Король шрамів

20

Ніна

Адрік просто оскаженів — він досі був похмурий, але тепер ще й роздратувався. Здавалося, наче на тебе кричить вологий рушник.

— Про що ти думала? — забаглося дізнатися йому наступного ранку.

Вони прямували до південної частини міста, везучи Леоні на санях, буцімто збираючись поторгуватися з тутешніми мисливцями й любителями розставляти капкани. Однак дорогою зазирнули до старої дубильні, щоб Адрік зміг наодинці пояснити Ніні, до якої катастрофи могла би призвести її поведінка.

— Я віддав тобі чіткі накази. Ти обіцяла ні в що не вплутуватися, тим паче самотою. А що, якби тебе впіймали?

— Не впіймали.

Леоні зіперлася на бричку.

— Але впіймали б, якби Ханна не прийшла на допомогу. А ти тепер боржниця тієї дівчини.

— Я вже й так їй завинила. А ти, може, забула, що вона гриша? Вона нічого не базікатиме, якщо не хоче наразитися на небезпеку.

Адрік кинув погляд на фабрику, що височіла над долиною.

— Нам слід зруйнувати її. Це буде милосердно.

— Ні, — заперечила Ніна. — Повинен існувати якийсь спосіб витягнути звідти дівчат.

Хлопець повернув до неї своє набурмосене, схоже на розталу свічку обличчя.

— Ти знаєш, які наслідки від уживання парем. Їм уже не вдасться повернутися до нормального життя. Дівчат уже можна вважати мертвими.

— Ти гірший за менінгіт, — простогнала Ніна. — Я повернулася до нормального життя.

— Після однієї дози. А ти сама розповідаєш, що дівчата місяцями сидять на наркотиках.

— Не на звичайному парем. Фієрданці випробовують щось нове, щось інше. Саме тому Леоні погано почувалася, але не мала справжньої ломки. І саме тому моя власна залежність не нагадала знову про себе.

— Ніно…

Зенік схопила хлопця за лікоть.

— Другій армії тепер відомо більше, ніж тоді, коли я прийняла парем, Адріку. Вони просунулися далеко вперед у розроблянні протиотрути. Можливо, Творці й Цілителі з Маленького Палацу зможуть допомогти дівчатам.

Адрік висмикнув руку.

— Ніно, ти взагалі розумієш, що накоїла? Навіть якщо всі повірили, що минулої ночі хтось когось неправильно зрозумів, охорону на фабриці посилять. Можливо, вони повідомлять про надзвичайну ситуацію своєму керівництву. Нам слід забиратися з цього містечка, поки ще можна, інакше наразимо на небезпеку всю мережу Грінґзи та позбавимо Равку нагоди скористатися інформацією, яку ти роздобула. Тобі навіть не вдалося поцупити зразок наркотику, який вони розробили.

Їй не випало нагоди, до того ж Ніна була занадто приголомшена, щоб думати чітко. Але вона не збиралася перекладати провину за свою помилку на дівчат із пагорба.

— Я зроблю це, Адріку. Можете залишити мене тут. А королю скажете, що я дезертирувала.

— Ці жінки помруть. Можеш скільки завгодно вигадувати собі світле майбутнє, але ти сама знаєш, що це не так. І не проси мене пожертвувати надіями живих заради спокою мертвих.

— Ми тут не лише для того, щоб вербувати солдатів…

Погляд Адрікових синіх очей заледенів.

— Ми тут за наказом короля. Ми тут для того, щоб урятувати майбутнє свого народу. Без нових солдатів Равка не виживе, а Гриша не виживе без Равки. Я бачив, як Дарклінґ винищив Другу армію. Мені відомо, що ми втратили і які втрати ще чекають на нас. Ми мусимо зберегти свою мережу. Ми зобов’язані зробити це для кожного гриші, що живе у страху.

— Я не можу просто покинути їх напризволяще, Адріку. І не буду цього робити.

«Це вони привели мене сюди». Саме вони допомогли їй нарешті покласти Матаяса на вічний спочинок. Голоси знедолених мерців повернули її до життя. І вона не зрадить їх.

— Леоні, — благально звернулася до подруги Ніна, — якби там, нагорі, була ти чи хтось із тих, кого ти любиш…

Дівчина сіла на повалений стовбур і подивилася вгору на фортецю.

— Леоні, — нагадав Адрік, — у нас тут місія. І ми не можемо поставити її під загрозу.

— Замовкніть обоє, — наказала Корпуснійка. — Я не хочу, щоб ви смикали мене туди-сюди, як вам заманеться. — Вона заплющила очі й підставила обличчя зимовому сонцю. Запала довга мовчанка, аж нарешті дівчина озвалася: — Я розповідала вам, що в дитинстві мало не померла, але не казала, що напилася з отруєної криниці. Цілителька зова, котра допомагала мені, віддала власне життя, щоб урятувати моє. Вона померла, витягнувши отруту з мого тіла. — Леоні розплющила очі й сумно всміхнулася. — Як я вже казала, отрути — химерна штука. Тож тепер я ношу дві прикраси. — Вона торкнулася золотистих каменів, заплетених у волосся з лівого боку. — Топаз, що дарує силу, на згадку про матір, яка дала мені життя й виховала з мене бійця. — Леоні злегка повернула голову, і сонячне проміння впало на три багряних коштовних камені в косах із правого боку. — І аметист на згадку про Адіті Гіллі, Творчиню, яка повернула мені життя, коли я була легковажною й мало не втратила його.

— Гіллі? — перепитав Адрік. — Вона твоя родичка?

— Ні. Я взяла її прізвище й присяглася вшанувати її жертву й гідно прожити подароване нею життя. — Дівчина кивнула підборіддям у бік фабрики. — Якщо ми тут не заради жінок із тієї тюрми, то для чого?

Адрік зітхнув.

— Ти чудово знаєш, що накази тут віддаю я. Ми ні за що не голосуватимемо.

Леоні сяйнула своєю яскравою, як тисячі сонць, усмішкою. Адрік заточився, наче його вдарили під дих.

— Це я знаю, — погодилася дівчина. — А ще знаю, що ти воював пліч-о-пліч з Аліною Старковою. Тіньова потвора відірвала тобі руку, та ти не припинив битися. І до цієї країни ти приїхав не в пошуках безпечної місцини, Адріку.

— Леоні, — втрутилася Ніна, — ти колись їла керчинські вафлі?

Дівчина здивовано вигнула брови.

— Не доводилось.

— Гаразд, я пригощу тебе таким високим стосом, що тобі доведеться перелазити через нього.

— Я не знала, що ти вмієш готувати.

— Не вмію. Анітрохи. Але я чудово вмію переконувати людей приготувати щось для мене.

Адрік смикнув пришпилений рукав, поправляючи його.

— Ви обидві просто нестерпні. І порушуєте субординацію.

Усмішка Леоні лише розпливлася аж до вух.

— Ми чудові, і тобі це добре відомо.

— Гаразд, — пирхнув хлопець.

— Позаяк ви так заповзялися наразити на небезпеку нашу місію, розкажіть-но, як нам удасться посеред ночі переправити до порту купку немовлят і вагітних жінок із цього жалюгідного містечка?

Ніна подивилася на гору, на дорогу до фабрики, що звивалася, наче довгий ненажерливий язик, на сторожку біля її початку — перше, що захищало солдатів, які працювали вгорі. Вона пригадала, чого навчилася в Кеттердамі, коли вошкалася не зі сповненими честі військовими, а з брехунами, розбійниками та злодіями. «Завжди бий туди, куди простак не допетрає дивитися».

— Легко, — озвалася вона. — Ми зробимо це посеред ясного дня. І докладемо всіх зусиль, щоб нас побачили.

***

Ніна геть не була певна, що Ханна прийде на наступний урок: Берегиня могла заборонити їй заняття, та й дівчині, можливо, більше не хотілося розмовляти з чужинкою. Утім, Зенік однаково вирішила навідатися до класної кімнати. Дорогою вона зайшла на кухню по свіжі недоїдки й віднесла на узлісся чергову тарілку для Трассела. Постояла там хвилинку, збираючись із думками, радіючи лісовій тиші та дихаючи живицею й досі свіжим після снігопаду повітрям. Вона визнавала, що її вилазка на фабрику обернулася справжнісінькою катастрофою, однак це не змінювало того, що коїлося на пагорбі, й нагоди, яка їй випала. Здавалося, що дівчина опинилася на порозі чогось значно суттєвішого за жахіття на вершечку гори і що їй судилося зробити більше.

— Але що саме? — пробурмотіла собі під ніс Ніна.

— Енке Яндерсдат?

Зенік мало не заскочила на найближчу гілку. Під деревами стояла дівчина, нервово смикаючи спідницю блакитного сарафана. Ніна не одразу збагнула, що вже бачила цю послушницю на березі річки, убрану у фієрданську військову форму. Невже дівчина почула, як вона розмовляла равканською?

— Так? — озвалася Ніна.

— Я не хотіла вас налякати.

— Трохи гострих відчуттів мені не завадить, — відповіла Зенік, ніби допіру не стрибала з вікна й не тікала щодуху з гори, рятуючи життя.

Дівчина мала біляве волосся і шкіру кольору щойно достиглого персика. Вона не здавалася анітрохи настороженою, просто трохи нервувалася.

— Я хотіла подякувати, що ви й новоземські крамарі нікому не розповіли про те… що бачили біля річки. Навіть після того, що сталося з Ґреттою.

Ґретта. Це, мабуть, дівчина, котра померла після падіння у воду.

— Це вже й так була справжня трагедія, — заспокоїла послушницю Ніна.

Дівчина здригнулася, наче смерть уже дихала їй у потилицю.

— Її матір приїжджала по тіло. Це було жахливо. А якби родина дізналася, звідки в неї взялися рани. Ганьба…

— Я розумію, — урвала її Зенік, а тоді наважилася запитати: — А ви поїдете ще?

— Звісно, ні, — щиро відповіла дівчина, й у її голосі почулося щось схоже на благання. — Більше ніколи.

Ніна їй повірила.

— Розкажи-но, — попросила вона, — це була Ханнина ідея — поцупити форму?

Ханна була суттєвим елементом Ніниного плану. Що ліпше вона її розумітиме, то краще. Та й складно було заперечувати, що їй просто цікаво. Дівчина закопилила нижню губу.

— Я… вона…

— Я нічого не розповім Берегині. Якщо раптом заговорю про це аж тепер, вона дивуватиметься, що так довго змушувало мене тримати язика за зубами. А з цього не вийде нічого путнього.

Від цієї думки дівчина, схоже, розслабилась.

— Ханна… Ханна ризикує там, де не слід. — Послушниця ледь помітно всміхнулася. — Однак непросто втриматися від бажання приєднатися до неї.

— Ви часто її супроводжуєте?

— Якщо вона дозволяє.

— Забагато галасу для нагоди насолодитися коротенькою свободою.

— Річ не лише в цім, — заперечила дівчина. — Ханна… Іноді люди просять у монастиря допомоги, а Берегиня відмовляє їм… звичайно з добрих і благородних міркувань.

— Авжеж. А що це за люди?

— Родини, котрі не можуть дозволити собі найняти лікаря, коли хтось захворіє. — Дівчина зашарілася. — Незаміжні дівчата, котрі… вскочили в халепу.

— І до них ходить Ханна? — здивовано перепитала Ніна. Ця несамовита жиляста дівчина з гвинтівкою за спиною й кинджалом на стегні? Складно було таке уявити.

— О, так, — відповіла послушниця. — У неї є дар. Вона виˊходила безліч людей, котрі однією ногою були вже в могилі, та навіть допомагала під час пологів… якщо дітки переверталися в матерів у животиках.

«Вона Цілителька, — збагнула Ніна. — Користується своєю силою, навіть не розуміючи цього». Пригадала, як Ханна сказала про інших послушниць: «Для них це лише гра. Дитяча забавка з перевдяганням, нагода побути сміливими». Тоді Зенік думала, що зрозуміла її, та помилилася.

— Якщо ви про нас розповісте, — вела далі дівчина, — Ханні доведеться припинити цим займатися. Берегиня…

— Я ані словом не прохоплюся, — пообіцяла Ніна. — Не думаю, що Джел розгнівається через таку люб’язність.

— Ні, — задумливо озвалася дівчина, — я теж не думаю.

— Мені шкода твоєї подруги Ґретти.

— Мені теж. — Послушниця зірвала з гілки пучечок соснових голок. — Іноді… я думаю, що Ґефвалле не подобається наша присутність тут.

— Присутність монастиря?

Дівчина, прикипівши поглядом кудись далеко, похитала головою.

— Дівчат…. кожної з нас.

Ніні хотілося ще трохи натиснути, але в каплиці зайшовся дзвін. Послушниця хутенько присіла в реверансі.

— Нехай Джел береже вас, Енке Яндерсдат, — сказала вона й кинулася на заняття.

Ніна поспішила за дівчиною назирці. Якщо Ханна вирішить прийти на урок, ліпше не запізнюватись. Адрік уже передав звісточку мережі Грінґса в Г’ярі, щоб пересвідчитись, що на них чекатиме корабель… це якщо їм якимось чином удасться вивести жінок із фабрики. Та якщо Ханна сьогодні не прийде, доведеться її знайти й знову заслужити її прихильність. Дівчина потрібна була Зенік для втілення її плану, а якщо вже бути цілковито чесною, то думка про те, що послушниця гнівається на неї, їй теж не подобалась.

Ніна написала на дошці половину слів на земені, запланованих на сьогоднішній урок, і вже була подумала, що всі зусилля марні, коли на порозі з’явилася Ханна. Зенік не була готовою до того, що та мало не лускатиметься від злості. Розлютована послушниця мовчки заклякла, а Ніна стиснула в руці крейду й розпачливо намагалася вигадати якісь примирливі слова. Ханнині мідні очі на блідому обличчі скидалися на живі іскри, але дівчина знала з власного досвіду, що фраза «Ти така гарна, коли гніваєшся» — не те, з чого слід починати розмову.

— Не думала, що ти прийдеш, — зізналася вона.

— Берегиня сказала, що я можу продовжити навчання, оскільки їй не хочеться, щоб я лінувалася.

— Це чудо…

— Я не сказала, що мені хочеться продовжувати, — розлючено просичала Ханна. — Що ти робила на фабриці? Я хочу знати правду.

«А я б хотіла тобі її розповісти. Все до останнього слова». Та попри те, що вона дізналася про Ханну в лісі, Ніна не довіряла їй аж настільки. Поки що. Вона жестом запросила послушницю всередину й зачинила двері. Зіперлася на них. Усю минулу ніч вона розмірковувала, що відповість на Ханнині запитання.

— Пам’ятаєш, я розповідала тобі про свою сестру? — почала вона.

— Ту, котра вийшла заміж і мешкає на півдні? — Ханна кивнула.

— Її впіймали.

Дівчина стиснула кулаки.

— Але ти казала…

— Не знаю, як це сталося, та її впіймали на використанні гришинської сили, і дрюскелле ув’язнили її.

— А що сталося з її чоловіком?

— Його теж схопили. І стратили за замовчування її таємниць. Я думаю, вони привезли Тайру сюди.

— Твою сестру привезли на збройну фабрику?

— Фабрика — це лише частина історії. У закинутому крилі фортеці солдати утримують гришниць. І влаштовують над ними якісь досліди. Берегиня допомагає їм разом з кількома Джерельницями.

Ханна склала руки на грудях.

— Вони б цього не зробили. Викритих гриш відправляють до Льодового Двору на суд.

А на процесах їх ніколи не визнають невинними й завжди засуджують до смерті. Утім, страти відбувалися нечасто. Здебільшого цих гриш потайки ув’язнював і підсаджував на парем Ярл Брум.

— Ханно, не варто заплющувати очі й удавати, наче не знаєш, на що здатні чоловіки. Розкажи-но мені дещо. У Кеєруті зникають жінки і дівчата? Чи в Ґефвалле? Або в прибережних містечках?

— Зникають? — насупилася дівчина.

— Як люди пояснюють їхнє зникнення? — не вгавала Ніна. — Хворобою? Несподіваною забаганкою вирушити в мандри? Нападами диких тварин? Чи розбійників?

— Усе це трапляється. Таке в нас тут життя. У Фієрді є свої труднощі. — В її голосі чулося намагання захиститися, та водночас і гордість. Проте Ніна була певна, що не вигадала собі ледь помітного вагання, коротесенького спалаху страху на Ханниному обличчі.

— Ти ж бачила Льодовий Двір, Ханно.

— А до чого тут він?

— Невже ти віриш, наче його справді звели людськими руками? А що, як там попрацювали гриші? Що, як Фієрда потребує гришників не менше, ніж ненавидить їх?

Щойно промовивши ці слова, Ніна згадала про новітню зброю, розроблену фієрданськими вченими, про раптовий стрибок їхнього прогресу. Немов вони заручилися підтримкою Творців. Можливо, перетворити парем на зброю фієрданцям не вдалося, проте вони, безсумнівно, знайшли для рабів-гришників інше заняття. Ханна прикусила губу, визирнула з вікна кабінету. Перенісся в неї було поцятковане ластовинням, але не золотавим, як у Адріка, а помаранчевим, кольору стиглої хурми.

— Була тут одна дівчина, — повагавшись промовила вона. — Еллінор, послушниця. Вона завжди була дуже потайна. А одного ранку просто зникла. Сестри сказали нам, що хтось зробив їй шлюбну пропозицію і вона переїхала до Дієрнгольма. Але я того дня вирушила верхи до лісу й побачила Берегиню. Вона спалювала речі Еллінор.

Ніна здригнулася. Невже Еллінор опинилася в тій палаті? А може, вона вже лежить на цвинтарі на вершечку пагорба?

— А ще була жінка, що мешкала між монастирем і Кеєрутом, — повільно вела далі Ханна, немов змагаючись зі словами. — Сильвія Вінтер. Вона… вона щойно поборола важку хворобу. Добре харчувалася. Аж раптом вони з чоловіком просто спакували речі й поїхали.

Чи була Сильвія однією з жінок, до котрих Ханна потайки навідувалася? Невже одного ранку вона приїхала й постукала у двері, щоб дізнатися, що Сильвія з чоловіком зникли?

— Ханно, я знаю, що тебе навчили ненавидіти гриш… ненавидіти себе. Однак того, що Берегиня і солдати роблять із цими жінками, пробачати не можна.

Дівчина більше не здавалася розлюченою. Вона здавалася хворою й наляканою.

— І що нам із цим робити?

Ніна подумала про Матаяса, котрий стікав кров’ю в неї на руках. Подумала про дівчат у мороку старої фортеці, схожих на рядок понівечених ляльок. Подумала про те, як горбиться Ханна, намагаючись здаватися невидимою.

— Рятувати їх, — відповіла вона. — Рятувати їх усіх.