Король шрамів

10

Ніна

Коли Ніна звелася на ноги, уже сутеніло. Небо стало не багряним, а сірим, схожим на старий забій глибоко під шкірою, а повітря залишало на щоках вологу. Ледь відчутний вітер наносив сніг.

Утім ледь помітним він залишався недовго. Ніна ще ніколи не бачила, щоб буря здіймалася так рвучко. Налетів буревій, завірюха закрутила білий сніг, затуляючи собою цілий світ. Ґрузебуря. Навіть Равканці мали ім’я для цього вітру. Бузувір. Не через те, що вітер приносив із собою холод, а через те, що він осліплював тебе, як бандит у нечесній бійці.

Дівчина розривалася між спробами йти на звук річки, щоб повернутися до табору, та страхом, що зіб’ється зі шляху серед хуртовини та впаде у воду.

Вона чеберяла вперед, намагаючись розгледіти щось у білому тумані. Їй раптом здалося, наче вона чує Адріків голос, що гукає її, бачить жовтогарячий прапор, який вони здійняли над наметом, але наступної миті все зникло.

«Дурепа, дурепа, дурепа». Вона не створена для таких місць. Ніна не переживе ночі без прихистку в таку негоду. Але вибору не було, доведеться йти далі.

А тоді немов трапилося диво: вітер ущух, снігова завіса розійшлася, і дівчина побачила вдалині темні обриси. «Табір».

— Адріку! — закричала вона. Та, підійшовши ближче, не побачила ні прапора, ні намету, лише скелети дерев, що розгойдувалися на вітру, а в снігу перед ними ледь помітне заглиблення. Вона ходила по колу. І повернулася до Матаясової могили. — «Чудова робота, Зенік», — зітхнула дівчина. Їй лише вісімнадцять, то чому ж вона така втомлена? Чому все в минулому здається таким яскравим, а майбутнє — таким бляклим? Можливо, вона прийшла сюди не для того, щоб поховати Матаяса і знайти собі нову мету? Можливо, вона прийшла сюди, на кригу, до цього холодного невблаганного місця, щоб знайти свою смерть?

Жоден Святий не чекатиме на неї, щоб привітати в осяйних засвітах. Гриші не вірять у життя після смерті. Помираючи, вони повертаються до миті створення в серці світу. І від цієї думки дівчині стало трохи спокійніше.

Ніна знову повернула назад до табору. У неї не було іншої можливості, крім як знову вирушати до мети. Та перш ніж удалося ступити хоча б крок, дівчина побачила їх — п’ять огрядних постатей серед снігу. Вовки.

— Аякже, — уголос промовила вона. — Матаясе, твоя країна може поцілувати мою вгодовану гришницьку дупу.

Вовки затиснули її в кільце, оточили, відрізали будь-який шлях до порятунку. З їхніх грудей вихоплювалося низьке гарчання. Вовки були священні тварини для дрюскелле. Можливо, вони відчували Матаясову присутність. А може, Нінину. Гриша, ворог. «Чи може, вони внюхали ніжну соковиту вечерю».

— Ну ж бо, — сказала дівчина фієрданською. — Я не хочу завдавати вам шкоди. — «Я не хочу помирати».

Матаяс провів рік у Пекельних Воротах, де його змушували змагатися з вовками. У Джела було дивне почуття гумору. Ніна напружила пальці, відчула, що кістяні кинджали готові слухатися її наказів. Проти тварин вони спрацюють не гірше, ніж проти людей.

Дівчина скинула плащ, і холод миттю вгризся в неї, однак тепер спину прикривала кісткова броня. Ніна була Святою під захистом своїх реліквій.

Двоє вовків стрибнули одночасно. Дівочі долоні смикнулися вперед, і скалки кісток полетіли як годиться, протнувши тіла тварин двома чіткими потужними пострілами. Вовки заскавчали й нерухомо впали на сніг. Від цього звуку краялося серце. Принаймні смерть їхня була легка. Наприкінці шляху це єдине, про що ми можемо мріяти.

Однак вовче кільце й далі стискалося. У їхніх рухах було щось дивне. Очі сяяли майже помаранчевим вогнем, тварини наїжачувалися і смикалися, наче ними керувало щось більше за голод. Що з ними не так? Часу на роздуми не було.

Вовки стрибнули. Ніна випросталася. Цього разу вона не встигла добре прицілитись. Одна тварина впала, проте інша схопила дівчину пазурами й навалилася всією вагою, кидаючи її на сніг.

Щелепи стиснулися на передпліччі, тіло здригнулося від болю. Від вовка ледь помітно пахло чимось дивним. Ніна закричала.

Почула гучне гарчання і зрозуміла, що ось-ось помре. «Я сказала Матаясові такі гарні слова, а хто скаже їх мені?» Аж раптом, немов у тумані, щось налетіло на вовка, звільнивши Ніну від ваги його тіла. Дівчина відкотилася, притискаючи до грудей закривавлену руку й жадібно ковтаючи ротом повітря. Занурила руку в сніг, намагаючись очистити рану. Тіло забили дрижаки. Здавалося, наче вовча слина була отруйною. Від лихоманки мало не зупинялося серце. Ніна бачила по всіх усюдах навколо себе смерть: Матаясове тіло — під землею, кладовище — на півночі, попереду — епідемія чуми, землю охопить хаос, усе зогниє.

У голові заверещав хор голосів.

Ніна, тремтячи, притиснула трохи снігу до щік, намагаючись очистити думки, але, розплющивши очі, злякалася, що отрута затьмарила їй розум. Двоє вовків билися на снігу — один сірий, а другий білий і значно більший. Тварини покотилися снігом, білий вовк вчепився в горлянку сірому, але не прокушував її. Нарешті сірий вовк зіщулився і заскавчав. Білий розтиснув лабети, і менший вовк принижено поповз геть, підібгавши хвоста.

Білий вовк повернув до Ніни закривавлену морду. Тварина була велетенська й сухорлява, проте не смикалася й не тремтіла, на відміну від своїх сірих родичів. Схоже, вони були інфіковані чимось, що тепер потрапило й до Ніниних жил; однак білий вовк рухався із безпомилковою природною грацією диких тварин.

Звір підійшов до дівчини. Ніна звелася на коліна, простягнула перед собою руки, щоб відігнати його, і подумки вже тягнулася до чергової кістяної скалки. Аж раптом помітила шрам, що розтинав жовте око.

— Трасселе?

Тварина смикнула вухами.

Матаясів вовк? Цього не могло бути. Хлопець якось розповідав їй, що, коли дрюскелле помирає, побратими випускають його ізенульфа в дику природу. Невже Трассел знайшов свого любого господаря, щоб поєднатися з ним навіть після смерті?

— Трасселе, — лагідно покликала вона.

Вовк схилив велику голову набік.

Ніна почула цокіт копит. Перш ніж вона збагнула, що відбувається, на галявину виїхала вершниця.

— Назад! — гукнула дівчина, пускаючи коня галопом між Ніною й білим вовком.

Зенік знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти, кого вона бачить, — це ж висока дівчина з монастиря. Цього разу вона була вбрана в шкіряні штани й хутро, а рудувато-русяве волосся зміїлося спиною, спадаючи двома довгими косами. Вона скидалася на королеву-воїтельку, крижану сильфіду1, що з’явилася простісінько з фієрданських легенд.

Дівчина скинула гвинтівку.

Трассел, вищиривши зуби, позадкував.

— Ні! — скрикнула Ніна. Вона жбурнула в дівчину кісткову скалку, влучивши тій у плече. Гвинтівка вистрілила навмання. — Біжи! — крикнула гриша Трасселові фієрданською. Вовк клацнув зубами, немов сперечаючись. — Джел комменден! — крикнула Ніна. Команда дрюскелле. Трассел коротко чмихнув, потім повернувся і пострибав у хуртовину, востаннє ображено озирнувшись на дівчину, наче повірити не міг, що вона змусила його покинути поле бою.

— Ти що коїш? — поцікавилася дівчина, витягаючи з плеча кісткову скалку й кидаючи її на сніг.

Ніна заверещала від люті. Матаясовому вовку, його баламутові, його Трасселу якимось чином вдалося знайти дорогу до неї, а ця тупа вівця прогнала його. Зенік схопила дівчину за ногу і скинула з сідла.

— Гей! — вершниця спробувала відштовхнути Ніну, неабияк здивована її силою. Та Зенік готували стати солдатом. Можливо, статурою вона не була подібна до фієрданських воїнів, однак могла похизуватися неабиякою силою.

— Ти його відлякала!

— Це був вовк! — верескнула дівчина простісінько їй в обличчя. — Тобі це відомо, еге ж? Він уже тебе вкусив. Навіть якщо тварина слухалася якихось твоїх команд…

— Він мене не кусав, ти, коза. Це був інший вовк!

— Інший… тобі геть мізки відбило? До речі, звідки ти знаєш команди дрюскелле?

Ніна відчула, як щоками заструменіли гарячі сльози. Можливо, їй більше ніколи не судилося побачити Трассела. А що, як це Матаяс відправив його до неї? Покликав свого мазунчика їй на допомогу?

— Ти не мала права!

— Я не хотіла…

— Мені байдуже, чого ти хотіла! — Ніна наблизилася до дівчини. — Легковажна, дурна, безмозка. — Вона вже й сама не знала, кого має на увазі — дівчину чи себе, та це її не займало. З неї було досить.

Зенік щосили штовхнула дівчину й зачепилася ступнею за її щиколотку.

— Припини! — гиркнула та, гупнувшись на землю.

Але Ніна не могла припинити. Їй кортіло, щоб її вдарили. Хотілося вдарити у відповідь. Вона схопила дівчину за комір.

Раптовий біль розірвав груди, і Ніна, рохнувши, схопилася за серце. Здавалося, наче його стиснув кулак. Дівчина змахнула руками, у її мідних очах промайнуло щось середнє між переляком і тріумфом. Зенік відчула, як важчає тіло; перед очима все попливло. Це відчуття вона пам’ятала ще з тренувань Корпуснійців. Дівчина вповільнювала Нінине серце.

— Гриша, — видихнула вона.

— Я не… я не…

Ніна зосередила власну силу, щоб захиститися від дівчини, відчула, як напинається її жива дзвінка сила. Зібравши останню волю в кулак, Зенік клацнула пальцями, і кісткова скалка вилетіла з піхов у неї на стегні. Легенько влучивши дівчині в бік, кістка впала на сніг. Утім, цього вистачило, щоб відвернути увагу нападниці.

Ніна важко позадкувала, намагаючись віддихатись і притискаючи руки до грудей. Роками ніхто не застосовував проти неї Серцетлумачницьку силу. Вона вже й забула, як страшно це може бути.

— Ти гриша, — повторила Зенік, звертаючись до дівчини.

Та схопилася на ноги, витягнувши ножа.

— Ні.

«Цікаво, — подумала Ніна. — Сила в неї є, але вона не в змозі її контролювати. І більше довіряє лезу».

Вона звела вгору долоні на знак примирення.

— Я не завдаватиму тобі шкоди.

Дівчина більше не здавалася нерішучою. Її тіло розслабилося, наче зі сталлю в руці вона почувалася впевненіше.

— А ще секунду тому ти достоту збиралася мені нашкодити.

— Ну, твоя правда, але я себе опанувала.

— Я намагалася врятувати тобі життя! Та й що тобі до того вовка? Ти ж гірша за дрюскелле.

Такого Ніна не сподівалася почути.

— Цей вовк урятував мене від нападу. Не знаю чому. Але мені не хотілося, щоб ти нашкодила йому. — Ця дівчина була гришею, а вона її мало не вбила. — Я… відреагувала занадто гостро.

Висока дівчина заховала клинок до піхов.

— Занадто гостра реакція — це коли хтось з’їв останній солодкий рогалик і ти накричала на нього. — Звинувачуючи, вона тицьнула пальцем у Ніну. — А тобі кортіло пролити кров.

— Щиро кажучи, я часто готова вбити за останній солодкий рогалик.

— Де твоє пальто?

— Здається, я його зняла, — зізналася Ніна, шукаючи відмовку, чому вона це зробила, без згадок про кістяну броню. — Гадаю, в мене почалося снігове божевілля.

— А таке буває?

Ніна знайшла мокре пальто, уже майже поховане під лапатим білим снігом.

— Авжеж. Принаймні в моєму селі.

Дівчина потерла м’язисте стегно.

— А чим це ти в мене влучила?

— Дротиком.

— Ти запустила в мене дротик? — недовірливо перепитала вона. — Це ж просто смішно.

— Але спрацювало ж, чи не так? — Дротик був зроблений з людської кістки, однак деяких подробиць краще уникати, до того ж слід було переходити в наступ. — Ви присипляєте вартових у монастирі й так прослизаєте за його стіни.

Уся рішучість дівчини вмить кудись зникла.

— Я нікому не нашкодила.

— Але могла б. Це дуже делікатна робота. Ти можеш випадково ввести людину в кому.

Дівчина завмерла, а навколо них завив сильний вітер.

— Звідки ти знаєш?

Та Ніна не збиралася вибовкувати все, не подумавши. У цій країні гришинська сила була синонімом смертного вироку чи навіть чогось гіршого.

— Моя сестра була гришею, — збрехала вона.

— І що… що з нею сталося?

— Це не та історія, яку слід розповідати посеред завірюхи.

Дівчина стиснула кулаки. Святі, вона була висока, проте мала поставу танцівниці — самі лише міцні, мов дроти, м’язи.

— Ти нікому не розповідатимеш про мене, — сказала вона. — Мене вб’ють за це.

— Я не збираюся завдавати тобі шкоди й не збираюся допомагати комусь тобі зашкодити. — У дівчини на обличчі закляк сторожкий вираз. Знову здійнявся й жалібно заскавчав вітер. — Але все це не матиме жодного значення, якщо ми з тобою тут загинемо.

Висока дівчина витріщилася на Ніну так, наче тут справді вирувало снігове божевілля.

— Не будь дурною.

— Хочеш сказати, що зможеш знайти зворотний шлях за такої негоди?

— Ні, — озвалася дівчина, поплескавши бік коня, — але Гельмут зможе. Неподалік є мисливський будиночок.

Вона знову завагалася, і Ніна здогадалася, які думки вирують у тої в голові.

— Ти розмірковуєш, чи не залишити мене на поталу снігам, — озвалася вона.

Дівчина винувато відвела погляд. Отже, вона здатна бути безжальною. Чомусь після цього Ніна відчула до неї симпатію.

— Можливо, я не виживу. А може, виживу. Тоді не сумнівайся: я розповім першому-ліпшому про гришу-Серцетлумачницю, яка переховується серед Джерельниць.

— Я не гриша.

— Ну, значить, тобі чудово вдається нею прикидатися.

Дівчина погладила рукою в рукавичці гриву коня.

— Їздиш верхи?

— Якщо доведеться.

— Ну, або так, або спатимеш у снігах.

— Я поїду.

Дівчина скочила в сідло одним вправним рухом. Простягнула руку, і Ніна дозволила затягнути себе на спину коня.

— А ти не пропускаєш нагоди поїсти, — застогнала послушниця.

— Ні, якщо вона вже випала.

Ніна взяла дівчину за талію, і незабаром вони вже мчали крізь дедалі сильнішу завірюху.

— Знаєш, тебе можуть відшмагати за використання тих команд, — озвалася дівчина. — Джел комменден. Якщо ці слова каже не дрюскелле, їх вважають богохульними.

— Я сьогодні перед сном як слід помолюся.

— А ти так і не сказала, звідки знаєш ці команди.

Отже, доведеться збрехати ще.

— Хлопчина з нашого містечка служив у лавах дрюскелле.

— І як його звуть?

Ніна пригадала битву на Льодовому Дворі.

— Ларс. Здається, він нещодавно покинув цей світ. — «І ніхто за ним не сумує». Він відшмагав її батогом і змусив уклякнути, аж поки на допомогу не прийшов Каз Бреккер.

Перед ними простягнувся закутий кригою й безликий білий світ. Тепер, коли більше не потрібно було йти пішки, Ніна відчувала, як холод пробирає до кісток, навалюється на неї своєю вагою. Вона вже замислилась, чи дівчина взагалі знає, куди їде, як раптом серед снігу з’явилися темні обриси, і кінь зупинився. Дівчина зісковзнула з нього на землю.

Ніна зробила те саме, переставляючи закляклі зболені ноги, і вони вдвох повели Гельмута до навісу неподалік від будиночка.

— Схоже, ми не єдині, кому спало на думку це місце, — зауважила Зенік.

У вікнах невеличкого будиночка світилося, зсередини долинали голоси.

Послушниця стиснула в руках віжки, зняла рукавичку й погладила коня по носу.

— Я й не здогадувалася, що так багато людей знають про це місце. Мабуть, там зібралися чоловіки, які перечікують хуртовину. Ми не будемо тут у безпеці.

Ніна замислилася.

— А в тебе в саквах2 є спідниці?

Дівчина посмикала зав’язаний вузлом на талії пояс, і складки плаща перетворилися на спідницю, яка заховала під собою штани. Ніна не приховувала подиву.

— Може, у тебе в рукаві є ще якісь козирі? А може, там випадково загубилася спідниця?

Губи дівчини розтягнулися в посмішці.

— І не одна.

Двері хатинки розчахнулися, і світло вихопило постать озброєного чоловіка.

— Хто тут?

— Підіграй-но мені, — пробурмотіла Ніна, а тоді крикнула: — Ой, слава Богу. Ми боялися, що нікого тут не знайдемо. Інґер, поквапся!

— Інґер? — пробурмотіла дівчина.

Ніна потупцяла до дверей, не зважаючи на націлену на неї рушницю і сподіваючись, що чолов’яга не занадто п’яний чи роздратований, щоб вистрілити в неозброєну дівчину… чи дівчину, котра здавалася неозброєною.

Вона піднялася сходами й мило всміхнулася здорованю; послушниця йшла за нею назирці.

— Дякувати Джелові, ми знайшли, де заночувати.

Зенік зазирнула через здорованеве плече до будиночка. У кімнаті було повно чоловіків, щонайменше десятеро, і всі вони зібралися біля каміна. Ніна відчула, як напружилося все тіло. Цієї миті вона щиро зраділа б, побачивши дрюскелле, котрі не п’ють і дотримуються суворих правил щодо поведінки з жінками. Їй не залишалося нічого, крім як безсоромно брехати далі.

— Та ще й із джентльменами, які нас захистять!

— Ви хто такі? — підозріливо запитав чоловік.

Ніна проштовхнулася повз нього, наче була тут господинею.

— Хіба ж нам не пощастило, Інґер? Ходімо до вогню. І зачиніть двері… — Ніна поклала руку чоловікові на груди. — Перепрошую, як вас звуть?

Він кліпнув.

— Андерс.

— Будь розумничком і зачини двері, Андерсе.

Дівчата посунули всередину, і Ніна відповіла на здивовані погляди чоловіків широкою усмішкою.

— Я знала, що Джел покаже нам шлях, Інґер. А твій батько неодмінно щедро нагородить усіх цих добродіїв.

На якусь мить дівчина здалася приголомшеною, і Ніна вже вирішила, що їм гаплик. Та потім її обличчя прояснилося:

— Так! Так, авжеж! Мій батько надзвичайно щедрий, коли йдеться про мою безпеку.

— До того ж ти заручена з найбагатшим чоловіком в Овер’юті. — Ніна підморгнула дядькам, котрі зібралися навколо вогню. — Ну, гадаю, сьогодні ввечері Джел благословив і вас, джентльмени. Тож хто із вас охоронятиме нас?

— Охоронятиме? — перепитав чоловік із густими рудими бровами, що сидів біля вогню.

— Цілісіньку ніч.

— Пундику, ти, схоже, щось плутаєш…

— Батько леді Інґер надзвичайно щедрий, та він навряд чи витратить десять тисяч криддів на кожного з вас, тому доведеться обрати одного щасливчика.

— Десять тисяч криддів?

— Саме стільки він заплатив минулого разу, чи не так? Коли ми заблукали в тій кумедній місцині на півдні. Утім, тепер, коли ти стала нареченою найбагатшого в Овер’юті чоловіка, гадаю, винагороду подвоять.

— І хто ж цей славнозвісний наречений? — поцікавився якийсь бородань.

— Ви чули про Бернгарда Болле, котрий заробив свої статки на копченій форелі? А про Інґвара Гальса, власника лісових угідь від Ельб’єна до Ісенвеє? Ну от, Леннарт Бйорд багатший за них усіх.

— Леннарт Бйорд? — перепитав бородань.

— Звучить знайомо, — відгукнувся хтось від грубки. Ніна неабияк у цьому сумнівалася, адже щойно вигадала багатія.

— Я перший зустрів панянок, — нагадав здоровань із рушницею. — Як не крути, на нагороду заслуговую саме я.

— Хіба це чесно? Ти випадково опинився біля дверей!

— Та годі вже, не сваріться, — попросила Ніна, цитьнувши, як шкільна вчителька, коли чоловіки взялися обговорювати, кому стояти на варті. — Леннарт Бйорд віддячить вам усім.

Ніна та «Інґер» улаштувалися в куточку, притулившись спинами до стіни, і стежили за сваркою.

— Це жалюгідно, — вже закипала дівчина, упершись ліктями в коліна й напинаючи спідницю аж на носаки черевиків.

— Перепрошую.

— Через тебе ми здаємося слабкими. Щоразу, коли ми так поводимося, чоловіки дивляться на нас і бачать лише слабкодухість.

— А хіба слабкодухість — це погано? — перепитала Ніна, ледве стримуючись. Вона була виснажена, замерзла, до того ж сьогодні копáла могилу коханому. — Просто зараз вони бачать не двох самотніх вразливих дівчат, а два мішки з грошима.

— Ми не були вразливими. У мене є револьвер і ніж. А у тебе — ті неоковирні дротики.

— А може, у тебе в пальті ховається ще й дюжина рук? Дядьків тут значно більше.

Власне, Ніна підозрювала, що змогла б упоратися з ними всіма, та для цього довелося б продемонструвати свою справжню силу, а отже, вбити разом з усіма ще й дівчину.

— Вони п’яні. Ми б дали собі раду.

— Не слід встрягати в бійку, у якій не можеш перемогти, — роздратовано кинула Зенік. — Припускаю, ти тренувалася потайки й ніколи не мала справжнього бойового інструктора. Сила не пробачає недбалості.

Жиляста дівчина щільніше загорнулася в пальто.

— Ненавиджу все це. Ненавиджу те, як вони дивляться на нас. Мій батько такий самий. Він вважає неприродним, якщо дівчина хоче мати змогу воювати, полювати й добувати собі їжу. Це буцімто позбавляє чоловіків їхньої ролі захисника.

Ніна пирхнула.

— Для них це справжня трагедія. А що твоя мати про це думає?

— Моя мати — ідеальна дружина, от тільки не народила батькові жодного сина. Вона завжди слухається його наказів. — Дівчина зітхнула. Збудження від бійки та хуртовини минулося, і вона раптом здалася виснаженою. Її волосся того надзвичайного відтінку осіннього лісу — каштанового, рудого та золотавого — розкуйовдилося й упало на смагляві щоки вологими від снігу та сплутаними пасмами. — Я не можу її звинувачувати. Так улаштований світ. Вона непокоїться, що я стану вигнанкою.

— Тому тебе відправили до монастиря в чорта на рогах?

— Де я не вскочу до якоїсь халепи й не зганьблю їх перед друзями. Не вдавай, наче ти думаєш інакше. Я бачила, як ти дивилася на мене, коли допомогла нам на галявині.

— Ви перевдяглися в солдатів. І мене це дещо заскочило зненацька.

До того ж вона збиралася дотримуватися своєї легенди, а не заводити дружбу з гришею, хай навіть та могла б допомогти їй потрапити на фабрику.

— Якщо ти не помітила, я подорожую самотою й сама заробляю собі на життя.

— У тебе інша ситуація. Ти вдова.

— Ти так кажеш, неначе заздриш мені.

Дівчина потерла рукою чоло.

— Вибач. Я не подумала.

Ніна уважно подивилася на неї. У дівочих рисах було щось невблаганне — високі вилиці, суворий прямий ніс. Трохи ніжності їй додавали лише пухкі губи. Це обличчя з упертими рисами кидало виклик. Воно було привабливим.

— У нас більше спільного, ніж ти собі думаєш. — Ніна смикнула підборіддям у бік чоловіків, котрі взялися боротися на руках за право на щедру винагороду, якої жодному з них не судилося отримати. — Твоїм батьком керує страх, це він змушує чоловіків вигадувати дурнуваті правила, які не дозволяють подорожувати самотою чи їздити верхи так, як тобі заманеться.

Дівчина стримала сміх.

— Чого їм боятися? Цілий світ належить їм.

— А ти подумай-но про все, чого ми зможемо досягти, якщо отримаємо рівні з ними права.

— Якби вони справді нас боялися, тобі б не доводилося дурнувато посміхатися й причепурюватися.

Ніна підморгнула їй.

— Ти вже бачила, як я дурнувато посміхаюся. А якщо я вирішу причепуритися, краще сядь, щоб утриматися на ногах.

Дівчина приглушено пхикнула.

— Я Ханна.

— Приємно познайомитися, — відповіла Ніна. — Я Міла. — Того вечора їй безліч разів довелося збрехати, однак називатися несправжнім ім’ям чомусь здавалося нечесним.

— Ти ж не сподіваєшся, що нам вдасться поспати, чи не так, Міло? — Вираз Ханниного обличчя був проникливий.

— У жодному разі. Ти триматимеш руку на кинджалі, а перша вахта моя.

Зенік торкнулася рукою рукава, відчувши заспокійливу вагу кісток у підкладці. Подивилася на мерехтіння полум’я в каміні.

— Відпочинь, — запропонувала вона Ханні й збагнула, що вперше за кілька місяців усміхається.

1 Сильфіда — жіночий дух повітря із середньовічного фольклору. (Тут і далі прим. пер.)

2 Дві з’єднані полотнищем торби, які перекидають через спину коня.