Король шрамів

9

Ніколаї

— Ми можемо відкликати запрошення, — запропонувала Женя, нервово бігаючи перед каміном. — Ще не запізно. Розішлемо посланців і повідомимо дівчатам та їхнім родинам, що плани змінилися.

Цього ранку вони зібралися у штабі, і Ніколаї наказав замість чаю принести кави. Він призвичаївся пити її, коли навчався в університеті у Кеттердамі. Утім, розриваючись від виснаження й головного болю, що знущався з нього від минулої ночі після пригоди в Балакирєві, король не відмовився б від чогось міцнішого в горнятку.

«Пригода». Яке великодушне слово. Толя переказав йому до найменших похмурих дрібниць усю його виставу у дзвіниці. Він мало не вбив одну зі своїх найцінніших генералів, свою єдину справжню подругу, яка два роки допомагала йому стояти біля стерна цього проклятого равканського корабля, берегла його таємниці та якій він беззастережно довіряв. Він мало не вбив Зою.

— Скажемо, що король зле почувається, — вела далі Женя.

— Цього ми точно не казатимемо, — заперечила Тамар.

— Тоді скажемо, що в нас тут епідемія холери або каналізацію прорвало, — запропонував Толя.

Його сестра сплеснула руками.

— То вибір у нас такий: здатися нерішучими, слабкими або сказати, що нашу столицю залило лайном?

Зоя від початку наради мовчала, стовбичачи біля самовара зі схрещеними на грудях руками. Трималася на відстані. Ніколаї знав, що слід перепросити, однак уперше за своє неоковирне життя був не в змозі дібрати слів. До того ж, перш ніж дати раду цій помилці, він мусив упоратися з проблемною вечіркою, яку так кмітливо запланував і яку демон, схоже, заповзявся розладнати.

Ніколаї сьорбнув ще трохи гіркої кави, сподіваючись, що від цього проясняться думки.

— Гадаю, у нас з’явився ресурс, якого не було раніше.

Наче прочитавши його думки, Зоя вп’ялася в хлопця поглядом.

— Якщо ти маєш на увазі цього відразливого дрища-ченця, то я…

— Ти у захваті від моєї винахідливості? Торкнешся моєї щоки сповненим любові поцілунком? Повісиш меморіальну дошку на мою честь?

— Я повішу на стіну Палацу меморіальну дошку на згадку про ранок, коли Ніколаї Ланцов остаточно розпрощався зі здоровим глуздом. Цей хлопчина — божевільний фанатик. Він обожнює чоловіка, котрий розпочав громадянську війну й винищив половину Другої армії.

— Він обожнює вигаданий ідеал. Ми всі час від часу припускаємося цієї помилки.

Зоя відвернулася, та хлопець устиг помітити біль, що промайнув її обличчям. Генерал Назяленскі не поморщилася, та цей вираз обличчя важко було з чимось сплутати. Ніколаї хотів припинити цю зустріч і просто… він сам точно не знав, що зробити, однак розумів: якщо ти напередодні мало не вбив когось, не слід намагатися йому сподобатися.

— Тоді поквапмося, — кинула Зоя, — запросімо до штабу колишнього члена Духовної варти й віддаймо наше майбутнє в його брудні лапи.

— Хіба ж вона не чарівна, коли погоджується? — звернувся до своєї команди Ніколаї, милуючись насупленим личком Зої. Це було значно краще, ніж бачити закляклий зболений вираз обличчя і знати, що саме він у цьому винен. Та вже за мить король був готовий надавати собі штурханів: Толя привів до штабу ченця, і Зоїна похмурість змінилася зачудуванням.

— Ваша величносте, — скуто привітався Юрій. Він був такий довготелесий, що аж пригнувся, заходячи до кімнати, і такий худий, що здавалося, наче його ось-ось здує протягом. — Мене попереджали про вашу красномовність. Ви пропонували мені хліб-сіль, але цю ніч я, можна сказати, провів у в’язниці…

— Ви про Райдужний покій? Моя тітка Людмила власноруч оздобила його. Можливо, трохи передала куті меду з багрянцем, але через це називати його в’язницею не дуже великодушно.

— Із кольором там усе гаразд. Моя вразливість постраждала радше від озброєної варти під дверима. Ви з усіма своїми гостями так поводитеся?

— Толю, — прошепотів Ніколаї, — здається, він називає твоє товариство кепським.

Він відкинувся у кріслі й поклав лікті на бильця.

— Юрію, у вас є вороги. Ті вартові вас охороняли.

Чернець шмигнув носом.

— Моїм вірянам це не сподобається.

Саме тому Ніколаї вже надіслав людям, які розклали табір під міськими стінами, хліб, копчену тріску і трохи надзвичайно вишуканого квасу — подарунки від королівського двору: із повним шлунком менше хочеться нарікати. Щиро кажучи, король збирався зустрітися з ченцем ще напередодні, але пообідні справи майже не залишили йому часу. А щодо ночі… ну, вночі в нього часу теж не було.

— Юрію, чи можу я відрекомендувати вам…

— Не можете. Я хочу поговорити про Беззоряного і… — Хлопець рвучко виструнчився. Очі в нього вирячилися, а щелепа відвисла, він роззирнувся і, схоже, щойно зрозумів, де опинився. Юрій зчепив руки на грудях, наче оперний сопрано перед арією. — Ох, — задихнувся чернець. — Ох, це ви. Тут зібралися всі. Я… — Він повернувся до членів Тріумвірату й низько вклонився. — Мої соверенні, це для мене така честь! — Хлопець уклонився вдруге. — Неймовірна честь. — І знов уклін. — Справжня мрія.

Ніколаї ледь стримався, щоб не застогнати. У що він уплутався?

Зоя з Женею спантеличено перезирнулися, і навіть Давід на мить відірвався від роботи та здивовано насупився.

— Та припини вже, — наказала Зоя. — Від цих поклонів ти схожий на бурову вишку.

— Командире Зоє Назяленскі, — здавлено повів далі Юрій, — учора… я не зрозумів. Думав, ви просто…

— Хтось із королівських посіпак. — Не зважаючи на хлопцеві заперечення, Зоя додала: — Ти ж розумієш, що кожен із членів Тріумвірату під час громадянської війни боровся проти твого улюбленого Беззоряного Святого?

— Так, так, авжеж. — Чернець поправив окуляри в дротяній оправі на довгому носі. — Розумію. Але, ну, Давід Костюк — видатний Творець, котрий власноруч створив перший підсилювач самої Санта-Аліни. — Давід неуважно глипнув на хлопця й повернувся до паперів. — Зоя Назяленскі — одна з найулюбленіших Дарклінґових солдатів. — Зоїні вуста скривилися. — А ще тут, звичайно, Женя Сафіна, перша Краяльниця, дівчина зі знаком Дарклінґового благословення на обличчі.

Женя відсахнулася.

— Благословення?

— Перепрошую? — перепитала Зоя, уже здіймаючи руки, чи то щоб закликати бурю, чи то скрутити Юрієві шию.

Ніколаї стукнув кісточками пальців по столу.

— Годі вже. Заспокойтеся, ви всі. Юрію, ти вдираєшся на територію, якої тобі не дано зрозуміти.

Попри високий зріст, чернець скидався радше на неотесану дитину, котра розбила материну улюблену вазу.

— Я… пробачте мені. Я не хотів нікого образити.

Женя повільно підвелася, і навколо запала тиша.

— Скільки тобі років, Юрію?

— Вісімнадцять, моя соверенна.

— Я була на рік старшою, коли Дарклінґ наслав на мене своїх потвор — чудовиськ, породжених силою, від якої ти в такому захваті. Вони були спраглі до людської плоті. Дарклінґові довелося змусити їх зупинитися.

— Отже, він був не такий аж жорстокий…

Женя підвела руку, і Ніколаї із задоволенням помітив, що чернець прикусив язика.

— Дарклінґ не хотів мене вбити. Він хотів, щоб я жила — ось так.

— От і дурень, — тихо озвався король, — дозволити такому солдату вижити.

Женя ледь помітно кивнула.

— Добре подумай, перш ніж уживати слово «благословення», ченче. — Дівчина сіла, склавши руки. — Кажи далі.

— Стривайте, — втрутився Давід, заклавши пальцем сторінку в книжці, яку читав. — Як, кажеш, тебе звуть?

— Юрій Веденен, мій соверенний.

— Юрію Веденене, якщо ти ще раз засмутиш мою дружину, я вб’ю тебе на тому ж місці.

Чернець проковтнув клубок у горлі.

— Так, мій суверенний.

— Ой, Давіде, — зраділа Женя, беручи його за руку, — ти ще ніколи нікому не погрожував убивством через мене.

— Справді? — неуважно пробурмотів хлопець, поцілував її в кісточки пальців і повернувся до книжки.

— Я… пробачте мені, я приголомшений. — Юрій сів, а тоді знову схопився на ноги, наче нічого не міг із собою вдіяти. — Подумати лишень, я опинився в кімнатах, власноруч зведених Беззоряним. — Хлопець торкнувся пальцем чорних швів, що позначали на мапі Тіньову Зморшку. — Я… я не міг навіть сподіватися на таку знаменну подію. Це волова шкіра?

— Здається, оленяча, — відповів Ніколаї.

— Надзвичайно!

— Зажди, — примружила очі, Зоя. — Ти сказав, що ці кімнати власноруч звів Беззоряний, а не його предки.

Юрій відвернувся від мапи із самовдоволеною посмішкою.

— Так, сказав. Мені відомо, що існував лише один Дарклінґ, лише один неймовірно могутній чоловік, який безліч разів інсценував власну смерть. Це був запобіжний захід, щоб захиститися від недоумків, котрі могли злякатися його надзвичайної сили та тривалого життя.

— І як ти дійшов до такої теорії? — поцікавився Ніколаї.

Юрій кліпнув.

— Це не теорія. Мені це відомо. Дарклінґ являвся мені й розповів усе це.

Зоїні брови поповзли вгору, а Ніколаї ледве стримався, щоб не закотити очі. Натомість він з’єднав кінчики пальців і сказав:

— Розумію.

Та Юрій лише розплився в іще ширшій усмішці.

— Я знаю, ви вважаєте мене божевільним, але я був свідком див.

Саме тому Ніколаї його сюди і привів.

— Учора ти казав щось про Еру Святих. Що саме ти мав на увазі?

— А як іще пояснити дива, що відбуваються по всій Равці?

— Починається, — пробурмотіла Зоя.

— Ми чули кілька історій, — люб’язно озвався король. — Але кожен із цих випадків має цілком раціональне пояснення. Нам випало жити у складні часи, тож не дивно, що люди шукають див.

На його подив, юний чернець сів за стіл і схилився над ним із серйозним обличчям.

— Ваша величносте, я знаю, що ви не релігійна людина. Проте народ вірить, що ці події не просто явища, які ми не в змозі пояснити. Люди вірять, що це діяння Святих.

— Це діяння гришників, — заперечила Зоя. — А може, шуанців. Чи навіть твого любого друга Аппарата.

— Ах, — відмахнувся Юрій, — декотрі люди вірять, що всі древні дива були діяннями гришників.

— Тоді називатимемо це Малою Наукою, і годі вже всіх цих забобонів.

— Невже так буде легше прийняти божественне втручання? — запитав Юрій, зблиснувши скельцями окулярів. — Якщо я називатиму ці діяння «створенням у серці світу», це якось допоможе? Я теж вивчав теорію Гриші.

У Зоїному погляді заклякла крига.

— Я тут не для того, щоб улаштовувати теологічні диспути з якоюсь жердиною.

Юрій відкинувся на стільці, прибравши блаженного виразу.

— Святі повертаються до Равки. І з ними прийде Беззоряний.

— Дарклінґ помер, — нагадала Женя, і від королівського погляду не сховалося те, як побіліли кісточки її зчеплених рук. — Я бачила, як горіло його тіло.

Юрій знервовано глипнув на Давіда і сказав:

— Дехто вірить, що Дарклінґ не загинув у Тінистій Зморшці та просто чекає нагоди повернутися.

— Я теж там була, ченче, — утрутилася Зоя. — Я бачила, як він перетворився на попіл у полум’ї погребального вогнища, розкладеного Пекельниками.

Юрій на мить страдницьки заплющив очі.

— Так. Авжеж. Це була мученицька смерть, що знищила його тлінне тіло. Однак Дарклінґова сила була надзвичайною, древньою. Вона могла зникнути, а може, і досі живе в нашому світі разом із його душею.

Зоя стиснула губи й міцно обхопила себе руками, немов намагаючись відігнати холод.

Ніколаї не сподобалося почуте. Якісь залишки тієї древньої сили досі ховалися в його власному тілі, й, судячи з подій минулої ночі, вона щодня прибувала.

— Гадаєш, усі ці поодинокі події, буцімто дива, насправді пов’язані з Дарклінґом? — перепитав він.

— Ні! — вигукнув чернець. Він іще дужче нахилився вперед. Здавалося, його підборіддя ось-ось ляже на стіл. — Я знаю, що вони пов’язані. — Хлопець підвівся й показав на мапу, що висіла позаду них. — Якщо дозволите.

Він роззирнувся, глипнувши праворуч і ліворуч, ряса затріпотіла, наче крильця сполоханої пташки.

— Оце такі в Дарклінґа прислужники? — прошепотіла Зоя. — Якби ми не спалили його тіло, він би перевернувся в могилі.

— Ага! — вигукнув Юрій, знайшовши невеличкі полотняні прапорці, які можна було пришпилити до шкіри. Мапи були помережані крихітними дірочками в тих місцях, де колишні командири планували провести військові кампанії.

— Землетрус у Раєвості, статуя в Цемні, дах із ладану в Аркеську, стіни, що криваво замироточили в Удові, троянди в Адені. — Перелічуючи по черзі так звані дива, хлопець позначав прапорцем місце на мапі. Потім відступив на крок. — Почалося все тут, далеко від узбереж, гір і кордонів, але дива трапляються дедалі частіше й наближаються до…

— Зморшки, — закінчив його думку Ніколаї.

Візерунок був чіткий: яскравий, мов зірка, вибух з епіцентром у мертвому Неморі.

— Святі, — видихнула Зоя.

— Саме там… — почала була Женя.

— Так, — урвав її Ніколаї, хай навіть не надто чітко пам’ятав останню битву.

У нього всередині тоді вже оселилося чудовисько, і доводилося змагатися з ним за контроль над свідомістю. Удавалося це значно частіше, ніж тепер. Навіть у зміненому стані хлопцеві виходило надовго повертати собі здоровий глузд і шукати Аліниної допомоги. Під час останньої сутички він навіть спробував допомогти своїм військам.

Ті місця, де траплялися дива, скупчилися навколо центральної точки, місця, де колись лежала Зморшка, де Дарклінґ улаштував собі останню трибуну, де він віч-на-віч зустрівся з Аліною Старковою і загинув від її руки. Перемога. Принаймні тоді так здавалося — країну об’єднала можливість примирення, і Ніколаї несподівано й без болю позбувся демона, який щосили намагався опанувати його.

Король вірив, що темрява в нього всередині зникла в мить Дарклінґової смерті. Він вірив, що війна скінчилася.

А тепер чудовисько знову повстало, намагаючись керувати ним. Невже демон весь час був усередині, непокоїв його вві сні та незмінно складав компанію, чекаючи своєї миті? Чи його щось розбудило?

Ніколаї подивився на шпильки, що розбігалися навсібіч мапою. Невже вони справді складалися у візерунок, чи Юрій лише бачив бажане? А може, цей буцімто простодушний фанатик веде якусь підступнішу гру?

— Пробач мені, Юрію, — озвався король, — але ти прагнеш, щоб равканська церква визнала Дарклінґа Святим. Тож у тебе безліч причин пов’язувати ці явища з Беззоряним.

— У мене немає підстав брехати, — заперечив чернець. — Кілька днів тому в Зморшці з’явився знак — озерце з чорного каміння, затемнене сонце.

Зоя роздратовано пирхнула.

— Або це якась географічна аномалія.

Юрій тицьнув кістлявим пальцем у мапу.

— Це не лише місце, де Беззоряний віддав своє життя. Це місце древньої сили, саме тут Дарклінґ уперше розірвав світ і створив Зморшку.

— Ти не можеш цього знати, — відмахнулася від нього Зоя.

— Це була моя тема досліджень у Духовній варті. І про все це згадується в текстах.

— Яких текстах? — перепитала дівчина, і Ніколаї замислився, чи не намагається вона, бува, під’юдити ченця.

— «Книга Альоші». «Сікурійські псалми». Ви могли бачити їх ілюстровані версії в «Історії Санктії».

— У дитячій книжечці?

— Це було святе місце, — не вгавав Юрій. — Місце, де яблуневі палі простромили Сан-Фелікса, древнє місце зцілення та славнозвісної сили, куди для очищення приходили чоловіки.

Ніколаї випростався.

— Якого саме очищення?

Юрій розтулив рота і знову стиснув губи.

— Я обмовився…

— Ні, не обмовився, — утрутився Толя. — Він має на увазі обізбаю. Чи не так, ченче?

— Я… я…

— Ненавиджу визнавати, що недостатньо освічений, — озвався Ніколаї. — Людям значно більше до вподоби самостійно про це здогадуватися. Але що таке ця обіз… баба?

— І гадки не маю, — зізналася Зоя.

Женя стенула плечима, і навіть Давід похитав головою.

На королівський подив, відповіла Тамар.

— Обізбая, — сказала вона. — Обряд Спалення Терну. Знаєте, як створили Духовну варту?

— Та це все дитячі казочки, — насупившись, кинула Зоя.

— Можливо, — погодився Толя.

— Ну, то розкажіть мені цю казочку, — попросив Ніколаї.

Тамар схрестила руки.

— Вшануєте нас такою честю, ченче?

Юрій завагався, а тоді сказав:

— Усе почалося з першого короля роду Ланцових — Яромира Рішучого. — Хлопець заплющив очі, голос його став упевненішим, лунав ритмічно. — До його правління землі, що пізніше стали Равкою, були просто розкиданими провінціями під керівництвом сварливих королів, між якими постійно точилися війни. Яромир приборкав їх усіх і об’єднав землі під прапором із подвійним орлом. Проте через невтомні напади Фієрди з півночі й Шу Хану з півдня молоде королівство весь час перебувало у стані війни.

— Звучить знайомо. — Ніколаї ще в дитинстві чув цю казку в школі. У нього завжди серце краялося від думки про те, що Равці постійно доводилося воювати з першого дня свого існування.

— Другої армії ще не існувало, — вів далі Юрій. — Равканські солдати воювали й помирали так само, як усі решта. Однак, як розповідає легенда, Яромир збудував на вершечку гори в Ос Альті вівтар…

— Місце, де потім з’явилася перша королівська капличка, — підказав Толя.

Юрій кивнув.

— Молодий король молився всім Святим, які могли його почути, а наступного дня біля його дверей з’явилася група ченців і запропонувала своє союзництво. Це були незвичайні ченці. На полі бою вони могли перекидатися на звірів. Воювали вони не як люди, а як різноманітні створіння: вовки, дракони, яструби чи ведмеді. Королю доводилося чути легенди про цих ченців, та він майже не вірив у їх існування, аж поки не побачив дива на власні очі.

— Ці дива ніколи не закінчуються, — буркнула Зоя.

— Авжеж, — погодився Юрій, вибалушивши очі, у яких вогнем світилося завзяття. — Ніколи. Ченці погодилися воюватися на боці короля. Вони не просили ні золота, ні земель, а висунули тільки одну вимогу: хтось із них завжди залишатиметься поряд із королем, щоб Равка ніколи не припиняла поклонятися Святим. Ченці увірвалися на поле бою, розкидавши навсібіч ворогів Равки, відтісняючи їх назад і створюючи кордони, які змогли б вистояти приблизно тисячу років. — Голос Юрія гучнішав, хлопець захопився оповіддю, і вся нерішучість зникла. — Але битва тривала так довго, що, коли вона скінчилася й монахам слід було повернутися до людської подоби, їм це не вдалося. Тоді їхній ватажок привів ченців до древнього тернового дерева, і вони влаштували небезпечний ритуал — обізбаю. Ті, хто вижив у ньому, знову стали людьми, а їхній ватажок посів місце поряд із Яромиром. Зрештою, священникові, який обіймав найближчу до короля посаду, стали присвоювати титул Аппарата, а солдати з його оточення стали Духовною вартою.

— Дехто запевняє, що члени першої Духовної варти були гришами, — зауважив Толя.

Тамар доторкнулася пальцями до акулячого зуба на шиї.

— Згідно з цією версією, тварини, на яких вони обернулися, стали першими підсилювачами. Їхні душі додали ченцям сили.

Ніколаї уважно подивився на Юрія. Жодного сумніву, ця історія була дивною, і, найімовірніше, вигадок у ній було більше, ніж правди. Однак…

— Цей обряд для очищення людини від звіра. Як саме він діє?

Юрій поправив окуляри на переніссі і єдиним рухом стер з обличчя вираз упевненого вченого.

— Достеменно не знаю. Тексти… суперечать один одному.

— Справжнім заколотником тебе складно назвати, чи не так, Юрію?

Чернечі вуста вигнулися в усмішці.

— Підозрюю, що так.

— Однак ти опинився біля моїх воріт, називав мене зрадником і злодієм. — Юрієві принаймні не забракло вихованості, щоб зіщулитися. — Що тебе сюди привело?

— Святі. Я вірю в це.

Ніколаї щодо цього сумнівався.

— Розкажи мені про цей обряд.

— Чому? — запитав Юрій, насупившись.

— Я король. Мені хочеться розваг.

Чернець посмикав миршаву борідку.

— Подробиць я не знаю. Тексти наводять суперечливу інформацію, а в мене… у мене більше немає дозволу…

— Ти маєш на увазі релігійні тексти, правда? — перепитав Ніколаї. — З бібліотеки Духовної варти. А в тебе більше немає туди доступу.

— Ні.

Біль у хлопцевому голосі відчувався майже фізично. Король подумав, що розуміє його. Колись слова були єдиним прихистком, де йому вдавалося знайти розраду. Жодній книжці ніколи не забракло для нього терпіння, і вони не наказували хлопчикові сидіти тихенько. Коли його репетитори розпачливо змахували руками, бібліотека навчала Ніколаї військової історії, стратегії, хімії, астрономії. Кожен книжковий корінець ставав відчиненими дверима, які шепотіли: «Заходь, заходь. Ось землі, яких тобі раніше не доводилося бачити. Ось місце, де ти зможеш заховатися, якщо злякаєшся, погратися, якщо занудьгуєш, відпочити, якщо світ здаватиметься тобі ворожим». Ця розрада була знайома Юрієві. Колись він був ученим. І, напевно, мріяв знову ним стати.

Ніколаї підвівся.

— Дякую, Юрію. Ти нам неабияк допоміг.

Чернець повільно встав.

— Справді? То чи не могли б ви приєднатися до наших вимог, ваша величносте? Аппаратові не вдасться не зважати на думку короля. Якби ви могли звернутися до нього з…

— Я подумаю про це, Юрію. Ти цікаво аргументував свою думку. А зараз я б хотів, щоб тебе відвели назад, до твоїх покоїв.

— То я досі залишаюся бранцем?

— Ти бажаний гість, і мені не хочеться, щоб ти заблукав. Напевно, я можу дати тобі щось почитати.

Юрій закляк, наче не повірив власним вухам.

— Мої… книжки?

— Імовірно.

— Це було б… Ні, я мушу повертатися до своїх побратимів-вірян під міські стіни. Ви не можете утримувати…

— І ти повернешся. Однак нам доведеться попросити тебе насолодитися нашою гостинністю трохи довше. Поки ми оцінимо переваги твоєї справи.

Чернець задер підборіддя.

— Заради Беззоряного я готовий чекати цілу вічність. Але не грайтеся зі мною, ваша величносте. Я прийшов до столиці не для того, щоб виставлятися на посміховисько чи гаяти час на якийсь шахер-махер.

— Гаятимеш лише шахер, — заспокоїв Ніколаї. — Махером я востаннє бавився ще в юності.

Зоя закотила очі, а Толя підштовхнув ченця до дверей, де передав його до рук двох вартових із Палацу.

Коли Юрій пішов, Ніколаї підвівся, щоб детальніше роздивитися шпильки на мапі. Без ченця тиша в кімнаті здавалася важкою, наче до приміщення зайшов хтось інший, хтось старий і безіменний.

— Цей хлопчина несповна розуму, — підсумувала Зоя.

— Він вірянин, — нагадав Толя. — А це не одне й те саме.

— Мені більше до вподоби щирий вірянин, аніж хтось на кшталт Аппарата, — додала Женя.

— Як ти можеш таке казати? — здивувалася Зоя. — Він обожнює тирана, вбивцю, чоловіка, який тебе катував.

Женя зітхнула.

— Хіба ми можемо звинувачувати хлопця через те, що його приваблює Дарклінґова сила? Вона приваблювала кожного з нас.

— Тоді ми ще не знали, хто він такий.

— Хіба? — Женя поправила пов’язку на оці. — Юрій — наляканий хлопчисько, котрий шукає щось величніше за себе самого, щоб життя набуло сенсу. По всій Равці живуть такі, як він.

— Це мене і лякає.

Толя сів поряд із сестрою, і Ніколаї помітив, як вони перезирнулися. Зараз був невдалий час для таємниць.

— Що сталося?

Хлопець знизав величезними плечима.

— Можливо, у Юрієвих оповідках щось є. Члени Духовної варти не завжди були Аппаратовими посіпаками. Це були священні воїни, котрі так само щиро служили короні. В юності мені понад усе хотілося приєднатися до них.

— І що тебе зупинило? — поцікавився король. Хлопцеве зізнання не надто його здивувало.

Толя з Тамар виховувалися в церкві, і Ніколаї чудово розумів, що, якби Аліна Старкова не благословила його сходження на трон, близнюки не погодилися б стати його вартовими.

— Вони не прийняли б мене, — пояснила Тамар. — Жінок не беруть до лав Духовної варти.

Толя кивнув.

— Я запитав себе, що це за священний орден такий, де шукають воїнів, але відмовляються від такого бійця, як Тамар?

Дівчина поклала руки на сокири.

— У Святих були на нас інші плани.

— Ой, — відповів Ніколаї, — а що ж Святі планують для нас тепер? Зоє, коли я вирвався з маєтку герцога Радімова в Івці, де ти мене знайшла?

— На гусячій фермі, дорогою до Варени.

Ніколаї торкнувся пальцем мапи.

— Північно-східний шлях. Однак, тікаючи з Палацу, я щоразу прямував на північний захід. І щоразу рухався тим самим маршрутом, лише просувався трохи далі. А що, як створіння в мене всередині намагається дістатися того місця у Зморшці? А що, як воно так само мріє спекатися від мене, як я від нього?

— А що, як усі ці так звані дива заплановані, щоб витягнути тебе з Палацу? — припустила Зоя.

— До Зморшки? Навіщо?

Дівчина сплеснула руками.

— Не знаю.

— «Дива» розпочалися, коли в мене всередині прокинувся демон. Можливо, це пов’язано з Дарклінґовою силою, а може, Юрій просто торочив нісенітниці, проте точки на мапі справді складаються у візерунок. Щось відбувається, і це пов’язано з тим місцем у Тіньовій Зморшці.

— Покидати Палац небезпечно… — узялася сперечатися Зоя.

— Безпечних місць немає. Їх більше не залишилося. — Король власноруч довів це минулої ночі. — Женя приготує мені міцніше зілля. Давід викує товстіші кайдани. Я збираюся на прощу.

— До якогось таємничого тернового лісу? — перепитала Зоя. — Навіть якщо він колись існував, Зморшка знищила все на своєму шляху. Там більше нічого не залишилось.

Толя видав якусь довжелезну тираду, з якої Ніколаї розібрав лише кілька слів. А тоді хлопець продовжив равканською:

— Втрачена віра — це коріння дерев у загубленому лісі, що чекають, коли знову зацвітуть.

Зоя примружилася.

— Ми домовлялися не читати віршів на нарадах.

— Це з равканської літургії, — заперечив Толя. — Уривок із «Книги Альоші», і ти знала б про це, якби ходила до церкви.

— Просто дивина, як мені вдалося стільки прожити без цього знання.

— Толю, — урвав суперечку Ніколаї. — Я хочу, щоб ти знайшов усі можливі тексти, де розповідається про обізбаю. Не хочу покладатися щодо цього лише на одного вченого, Юрія.

— Але я не вчений, — заперечив хлопець.

— Можливо, був у попередньому житті, — кинув Ніколаї.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш «покладатися на одного вченого»? — перепитала Зоя. — Невже ти збираєшся подорожувати з ченцем?

Женя посовалася на своєму місці.

— Тоді скидатиметься, наче ти підтримуєш культ Беззоряного. Мені не подобається такий сигнал.

— Ми як слід замаскуємо Юрія, до того ж я не збираюся вирушати прямісінько до Зморшки, — заспокоїв їх Ніколаї. — Можливо, нам удасться дізнатися щось в інших місцях, де траплялися дива; а ще мандри країною допоможуть мені поспілкуватися з підданими, перш ніж я оберу собі наречену. На обох кордонах збираються ворожі армії, нові самозванці ростуть як із води, проголошуючи свої права на трон Ланцових. У нас порожня скарбниця й союзників кіт наплакав. Я не можу дозволити собі втратити підтримку пересічних людей. Незабаром вона нам знадобиться.

— А що, як із цього нічого не вийде? — запитала Женя. — Що, як Дарклінґ прокляв тебе і знайти відповіді не вдасться?

Зоя поклала долоні на стіл, випроставши пальці.

— А що, як Юрій дізнається правду про чудовисько?

— Тоді молитимемося, щоб мені вдалося змусити його мовчати і зберігати цю таємницю, поки майбутнє Равки не убезпечиться. Навіть без спадкоємця існує спосіб зберегти трон і зробити країну незламною.

— І що це за спосіб такий? — не зрозуміла Зоя.

— Ти впевнена, що не хочеш довіритися мені, Зоє? Це надзвичайно збудливо. — Ніколаї спало дещо на думку ще минулого тижня, коли вони повернулися від графа Кіріґіна й зустріли Трухіна та Ісаака.

Зоя стиснула губи.

— Мені все це не подобається. Занадто висока ймовірність, що все закінчиться катастрофою.

Ніколаї це знав. Їм бракувало часу, а подорож до Зморшки відгонила розпачем. Неможливо було заперечувати страх, який охопив його, сумніви, що оселилися в серці. А що, як його розум відмовить, а разом із ним і воля? Що, як він накинеться на когось зі своїх друзів і нікому не вдасться його зупинити? Якої шкоди він здатний заподіяти тим, кого любить? Чи й цілому світові?

Ніколаї визнавав свої страхи, та не збирався піддаватися їм. Він не віддасть так просто перемогу чудовиську.

Король повернувся до людей, які зібралися навколо нього, — до радників, солдатів, до своєї родини. Ніколаї необхідно було, щоб вони повірили — якщо не Юрієвим казочкам, то йому самому, людині, якою він був до зустрічі з Дарклінґом і війни. Хлопець обсмикнув вилоги оксамитового пальта й підморгнув друзям.

— Те, що не може піти не так, не викликає в мене захвату.

Хлопець відчув, як чудовисько всередині відсахнулося. Дія. Рішучість. У такі миті Ніколаї майже почувався собою колишнім. Якщо ця штука посягає на його душу, він дасть їй добрячого відкоша; і битва ця розпочнеться просто тут і зараз: король відмовляється віддавати жахові, що намагається затягнути його до темряви, хоча б часточку своєї душі. Він робитиме те, що робив завжди: рухатиметься вперед і молитиметься, щоб надія на порятунок, наче коріння тернового лісу, ховалася подалі від людських очей.