30

Ніколаї

Вони чекали під низьким сірим небом. Можливо, світало. А може, сутеніло. Магія завжди коїться в такому межичассі. Священні підсилювачі Морозова з’являлися в сутінках. Олень. Морський батіг. Жар-птиця. Напевно, і Святі такі самі.

Ніколаї стояв серед пісків поміж Зоєю і Юрієм, трохи вище від тієї місцини, де колись змінили свої подоби войовничі священники, де Дарклінґ розірвав світ навпіл, створивши Зморшку, і де через багато років безславно загинув. Якщо в цьому місці жила якась сила, королю залишалося лише сподіватися, що вона буде привітною до нього й допоможе знищити рештки Дарклінґового прокляття.

Єлизаветина сукня з троянд розцвіла криваво-червоним, високий комір із цвіту та пуп’янків обрамляв обличчя, а у волоссі гули бджоли. Григорієве кремезне тіло згорталося й розгорталося мінливим оберемком кінцівок. Ніколаї замислився, яку форму обере Святий для свого короткого смертного життя.

Юріса ніде не було видно.

— Дракон не завдав собі клопоту приєднатися до нас? — прошепотів Зої хлопець.

— Він мріє про це більше за решту, — відповіла вона і глипнула на чорну кам’яну вежу вдалині. — Не сумніваюся, що Юріс спостерігає за нами.

Єлизавета кивнула їм, задзижчавши й зацокотівши комахами.

— Ти готовий, мій королю? — запитала вона Ніколаї. — Нам не можна припускати думок про ймовірну невдачу.

— Шкода, — пробурмотів Ніколаї. — Мої невдачі зазвичай надзвичайно захопливі. — А потім додав на повен голос: — Я готовий.

Юрій стояв поряд із Зоєю й тремтів усім тілом від напруження чи завзяття. У тремких руках чернець тримав сторінки тексту, які не припиняв перекладати з Толиною допомогою. Єлизавета наполягала, щоб хлопець залишився з королем і читав уголос опис обряду.

— Невже це так необхідно? — закортіло дізнатися Зої.

— Ці слова священні, — пояснила Свята. — Їх слід промовляти в первозданному вигляді. Тож Юрієві сьогодні теж випала роль.

Тепер чернець притиснув сторінки до грудей. Очі за скельцями окулярів здавалися виряченими й нажаханими.

— Мені здається… мені здається, я не знаю, про що молитися.

Ніколаї підбадьорливо стиснув хлопцеве плече.

— Тоді молися за Равку.

Хлопець кивнув.

— Ви хороша людина. Попри свою віру в Беззоряного Святого, в це я теж можу вірити.

— Дякую, — відповів Ніколаї. Він не хотів засмучувати Юрія. Виживе він сьогодні чи загине, Дарклінґові ніколи не стати Святим. Доведеться вигадати щось інше, щоб заспокоїти ченця. Він просто хлопчик, який шукає сенсу, і король його чудово розумів. Він обернувся до Зої.

— Указ у тебе? Якщо чудовисько схопить мене…

— Я знаю, що робити.

— Необов’язково із таким захватом говорити про це.

На його подив, Зоя стиснула йому руку.

— Повертайся, — сказала вона. — Пообіцяй, що повернешся до нас.

Знаючи, що найімовірніше загине, Ніколаї дозволив собі на мить торкнутися долонею її надзвичайного обличчя. Зоїна шкіра здавалася під пальцями прохолодною.

— Звичайно, я повернуся, — запевнив хлопець. — Я не дозволю комусь іншому співати дифірамби на мою честь.

Її вуста скривилися в усмішці.

— Ти вже написав промову?

— І вона вийшла чудова. Ти здивуєшся, скільки існує синонімів до слова «вродливий».

Зоя заплющила очі. Повернула обличчя, притискаючись щокою до його долоні.

— Ніколаї…

Єлизаветині бджоли загули голосніше.

— Уже час, — беззаперечно повідомила свята, підіймаючи руки. — Ніколаї Ланцов, приготуйся.

Зоя відпустила хлопцеву руку й відійшла убік. Йому розпачливо закортіло стиснути її в обіймах і розпитати, що саме вона хотіла сказати.

«Це не прощання», — переконував він себе. Однак скидалося саме на те.

Сіре небо розітнув грім. За мить Ніколаї збагнув, що гуркіт пролунав не згори, а знизу. Земля затремтіла, і звідкись із глибини долинуло гупання, схоже на цокіт копит. Звук дедалі гучнішав, наближаючись, і від нього здригалися піски. Єлизавета скривилася, на чолі заблищали крапельки поту. З вуст злетів крик, і терновий ліс протнув пісок. Вигинаючись і сплітаючись, стебла оточили Ніколаї та Зою. Підлісок виростав навколо, наче хтось ткав його на невидимій прядці. Юрій став щось виспівувати.

— Невже вас ніколи не зачудовувала сила лісів? — запитала Єлизавета; колючі стебла здіймалися вище, і обличчя Святої світилося радістю. — Магія, що обросла стількома історіями? Укол шпичака? Чари, що ховаються в одній-єдиній троянді? Ці дерева найстаріші у світі, вони з’явилися в мить первісного творення, задовго до людей, тварин і всього іншого. Вони такі ж древні, як зірки, і вони належать мені.

Здавалося, наче з гілля тернових дерев крапає золото, збираючись у калюжки серед коріння й поспішаючи лиховісними струмками до Зої. Живиця збиралася навколо неї в кулю, заклякаючи та перетворюючись на бурштин. Ніколаї бачив, як дівчина притиснула долоні до стінок кулі, коли рідина вже підіймалася над щиколотками. Гілля навколо них із тріском терлося, сплітаючись докупи, а уривчасті склади давньоравканської мови в унісон підспівували цим звукам.

«Врятуй її». Потяг завжди був однаковий, чомусь саме цього хотілося і йому, і тій штуці всередині. Можливо, через те що Дарклінґ колись цінував Зою і тренував її силу. Проте Ніколаї знав, що цього разу викликати потвору вдасться геть без зусиль. Вона вже чекала, мало не зриваючись із ланцюга і вищиряючи зуби.

— Змахни мечем, мій королю! — крикнула Єлизавета.

Він вихопив із піхов, припнутих до стегна, свою шаблю й відчув, як здіймається всередині чудовисько. «Пам’ятай, хто ти такий». Шкіру на пальцях протнули пазури, і хлопець заревів, коли на спині з’явилися крила.

Його накрило запаморочливою хвилею демонічного голоду, бажанням роздерти плоть і нажертися, хвилею не знаної досі сили. Перш ніж піддатися і втратити глузд, Ніколаї змахнув шаблею біля найближчої гілки, відрубавши від неї шип. Завдовжки той був майже такий самий, як лезо в руках. Король заховав шаблю до піхов і стиснув шип пазуристими пальцями. Невже він справді це зробить? Невже простромить цією штукою власне серце? Обидва їхніх серця. Він уб’є потвору. І звільниться сам.

Ніколаї почув, як чудовисько заверещало, немов збагнувши його наміри.

«Лише одному з нас судилося вижити, — заприсягнувся він. — Настав час зустрітися з королівською волею».

«Про якого короля балачка? — гуркнув усередині нього темний голос. — Ти просто байстрюк, із яким я прийшов покінчити».

Невже це його рука занесла тернове вістря? А може, це чудовисько прицілилося шипом у серце?

«Ніколаї Нікчемний, — не вгавав голос. — Брехун. Шахрай. Спадкоємець-безбатченко. Самозванець, який посягнув на трон. Я бачу тебе як облупленого».

Та ці жорстокі слова не були для Ніколаї новими. Він мирився з ними ціле життя.

«Щоб стати королем, потрібна не лише королівська кров».

«Розкажи-но мені, що потрібно, щоб керувати країною, — взялася під’юджувати його потвора. — Сміливість? Відвага? Любов до людей?»

«Усе це потрібне. — Ніколаї стиснув шип міцніше. Він відчував його вагу на долоні. — І чудове відчуття стилю».

«Але люди тебе не люблять, виродку. Хоч як би ти цього домагався. — Тепер голос лунав інакше. Холодний, знайомий, гладенький, як скло. — Скільки ти жебракував, благаючи про любов? Маленький Ніколаї був клоуном власної матері, підлабузником батька і вродливим кавалером Аліни. Вона була сиріткою, селючкою, і навіть вона тебе не захотіла. Проте ти й далі просив недоїдки з чужого стола, як увесь твій плебейський рід».

Ніколаї не без зусиль удалося засміятися: «Я зустрічав достатньо плебеїв і достатньо королів, щоб не вважати ці слова образливими».

«Як гадаєш, чому ти здаєшся їм таким негідним? На твоєму рахунку стільки заслужених медалей, флотилії кораблів, геройські вчинки, справедливі реформи. Але ти знаєш, що цього ніколи не буде достатньо. Деякі діти народжуються небажаними. Матері відмовляються годувати їх. Кидають на смерть у лісі. І ось ти тут, сам-самісінький у терновому лісі, де зможеш востаннє порюмсати».

«Я не сам. — У нього була Зоя, навіть Юрій, якщо вже про це йдеться; а ще за ними спостерігають Григорій і Єлизавета. — І ти частина цього приємного товариства».

Тепер темний голос розреготався, протяжно гуркаючи, веселощі накочували чорними хвилями.

«Тоді мерщій зроби це. Протни шипом власні груди. Невже ти справді віриш, що це матиме якесь значення? Невже гадаєш, що це зробить тебе тим, ким ти був раніше?»

До війни. До того як Дарклінґ наслав на нього своє прокляття. До вбивства Василія, до викриття батькових злочинів, до засідки у Прядці, до незліченних битв, що забрали стільки життів.

«Як гадаєш, як саме мені вдалося заволодіти твоїм серцем і так глибоко вгризтися в нього? Ти дав мені родючий ґрунт, і я вкоренився в ньому. Ти вже ніколи не станеш тим, ким був. Корні проросли занадто глибоко».

«Брехня».

Єлизавета попереджала Ніколаї, що демон спробує обдурити його. То чому ж ці слова здавалися такими правдивими?

«О, ти влаштовуєш чудові вистави. Поступки, терплячість, нескінченні добрі вчинки на доказ того, що ти залишаєшся привітним принцом, безсоромним корсаром, цілісним, щасливим і безстрашним. І все це, щоб приховати демона всередині. Чому?»

«Заради людей».

…Людей у полоні забобонів. Людей, які бояться всього незнайомого. Равка не переживе чергового розколу, чергового слабкого короля.

«Чергового слабкого короля, — голос сповнився симпатією, чимось схожим на співчуття. — Ти сам це сказав».

«Я — не мій батько».

«Авжеж, ні. У тебе немає батька. Я розповім тобі, чому ти приховуєш демона, чому прикриваєшся пóступками, дипломатією і слинявою розпачливою чарівністю. Тому що знаєш, що, побачивши тебе справжнього, люди відвернуться від тебе. Здогадаються, від яких жахіть ти прокидаєшся, які сумніви тебе мордують. Вони збагнуть, який ти слабкий, і відвернуться від тебе. Скористайся шипом — і позбудься мене. Ти однаково залишишся зламаним — з демоном чи без».

Невже протягом довгих місяців його справді переслідував цей страх? Страх, що знайти ліки не вдасться, адже його недуга не була демоном? Що темрява всередині належить не комусь іншому, а йому самому? Який він був дурень. Болю від усіх страждань під час війни, ухвалених ним рішень, життів, які він урвав кулями, клинками й бомбами, не зможе вилікувати жодна магія. Виходить, він просто був людиною. І в цьому не слід звинувачувати демона. Він може очистити своє тіло від чудовиська, але суміш сорому й жалю залишиться з ним назавжди. А що станеться, якщо знову розпочнеться протистояння? Від цієї думки Ніколаї знесилився. Війна мала скінчитися.

Демон лунко розреготався.

«Не для тебе, — промовив голос. — Не для Равки. Вона ніколи не закінчиться».

Ніколаї знав, що прийшов сюди з певною метою. Позбутися демона. Врятувати свою країну. Врятуватися самому. Та це не обов’язково одне й те саме. Він не зможе повернутися. Не зможе зцілитися. Не зможе повернути з небуття загублену частину себе. То який із нього ватажок?

«Відклади шип».

Шип? Ніколаї більше не відчував його в руці.

«Відклади шип. Перемога чекає на нас не щодня. Не кожному солдатові вдається врятуватися. Ця країна не переживе пригніченого короля».

Ніколаї завжди вважав, що вони з Равкою — єдине ціле. Але король хибно розумів цей зв’язок. Він не заплакане дитя і навіть не потопельник. Він назавжди залишиться солдатом на вічній війні, йому ніколи не вдасться відкласти зброю й загоїти власні рани.

«Відклади шип, юний королю. Невже ти не заслужив хвильки перепочинку? Невже не стомився?»

Стомився. Святі, він страшенно стомився. Ніколаї вважав, що звик до своїх шрамів, але ніколи не розумів, скільки сили волі знадобиться, щоб приховати їх. Він воював, жертвував собою і стікав кров’ю. Довгі дні минали без відпочинку, а довгі ночі — без сну. Все заради Равки, все заради ідеалу, якого він ніколи не досягне, і країни, яка ніколи ним не цікавитиметься.

«Хвилинка спокою, — шепотів демон. — Це право ти заслужив».

Право вмити руки й забратися з нескінченного поля бою, припинити вдавати, наче він кращий за власного батька, поштивіший за власного брата. Він заслуговує на це, чи не так?

«Так, — тихенько наспівував демон, — зі мною Равка знайде тиху гавань».

Зоя ніколи йому не пробачить, але рухатиметься далі. З власними втратами й ранами. Зоя не зупиниться на спочинок.

«Сталь заслужена, ваша величносте», — сказала якось його безжальна головнокомандувачка.

А що заслужив він? Чим володів? Що за правом належало йому?

Ніколаї знав, що Зоя відповіла б так: «Ти не володієш нічим».

«Сталь заслужена. Пам’ятай, хто ти такий».

«Байс-с-стрюк», — засичав демон.

«Я — Ніколаї Ланцов. У мене немає права на це ім’я».

«Самозванець», — завивав голос у темряві.

«Я — Ніколаї Ланцов. У мене немає права на корону».

Та він може щодня докладати всіх зусиль, щоб заслужити його. Якщо наважиться рухатися вперед із раною в серці. Якщо наважиться бути тим, ким є, а не молитиметься про повернення до себе колишнього.

Можливо, чудовисько мало рацію. Людям, можливо, ніколи не вистачить того, що Ніколаї зробив і ще робитиме. Можливо, якусь його частину ніколи не вдасться зцілити. Можливо, він ніколи не стане справжнім шляхтичем чи по-справжньому гідним королем. Зрештою, можливо, він — це лише кмітлива голова мрійника з кучмою волосся. Та одне Ніколаї знав напевно: він не вгамується, поки спокій не запанує в його країні.

А ще він ніколи не покине пораненого, навіть якщо цей поранений — він сам.

«Ніколаї Нікчемний, — загарчав демон. — Равка ніколи не буде твоєю».

Напевно, не буде. Та, якщо ти щось любиш, то рук не опустиш ніколи.

«Пам’ятай, хто ти такий».

Ніколаї знав. Він був королем, котрий лише почав припускатися помилок. Він солдат, для котрого війна не скінчиться ніколи. Він покинутий у лісі байстрюк. І він не боявся померти вже сьогодні.

Хлопець схопив шип і простромив власне серце.

Чудовисько заверещало. Та Ніколаї не відчував болю — просто запекло у грудях від вогню, що там зайнявся. На мить він подумав, що помер, але розплющив очі й побачив навколишній світ: терновий ліс, сутінкове небо, золоту кулю. Коротенької секунди вистачило, щоб здивуватися, чому Єлизавета досі не звільнила Зою. А тоді він побачив потвору.

Перед ним, немов застрягнувши в дзеркалі, висіло чудовисько. Крила повільно розтинали повітря. А на тому місці, де мало бути серце, світилася крихітна скалочка світла. Терновий шип. То ось який він, цей демон. Темна пляма, що керувала ним, гралася ним, силоміць заволоділа його волею.

«Я — чудовисько, а чудовисько — це я». Вони були не такими розрізненими, як йому хотілося вдавати, та хлопець пригадав Єлизаветині слова: «Виживе лише один із вас».

Час було вбити демона й покласти цій історії край. Ніколаї потягнувся до свого меча.

Проте йому не вдавалося поворушити ні руками, ні ногами. Терновий ліс міцно схопив його, обплітаючи тіло та впиваючись вістрями в плоть.

Смола й далі наповнювала золоту кулю навколо Зої, попри те що вони вже викликали чудовисько. Дівчина кричала й гупала кулаками в стінки.

Щось було жахливо не так.

Ніколаї закричав, коли руку протнув несподіваний пекучий біль. Подивившись ліворуч, він побачив, що долоню розітнув терновий шип. Ще один простромив праву долоню, а інші два прокололи ступні.

— Я знаю, що тобі дуже боляче, — озвалася Єлизавета, з’являючись у підліску, — але шипи завадять тобі розігнати темряву.

— Що це означає? — важко дихаючи, перепитав король. Він спробував вирватися, та від болю запекло все тіло.

— Я сподівалася, що ти просто дозволиш чудовиську взяти гору. Що твій демон переможе. Це б значно все спростило.

Свідомість Ніколаї заборсалася, щосили намагаючись зрозуміти сенс жінчиних слів.

— Ти ув’язнена в цьому місці, — нагадав він. — І після всього, що сталося, тобі навряд чи хочеться тут залишатися.

— Аж ніяк! Межі Зморшки залишаться неушкодженими, і мої побратими не зможуть звільнитися від кайданів. Але я звільнюся, адже пов’язана з ним.

Королю не довелося перепитувати, кого саме вона має на увазі.

— Із Дарклінґом.

Свята коротко кивнула.

— Зі справжнім королем Равки. Його душа завжди жила в його силі. А тепер їй просто потрібна фізична оболонка.

Хаща розступилася, і Ніколаї побачив на ношах із гілля бліде тіло.

«Це неможливо». Він на власні очі бачив з берега Зморшки, як Дарклінґ згорів… однак перед ним лежало чоловікове тіло, ціле й неушкоджене.

Це, мабуть, якась ілюзія, геніально виготовлена копія.

Поряд із ношами, відкинувши аркуші з літургічним равканським текстом, стояв Юрій. Він був убраний у рясу з чорних троянд, прикрашену затемненим сонцем.

— Пробачте мені, — покаянно озвався чернець. — Я шкодую, що мені довелося так вчинити. Мені хотілося б, щоб ви обидва пережили сьогоднішній день. Але Беззоряний Святий — найбільша надія Равки. Він мусить повернутися.

«Здається, я не знаю, про що молитися».

— Ну ж бо, Юрію, — поквапила його Свята. — Ця честь належить тобі.

Ніколаї пригадав хлопцеве лопотіння, коли вони опинилися в Зморшці Святих. «Усе, як було обіцяно». Подумав про звивисту лозу, яку Єлизавета так заспокійливо опустила ченцеві на плече. Вона не намагалася розрадити його, а боялася того, що ще він міг вибовкати. «Юрієві сьогодні теж випала роль». Він запевняв, наче бачив Дарклінґа у видіннях.

Юрій наблизився до тіньової потвори й потягнувся до застряглої в її серці розпеченої скалки. Ніколаї раптом чітко зрозумів, що варто хлопцеві висмикнути шип із грудей чудовиська, як усе скінчиться.

— Не слід робити цього, Юрію. — Благання у власному голосі йому не сподобалося. Королю не годиться благати. — Не роби цього.

— Ви хороша людина, — озвався чернець, — та Равці потрібен хтось більший за звичайну людину. Хлопець потягнувся і вхопився за шип.

«Ні». Ніколаї цього не дозволить. Він уже відчинив двері. А тепер час був увійти до них. Чудовисько не було Дарклінґом, поки що не було; воно досі залишалося чимось іншим, чимось, що мріяло про власне життя, мало свої смаки й прожило з королем три роки.

«Чому ти ховаєш демона?» Тому що той був розлючений, голодний, переповнений збоченої звірячої жаги. І нехай Ніколаї це не подобалося, ці риси досі залишалися частиною його єства. «Схожі речі притягуються». Він змагався з демоном. А тепер нагодує його.

Ніколаї заплющив очі та зробив те, що наказував йому темний голос. Він відпустив досконалого принца, гарного короля й натомість потягнувся до всього болючого й ганебного, що так старанно приховував. У цю мить він більше не був добрим, милосердним чи справедливим. Він став чудовиськом. І відкинув своє смертне тіло.

Розплющивши очі, Ніколаї побачив Юрія під іншим кутом — досить близько, щоб роздивитися його замацані пальцями окуляри й жорстке волосся миршавої борідки. Хлопець відчув, як ляснули в повітрі крила, відчув, як шалено загупало демонове серце. Король несамовито загарчав і кинувся на ченця.

Загрузка...