Король шрамів

5

Ніна

Ґефвалле.

Що ближче вони під’їжджали до містечка, то складніше було не зважати на шелестіння шепотів у голові. Подекуди Ніна могла присягнутися, що чує голоси, туманні обриси слів, зрозуміти які було неможливо. А іноді звук перетворювався на шурхіт вітру в очереті.

«Розкажи їм, кохана моя».

Та що вона могла розповісти? Цей звук міг виявитися нічим. Можливо, це була слухова галюцинація, якісь залишкові ефекти її досвіду з парем. А може, це були мерці, які намагалися використати її.

Містечко лежало в затінку невисокого гірського хребта, під незграбними руїнами колишньої фортеці, а згодом збройової фабрики, що притулилася до високого стрімчака. Одразу можна було зрозуміти, що стару фабрику перетворили на щось нове, — на це натякали численні фургони й люди, що заходили й виходили з будівель, — та що саме це було?

Справжніх заїжджих дворів у містечку не було, лише корчма із двома гостьовими кімнатами, які вже були зайняті. Власник сказав їм, що монастир на горі іноді приймає подорожніх.

— Панянки з монастиря перуть для солдатів. Вони не заперечуватимуть проти кількох зайвих рук, які зможуть допомогти їм із поденним.

— У вас тут, мабуть, кипить робота, відколи запрацювала стара фабрика, — зауважила Ніна. — Це піде на користь вашій торгівлі.

Власник корчми похитав головою.

— Солдати приїхали майже рік тому. Місцевих не наймають, лише зливають у річку свої нечистоти.

— Ти не знаєш цього достеменно, — утрутилася огрядна жінка, що лущила за шинквасом горох. — Річка була повна відходів із шахт ще до того, як приїхали солдати і з труб знову повалив дим. — Вона кинула довгий погляд на Ніну та її супутників. — Розповідати про свої проблеми незнайомцям не вигідно.

Мандрівники зрозуміли її натяк і вирушили до головної вулиці. Це було навдивовижу гарненьке містечко з маленькими й затишними будиночками з яскраво розфарбованими в жовтий, рожевий та синій дверима і шпичастими дахами. Леоні подивилася на гору, де виднілася стара фабрика — великі квадратні будівлі з темними вікнами.

— Вони можуть виготовляти гвинтівки чи набої.

Адріків вираз обличчя був похмуріший, ніж зазвичай.

— Або ці нові броньовані танки, які їм так подобаються.

— У цьому разі ми зможемо передати до столиці трохи інформації, — озвалася Ніна. Вона сподівалася, що на них чекає дещо більше.

Серцетлумачниця з подивом помічала знаки Святих у цих місцях, які, як їй було відомо, не належали до мережі Грінґса. Дорогою вона теж їх бачила: вівтарі з символом Санта-Аліни замість Священного Джелового ясена, ікону Сан-Дем’яна Раймського у вітрині крамнички, дві схрещені шипасті гілки над дверима, що мали знаменувати благословення Сан-Фелікса. По всій Равці велися балачки про дива й химерні явища, і, схоже, Фієрда теж повірила у Святих із новим запалом. Ризиковано було так привселюдно займатися єрессю, коли неподалік стояли солдати, та, можливо, це були невеличкі прояви непокори містян, котрих обурювало те, що військові постійно чергували на фабриці.

Монастир розташовувався у північному передмісті, майже біля підніжжя пагорба, на якому стояла фабрика. Округла форма, молочно-білий камінь і дах із башточками надавали будівлі схожості з вежею, яка загубила свій замок.

Велика церква, що межувала з монастирем, була зведена із міцних, грубо витесаних колод, а вхід до неї обплітали зав’язані вигадливими вузлами ясенові гілки.

Подорожні залишили сани в стайнях і подзвонили в бічні двері. Їм відчинила дівчина у вишитому блакитному фартушку, а вже за кілька хвилин гостей зустріла Берегиня. Літня жінка була вбрана в темно-синій вовняний одяг і мала кругле обличчя зі щічками-яблучками, шкіра в неї була вкрита глибокими зморшками, немов це не вік залишив свої сліди, а хтось склав її ледь помітними охайними складками. Ніна представила своїх супутників, пояснила, що працює перекладачем у подружжя крамарів, і запитала, чи можуть вони зупинитися десь на території монастиря, поки знайомитимуться з околицями.

— Вони хоч трохи знають фієрданську?

— Біне, — озвався Адрік. — Трохи.

— Де форенен, — додала Леоні, усміхнувшись. — Вчимо.

— А де ваш чоловік? — поцікавилася Берегиня.

— Його забрало море, — відповіла Ніна, перевівши погляд на срібну обручку на пальці. — Нехай із Джелом спочиває.

— То він не був солдатом?

— Він рибалка.

— Ох. Гаразд, — озвалася жінка, наче така безкровна смерть засмутила її. — Я можу прихистити вас і жінку-земені на нижньому поверсі, біля кухонь. Але її чоловікові доведеться залишитися в стайнях. Не думаю, що він може заподіяти дівчатам шкоду, — додала вона, глипнувши на його застібнутий шпилькою рукав пальта, — та все ж.

Люди часто кидали такі бездумні зауваження на Адрікову адресу, та він лише люб’язно всміхнувся і простягнув уцілілою рукою плату за тиждень.

Берегиня розповіла гостям про розклад у монастирі, показуючи їм їдальню та стайні.

— Щоночі двері зачиняють о десятій і не відчиняють аж до ранку. Просимо вас у цей час читати або займатися мовчазною медитацією, щоб не заважати дівчатам навчатися.

— Вони всі послушниці? — поцікавилася Ніна.

— Деякі з них стануть Джерельницями. А інші лише навчаються тут, перш ніж повернутися до своїх родин чи чоловіків. А що ви, до речі, під цим перевозите? — запитала Берегиня, підіймаючи кутик брезенту, прив’язаного до саней.

Ніні інстинктивно захотілося ляснути жінку по руці. Натомість вона енергійно ступила крок уперед і потягнулася до мотузок, які утримували брезент.

— Ця пара винайшла новий зарядний механізм для гвинтівок.

Леоні, як на замовлення, витягнула з кишені пальта кольорову брошуру.

— Ціни на них доступні. Тож ми плануємо чималі продажі наступного року, — сказала вона. — Зараз шукаємо кількох дрібних інвесторів. Якщо хочете подивитися…

— Ні, щиро дякую, — поспіхом озвалася Берегиня. — Переконана, вони вражають, але, боюся, з фінансами в монастиря занадто туго, щоб укладати гроші в е-е-е… авантюри.

Це завжди спрацьовувало.

— Трапеза в нас о шостій, потім ранкові молитви, до яких ми, звичайно, запрошуємо вас приєднатися, а вечеря також о шостій. Хліб і сіль можна знайти на кухні. Споживання води нормоване.

— Нормоване? — перепитала Ніна.

— Так, воду ми беремо з криниці у Фельстеді, а шлях туди неблизький.

— А хіба до Ґжели не ближче?

Пухкі губи Берегині стиснулися.

— Ми демонструємо своє служіння Джелові багатьма способами. Подорож дарує чудову можливість для мовчазного споглядання.

«Там, угорі, біля старої фортеці, у річці скисла вода». Отже, Берегиня не хоче, щоб її паства пила з річної притоки, але й обговорювати це не бажає. Можливо, Джерельниці лише прали солдатську форму, та було не менш імовірно, що вони знали, що саме відбувається на фабриці.

Щойно Берегиня пішла, Адрік запропонував:

— Ходімо пройдімося.

Ніна перевірила кріплення брезенту, і вони вирушили до схилу гори розміреним прогулянковим кроком, навмисно гучно базікаючи на земені. Йшли паралельно до шляху, що вів до фабрики, та не поспішали, розглядаючи пташок і насолоджуючись краєвидами, які розгорталися на долину. Просто трійко туристів на прогулянці.

— Тобі буде зручно в стайнях? — запитала Леоні, коли вони йшли сосновим гаєм.

— Я впораюся, — запевнив Адрік. — Однорукий розпусник може й конями вдовольнитися. А Берегиня про це не подумала.

Леоні розреготалася і сказала:

— Найбільше овець задирає той вовк, якому вдалося непомітно потрапити до кошари.

Адрік пирхнув, та на його обличчі з’явилося щось схоже на задоволений вираз.

Ніна позаду них закотила очі. Якщо їй доведеться й далі провадити місію з цими двома недоумками, які вже завели свій танець, несміливо кидаючи компліменти й несподівано шаріючись, це просто може її доконати. Одна річ — знайти щастя і втратити його, і геть інша, — коли тобі під носа пхають небажане, як другий шматок торта, чуже щастя. Утім, вона ніколи не відмовлялася від другого шматка торта. «Це піде мені на користь, — переконувала вона себе. — Як свіжі овочі й уроки арифметики. І насолоджуватимусь я, певно, так само».

Урешті-решт вони дісталися прогалини між деревами, звідки було видно вхід до фабрики. Від побаченого голоси в Ніниній голові зашурхотіли гучніше за вітер, який розхитував сосни. Біля велетенських двостулкових дверей стояло двійко солдатів, а вздовж парапетів вишикувалися інші.

— До фабрики тут була фортеця, — пояснила Ніна, тицяючи пальцем у щось схоже на старі ніші, видовбані в кам’яних стінах. Позаду головної будівлі виднілася чимала водойма, і дівчина замислилася, чи не охолоджують за допомогою води машини, які працюють усередині.

— Гадаю, стратегічно це чудове місце, — озвався жалібним голосом Адрік. — Узвишшя. Безпечна місцина, щоб сховатися в разі атаки чи якщо річка вийде з берегів.

«Сила Джела, — подумала Ніна. — Невичерпне джерело, річкова лють».

Два комини видували в пообіднє небо сіро-блакитні бовдури диму, а «крамарі» дивилися, як до воріт під’їхала підвода. З цієї відстані неможливо було зрозуміти, про що вартові розмовляють із візником.

— Як думаєте, що на підводі? — запитав Адрік.

— Це може бути що завгодно, — озвалася Леоні. — Руда із шахт. Риба. Купа юрди.

Ніна потерла долонями плечі й кинула погляд на комини.

— Це не юрда. Я б відчула її запах. — Невеличкі дози звичайної юрди допомогли їй пережити битву з парем, та залишили дівчині на згадку підвищену чутливість до неї. — Що думаєш? — запитала вона в Адріка. — Залишаємося?

— Думаю, що хочу зазирнути всередину фортеці, проте мене влаштує, якщо ми дізнаємося, що за чортівню вони зливають у воду.

— Можливо, це відходи з шахт, — припустила Леоні.

— Якби це були шахти, рибалки здійняли б галас, щоб їх закрили. А страх змушує мешканців містечка мовчати.

— Візьмімо зразки води, — запропонувала дівчина. — Якщо мені вдасться відокремити забруднювачі, ми, можливо, зрозуміємо, що відбувається у фортеці.

— У тебе є все для цього необхідне? — поцікавився Адрік.

— Не зовсім. Я приїхала сюди, приготувавшись підробляти документи, а не перевіряти речовини на отруйність. Утім, мені, можливо, вдасться щось вигадати.

— Ти, напевно, скажеш, що можеш щось вигадати, навіть якщо я попрошу тебе роздобути магічний порошок, який змусить мене блювати м’ятними цукерками.

— Напевно, — усміхнувшись, озвалася Леоні. — Я просто спробую.

Адрік недовірливо похитав головою.

— Я стомлююся від самої лише думки про це.

— Мені знадобиться час, — повідомила Леоні, і Ніна побачила, як спохмурніло її обличчя. — Отрути — хитра штука.

— Ми не зможемо залишатися тут довго, не привертаючи уваги, — нагадав хлопець. — У містечку недостатньо жвава торгівля, щоб пояснити наше перебування тут. А на додачу я не хочу, щоб ми застрягли в снігах, якщо налетить несамовита хурделиця.

— Я знаю, — погодилася Ніна. Це вона змусила їх приїхати сюди і сподівалася, що тут вдасться знайти щось більше за відновлене збройове підприємство. — Затримаймося тут на тиждень.

Запала тиша, і дівчині здалося, наче вона фізично відчула стурбованість, що промайнула між Леоні та Адріком. Леоні обережно торкнулася її руки.

— Ніно… — почала вона, і та одразу здогадалася, що саме дівчина збирається сказати.

Шепіт у голові знову погучнішав, проте Ніна не зважала на нього.

Натомість вона подивилася на долину, на густий ліс, на блискучу притоку, що звивалася між деревами, наче мерехтливий ланцюжок у скриньці з коштовностями, на охайне маленьке містечко, розділене навпіл дорогою. Воно не здавалося ворожою територією. Воно здавалося спокійною місциною, куди люди прийшли, щоби збудувати собі домівки і спробувати влаштувати власні життя, де солдатські й воєнні справи були звичайним зазіханням на їхню землю.

В іншому житті вони з Матаясом могли б оселитися в такій місцині. Вони сперечалися б про те, на якій відстані слід залишатися від великого міста. Ніні кортіло б, щоб неподалік були люди й веселощі, а Матаяс бурмотів би, що йому потрібен спокій. Вони дійшли б згоди. Сперечалися б, а потім мирилися, цілуючись. Та де вони вдвох могли б почуватися в безпеці? У Фієрді? У Равці? Чи існувало таке місце, де вони були б по-справжньому вільними й щасливими? В іншому житті, в іншому світі.

«Уже час, Ніно. Поверни мене моєму богові».

Дівчина глибоко зітхнула і промовила:

— Мені знадобляться два дні, щоб відвезти його до чистої води.

Промовляючи ці слова, вона відчувала, як розкололося серце: щосили розмахнулася сокира, лезо протнуло кору й увіп’ялось у м’яку білу деревину.

— Тобі не слід їхати наодинці, — без надмірного завзяття в голосі озвався Адрік. Здавалося, наче хлопчина розмірковує, чи надівати вологу пару шкарпеток. — Я можу поїхати сам…

Десь унизу пролунав якийсь звук. Усі вичікувально завмерли, тіла напружилися. Запала тиша, а тоді розкотився крик.

— Лука, — прошепотіла Ніна.

Адрік помчав униз схилом, жестом наказуючи дівчатам не відставати; його похмурий вираз обличчя миттю зник, звільнивши місце óбразу загартованого бійця. Вони трималися в затінку, сторожко рухаючись і повільно підкрадаючись ближче.

— Солдати, — прошепотіла Леоні, визираючи крізь гілки.

Група молодиків у сірій формі метушилася біля струмка, горлаючи одне на одного. Двоє сиділи верхи, а решта спішилася й намагалася заспокоїти коня, який чогось злякався і скинув вершника. Ніна бачила, що солдатів черевик застряг у стремені, й кінь, шаленіючи на мілині, тягнув кавалериста за собою, мало не наступаючи бідоласі на голову копитами. Достатньо одного міцного удару, щоб череп хлопчини розколовся.

— Нам слід допомогти їм, — вирішила Леоні.

— Нам слід повертатися в безпечне містечко, — заперечив Адрік. — Вони впораються.

— І нам набридатиме на одного фієрданського солдата менше, — пробурмотіла собі під ніс Ніна.

«Ніно».

Адрік із Леоні витріщилися на неї. Хлопець скидався на плакальника, котрий чекає воскресіння, і навіть сонячне обличчя Леоні стурбовано захмарилося.

Вона не схвалювала її слів. Адрік не схвалював її слів. Хай йому грець, у глибині душі Ніна їх теж не схвалювала. Та відколи Матаяс покинув її — відколи його забрали в неї, — дівчина втратила частинку себе, яка цим переймалася. Який в усьому цьому був сенс? Рятуєш одне життя лише для того, щоб побачити, як відбирають інше. Добро зникло. А зло? Ніна подивилася на молодих фієрданців у формі — майбутніх убивць. Яке право вони мали вижити, коли її Матаяс, її вродливий варвар покинув цей світ?

«Ніно».

Дівчина шкодувала, що не може затиснути долонями вуха й наказати йому дати їй спокій. Хоча їй цього аж ніяк не хотілося.

«Невже ти неодмінно мусиш наполягати, щоб я залишалася людяною?» — мовчки пожалілася вона.

«Я знаю, яка ти сильна, Ніно. Моя смерть не зможе тебе зламати».

— І що нам узагалі слід робити? — поцікавилася дівчина вголос.

— Я знаю, як поводитися з кіньми, — запропонувала свою допомогу Леоні.

Адрік закотив очі.

— Ну, почалося.

— Це забезпечить нам прихильність місцевих, — наполягала дівчина, уже просуваючись між дерев. — А друзі серед солдатів можуть стати нам у пригоді.

— Друзі серед солдатів? — недовірливо перепитала Ніна.

— Ходімо, — гукнув її Адрік. — Якщо дозволимо Леоні діяти на власний розсуд, вона запросить їх на піжамну вечірку.

— Ґедренен! — крикнув хтось із солдатів, коли вони вийшли на галявину. «Незнайомці!» Голос у нього був геть дитячий.

— Ми можемо чимось допомогти? — гукнула Ніна фієрданською.

— Ні! — пролунало з берега. — Аніруш!

Аж тоді дівчина збагнула, що це не чоловіки — усі солдати були вбраними у фієрданську форму дівчатами.

Ніна звела руки вгору, намагаючись досягнути миру.

— Дозвольте допомогти вам, товариші. Моя подруга-земені знається на конях.

Вона щиро сподівалася, що так і є, а Леоні не передала куті меду з оптимізмом, насправді маючи на увазі «колись у мене був поні».

Дівчина підійшла до крайки води, тихенько наслідуючи іржання й бурмочучи щось на земені. Широко розкинувши руки, вона повільно рушила ліворуч, а потім праворуч.

— Мені потрібна мотузка, — спокійно наказала, не відводячи погляду від коня.

Уперед виїхала одна з вершниць. Вона була висока, десь метр вісімдесят, і немов уся складалася виключно зі сталевих м’язів. Шкіра в неї була теплого жовтаво-коричневого відтінку, який так далеко на півночі зазвичай натякав на предків-хеджутів; із-під військового кашкета вибилося кілька червонястих пасом. Тепер, коли дівчата опинилися ближче, Ніна помітила, що форма в них завелика й погано припасована.

«Крадена».

Підборіддя високої дівчини задерлося. Вона була приблизно Нінина ровесниця, і навіть якщо боялася викриття, то майстерно це приховувала.

Вершниця кинула мотузку Ніні, а та передала її Леоні, тримаючись віддалік.

Чим займалися ці дівчата? Вони не служили у фієрданській армії. Вони нечасто їздили верхи, а якщо навіть їздили, то не сиділи в сідлі по-чоловічому. Вони навіть не носили штанів, тільки важкі спідниці, що мали б захистити їхню цноту.

Заплутана в стременах дівчина застогнала, смикаючись і намагаючись виповзти на мілину. Її солом’яно-біляве волосся розсипалося по плечах, а з порізу на чолі струменіла кров. Утім, вона була жива, а череп не розколовся на шматки, принаймні поки що.

Леоні прикипіла поглядом до коня і скрутила мотузку в аркан. Без поспіху складаючи її вільними петлями, вона весь час низько й заспокійливо мугикала щось, а решта заклякла, спостерігаючи за нею. Аж раптом, не змінюючи ритму, дівчина кинула мотузку плавною дугою. Аркан ідеальним рухом упав тварині на шию, і кінь, різко заіржавши, позадкував. Леоні знову ступила кілька кроків ліворуч і праворуч, крутячи мотузку й натягуючи її сильно, однак не змагаючись із твариною. Кінець кінцем кінь заспокоївся.

Висока дівчина, яка дала Ніні мотузку, вийшла вперед, та Леоні рвучко хитнула головою.

— Не заважай їй, — тихо попросила Ніна.

Загострена нижня щелепа дівчини залилася рум’янцем.

Леоні повільно підійшла до коня й поклала руку йому на шию, погладжуючи гриву до холки.

— Тебе щось налякало? — запитала вона на земені, обережно обходячи коня збоку. Вона нахилилася й жестом наказала дівчині, що із засклянілими очима лежала у воді, не рухатися. Леоні не хотіла ризикувати й знову налякати тварину. Ніна сподівалася, що дівчина достатньо при тямі, щоб послухатися.

— Тобі нíчого боятися, — пробурмотіла Леоні.

Вона звільнила дівочу ногу зі стремена, а потім швидко напнула мотузку й повела коня геть.

Дівчина ще довго лежала у воді.

Потім схлипнула й підвелася. Подружки мерщій кинулися до неї й витягнули зі струмка.

Леоні підвела коня туди, де стояли Ніна з високою дівчиною.

— Є якісь припущення стосовно того, що його налякало? — запитала вона на земені.

Ніна переклала, але висока дівчина не відповіла, лише примружила мідні очі.

— Що ви тут робили?

— Окрім того, що рятували життя твоєї подружки? — м’яко додала Ніна.

— Не думаю, що вона могла загинути.

— Ні? Лише стікала б кров’ю до непритомності, а може, впала б у кому після удару копитом по голові?

— У нас усе було під контролем, — наполягала дівчина. Потім озирнулася на дерева. — Ви прийшли з північного лісу. Там, нагорі, нічого немає.

— Ми так і зрозуміли. Ми новачки в цих краях. А у Ґефвалле прогулянки околицями вважаються злочином?

— З узвишшя добре видно фабрику.

— Он воно що! — вигукнула Ніна й повернулася до Адріка з Леоні. — Будівля, яку ми бачили, — це якась фабрика. — Краще дотримуватися їхньої легенди: ану, як котрась із цих дівчат трохи розуміє земені. Ніна знову повернулася до високої дівчини. — Ми подумали, що вона трохи схожа на фортецю. А що там виготовляють? — невинним тоном поцікавилася вона.

— Це мене не стосується, і сумніваюся, що стосується вас. Ви зупинилися в монастирі?

Скільки ж цій дівчині було відомо й чому вона ставилася до них так вороже?

Напевно, вона сестра солдата і її з дитинства вчили ставитися до всього підозріло. Нінині пальці смикнулися, і вона відчула, як засовалися скалки кісток. Вона не хотіла завдавати цій дівчині болю, та якщо доведеться, то завдасть. Останнє, що їм потрібно, це щоб хтось побіг додому й розпатякав про незнайомців у лісі, які шпигують біля фабрики. Аж раптом висока дівчина стиснула кулаки і попросила:

— Я… ви не скажете Берегині, що бачили нас тут?

Раптом її бажання захиститися стало зрозумілим. Поцуплена форма. Виїзд до лісу посеред дня. Вона спробувала б атакувати, але небезпідставно боялася, що її викриють.

— Ви послушниці? — запитала Ніна.

— Ми всі навчаємося в монастирі. Дехто з нас вийде заміж. А деякі стануть Джерельницями і присвятять життя Джелові. — Схоже, жодна з цих перспектив її не надихала.

Ніна прибрала серйознішого виразу, раптом збагнувши, що наслідує Матаяса.

— По-чоловічому скачете верхи, вдягаєте штани, вирушаєте до лісу без супроводу… З нашого боку було б безвідповідально не розповісти про це Берегині, а надто зважаючи на її щедрість.

Висока дівчина сполотніла, і Ніна відчула докір сумління. Якщо незнайомка справді її ровесниця, то вона вже застара, щоб стати послушницею. Та й решта теж. То, може, ці дівчата невдахи? Ті, кого не взяли заміж? Що стається з фієрданками, котрі не реалізувалися як дружини чи матері? У Равці, як не крути, багато чого було не так, але принаймні там Ніна могла пройти військовий вишкіл і стати тією, ким їй судилося.

«Мати право боротися й померти пліч-о-пліч із чоловіками?» — «Так, Матаясе. Мати право».

А що б він подумав про цих дівчат у краденому одязі?

— Де ви взяли цю форму? — запитала Ніна.

— У пральні. Солдати віддають прання до монастиря.

— То ви до всього ще й злодійки, — зауважила Серцетлумачниця. Можливо, вона співчувала їм, але не збиралася виказувати себе.

— Ми просто позичили одяг. Це був жарт. Більше ми так не робитимемо.

Щодо цього Ніна сумнівалася. Дівчата не вперше й не востаннє «позичили» форму й коней. Віддалік їм удавалося зберігати схожість із солдатами, котрі виїхали на тренування, і гасати околицями, відчуваючи свободу, якої деінде їм не довелося б скуштувати. Але так ризикувати? Ніна навіть уявити не могла, яке покарання чекає на дівчат, якщо їх упіймають.

— А ти що скажеш, Адріку? — поцікавилася вона, залишаючи право вирішувати чоловікові, як учинила б порядна фієрданка, хай навіть Ніна була іноземка.

Хлопець кинув на послушниць оцінювальний погляд, удаючи, наче розмірковує.

— Гаразд. Ми нікому не розповімо про те, що сьогодні бачили.

Ніна кивнула високій дівчині, котра вочевидь розслабилася так, що аж постава змінилася, і фієрданки узялися затягати поранену подругу в сідло.

— Відвезіть її додому й полікуйте, — наказала Ніна з манірною зверхністю студентки, котра нізащо у світі не порушила б правил. — Сьогодні ввечері вам слід подякувати в молитвах Джелу за те, що він пробачає своїй пастві таку легковажність.

Висока дівчина вклонилася.

— Джел єрендем.

Вона осідлала коня.

— І ліпше нам більше нє бачився, — ламаною фієрданською додав Адрік.

— Так, сер. Авжеж, — запевнила дівчина; утім, коли вона відверталася, Ніна помітила в її мідних очах зухвалу іскорку. Інших можна було залякати, але не її. У неї особливе серце. Вона їздитиме верхи. Вона полюватиме. Вона битиметься, коли зможе. І саме це допоможе їй залишитися живою.

Коли послушниці зникли з галявини, Ніна озвалася:

— Вони і словом не прохопляться.

— Так, — погодився Адрік. — Вони, вочевидь, злякалися, що ми поговоримо з Берегинею. Ну ж бо, наповнімо фляжки. Зразки можна взяти з собою до стаєнь.

Проте Ніна ще не готова була покидати гори. Шепіт пролунав знову, і цього разу вона не збиралася його ігнорувати.

— Я хочу ще раз подивитися на фабрику.

— Чому?

«Що на це відповісти?»

— Я… я просто думаю, що там ще є на що подивитися. — Хор у її голові зітхнув.

Адрік був налаштований скептично.

— Іди, але будь обережна. І не вплутуйся ні в що, чула?

Дівчина кивнула, але Творець, схоже, помітив у виразі її обличчя щось, що йому не сподобалось.

— Ніно, не вплутуйся. Якщо тебе впіймають, це поставить під удар усю нашу роботу у Фієрді. Це не прохання, а наказ.

— Так, сер, — відгукнулася Ніна, вправно приховавши розчарування, яке відчула. Слухняність ніколи не була її козирем, до того ж вона занадто давно навчилася вирішувати все самотужки. Проте дівчині хотілося служити Равці, а це означало, що слід із самого початку навчитися виконувати те, що тобі кажуть.

«Трассел неохоче слухався моїх наказів. А я підкуповував його шматочками стейка». — «Ти серйозно, Матаясе? Може, мені слід укусити Адріка наступного разу, коли він мені набридатиме. Я не вовк. Я вихована панянка… хоча "стейк" звучить непогано».

— Ми з Леоні наберемо зразки води тут і в притоці, ближче до міста, — повів далі Адрік, і Ніна зраділа, що він не може читати думок. — Повертайся, поки не стемніє.

Дівчина рушила до дерев, не поспішаючи повертатися до фабрики, поки не пересвідчиться, що за нею ніхто не спостерігає. Цього разу вона не пішла дорогою. Натомість прислухалася до шепоту; вирішила, що не вигадує, наче звук збуджено гучнішає, коли вона підіймається вгору, тож дозволила хорові повести себе далі на схід. Сповнені передчуття голоси змушували її переставляти стомлені ноги, шурхіт дедалі гучнішав, звук був схожий на збудженні балачки в залі перед початком вистави. А може, страти.

Коли нарешті вона знову побачила фортецю, сонце вже майже сховалося. «Чому пригоди завжди змушують ходити пішки?» — замислилася дівчина. Вона якимось чином опинилася позаду будівлі, тож тепер була з іншого боку, ближче до західного крила. Звідси Ніна бачила брудну дорогу, що вела до інших воріт, які підпирали двоє знуджених вартових. Ця частина фабрики, схоже, занепадала. Вікна вибиті, ніде не видно, щоб хтось працював.

Також звідси можна було краще роздивитися водойму. Її захисна стінка вигиналася у вигляді велетенського ясена — з опуклого каменю випиналися товсті переплетені гілки й коріння. Не варто було навіть сумніватися: після будівництва цю греблю освятили. Фієрданці завжди читали молитви повсюди, де була вода: біля млинів та в гаванях, у велетенських північних шахтах, де святі слова щосезону висікали на кризі. Біля підніжжя греблі виднівся круглий шлюз, і Ніна розгледіла в багнюці навколо нього купи сміття. Забруднення Джелових вод вважалося у Фієрді злочином і каралося смертю. Напевно, ті солдати були не надто релігійними.

Дивитися там не дуже було на що, але шепотіння в Ніниній голові перетворилося на лемент, і тепер дівчина чула, що голоси не збуджені — у них вчувалося страждання.

Ніна потягнулася до своєї сили — тієї, що створила всередині неї парем. Відчула потік невидимої ріки, якої не вмістила б жодна людина. Це була смерть — холодна неминуча течія, і, зосередившись, дівчина відчула, куди та біжить і де закручується у вир. Вона дозволила свідомості пірнути в холодну воду в пошуках голосів.

«Де ви? — запитала вона в темряві. — Хто ви?» Коли течія накрила Ніну, немов намагаючись потягнути її за собою, жбурнути в глибини, дівчина задихнулася. Стогін усередині підіймався схожою на жаску повінь хвилею.

Смерть хотіла заявити свої права на неї. Ніна це відчувала. І хіба якась частина її не мріяла на це погодитись?

«Ніно, повертайся».

Вода більше не здавалася холодною.

Вона здавалася люб’язною. Наче гостинна господиня.

«Ніно. Не здавайся на волю течії».

Нінині очі вибалушилися. Дівчину знову обійняв світ живих — щебетання пташок, вологий аромат ґрунту під підошвами черевиків, цвіркотіння крихітних створінь у підліску. Вона подивилася на скособочений силует фабрики й відчула, як мороз пішов поза шкурою. Голоси стихли, проте вона досі чула, як вони плачуть. Вона знала, хто це.

Сотні жінок і дівчат.

Усі вони були мертві.

Тут, на вершечку гори, Ніну оточували могили.