Король шрамів

36

Ніколаї

Терновий ліс стікав кров’ю. Живиця, що текла його стовбурами, була не золотою, а червоною, наче дерева померли разом з Єлизаветою. Гілля повсихало, гублячи шипи. Ніколаї вирвався з лісового полону, і кров з його ніг і рук закрапала на пісок. У грудях щось пульсувало, однак єдиною згадкою про те, що хлопець щойно простромив собі вістрям серце, був шрам у формі зірки. Ще один у його колекції.

Хлопець бачив, як розсипається вдалині Палац, а вежі падають на пісок. «Що ж залишиться?» — замислився він. І як вони з Зоєю збираються звідси вибиратися?

Ніколаї наштовхнувся на її тіло. Дівчина розпростерлася на купі сухого тернового гілля і червоного трояндового цвіту. Перед нею серед віття височіла темна купка мертвих бджіл. Санта-Єлизавета. За кілька кроків ізвідти хлопець побачив курган із людських і ведмежих кісток, зотлілих майже до попелу. Невже весь цей світ обернеться на порохи?

Король уклякнув біля Зої й перевірив її пульс. Рівномірний. Хлопець здивувався, побачивши на зап’ястках два браслети з луски.

— Зоє, — гукнув він, легенько її потрусивши. — Командир Назяленскі.

Вії затріпотіли, і дівчина подивилася на нього. Ніколаї позадкував. На мить йому здалося, наче… Ні, це неможливо.

Зоя дивилася на нього яскраво-синіми очима.

— З тобою все гаразд? — запитав хлопець.

— Нормально, — озвалася вона.

— Упевнена?

— Хто з нас уб’є ченця?

— І справді нормально.

Ніколаї допоміг дівчині звестися на ноги, і вони підійшли до місця, де з піску стирчала Юрієва голова. Негідник зомлів. З носа в нього сочилася кров.

Ніколаї зітхнув.

— Мені не подобається це казати, але нам доведеться залишити його серед живих. Мені потрібно зібрати якомога більше інформації про культ Беззоряного і те, як Святим удалося нас сюди затягнути. Думаю, це Єлизавета відімкнула мої кайдани тієї ночі, коли я вирвався з Палацу.

— Як їй це вдалося?

— Вона казала, що їхня сила може існувати за межами Зморшки, там, де панує найщиріша віра. Тієї ночі в Палаці був Юрій. Можливо, Єлизавета скористалася ним, щоб непомітно для охорони наслати на мене свої лози чи комах.

Зоя пхикнула.

— Це ти запросив його до Палацу.

— Дозволяю тобі запросити гостя на наступну вечерю. Мені потрібні відповіді, тому чернець житиме. Поки що.

— Ну, може, хоч трошки його покатуємо? Або ти дозволиш мені кóпати його в голову впродовж наступної години?

— Я б залюбки, однак не дуже добре почуваюся й не хотів би помирати в цьому лахмітті. Нам слід спробувати знайти вихід.

Зоя роздмухала дюни навколо ченця, і вони поклали його горілиць. Зв’язали руки, відірвавши від її кефти смужки тканини, і про всяк випадок запхали до рота кляп.

— Ніколаї, — озвалася дівчина, поклавши долоню королю на руку і водночас закликаючи повітряну подушку, щоб перенести Юрія, — це принаймні спрацювало? Ти звільнився?

Хлопець підморгнув їй.

— І залишуся таким назавжди.

Йому забракло сміливості розповісти, що він відчуває, як десь усередині слабеньке чудовисько зализує рани й чекає нової нагоди знову прокинутися.

***

Хай би яка сила утримувала їх у тенетах вічних сутінків, вона померла разом зі Святими. Ніколаї з Зоєю вже йшли близько години, коли помітили перше мерехтіння зірок.

Попри рани й утому, вони рухалися далі, поки не побачили вдалині вогні, а згодом мертві сірі піски Зморшки змінилися м’якими луками. Ніколаї понад усе хотів скористатися гостинністю якогось фермера, та зробити цього вони не могли, остерігаючись, що їх упізнають. На ніч хлопець із дівчиною влаштувалися в старій повітці з реманентом. Там було волого й незручно, але зупинитися на відпочинок більше було ніде, крім як під гіллям сливового саду, а Ніколаї більше не бажав наближатися до дерев.

Так приємно було заплющити очі й відчути, як сон огортає тебе! Король більше ніколи не сприйматиме його як належне.

Ще й не зазоріло, коли Зоя вирушила до Крибірська й повернулася швидше, ніж очікувала, з кіньми, цілою купою дорожнього одягу й молодим Цілителем-гришею, якому наказала попіклуватися про рани Ніколаї.

— Перепрошую, ваша величносте, — пролопотів хлопчина, запечатуючи стигми на королівських долонях. — Тут, схоже, залишиться шрам. Я лише вчуся.

— Хоч схожий на шрами шахраїв?

— Ну… він буде глибокий.

— Те, що треба.

Коли хлопчина впорався, Зоя відіслала його геть.

— Хоч словом комусь прохопишся, і я вважатиму це державною зрадою. — Вона уп’ялася в нещасного поглядом і пояснила: — За таке карають повішанням.

Задкуючи, хлопець перечепився через поріг.

— Так, командире. Авжеж, командире.

Зоя насупилася й похитала головою.

— Присягаюся, випускники дедалі слабшають. Варто мені було краєм ока на нього подивитися, і можна вже посилати за нюхальною сіллю.

Ніколаї не відповів. Цього разу він не помилився. Коли Зоя глипнула на хлопця, її очі сяйнули сріблом, а зіниці перетворилася на щілини. Якусь мить на нього дивилися очі дракона. На що Зої довелося піти, щоби звільнити його і звільнитися самій? Цьому запитанню доведеться зачекати, поки вони без пригод повернуться до Палацу.

Решту дня вони, забувши про втому, гнали коней уперед. Ніколаї час від часу відчував, як у грудях щось смикалося, наче шип нікуди не подівся. Зв’язаний Юрій мовчки сидів і тремтів, напнувши каптур аж на очі.

Незабаром вони довідалися, що відлуння подій у Неморі прокотилося всією Равкою, а може, й за її межі. Від Уленська на півночі до Двох Стовпів на півдні повідомляли про землетруси. Ніколаї знав, що на них чекають ще й інші наслідки. Загинули троє наймогутніших гришників у світі, а обряд точно пішов не так, як планувалося.

На під’їзді до Ос Альти Зоя зв’язала королю руки і прив’язала мотузки до віжок, якими поганяла коней, а потім так само вчинила з Юрієм, щоб вони скидалися на двох полонених; дівчина проїхала нижнім містом, перетнула широкий канал і виїхала на просторі бульвари, що вели вгору пагорбом до золотих воріт Палацу. Траурних хоругв і приспущених стягів ніде не було. Ніхто не влаштовував безладу на вулицях. Або популярність Ніколаї виявилася не такою всеохопною, як вони вважали, або Жені з Давідом якимось чином удалося зберегти його відсутність у таємниці.

Ніколаї розривався між радісними передчуттями та страхом. Коли Зоя подалася до Крибірська, він дістав із чернечого рота кляп і швидко зрозумів, що найгірше ще чекало попереду.

«Відчини двері». Він зробив це, і крізь них увійшло щось жахливе.

Проте, щойно Ніколаї побачив на воротах подвійного орла в короні й позолочені дахи Ґранд-Палацу вдалині, серце радісно зайшлося у грудях. Він удома. Він вижив, і навіть якщо йому не вдалося зцілитися, вони з Зоєю та рештою знайдуть якийсь спосіб жити далі. Демон усередині добре його знав, але й король чудово вивчив свого демона.

Зоя під’їхала до одного з вартових на посту, відкинула каптур і наказала:

— Відчиняй своєму командирові.

Вартові негайно виструнчилися.

— Моя соверенна.

— Я стомилася і везу полонених, яких хочу представити Тріумвірату.

— У них є документи?

— Під мою відповідальність. Та, якщо через вас мені доведеться відкласти зустріч із гарячою ванною, я буду відповідальна ще й за вашу повільну смерть.

Один із вартових закашлявся і вклонився.

— Ласкаво просимо додому, командире.

Ворота розчахнулися.

***

Вочевидь, у Палаці влаштували якусь грандіозну вечірку. Доріжки освітлювали ліхтарі, а з мерехтливих вікон будівлі долинала музика.

— Невже їм таки вдалося все це влаштувати? — недовірливо озвалася Зоя.

— Як можна влаштувати бал на честь відсутнього короля? — здивувався Ніколаї. Вони ж не могли перекроїти когось і видати за нього? Чи могли? Часу на підготовку було небагато, особливо для такої відповідальної події.

— Вони, напевно, просто перевдягнули опудало й напнули йому на голову твою корону, — припустила дівчина.

— Відтепер так і робитиму на нарадчих зустрічах.

Передбачити, що саме чекає на них усередині, було неможливо, тож вони перевірили чернечі мотузки і про всяк випадок дали йому крапельку Жениного снодійного. Потім уклали хлопця за живоплотом і домовилися розділитися для пошуків когось із членів Тріумвірату чи того, з ким удасться спокійно поговорити.

Ніколаї, тримаючись у затінку, йшов уздовж південного крила Палацу, а зсередини до нього линула святкова музика. В оранжереї король помітив якийсь рух. Парочка на таємному побаченні? Він їм не заважатиме. Король поспіхом рушив далі вздовж скляної стіни, прикрашеної мініатюрними помаранчевими деревцями, і вже збирався повернути за ріг, як побачив… себе.

Хлопця накрило хвилею паніки, у голові галопом загасали приголомшені думки. А що, як він більше не був Ніколаї? Що, як він просто залишився чудовиськом? Може, він досі не може вибратися із сутінок Зморшки, а все це йому лише сниться? Ніколаї подивився на долоні: вони вкриті шрамами, але людські. «Я Ніколаї Ланцов. Я тут. Я вдома».

Він знову глипнув у вікно. Його двійник стояв в оранжереї серед фруктових дерев і фонтанів, на блакитній стрічці на грудях виблискували медалі. Саме тому в містах і селах ніхто не панікував і не розвішував поминальних стягів. Вони скористалися його планом. Женя перекроїла якогось телепня, доручивши йому зіграти роль короля.

Це водночас захопило й образило хлопця. Подумати тільки, хтось так легко зміг посісти його місце!.. І не такого благородного правителя це образило б. Та Ніколаї не міг відігнати думки про нові можливості, які відкривалися перед ним. Актор міг замінити його на вечерях на державному рівні, відкритті сиротинців і нудних концертах. А він сам зміг би опинитися у двох місцях одночасно. Але чому його новий брат-близнюк покинув гостей?

Відповідь саме з’явилася в елегантній зеленій сукні зі смарагдами — дівчина. Дуже гарненька дівчина у, схоже, дуже коштовних прикрасах. Невже це принцеса Егрі Кір-Табан? Фрейлін ніде не було видно.

Його двійник метушливо тинявся туди-сюди і щось швидко розповідав. Ніколаї не чув його слів, але, на хлопців неабиякий переляк, скидалося все на зізнання в коханні. У що цей ошуканець його втягує? І як Женя з Давідом на таке погодилися? Це була вдала мить, щоб вчасно урвати хлопця, та хіба ж Ніколаї міг зробити це, не розібравшись ретельно в усьому?

«Можливо, я помиляюся і вони розмовляють про державні справи?» — з надією подумав він.

Саме тієї миті парочка кинулася назустріч одне одному. Вдаваний равканський король обійняв принцесу. Дівчина підвела до нього обличчя, примруживши очі й розтуливши вуста. І тоді Ніколаї помітив ніж у її руках.