Король шрамів

11

Зоя

Щоб підготуватися до грандіозного турне Ніколаї місцями, де траплялися дива, королівському почту знадобилося кілька днів. Слід було запастися харчами, спорядити екіпажі до мінливої погоди, спакувати відповідний одяг і надіслати листи шляхтичам і управителям у містечка, куди вони збиралися навідатись. Зоя помітила, що гиркає на людей частіше, ніж зазвичай. Вона знала, що інші подейкують, наче на неї знову напав примхливий настрій, та однією з переваг керівної посади було право не вимочувати свої слова в медовому сиропі. Генерал робила свою роботу. І робила її добре. Якщо її студенти, служники чи товариші-гриші не могли стерпіти кількох різких відповідей, то вони опинилися не в тій, трясця, країні.

Можливо, їй удалося б розслабитися, якби всі решта не рухалися так повільно. Однак брички зрештою навантажили, екіпаж приготували, а кількох вершників відправили вперед перевірити стан доріг, якими збиралася проїхати королівська процесія. Точний маршрут подорожі мав зберігатися в таємниці, та піддані Ніколаї незабаром довідаються про мандрівку короля й цілими натовпами вийдуть на вулиці, щоб подивитися на свого осяйного героя війни.

Зоя поки що не була певна, як ставитися до чернечих байок про тернове дерево чи до розповідей близнюків про Духовну варту й обізбаю. Якась частина її стверджувала, що тільки дурень міг покладати сподівання на таку місію, на маячню фанатика, котрий, безсумнівно, вірив у Святих та всю пов’язану з ними пишноту й нісенітниці.

Вона переконувала себе, що подорож піде на користь короні й репутації Ніколаї, незалежно від того, що саме їм удасться знайти. Переконувала себе, що, коли з цього нічого не вийде, вони знайдуть інший спосіб прожити кілька наступних місяців, умиротворити союзників та дати відсіч ворогам. Переконувала себе, що тіло хлопця досі контролює справжній Ніколаї, а не чудовисько, яке вона бачила тієї ночі у дзвіниці.

Та все ж таки Зоя вижила завдяки тому, що залишалася чесною з собою, і мусила визнати, що в неї всередині — за роздратуванням, яке супроводжувало приготування до мандрівки, за випробуваннями, коли доводилося дивитися в очі демону й бачити його голод, — причаївся інший страх. Вона боялася того, що вони могли знайти у Зморшці. А що, як ці вкляклі йолопи, котрі обожнювали Беззоряного Святого, насправді мали рацію й химерні події знаменували Дарклінґове повернення? Що, як йому якимось чином удалося знайти зворотний шлях?

— Цього разу я буду напоготові, — прошепотіла Зоя в темряві під дахом покоїв, де колись мешкав Дарклінґ, у Палаці, який він звів власноруч. Вона більше не була наївним дівчиськом, котрому розпачливо хотілося довести, що воно чогось варте. Тепер вона була генералом із довгим переліком жертв і ще довшою пам’яттю.

«Страх — це фенікс. — Ліліяна навчила її цих слів багато років тому, і відтоді Зоя безліч разів повторювала їх іншим. — Ти можеш тисячу разів дивитися, як він палає, а він усе одно повертатиметься». Вона не допустить, щоб страх керував нею. Такої розкоші дівчина не могла собі дозволити. «Може, і так, — подумала вона, — та це не завадило тобі уникати Ніколаї після тієї ночі у дзвіниці». Зоя ненавиділа себе за цю слабкість, за те, що, приковуючи короля на ніч, трималася ближче до Толі чи Тамар, за те, що навіть під час нарад помічала, що тримається насторожі, немов боялася подивитися на протилежний бік стола для переговорів і побачити чорні іскри в королівських карих очах. Її страх був недоречний, непродуктивний, і Зоя підозрювала, що потвора неабияк насолоджується ним.

Коли нарешті настав час від’їжджати, Зоя спакувала невеличку скриньку. На відміну від скрині, до якої служники запакували її кефту й одяг для подорожі, ця замикалася. Усередині лежали кайдани Ніколаї, двічі підсилені й оснащені замком, на опанування якого вона витратила кілька годин. Їхня вага в руках додавала впевненості, та дівчина однаково зітхнула з полегшенням, коли до кімнати зайшли Женя з Давідом.

Дівчина глипнула на крихітний слоїчок, який їй простягнула Краяльниця. Пляшечку затуляв скляний корок.

— Цього вистачить?

— З верхом, — запевнила Женя. — Одну крапельку давай йому перед сном, і ще одну, якщо виникнуть труднощі. Якщо даси більше, можеш випадково його вбити.

— Добре, що ти сказала. У переліку моїх улюблених злочинів царевбивства немає.

Женині вуста розпливлися в усмішці.

— Хочеш сказати, тобі ніколи не кортіло вбити Ніколаї?

— Твоя правда, кортіло. Просто не хотілося, щоб він проспав цю подію.

Женя дала їй ще одну пляшечку — пузату й червону.

— А це, щоб розбудити його вранці. Просто відкоркуй і сунь йому під носа.

— А що це таке?

— Витяжка з юрди з нашатирем. По суті, дуже швидкодійний збудник.

— Це ще не все, — втрутився в розмову Давід. — Ще в ньому використовується…

Зоя змахнула рукою.

— Мені й цього досить.

Женя торкнулася пальцями вирізьбленої поверхні скрині.

— Процес буде нелегким для нього. Це трохи скидатиметься на те, наче його щоночі топлять, а вранці воскрешають.

Зоя загорнула пляшечки в ряднину й обережно поклала до скрині, та, коли вже хотіла замкнути віко, на її долоню лягла рука Краяльниці.

— Ми робили заспокійливе якомога сильнішим, — пояснила Женя. — Проте нам достеменно не відомо, що саме ми намагаємося контролювати. Зоє, можливо, поряд із ним буде небезпечно.

Назяленскі знала це краще за будь-кого. Вона занадто добре розгледіла жах, що причаївся всередині Ніколаї, щоб не визнавати його.

— І що ти мені порадиш?

На її подив, дівчина запропонувала:

— Я можу поїхати.

Давідові губи стиснулися в тонесеньку лінію, і Зоя зрозуміла, що подружжя вже обговорювало таку можливість, що Женя говорила щиро. У горлі виник непрошений клубок, та генерал лише вигнула брову.

— Тому що ти такий вправний боєць? Ніколаї потрібні воїни, які стоятимуть пліч-о-пліч із ним.

— Нічєвої й на мені залишили свій слід, Зоє. Я розумію, як вабить темрява.

Зоя похитала головою, висмикнула руку й поклала до кишені ключ.

— Ти не готова до такої битви.

У двері постукали; обернувшись, вони побачили на порозі вітальні дебелу Толину постать.

— Екіпаж готовий, — повідомив він і крикнув через плече: — А Тамар запізнюється.

— Я не запізнююся, — заперечила сестра в нього за спиною. — Просто моя подружка в поганому настрої.

Зоя зазирнула за Толине плече й побачила Тамар, котра тримала за руку Надю, вочевидь, намагаючись розвеселити її.

— У мене є повне право бути в поганому настрої, — зауважила Надя. — Ти їдеш геть. Мій брат застряг десь у Фієрді, а мене попросили виготовити прототип підводного апарату, який не працюватиме, для вечірки, на яку я не хочу навідуватися.

— Я повернуся так швидко, що ти навіть і не помітиш моєї відсутності, — пообіцяла Тамар. — І привезу тобі подарунок.

— Було б чудово, якби це були захисні окуляри, — сказала Надя.

— Я думала про щось романтичніше.

Давід насупився.

— Що може бути романтичнішим за захисні окуляри?

— Ми готові, — урвала їх Зоя і простягнула Толі валізу. — Женю, регулярно звітуй мені про відповіді сповнених надій наречених і заходи безпеки. Я надсилатиму повідомлення через шляхову мережу. — Вона повагалася. Страшенно хотілося обійняти Женю… і дівчина вирішила не стримуватися.

Відчула, як недовірливо витріщився на них Толя, як Женя спершу приголомшено заклякла, а тоді відповіла на обійми.

— Бережи себе, — прошепотіла Зоя. «Бережи себе». Наче ці слова могли стати якимись захисними чарами.

— Єдине, що мені загрожує, — перенасититися укладанням святкового меню, — засміялася Краяльниця. Вона позадкувала, і Зоя водночас налякано й розчулено помітила в кутику Жениного бурштинового ока сльозу.

— Ти насправді віриш, що зцілення можливе?

— Мушу вірити. Равка не витримає чергового захоплення влади, чергового перевороту, чергової війни. Ніколаї нестерпний, та іншого вибору в нас немає.

— Він чудовий король, — сказала Женя. — Мені відома різниця. Привези його назад цілим і неушкодженим.

— Привезу, — пообіцяла Зоя, хоча не була певна, що зможе дотримати слова.

— І будь обережною, Зоє. Ти теж потрібна Равці.

Назяленскі відчула, як очі зрадницькі защипало, і поспіхом кинулася до дверей, поки ситуація не стала нестерпно плаксивою.

***

Вони подорожували з комфортом, оточені вершниками й солдатами з прапором, прикрашеним подвійним орлом. Юрій отримав особисту карету, де їхав під наглядом Толі, ретельно вивчаючи древні сувої та релігійні тексти в пошуках інформації про обізбаю. В іншій кареті їхали книги, зібрані в бібліотеках Маленького та Ґранд-Палацу (а кілька Тамар поцупила в катакомбах Духовної варти): наукові трактати в шкіряних палітурках, крихкі від віку псалтирі, навіть старі дитячі книжки з прикрашеними гіллям тернового дерева берегами пожовклих сторінок.

Попри те що спершу Юрій заламував руки й протестував жалісливим голосочком, урешті-решт він таки погодився зняти чорну рясу й вдягнути звичайну коричневу чернечу, з грубого полотна, щоб зберігати анонімність під час подорожі. Здався він досить швидко. Чернець вірив, що таємною метою цієї подорожі — відвідин місць, де траплялися дива, — було визначення, чи вартий Беззоряний приєднання до лику Святих та чи слід на місці його мученицької смерті звести церкву.

— Але, щоб це сталося, — попередив його Ніколаї, — мені потрібно, щоб ти зібрав якомога більше інформації про обізбаю: про обряд, про місце, де росте тернове дерево, та й про саму суть очищення.

Від останнього слова Юрієві очі засяяли.

— Очищення, — повторив він. — Повернення до справжньої віри. Відродження народної релігії.

Зоя знала про сподівання Ніколаї, що чернече дослідження віднайде обряд, який зможе очистити його від чудовиська; та навіть якщо їм це якось удасться, дівчина не припиняла розмірковувати, до чого це все приведе.

— Що робитимеш із ним, коли все скінчиться? — запитала вона Ніколаї. — Якщо ти справді спробуєш долучити Дарклінґа до лику Святих, негайно зчиняться заколоти. Так ти роздмухаєш релігійну війну й забезпечиш Аппарата чудовою нагодою кинути тобі виклик… до того ж зробити це під знаменами Аліни Старкової.

— Ми знайдемо якийсь компроміс, — запевнив король. — Відправимо Юрія до якогось затишного скиту, де він писатиме трактат про Дарклінґові благі діяння, обклавшись усіма книжками, якими заманеться. Скажемо, що це питання слід винести на народне обговорення. Відправимо на Мандрівний острів проповідувати слово Беззоряного Святого.

— Це якось підозріло схоже на заслання.

— Ти називаєш це засланням, а я — подовженими канікулами.

— Нам слід відправити його до Кеттердаму, де він зможе читати проповіді Казові Бреккеру та решті нечестивців, — запропонувала Зоя.

Ніколаї підморгнув.

— Тоді на нього точно чекає смерть у муках.

Востаннє король подорожував країною одразу після зникнення Дарклінґа, коли довелося посісти місце висланих батьків і зійти на трон. Замість того щоб залишитися в столиці, як очікували від нього аристократи, Ніколаї невтомно мандрував наземними й повітряними шляхами. Тоді Зоя ледве була з ним знайома й анітрохи йому не довіряла. Розуміла, що Ніколаї був найкращим варіантом для виживання їхньої роздробленої країни, і визнавала, що під час громадянської війни хлопець продемонстрував неабияку винахідливість, проте він був Ланцов, а його батько не дав країні нічого, крім страждань. Наскільки Зоя розумілася на людях, Ніколаї був просто привабливий балакун, який тільки наближав катастрофу.

Однак хлопцеві вдалося те, що не вдавалося багатьом людям: він здивував її. Ніколаї зміцнив кордони Равки, домовився з Керчем про нові позички, відновив їхні військові застави та скористався флотом, який власноруч заснував у часи свого таємного перебування в шкурі корсара Штурмгонда, щоб загнати фієрднаців на морі у глухий кут. Він навідувався до міст і містечок, роздавав їжу, розмовляв із місцевими керманичами та шляхтичами, витискав свою привабливість до останньої краплі, щоб заручитися їхньою підтримкою та зберегти народну думку про себе після знищення Зморшки. Повернувшись нарешті до Ос Альти, він розробив новий прапор із сонцем, що сходить позаду подвійного орла, і Аппарат коронував його в щойно відбудованій королівській каплиці. Зоя відчула, як усередині прокидається щось схоже на надію.

Вона невтомно працювала у складі Тріумвірату, намагаючись відродити Другу армію та скласти план на майбутнє. Іноді наприкінці дня Зоя повнилася гордістю та збудженням, а подекуди здавалася собі просто дитиною в масці генерала. Усі вони стояли на порозі чогось нового, і розуміння цього було захопливим і водночас болючим.

Утім тепер, подорожуючи від містечка до містечка, генерал зрозуміла, що об’єднання Равки та створення фундаменту для Другої армії було простим завданням. Значно складніше затягнути країну в майбутнє. Ніколаї ціле життя чекав, коли очолить державу, і вчився керувати нею, однак, якщо він прагнув змін, Равка їм противилася. У відповідь на реформи щодо церковної десятини та права власності шляхта незадоволено нарікала. «Звичайно, кріпаки теж мусять здобути права, але колись згодом», — протестували вони. А король рухався семимильними кроками й зайшов занадто далеко.

Зоя знала, що Ніколаї помітив опір, який дедалі сильнішав навколо, і збирався скористатися цією поїздкою, щоб придушити його. Цілими днями вони подорожували й забезпечували собі прихильність простолюдинів, улаштовуючи видовища та роздаючи монети чи харчі. Увечері процесія зупинялася в маєтках місцевих шляхтичів чи управителів і приєднувалася до пишних вечер, що тривали аж до глибокої ночі. Після вечері Ніколаї усамітнювався з господарем будинку, обговорював з ним реформи, просив допомоги, розгладжував пір’ячко, наїжачене від передчуття майбутніх змін. Іноді король просив Зою приєднатися до них, хоча єдине, чого їй хотілося, — гепнутися на ліжко.

— Чому я мушу завдавати собі такого клопоту? — буркала вона на дачі барона Лєвкіна в Келінку. — Твоєї чарівності вистачить, щоб упоратися із завданням.

— Вони мусять побачити мого генерала, — пояснив хлопець.

І він мав рацію. Шляхтичі досі із захватом слухали оповідки про військову вправність і могутність Другої армії. Проте Зоя розуміла, що її присутність, хай навіть гостроязика й уїдлива, перетворює переговори на дружню бесіду. Це була ще одна причина, чому Ніколаї розпачливо потребував королеви. Тож дівчина докладала всіх зусиль, щоб поводитися люб’язно, усміхатися та зрідка розповідати щось про сили Гриші, якщо це когось цікавило. Робота була виснажлива.

— Як ти це робиш? — кинула Назяленскі Ніколаї якось вечором, коли вони вийшли з надзвичайно успішних перемовин із якимось герцогом у Ґрєвякині. Шляхтич розпочав розмову, заповзявшись відкинути королівську пропозицію вирощувати на полях бавовну й переконуючи повернутися до давніх сільськогосподарських методів. Його будинок був аж по самісінькі вінця напханий чарівними виробами з дерева та домотканими коциками — нагадуванням про простіші часи, коли кріпак мав створювати для пана щось гарненьке й подихати від голоду в шанобливій тиші. Проте за кілька годин і після двох-трьох міцних чарчин старий герцог надривав живота від жартів Ніколаї й погодився перепрофілювати ще дві свої ферми на вирощування бавовни. Минула ще година, і він пообіцяв збудувати в себе на угіддях новий млин і придбати бавовноочисну машину.

— Як тобі вдається змінювати їхню думку та ще й змушувати їх дякувати за те, що поділився досвідом?

Ніколаї стенув плечима.

— Він шляхетно зневажає комерцію та полюбляє вважати себе неабияким благодійником. Тож я просто наголосив, що зекономлені час і гроші його робітники можуть витратити на створення любих його серцю візерунків. Його маєток може стати справжнім дороговказом для митців та ремісників — отже, нове життя підтримуватиме старе, а не викреслить його.

— Невже ти справді цьому віриш?

— Анітрохи. Його кріпаки відчують смак до грошей і освіти та замисляться про те, щоб налагодити власне життя та справу, замість того щоб благати панової милості. І тоді вже буде занадто пізно. Прогрес — це ріка. Якщо вона розіллється, її вже не зупиниш.

— Власне, я мала на увазі дещо інше, — озвалася Зоя, крокуючи за Толею до покоїв, де мав заночувати король. — Як ти робиш це? — Вона змахнула рукою від його золотавого волосся до досконало начищених черевиків. — Цілі дні в дорозі, поспати вдається кілька годин, — дівчина перейшла на шепіт, — щоночі доводиться ковтати наркотик і надавати притулок якомусь безсмертному злу, що оселилося всередині. Та тобі однаково вдається зберігати свіженький і впевнений вигляд. Переконана, якби герцог попросив тебе, ти б іще годину грав із ним у карти й розповідав воєнні байки.

— Це моя робота, Зоє. Керувати країною — це не лише здобувати воєнні перемоги. І навіть не встановлювати справедливі закони та пильнувати за їхнім утіленням у життя. Найголовніше в керівництві — саме такі миті, коли чоловіки й жінки вирішують віддати в наші руки свої життя й засоби до існування.

— Просто визнай, що ти не менше потребуєш їхньої любові, ніж вони потребують любити тебе.

— На щастя, мене дуже легко полюбити.

— От просто зараз не дуже. Ти не здаєшся нітрохи змореним. Це ненормально.

— А мені здається, що тобі втома пасує, Зоє. Блідість. Кола під очима. Ти скидаєшся на героїню якогось роману.

— Я скидаюся на жінку, яка зараз відтопче тобі ногу.

— Та годі, годі. Тобі все чудово вдається. І усмішка тебе поки що не вбила.

— Поки що.

Тамар чекала на них під дверима до покоїв Ніколаї.

— Сьогодні були якісь негаразди? — поцікавився король.

Під час попередніх гостин Тамар упіймала в його покоях служника, який, напевно за наказом хазяїна, нишпорив у королівських речах.

— Нічого, — озвалася дівчина, — та я про всяк випадок ще раз огляну будинок, а пізніше зазирну до герцогського кабінету.

Здавалося, що їм удалося переконати старого герцога, та, якщо він мав зв’язки з противниками Ніколаї в Західній Равці або з кимось із самозванців, слід було дізнатися про це заздалегідь.

Коли Ніколаї зняв черевики й усівся на ліжко під неоковирним зображенням Санта-Анастасії, яка зцілювала людей від спустошливої чуми, Зоя вийняла з кишені крихітний слоїк.

Ніколаї смикнув плечима.

— Не знаю, що там Давід із Женею намішали, але воно не присипляє, а вирубає, як удар у щелепу.

Зоя не озвалася. Раніше вони давали йому заспокійливі зілля, які одурманювали хлопця, і нерідко він похропував ще до того, як генерал виходила з кімнати. Але це нове вариво миттєво вимикало його, проте він не скидався на поснулого. Ніколаї заклякав так нерухомо, що Назяленскі доводилося притискати пальці до його шиї в пошуках повільного й тягучого, як патока, пульсу. Присипляючи хлопця, Зоя неначе щоночі ставала свідком його смерті.

— Єдине, що мені відомо, — це зілля достатньо міцне, щоб заткнути тобі пельку, — кинула дівчина. Вона піднесла пляшечку, але тримала її так, щоб Ніколаї не міг дотягнутися. — Розкажи мені, як тобі це вдається. Як ти витримуєш усі ці нескінченні світські вистави?

— Ти витримуєш їх щодня в Маленькому Палаці, Зоє. Попри всі твої хвастощі, я знаю, що ти не завжди почуваєшся достатньо розумною чи сильною, але влаштовуєш добру виставу.

Зоя перекинула волосся через плече.

— Можливо. Та я завжди залишаюся собою. А ти мінливий, як місячне сяйво на воді. Здається, що ти живишся такими митями, таким спілкуванням. Поділися своєю таємницею.

— Таємницею… — зачудовано протягнув Ніколаї. Він випростав долоню, і дівчина поклала на неї срібний флакон. — Гадаю, таємниця в тім, що я ненавиджу залишатися на самоті. — Хлопець відкоркував суміш. — Однак існують місця, куди нас ніхто не в змозі супроводжувати.

Ніколаї притиснув язика до пляшечки, і Зоя висмикнула її з хлопцевої руки, коли той упав горілиць, занурившись у темряву раніше, ніж його голова торкнулася подушки.

***

Зоя їхала разом із розвідниками. Ніколаї часом сідав до екіпажа разом із Толею та Юрієм, але здебільшого подорожував верхи на білих конях пліч-о-пліч із вартовими, а Тамар шанобливо трималася позаду. На відміну від батька, хлопець не чіпляв орденську стрічку та всі свої військові відзнаки, натомість віддавав перевагу звичному оливково-жовтому кітелю, який носив кожен солдат Першої армії. Перш ніж здобути офіцерське звання, Ніколаї відслужив у піхоті, завоювавши повагу серед військових, і медалі на його грудях були не почесними, а завойованими в бою.

Зоя в кожному селі й містечку спостерігала, як король працює над своєю чарівністю. Навіть те, як хлопець сидів на коні, залежало від натовпу, що його він збирався привітати. Іноді Ніколаї зручно й розслаблено влаштовувався в сідлі, сонце золотило його волосся та виблискувало на ідеально відполірованих черевиках, і король усміхався й махав своїм любим підданим. Подекуди він поводився урочисто, як герой, виходив на амвони чи балкони, щоб звернутися до своїх людей, котрі молилися в церквах чи збиралися на міських площах.

Попри те що вони з Зоєю щодуху намагалися приховати терміновість місії, процесія щодня долала чималі відстані й ніколи не зупинялася в одному місці більш ніж на одну ночівлю. На подорож було відведено три тижні. Хай би що вони виявили чи не виявили в Зморшці, після цього доведеться повертатися до столиці, щоб устигнути підготуватися до свята.

У Раєвості, де стався сильний землетрус, король роздягнувся до сорочки і працював пліч-о-пліч із простим людом, розчищаючи завали й підіймаючи зламані балки. Він зупинився біля розколотої кам’яної усипальні Санта-Любові, звідки вилетіло безліч крихітних сріблястих колібрі, які ще два тижні кружляли над міською площею галасливою хмаркою, а потім безслідно зникли. Король присягнувся, що збудує на цьому місці нову церкву, заплативши за неї родинним золотом Ланцових.

— А де ми насправді візьмемо гроші? — поцікавилася того ж вечора Зоя.

— У Керчі? У моєї заможної нареченої? Може, Аппаратові вдасться продати якусь вишукану вівтарну картину?

Однак тепер Зоя вже збагнула, які в Ніколаї були наміри, коли він пообіцяв Аппаратові нові церкви. Священник отримає нові споруди, де зможуть помолитися віряни, матиме більше місця для своїх шпигунів і прихильників, але, зачувши церковний передзвін, люди думатимуть не про нього. Вони думатимуть про свого золотого короля й пошепки згадуватимуть день, коли він завітав до їхнього села.

— Я виросла у схожих місцях, — зізналася Зоя, коли вони заїхали до чергової невиразної глушини. — Сповнених безнадії. Голодних. Розпач штовхає людей на огидні вчинки, а найпершими від них завжди страждають дівчата.

— Саме тому ти так наполягаєш на зведенні нових фабрик?

Дівчина ледь помітно стенула плечима.

— Щоб підняти сокиру чи штовхнути камінь, потрібні широкі плечі, але смикнути важіль чи натиснути на кнопку можна і не маючи видатної сили.

Вона відчувала, як уважно вивчає її Ніколаї.

— Я й не знав, що ти так співчуваєш пересічним людям.

«Колись і я була пересічною. Ліліяна й Лада були пересічними».

— Це не має нічого спільного зі співчуттям. Для процвітання Гриші нам потрібна міцна Равка.

— А, то ти, звісно ж, просто мислиш практично.

Зоя почула скептичні нотки в королівському голосі, й це їй анітрохи не сподобалося. Проте складно було дивитися на ці багнисті вулички, сірі будинки з покрученими стріхами й покривленими ґанками, на похилений шпиль церкви й не думати про Пачину — містечко, яке вона залишила в минулому.

Називати його домівкою вона відмовлялася.

— Знаєш, коли в нашому селі геть усе змінилося? — Дівчина не відводила погляду від дороги, укритої баюрами й уламками каміння, які вимило вчорашнім дощем. — Після призову. Коли війна стала такою жахливою, що короні довелося розпочати призов не лише хлопців, а й дівчат.

— Мені здавалося, що призов вважали прокляттям.

— Дехто так і вважав, — зізналася Зоя. — Та для решти з нас це стало можливістю втечі, нагодою на щось більше за перспективу стати чиєюсь дружиною й померти під час пологів. У дитинстві, ще до того, як проявилися мої здібності, я мріяла бути солдатом.

— Крихітка Зоя з багнетом?

Дівчина пирхнула.

— У мене завжди були генеральські задатки.

Утім, її матір цінувала лише доньчину красу. Зоїне личко стало її посагом ще в ніжному дев’ятирічному віці. Якби не Ліліяна, її продали б, як молоду теличку. Та хіба вона могла звинувачувати в цьому свою матір?

Назяленскі пригадала Сабінині загрубілі руки, утомлені очі, виснажене тіло — незмінно змучене й позбавлене надії. Проте, хай навіть минуло вже стільки років, Зоя не відчувала до своєї доведеної до розпачу матері чи слабкодухого батька найменшої дрібки милосердя.

Хай їм грець.

Вона ляснула віжками.

Зоя з рештою королівської процесії проїхалася ячмінними полями та оглянула нову збройну фабрику, сяк-так витерпівши співи дитячого хору, а тоді приєдналася за чаєм до місцевих радника й хормейстера.

— Тобі слід отруїти того хормейстера за те, що змусив нас пережити ці звірства, — буркнула генерал.

— Дітки були чарівні.

— Вони були ніякі.

Зої довелося влаштувати невеличку виставу, щоб продемонструвати кільком місцевим жінкам заклинання, і вона ледве втрималася від того, щоб здути перуку з міського судді.

Нарешті їм дозволили поїхати за місто в супроводі місцевого керманича, який показав їм широченну просіку в лісі, що буцімто з’явилася за ніч. Видовище було моторошне. У повітрі густо пахло живицею, а дерева лежали рівнесенькими рядками аж до самого вершечку пагорба, з якого розгортався краєвид на крихітну капличку Сан-Іллі в кайданах.

Усі дерева лежали, випроставшись в одному напрямку, наче покладені на спочинок тіла, й указуючи в далечінь, на Зморшку. Юрієві дозволили вийти з екіпажа, розім’яти ноги й оглянути місце, де буцімто сталося диво; Толя нависав над ним, схожий на дерево, що відмовилося падати. Якщо вірити хлопцевим словам, вони вже, хай по шматочках, але пристали до збирання тексту, який міг виявитися першоджерелом обряду обізбаї.

— А тобі ніколи не спадало на думку, — поцікавилася Зоя, спостерігаючи, як худорлявий чернець жваво щось пояснює роздратованому з вигляду Толі, — що все це чийсь хитромудрий план? Що Аппарат і чернець зовсім не ворогують між собою? Що вони обидва задумали випровадити тебе якнайдалі від безпечної столиці й саме цього домоглися, компенсуючи свої негаразди?

— Звичайно, спадало, — відповів Ніколаї. — Але влаштувати таку виставу не здужає навіть Аппарат. Мені боляче це казати, та, схоже, тут до роботи взялося щось потужніше за нас обох.

— Про себе кажи, — буркнула Зоя. Однак, подивившись на повалені дерева, відчула, немов їх скеровує якась невидима рука, і це їй не сподобалось. — Я їм не довіряю, — нагадала дівчина. — Жодному з них.

— Аппарат дуже амбітний, а отже, ним можна керувати.

— А як щодо нашого друга-ченця? Невже Юрієм так само легко керувати?

— Юрій — щирий вірянин. Або так, або він найкращий актор усіх часів і народів, а це, як мені відомо, неможливо.

— Чому ти такий упевнений?

— Тому що я всміхався протягом усього концерту, і, вочевидь, найкращий актор усіх часів і народів — це я. — Ніколаї пришпорив коня. — До наступного містечка, Назяленскі. Надія помирає останньою.

***

Зоя раділа, коли вони приїхали до Адени — останньої їхньої зупинки перед Зморшкою. Незабаром вони дістануть відповіді або вирушать назад додому. Принаймні більше їй не доведеться чекати невідомого чи боятися того, що вони можуть знайти, діставшись до Неморя.

Це село нічим не відрізнялося від решти, хіба що прекрасним озером, на яке з нього розгортався краєвид. Цього разу їх привітав музичний гурт, що не потрапляв у ноти, і виставка домашньої худоби та велетенських овочів.

— Цей гарбуз завширшки, як два мене, — пробурмотів собі під носа Ніколаї, усміхаючись та махаючи людям.

— І вдвічі привабливіший.

— Удвічі менш привабливий, — запротестував Ніколаї.

— Ой, — відмахнулася Зоя, — зате він не патякає.

Урешті-решт вони підвелися зі своїх місць у музичному павільйоні та попрямували до церкви. Селяни вперше не супроводжували їх. Зоя, Ніколаї, Юрій і близнюки рушили селищем у супроводі одного-єдиного місцевого священника.

— Тут що, немає прочан? — запитав Толя, коли вони вийшли на околиці.

— Прочан не випускають за межі села, — пояснив священник. Це був літній чоловік з ошатною білою бородою і в дуже схожих на Юрієві окулярах. — Навідатися до церкви можна лише під наглядом і о певній годині. Собор саме реставрують, і нам хотілося б зберегти статую Санта-Лізабети.

— Невже вона така тендітна? — поцікавився Юрій.

— Надзвичайно, і не можна дозволяти комусь розтягнути її на сувеніри.

Зоя відчула, як мороз пішов поза шкурою. Тут навіть повітря здавалося інакшим. Комахи стихли. Поки вони йшли прохолодним затінком лісу, на деревах навколо не озвалася жодна пташка. Назяленскі перезирнулася з Тамар, і дівчата кивнули одна одній. Замах на королівське життя могли здійснити навіть у буцімто святому місці.

Процесія піднялася на вершечок високого штучного пагорба неподалік від захованого за риштуванням собору, золоті бані якого виблискували в променях надвечірнього сонця. Перед входом до нього стояла статуя Санта-Лізабети. Буяння червоних троянд розкололо камінь, розітнувши прикриту серпанком голову. Квіти пишно й несамовито оповили статую, утворивши навколо мармурових спідниць широке, схоже на криваву калюжу, коло. Їхній солодкий аромат аж пульсував у повітрі, розжареному від літньої спеки, густою, схожою на сироп хвилею.

На обличчі Юрія закляк екстатичний вираз.

— Я хотів вірити. І я вірив, але це…

Зоя збагнула, що хлопець плаче.

— Замовкни, — кинула вона, — інакше я тебе власноруч запхаю назад до екіпажа.

— Дивіться-но, — вигукнув Толя, і дівчина почула в його голосі якусь досі нечувану побожність.

З очей Лізабети текли чорні сльози. Вони тьмяно, мов обсидіан, мерехтіли, неначе замерзли чи були вирізьблені з самого каменю.

Унизу, в долині, Зоя помітила далекий розлогий Крибірськ, а за його межами — мерехтіння мертвих білих пісків, що колись були Тіньовою Зморшкою. Вони вже близько.

Ніколаї зі свистом вдихнув, і Зоя рвучко кинула на нього погляд. Очі решти прикипіли до статуї, та, перш ніж королю вдалося підсмикнути рукавичку, дівчина помітила, як запульсували на його зап’ястку чорні вени, наче… наче те, що жило в нього всередині, впізнало знайомі місця і прокинулося. Якась її частина мріяла відвернутися, боялася побачити демонову появу, та Назяленскі була солдатом і не збиралася відступати.

— А що каже легенда про Лізабету? — поцікавився Ніколаї. Голос у нього був напружений, та решта цього, схоже, не помітила.

— Вона водночас чарівна і трагічна, — завзято озвався Юрій.

Зої захотілося штурхнути його в трояндові кущі.

— А хіба не всі легенди про мучеників дотримуються такого сценарію?

Та чернець не зважав на її слова чи просто не почув їх.

— Їй було всього вісімнадцять, коли на берегах Західної Равки з’явилися загарбники, руйнуючи та спалюючи все на своєму шляху. Поки чоловіки з її містечка слухняно схиляли голови, дівчина вийшла до солдатів на поле білих троянд і благала їх про милосердя. Лізабету спробували схопити, та вона вклякла, промовляючи молитви, і на її слова відгукнулися бджоли — комахи злетіли з квітів і накинулися на загарбників цілим роєм. Так вони й урятували містечко Лізабети.

Зоя згорнула на грудях руки.

— А тепер розкажи нашому королю, як люди віддячили юній Лізабеті за це диво.

— Ну, — озвався Юрій, смикаючи нитку на рукаві. — Північні сусіди взялися вимагати, щоб Лізабета повторила диво й урятувала і їх, але вона не змогла. — Хлопець відкашлявся. — Вони втопили її, а потім четвертували. Люди казали, що троянди стали червоними від її крові.

— І оця дівчина мала б відповідати на людські молитви. — Зоя зірвала троянду, не зважаючи на священника, який мало не задихнувся від жаху. Запах був задушливий. Усе в цьому місці дратувало дівчину. Здавалося, наче щось спостерігає за нею з бані собору чи з затінку між деревами. — Чому всі ваші Святі неодмінно гинуть у муках?

Чернець кліпнув.

— Бо… бо це доказ того, що вони готові пожертвувати собою.

— А ти гадаєш, Лізабета хотіла, щоб її розірвали на шматки? А як щодо Дем’яна, якого до смерті забили камінням? Чи Іллі, якого закували в кайдани й кинули до річки? — Вона втомилася від цих див, утомилася від жахів, котрі щодня переслідували її, від нудотних байок, що неодмінно закінчувалися стражданнями тих, хто наважився бути інакшим, хоробрим чи сильним. — Якби я була Лізабетою, то не марнувала б часу на рюмсання…

Зоя краєм ока помітила якийсь рух на даху собору. Вона підвела погляд і побачила, як на неї летить щось велике. Воно наштовхнулося на статую Лізабети, розкидавши навсібіч пелюстки й уламки каміння. Велетенські руки схопили дівчину за плечі, увіп’ялися в її плоть і відірвали від землі. Генерал замолотила в повітрі ногами, відчуваючи під собою жахливу порожнечу.

Щось невідоме здійняло Зою в небо, і вона закричала, досі стискаючи в руці троянду.