.

— Ходімо, Зоє Назяленскі, маленька грозовице. Уже час.

— Для чого? — кинула дівчина, відчуваючи, як усередині розпалюється лють, така знайома і бажана, значно краща за журбу.

— Для першого уроку, — пояснив чоловік. — Молодий король не єдиний, кому слід дечого навчитися.

***

Зої не хотілося йти за драконом, але вона змусила себе рушити за ним звивистими коридорами цієї божевільні. Переконувала себе, що так їй удасться більше дізнатися про обряд, який доведеться пройти Ніколаї, й визначити справжні наміри Святих. Гучний внутрішній голос запевняв, що, познайомившись з Юрісом краще, вона зможе знайти спосіб помститися йому за те, чого він її позбавив. Під шкірою на голому зап’ястку щось неприємно пульсувало. Це місце здавалося оголеним, вразливим і якимось украй неправильним.

Та хай як їй кортіло зосередитися на думках про помсту, шлях, яким вони йшли, вимагав її цілковитої уваги. Палац був велетенський і, попри те що окремі кімнати, схоже, чимось відрізнялися, більшість коридорів, сходів і переходів були зведені з того самого блискучого безбарвного піску. Хай би де ти опинився всередині цієї велетенської споруди, перед очима завжди розгортався однаковий краєвид: простора сіра пустеля.

— Я відчуваю твою злість, обурена відьмочко, — озвався Юріс. — Від неї аж повітря тріщить.

— Це слово мене ображає, — відповіла його спині дівчина, заспокоюючись фантазіями про те, як зіштовхне мудрагеля з високих сходів.

— Я можу називати тебе так, як мені заманеться. У мої часи відьмою чоловіки називали жінок, від яких слід було триматися подалі. Гадаю, це чудово тебе описує.

— Тоді тобі, напевно, слід дослухатися до власної поради й уникати мене.

— Не думаю, — заперечив Юріс. — Мені залишилася одна втіха — загравати з небезпекою, а у Зморшці це рідко вдається.

Цікаво, якщо вона його штовхне, він хоча б заточиться, чи просто розправить крила і плавно полетить до підніжжя сходів?

— До речі, скільки тобі років?

— Я вже давно збився з рахунку.

На вигляд Юрісу було років сорок. Кремезний, як Толя, може, навіть вищий, і Зоя підозрювала, що з палашем у руці він мав загрозливий вигляд. На виголеному черепі вона бачила поодиноку луску, наче риси дракона прижилися в людському тілі.

Допитливість зрештою перемогла.

— Людська подоба тобі більше до смаку?

— У мене немає таких уподобань. Я завжди водночас залишаюся людиною і драконом. Коли хочеться читати, сперечатися чи пити вино, я прибираю людської подоби. А коли кортить політати, звільнившись від людських марнот, стаю драконом.

— А коли б’єшся?

Юріс озирнувся через плече, і в його очах змигнули сріблясті іскорки; чоловік усміхнувся, зіниці розширилися, а зуби здалися трошки задовгими й хижими, як на людські щелепи.

— Я переможу тебе в будь-якій подобі.

— Сумніваюся, — кинула дівчина значно впевненіше, ніж почувалася. Якби в неї досі був підсилювач, вона не завагалася б ані на мить.

— Не забувай, що в першому житті я був воїном.

Зоя байдуже вигнула брову.

— Сан-Юріс, котрий переміг дракона, насправді був гришею і зробив собі з нього підсилювач? — Вона чудово знала цю історію; кожна равканська дитина її знала: воїн мусив перемогти потвору й бився з нею тричі, перш ніж остаточно поборов. Утім, тепер дівчина замислилася, скільки в цій легенді було вигадки, а скільки правди.

Юріс насупився, але не припинив спускатися сходами.

— Підсилювач. Щось на кшталт того жалюгідного брязкальця, за яке ти так розпачливо чіплялася? Перемігши дракона, я прибрав його подоби, а він своєю чергою став мною. Ми стали єдиним цілим. У давні часи все було так. А ви тепер удаєтеся до якоїсь чортівні, найслабшої з форм створення в серці світу.

«У давні часи». То невже історії про Спалений Терен розповідали правду? Невже ті монахи були не звичайними людьми, а гришами, що обернулися на тварин, аби дати гідну відсіч ворогам Равки? Невже теоретики Гриші й теологи все неправильно трактували? Цього Зоя не знала. Її втомлений понівечений мозок не міг цього осягнути.

Вони увійшли до велетенської кімнати, що водночас скидалася на печеру й величну залу древнього замку, облицьовану чорним каменем. На одній із високих стін над каміном, у якому Зоя могла б поміститися не пригинаючись, висів герб. На ньому було зображено три шестикутні зірки, такими символами зазвичай користувалися каельські роди, однак Назяленскі не зналася на геральдиці так ґрунтовно, щоб зрозуміти, яке прізвище Юріс колись мав. Однієї стіни взагалі не було, замість неї виднілися безкраї мертві піски. Зазубрений виступ угорі лише посилив Зоїне враження, наче вона дивиться на світ із печери. Або з пащі тварюки, до чийого черева вона помилково потрапила.

— Чого ти від мене хочеш? — поцікавилася дівчина.

— Коли я піду в засвіти, моя магія залишиться зі мною, а от мої знання — ні. Тож ти станеш їхнім носієм.

— Оце так честь, — без ентузіазму озвалася Зоя.

— Усі ці складені гришами правила, за якими ви живете, кольори, які ви носите… Вважаєте, наче тренуєтеся, щоб стати сильнішими, та насправді ви тренуєтеся, щоб обмежити свою могутність.

Зоя похитала головою. Спершу ця ящірка-переросток украла в неї підсилювач, за який вона заплатила власною кров’ю, а тепер насміхається з тренувань, яким вона присвятила своє життя. Дівчина серйозно ставилася до навчання в Маленькому Палаці, до теорії, яку читала в бібліотеці, до бойових стійок і технік, яких навчилася в хатині Баґхри біля озера. Дехто з Етерців мав більше хисту від природи, та ніхто не працював так затято, як вона.

— Кажи що хочеш, але я знаю, що завдяки тренуванням я стала найкращою Верескункою.

— Так, та чи стала ти найкращою гришею?

— А хіба я щойно не це сказала?

— Аж ніяк. Але я теж спочатку був таким дрімучим, як ти, і… так само, як ти, не мав нічого, крім неприрученого вітру на пучках.

— Ти був Верескуном? — здивовано перепитала Зоя.

— Байдуже, ким я був.

— Але ти міг заклинати? — не вгавала дівчина.

— Міг. І заклинав. Це було додатковою зброєю в моєму арсеналі. Мене називали загарбником, варваром, розкрадачем храмів. А я намагався бути хорошою людиною. Принаймні так мені це запам’яталося.

Як чоловіки люблять похизуватися своїми діяннями!

— Не всі ми так поважаємо шляхетність, як твій король.

Зоя обійшла кімнату по периметру. Дивитися там не надто було на що. Окрім колекції зброї на стіні, суцільний чорний камінь — полиця велетенського каміна, у якому підстрибувало й танцювало синє полум’я, прикраси на ній, герб на стіні.

— Якщо сподіваєшся, що я лаятиму Ніколаї за його доброту, доведеться трохи почекати.

— А якщо я скажу тобі, що Равці потрібен безжальніший правитель?

— Я відповім, що це звучить схоже на відмовки безжального чоловіка.

— Та хіба хтось казав щось про чоловіків?

Ця потвора затіяла з нею гру?

— Хочеш, щоб я скинула свого короля з трону? Помиляєшся щодо моїх амбіцій.

Юріс гуркотливо розреготався.

— Я ніколи не помиляюсь. Невже ти справді віриш, що служба — призначення всього твого життя? І не кажи мені, наче не розмірковувала, як це — бути королевою.

Зоя взяла з камінної полиці крихітного скляного коника, одного зі стоголового стада, що вишикувалося на камені. Оце так Юріс марнує свою вічність? Виготовляє за допомогою вогню сувеніри на згадку про інше життя?

— Так, наче королева не служить комусь усе життя. Я служу Гриші. Служу Равці.

— Р-р-равці, — протягнув чоловік. — Ти служиш нації примар. Усім тим, чиїх сподівань не виправдала. І всім тим, чиїх сподівань не виправдаєш, поки не станеш тією, ким тобі судилося бути.

«Усім тим, чиїх сподівань не виправдала». Та що він узагалі знає? Зоя відклала коника й потерла руки. Їй не подобалися драконові розмови. Його слова калатали у неї всередині, змушуючи думати про падіння каменю, порожню криницю, безмежну прірву. «Не озирайся назад, — якось застерегла її Ліліяна. — Не озирайся на мене». Тоді Зоя не послухалася, але згодом навчилася пам’ятати про ці слова.

— Закінчуй свої балачки, старий, або відпусти мене на пошуки склянки вина й можливості трохи покуняти.

— Вина ти тут не знайдеш, відьмочко. І покуняти теж не вийде. Від забуття не перепочити.

Дівчина відмахнулася від нього.

— Тоді відпусти мене на пошуки цікавішого товариства.

Юріс стенув плечима.

— А мені більше нічого додати. Ненажерлива тварюка вдерлася на нашу землю, спалюючи все на своєму шляху і знищуючи кожного, хто наважиться протистояти їй.

Зоя ледаче торкнулася пальцем яблука булави, що висіла на стіні. Мабуть, Юріс мав усю свою зброю при собі, коли їх захопили в Зморшці.

— Я завжди вважала, що дракон — це просто метафора.

Чоловік прибрав мало не обуреного вигляду.

— Метафора чого?

— Язичницьких вірувань, чужоземних загарбників, небезпек сучасного світу.

— Іноді дракон — це просто дракон, Зоє Назяленскі, і можу запевнити, що жодна метафора не вбивала стількох людей.

— Це ти просто ніколи не чув, як Толя читає вірші. Отже, видатний воїн вирушив до драконового лігва, щоб побороти його?

— Ось так просто. Уявляєш, як я боявся?

— Уявляю приблизно. — Зоя ніколи не забуде, як уперше побачила Юріса з розправленими крильми, та їй кортіло дізнатися, як перемогти тварюку.

— І що ти зробив?

— Те, що роблять усі налякані чоловіки. Уночі напередодні протистояння з драконом я впав на коліна й молився.

— А кому моляться Святі?

— Я ніколи не називав себе Святим, Зоє. Мене так назвав охоплений розпачем світ. Тієї ночі я був просто наляканим чоловіком, чи радше хлопчиком, мені допіру виповнилося вісімнадцять. Я молився богові небес, котрий охороняв мою родину, богові бурі, котрий поливав зливами поля й годувався недбалими моряками. Можливо, цей бог досі мене боронить. Єдине, що мені відомо, — хтось відповів на мої молитви. Коли я зустрівся віч-на-віч із драконом і той дихнув вогнем, раптом здійнявся вітер і взявся виконувати мої накази. Мені вдалося перекрити тварюці повітря; ти намагалася те саме зробити зі мною. Ми двічі сходилися й двічі розходилися, щоб зализати рани. Але під час третього бою я завдав йому смертельного удару.

— Юріс-тріумфатор. — Зоя не збиралася тішити чоловіка, даючи зрозуміти, що він справив на неї враження.

Проте він здивував її:

— Напевно, я мав би почуватися тріумфатором. Я й сам так думав. Але, перемігши дракона, не відчув нічого, крім жалю.

— Чому? — не зрозуміла дівчина, хоча теж жаліла дракона з легенди про Юріса, тварину, яка не змогла приборкати власної природи.

Юріс обіперся кремезним тулубом на базальтову стіну.

— Цей дракон став першим справжнім викликом для воїна, яким я був. Єдиним створінням, що стало мені гідним супротивником на полі бою. Я не міг не поважати його. Коли він устромляв у мене зуби, то відчував це не гірше за мене самого. Ми з драконом були однакові, пов’язані з серцем створення, народжені стихією й не схожі ні на кого іншого.

— Яке їхало, таке й здибало, — тихенько озвалася Зоя. Їй знайоме було це відчуття спорідненості, шаленства. Досить їй було заплющити очі, як вона відчула б на щоках іній, побачила б кров на снігу. — Та врешті-решт ти його вбив.

— Того дня ми обидва померли, Зоє. Я зберіг його спогади, а він — мої. Ми разом прожили тисячі життів. Так само були з Григорієм і велетенським ведмедем, із Єлизаветою та її бджолами. Невже ти ніколи не зупинялася, щоб поміркувати, чому деякі гриші самі є підсилювачами?

Направду Зоя цього ніколи не робила. Гриші-підсилювачі народжувалися рідко й зазвичай служили Екзаменаторами, перевіряючи за допомогою своїх умінь наявність у дітей гришинської сили. Дарклінґ теж був підсилювачем, як і його матір. Одна з теорій переконувала, що саме через це йому вдалося досягти такої могутності.

— Ні, — зізналася вона.

— Вони пов’язані зі створенням у серці світу. У стародавні часи, коли ще навіть слова «Гриша» ніхто не знав, межа між нами й іншими створіннями була тоншою. Ми не лише вживалися в шкуру тварин, але й віддавали їм навзаєм частину себе. Але склалося так, що гриші взялися вбивати, щоб заявити про власні права на створення, нічого натомість не віддаючи. Ось така жалюгідна історія походження підсилювачів.

— То мені слід соромитися того, що я володіла підсилювачем? — перепитала Зоя. Він не мав права засуджувати її. Скільки разів Зоя плакала? Скільки марних молитов промовила, не в змозі відігнати дурнуватої затятої віри, що хтось їй відповість? Легко розмірковувати про всесвіт, заховавшись у безпечному закапелку, подалі від людських дріб’язкових і грубих учинків. — Мабуть, ти вже й не пам’ятаєш, що таке — бути безсилим. А я пам’ятаю.

— Може, і так, — погодився Юріс. — Але ти досі плачеш за своїм тигром.

Зоя заклякла. Він не міг цього знати. Ніхто не знав, що вона зробила тієї ночі, що їй довелося побачити.

— Ти про що?

— Коли ти пов’язаний з речами, твоєму знанню немає меж. Тієї миті, коли браслет упав із твого зап’ястка, я все побачив. Юну Зою, котра героїчно стікає кров’ю на снігу. Зою із загубленого містечка. Зою із садка. Тоді тобі не вдалося нікого захистити, і тепер не вдасться ні тобі, ні твоєму чудовиську-королю.

«Не озирайся на мене». Криниця у неї всередині була бездонна. Зоя кинула в неї камінь і падала разом із ним, не в змозі зупинитися. Їй необхідно було забратися подалі з цієї кімнати, подалі від Юріса.

— Ми закінчили?

— Ми ще й не починали. Скажи-но мені, громовице, чи відчула ти, убивши тигра, як його дух вселився в тебе, як він прибрав подобу твоєї люті?

Зої не хотілося говорити про ту ніч. Дракон знав те, чого не міг знати. Вона змусила себе засміятися.

— Хочеш сказати, що я могла стати тигром?

— Можливо. Але ти слабка, тож важко сказати напевно.

Дівчина криво посміхнулася. Вона стримувалася, попри те що всередині закипала від люті.

— Намагаєшся роздратувати мене? Стариганевої зневаги для цього замало.

— У бою ти була сміливою, винахідливою, рішучою. Та однаково програла. І програватимеш надалі, якщо не відчиниш двері.

Чоловік раптово обернувся й кинувся до неї; тіло його розрослося, затуляючи світло розправленими крильми. Міцні щелепи розімкнулися, і з нутра вихопився вогонь.

Зоя скинула руки над головою й зіщулилася.

Полум’я раптом згасло, і Юріс закляк перед дівчиною в людській подобі, розглядаючи її.

— Невже я обрав слабачку? — з огидою кинув він.

Тепер настала Зоїна черга всміхатися.

— Або просто дівчину, котра знає, як удати із себе слабачку.

Вона випросталася й простягла руки вперед. Буря рвонула до Юріса, буревій і гнів збили його з ніг, кинули на підлогу, протягнули гладенькою кам’яною долівкою й викинули з печери. «Слабкий удар». Це була лише частина сили, якою вона володіла з підсилювачем. Утім, чоловік перекотився через край і зник, а подив на його обличчі став бальзамом для Зоїної душі.

За мить дракон здійнявся вгору, розправивши велетенські крила.

— Невже разом із дурнуватим брязкальцем я зламав твою волю?

Зламав? Без підсилювача заклинання сили було схоже на ситуацію, коли тягнешся до чогось, хибно оцінивши відстань, і відчуваєш, як пальці хапають лише порожнечу. Зоя завжди була могутньою, та справжню силу, віддавши життя, їй подарував тигр.

А тепер сила зникла. Що вона таке — хто вона така без своєї сили? Якщо їм колись удасться вирватися з цього місця, як вона зможе повернутися до своїх обов’язків?

— Обирай зброю, — запропонував Юріс.

— Я занадто втомлена для цього.

— Дай мені відсіч як слід — і можеш ховатися, де тобі заманеться. Обирай зброю.

— Я сама зброя. — Принаймні була. — Мені не потрібен дрючок або лезо.

— Чудово, — погодився чоловік, поступово прибираючи людської подоби. — Тоді я оберу її замість тебе. — Він схопив зі стіни меч і кинув Зої.

Дівчина незграбно впіймала його двома руками. Меч був для неї заважкий. Та часу на роздуми не було. Юріс уже стрибнув до неї з важким палашем у руках.

— Який у цьому сенс? — поцікавилася Зоя, коли чоловік ударив по її мечу з такою силою, що той завібрував у руках. — Я ніколи не мала хисту до фехтування.

— Ти ціле життя витратила, обираючи собі шляхи, де напевно змогла б стати найкращою. І це зробило тебе ледачою.

Зоя скривилася й відбила удар, намагаючись пригадати давно забуті заняття з Боткіном Юл-Ерденом. Вони тренувалися з ножами та рапірами й навіть стріляли з пістолів по мішенях. Зоя насолоджувалася заняттями, особливо рукопашним боєм, але відтоді нагода попрактикуватися випадала нечасто. Який сенс користуватися кулаками, якщо можна опанувати бурю?

— Непогано, — похвалив Юріс, коли їй удалося відхилитися від одного з ударів навідліг. — Тобі стало занадто легко користуватися власною силою. Коли отак б’єшся, слід цілковито зосередитися на виживанні й забути про решту. Не можна перейматися тим, що було чи буде, тим, що вже втрачено чи, можливо, вдасться здобути. Існує лише поточна мить.

— І яку перевагу це дасть? — поцікавилася Зоя. — Хіба не краще було б передбачити, що буде далі?

— Коли твій мозок звільняється, відчиняються двері.

— Які ще двері?

— Двері до створення в серці світу.

Зоя зробила випад праворуч і наблизилася до Юріса впритул, позбавляючи його переваги бити на відстані.

— Саме це я й роблю, коли заклинаю, — нагадала вона; на чолі виступили перші крапельки поту. — Усі гриші роблять це, користуючись своєю силою.

— Справді? — перепитав чоловік, знову опускаючи меч. Від дзвону зброї загуло у вухах. — Буря досі вирує навколо тебе, ти водночас радієш їй і захищаєшся від неї. Вона завиває під дверима. Калатає у вікна. Хоче, щоб її пустили всередину.

— Це не має жодного сенсу.

— Пусти буревій усередину, Зоє. Не заклинай. Не тягнися до нього. Нехай він прийде до тебе. Нехай керує твоїми рухами. Дай мені гідну відсіч.

Зоя рохнула, коли чоловіків меч ударив її власний. Вона вже захекалась, руки боліли від важкої зброї.

— Я не зможу перемогти тебе, не використовуючи своєї сили.

— Ти не використовуєш її. Ти і є ця сила. Буря живе у твоїх кістках.

— Припини. Городити. Дурниці, — гримнула дівчина.

Так було нечесно. Юріс змушував її грати у гру, в якій вона не могла перемогти. А Зоя перемагала завжди. От і добре. Якщо йому так кортить, щоб вона билася не заклинаючи, вона це зробить і однаково його перевершить. І тоді він від сорому не знатиме, де ховати свою велику потворну голову. Дівчина кинулася на суперника, піддавшись завзяттю від бою, виклику, який їй кинули, та забувши про біль, який протинав руки щоразу, коли схрещувалися мечі. Вона була нижча й легша, тож доводилося міцно впиратися п’ятами і триматися ближче до чоловіка. Лезо його палаша засичало, розітнувши плоть на її руці, і дівчина відчула, як вогнем зайнявся біль. Зоя знала, що потекла кров, та це її не займало. Їй хотілося одного: аби Юрісова кров теж пролилася.

Випад. Захист. Наступ. Опір. Опір. Опір. Серце гупало у вухах. У жилах шаленів вітер. Зоя відчувала, що її тіло рухається швидше, ніж вона віддає йому накази, навколо і всередині засвистів вітер. Кров заряджалася від блискавок. Дівчина щосили вдарила мечем і відчула всередині силу невпинного урагану, що вириває дерева з корінням. Юрісів палаш розколовся.

— Ось вона, — сказав він, розпливаючись у драконячому вишкірі.

Зоя зупинилася, затремтівши й широко розплющивши очі. Відчула, як сила подвоїлася, потроїлася, у тілі завирував справжній смерч. Це було неймовірно, та вона не могла заперечити своїх відчуттів… і того, що зробила. Доказом був поламаний меч під ногами. «Буря живе у твоїх кістках».

— Бачу, я нарешті заволодів твоєю увагою, — зрадів дракон.

Зоя підвела на нього погляд. Він позбавив її підсилювача, зламав щось у неї всередині. Вона ще помститься йому за це… а він власноруч навчить її, як це зробити.

— Ще щось? — поцікавилася дівчина.

— Ще багато чого, — відповів Юріс.

Зоя миттю стала в бойову стійку і змахнула клинком, що здавався в руках легким як пір’їнка.

— Тоді тобі варто знайти собі інший меч.