18

Ніна

Тієї ночі Ніна не спала, прислухаючись, як глибшає й стає спокійним дихання Леоні. Сон накочував хвилями, але вона заплітала в темряві волосся й чекала, сподіваючись, що крізь вузьке віконечко над ліжком до неї долинуть звуки. Так і сталося: щойно вибило північ, дівчина почула приглушені голоси: хтось завантажував бричку. Ніна звелася навшпиньки й побачила освітлену ліхтарями пральню і Джерельниць, які носили щось схоже на одяг, загорнутий у папір і перев’язаний шворками.

Вона поспіхом кинулася до монастирської їдальні; це місце жило за суворим розкладом, тож Ханна могла розраховувати, що о певній порі там нікого не буде. Якщо нещасна послушниця шукала безпечну місцину, де можна було б заховати одяг, неодмінно опинилася б тут. Ніна опустилася на коліна й порачкувала вздовж коридору, ледь чутно постукуючи кісточками по кахлях. Вона вже майже втратила надію, аж раптом один удар пролунав порожнистим «гуп». Порожнина!

Підчепивши кахлю пальцями, дівчина потягнула її вгору. Черевики, військові штани, два кашкети, пояс із кобурою та — дякувати Святим — довгий блакитний сарафан і біла блузка. Ніна витягнула їх із купи одягу, заколола розтріпані коси в корону і прослизнула до кухні, де після тривалих пошуків виявила під бляшанкою з борошном ключ. Поки вона відчинила двері й опинилася на вулиці, Джерельниці вже лаштувалися в дорогу й саме зачиняли дверцята бричок.

Ніна знала, куди вони рушили, тож не завдавала собі клопоту вибиратися на дорогу, а зрізала шлях через лісочок у напрямку старої фортеці. А ще вона знала, що поводиться легковажно. Їй слід було поділитися своїми планами з Адріком і Леоні. Слід було зачекати й ще трохи розвідати ситуацію. Але стан речей був такий: довго залишатися в Ґефвалле, не викликаючи підозр, їм не вдасться. Джерельницям щомиті можуть закрити вхід до фортеці. До того ж, якщо бути чесною із собою, Ніні необхідно було діяти. Вона мусила дізнатися, чому голоси привели її до цього місця і що саме сталося на пагорбі. Небіжчиці не розмовляли з Адріком чи Леоні. Вони зверталися до Ніни, і вона збиралася відповісти.

Прокладаючи собі шлях між дерев швидким кроком, Ніна орієнтувалася на віддалені вогні фабрики. Попри смуток і злість, із якими вона приїхала до Фієрди, дівчина визнавала, що подорожувати цією країною їй подобається. Їй до душі було спостерігати за щоденними справами фієрданців, нагадуючи собі, що це звичайні люди, а не чудовиська, що більшість із них мріє про заможне й мирне життя, смачну їжу й тепле ліжко на ніч. Та водночас дівчина не забувала про їхні забобони, що ці люди досі вірили, наче гришників слід спалювати на вогнищі. А про те, на що здатна фієрданська влада, про страждання, яких їй довелося зазнати в лабетах дрюскелле, про голод у корабельному трюмі, про жахіття камер у Льодовому Дворі, де ув’язнювали гришників, а Ярл Брум намагався перетворити таких, як вона, на зброю проти себе самих, Ніна ніколи не змогла б забути.

Вона опинилася біля скель, із яких видно було головний вхід, саме вчасно, щоб побачити, як під’їхала монастирська бричка й відчинилися ворота. Поспіхом кинулася вниз пагорбом, ковзаючи на підборах і мало не втрачаючи рівновагу. Тіло, яким наділила її Женя, досі здавалося чужим, а вправно скрадатися Ніна не вміла ніколи.

Рухаючись у затінку дерев, що росли обабіч дороги, вона побачила, як увійшла у двері остання Джерельниця з одягом у клунку. Тільки тоді наважилася вийти на дорогу й кинулася назирці, важко хекаючи.

— Перепрошую, — сказала Ніна. — Я відстала від решти.

— Це твої проблеми, — зверхньо кинув вартовий. — Знаєш, які ці двері важкі? Можеш почекати на своїх посестер на вулиці.

— Але… але… ви не розумієте… мені довелося… мені довелося справити потребу, — зі стражданням у голосі забурмотіла дівчина.

— Що справити?

— Мені приспіло… справити природну потребу. — Обличчя вартового вмить стало хворобливим. Нехай благословенні будуть фієрданці зі своїм неоковирним святенництвом. — Мені потрібно було помочитися. — Ніна помовчала. — У кущах.

— Це… мене не стосується, — пролопотів вартовий.

Дівчина видушила із себе сльози.

— Але я мушу пройти-и-и, — заревіла вона. — Бо вони розлютя-а-а-аться.

— Ой, заради Джела милосердного, припини плакати!

— Мені та-а-а-ак прикро, — шмигнула носом Ніна. — Я просто не хочу, щоб на мене знову нагри-и-и-имали.

— Заходь, заходь хутчіше! — здався вартовий, поспіхом відмикаючи засуви й відчиняючи двері, щоб пустити її всередину. — Тільки припини!

— Дякую вам, дякую, — забелькотіла Ніна, кланяючись і схлипуючи, аж поки двері за нею не зачинилися. Потім витерла носа й роззирнулася. На фабриці, уже закритій на ніч, панувала тиша. Дівчина знала, що десь тут чоловіки грають у карти або вкладаються спати. А інші залишаються на варті.

Ніна похапцем увійшла до арки, що вела до просторого цеху, напхом напханого велетенськими машинеріями, мовчки закляклими у водянистому місячному світлі, яке лилося крізь вікна. У сусідньому приміщенні стояли величезні баки, але здогадатися, що всередині, було неможливо. Дівчина торкнулася стінки одного з них. Досі тепла. Може, тут плавлять метал? Чи змішують фарби?

Відповідь чекала на неї в наступному приміщенні: довжелезні охайні ряди приземкуватих, за формою схожих на кулі циліндрів, завбільшки з гарбуз — це вишикувалися набої для танків. Невже тут справді просто-таки виготовляють боєприпаси? А отрута в річці — ядучі відходи виробництва? Чому ж тоді її немов блискавкою розітнуло від вовчого укусу? Щось тут не збігалося.

Ніна непевна була, що робити далі. Тепер, коли вона опинилася всередині, фабрика здавалася значно більшою. Дівчина пожалкувала, що не має шпигунського таланту, як у Інеж, і не вміє вигадувати хитромудрих планів, як Каз; схоже, хист у неї був такий самий, як у Джаспера: вправно доходити хибних рішень. Вона знала, що східне крило несправне й порожнє, отже, Джерельниці, ймовірно, попрямували до західного, де билося серце фортеці: там солдати їли, спали й тренувалися після роботи. Якби вона була Інеж, то могла б видряпатися на карниз і достоту дізналася б багато цікавого. Але вона не була худорлявою нечутною тінню, що чудово давала собі раду з ножами.

Ще не запізно було повернутися. Вона впевнилася, що це просто фабрика з виготовлення боєприпасів, стратегічна ціль для равканських бомбардувальників у воєнні часи. Проте голоси в голові не стихали й не хотіли відпускати її. Ніна заплющила очі й прислухалась, дозволяючи шепоту повести себе праворуч, до темної тиші закинутого східного крила.

Кожна клітина її тіла кричала, що, скрадаючись коридором, вона просто марнує час. Це крило було безлюдне. У сутінках Ніна не бачила в його вікнах жодної лампи, а дах у дальньому кутку провалився під вагою снігу чи часу, і ніхто не брався за його ремонт. Та голоси кликали дівчину далі. «Ближче», — шепотіли вони, молоді та старі. Тепер голоси лунали інакше: чіткіше, гучніше, і кожне слово аж вібрувало від згадки про їхній біль.

Темрява була хоч в око стрель, і Ніні доводилося триматися попід стінами, торкаючись пальцями шорсткої цегли та сподіваючись, що вона не перечепиться через якусь покинуту деталь і не впаде крижем. Дівчина подумала про зруйнований дах. Може, на фабриці сталася якась аварія і це крило довелося покинути? Може, вона відчувала могили тих, хто в ній загинув? Невже на горі поховали жінок, які тут працювали? Якщо так, то їй не вдасться знайти нічого, крім прадавнього смутку.

Аж раптом Ніна щось почула — тоненький жалібний плач, від якого волосся на руках ставало дибки. Вона не одразу зрозуміла, чи лунає він у неї в голові, чи звідкись із глибин східного крила. Дівчина занадто добре зналася з небіжчиками, щоб вірити в привидів.

«Хіба не байдуже, де він лунає?» — подумала вона, і серце несамовито загупало. Звідки у зруйнованому крилі старої фабрики взятися малюку? Ніна змусила себе рушити далі вздовж стіни, прислухаючись і не зважаючи на власне уривчасте дихання.

Нарешті Ніна побачила під якимись дверима попереду скибочку тьмяного світла. Зупинилася. Якщо з іншого боку будуть солдати, вона не зможе пояснити свою присутність. Просто вдати, наче заблукала, не вийде: вона вже задалеко від головної будівлі.

Ніна почула позаду себе кроки й побачила, як наближається мінливе ліхтарне світло. Притиснулася до стіни, готуючись до зустрічі з убраним у форму солдатом. Та натомість світло від ліхтаря вихопило з темряви профіль жінки з високою зачіскою, убраної в сарафан Джерельниці. Що вона робить так далеко від решти?

Коли Джерельниця відчинила двері, Ніна помітила ще один темний коридор, морок якого слабко освітлювали поодинокі ліхтарі. Ніна зібралася з духом і рушила назирці за жінкою. Вона трималася якомога ближче, і серце скажено загупало в грудях, коли з темряви полилися звуки — ледь чутне бурмотіння жіночих голосів: хтось співав щось схоже на колискову, а потім пролунав радісний, кришталевий, сповнений задоволення звук. Сміялася дитина.

Голоси в Ніниній голові зашурхотіли гучніше, уже не розгнівані, а радше спраглі. «А тепер цить, — шепотіли вони, — цить».

Джерельниця увійшла крізь арку до… загальної спальні.

Ніна заклякла в затінку, не ймучи віри власним очам.

Джерельниця йшла між вузькими ліжками, на яких лежали жінки й дівчата. Позаду них Зенік помітила рядочок колисок. Більше в приміщенні нічого не було — суцільна запилюжена руїна на місці фабрики, з якої винесли все обладнання. Вікна були заклеєні чорним папером, щоб жодний промінчик світла не просочився назовні, провокуючи зайві запитання.

Дівчина, котрій із вигляду було не більше від шістнадцяти років, сновигала туди-сюди кімнатою в супроводі іншої Джерельниці. Вона була боса й убрана у світло-сіру нічну сорочку, напнуту на великому животі.

— Я не можу, — застогнала дівчина. Вона здавалася невимовно тендітною, грудка живота нітрохи не пасувала до худорлявої постаті.

— Можеш, — упевнено наполягала Джерельниця, підтримуючи дівчину за лікоть.

— Їй потрібно поїсти, — втрутилася інша жінка з монастиря. — Вона пропустила сніданок.

Джерельниця поцокала язиком.

— Ти знаєш, що так не можна.

— Я не голодна, — повторила дівчина, важко дихаючи.

— Можемо трохи прогулятися, щоб допомогти дитинці народитися швидше, або я тебе посаджу і ти з’їси трохи семли. Цукор додасть тобі сили для пологів.

Дівчина заплакала.

— Мені не потрібен цукор. Ви знаєте, що мені потрібно.

Ніна здригнулася, зрозумівши, про що йдеться. Упізнала цей розпач, голод, що, засівши десь глибоко, вгризається у твою плоть, змушуючи тебе перетворитися на суцільне очікування дози. Їй була знайома жага, яка спалює все, що колись було важливим — друзів, їжу, кохання, — змушуючи забути про все, крім мрій про наркотик. Виснажене тіло, глибокі тіні під очима — ця дівчина була залежною від парем. А отже, вона гриша.

Зенік подивилася на ряди ліжок, на яких лежали жінки й дівчата. Наймолодшій, схоже, було близько п’ятнадцяти, а найстаршій десь за тридцять, проте наркотик змордував їх так, що важко було сказати напевно. Одні колисали невеличкі округлості під тонкими ковдрами, інші обхопили руками випнуті животи. Декілька дівчат не були вагітні, принаймні поки цього не було помітно.

Ніна відчула, як уся тремтить, кров загупала у вухах. Що це за місце? Хто ці жінки?

«Допоможи нам». Невже вона чула їхні голоси? Але ніхто з незнайомок на неї не дивився. Її покликали сюди мерці. «Відплата».

Двері позаду Ніни знову розчахнулися, і всі пацієнтки на ліжках водночас повернули голови, наче соняшники до світла.

— Вона прийшла! — вигукнула котрась із дівчат, коли всередину ввійшла Берегиня. Вона штовхала перед собою візочок. Жінки попідводилися з ліжок, але матінка гримнула на них:

— Угамуйтеся!

Усі слухняно опустилися на подушки.

— Без поспіху і штовханини. Кожна отримає свій укол, коли настане черга.

Ніна прикипіла поглядом до рядочків шприців на візку, наповнених червонястою рідиною. Вона не була певна, що це парем, але вже відчула магнетизм наркотику, могла заприсягнутися, що ним запахло в повітрі. Ще рік тому дівчина прожогом кинулася б до шприців, не переймаючись тим, що викриє себе. Вона подолала свою залежність у важкій боротьбі й дізналася, що нова сила допомагає впоратися з жагою. Тож тепер зосередилася на цій новій силі, на течії холодної мовчазної ріки. Необхідно було зберігати ясний розум і весь спокій до останньої краплі, адже те, що відкрилося її погляду, не вкладалося в голові.

Під впливом парем гриші ставали надзвичайно могутніми. Могли впоратися з неймовірними завданням, на які не згодився б навіть найкращий підсилювач. Ярл Брум улаштовував над гришами досліди з наркотиком, сподіваючись перетворити їх на зброю проти Равки, але це завжди відбувалося в безпечних умовах. Його в’язнів утримували в спеціально збудованих камерах, де вони не могли скористатися власною силою, а парем змішували з заспокійливими, щоб зробити гриш поступливішими.

А цих жінок ніхто не обмежував. Берегиня рухалася вздовж рядів, роздаючи шприці сестрам, котрі своєю чергою кололи червонясту рідину в нетерплячі руки. Ніна почула кілька схлипувань, низькі задоволені стогони й ремствування: «Вона завжди починає з того краю. Так нечесно».

Вагітна дівчина ступила кілька кроків проходом і заблагала:

— Прошу. Хоча б трошки.

— Ні, поки дитинка не народиться. Це може бути небезпечно для вас обох.

Дівчина розплакалася.

— Але ви ніколи не робите матерям уколів після пологів.

— Тоді тобі доведеться просто завагітніти ще раз, еге ж?

Вагітна розплакалася дужче, і Ніна не зрозуміла, чому вона затуляє обличчя і рюмсає — через ломку чи через жахливу пораду Берегині.

Жінки відкидалися в ліжках, упиваючись пальцями в постіль. Вогонь у ліхтарях замиготів. Раптово здійнявся вітер, розтріпавши складену стосом білизну. Над ліжком однієї дівчини, напевно Плиноробки, зібралася імла.

Однак усі вони були смиренні, не виявляли ознак непокори. Гриші під парем так не поводилися, адже наркотик збуджував. Може, його змішали з чимось іще? Може, цією сумішшю отруїли вовків? Цікаво, якщо Ніні якось удасться вкрасти шприц, чи зможе Леоні довідатися, що це за нову речовину вигадали фієрданці? І як цим дівчатам удається виживати так довго, народжувати дитину, а може, і не одну?

В одній із крихітних колисок зарюмсала дитина. Джерельниця схопила з денця візка пляшечку й узяла немовля на руки, заспокоюючи.

— Тихенько, любий, — муркотіла вона.

Ніна притиснулася до стіни, злякавшись, що ноги зрадять її. Це не могло бути правдою. Та якщо матері вживають парем… то їхні діти теж. Вони вже народжуються наркоманами. Ідеальні гриші-раби.

Дівчина здригнулася. Невже це робота Брума? Чи когось іншого? Може, існують інші бази, де проводять такі досліди? «Чому я вирішила, що в Льодовому Дворі ці жахіття закінчилися? Як я могла бути такою наївною?» Погляд упав на заціпенілу жінку, чиє обличчя кольором майже не відрізнялося від подушки. І на юнку на сусідньому ліжку. Ніна схопилася за стіну, намагаючись утриматися на ногах. Вона впізнала їх. Це матір і донька з доків Еллінга. Бірґір заслав їх сюди. Зенік пожалкувала, що не розтягнула його страждання перед смертю.

Невже така сама доля чекала на гришниць, котрі не дісталися до притулку в Еллінгу? Може, вони просто зараз були в цій кімнаті?

«У Кеєруті зникають дівчата». Не звичайні дівчата. Гриші.

Десь на фабриці пролунав дзвінок. Берегиня плеснула в долоні, і кілька Джерельниць підійшли до неї.

— На добраніч, Маріто, — звернулася вона до однієї з дівчат у сарафані, що зупинилася ліворуч. — Тебе змінять завтра ввечері.

Коли Джерельниці пішли, Ніна вислизнула назирці за ними зі спальні. Заклякла на мить у мороці, намагаючись опанувати себе й подумати про завдання, що чекало попереду: потрібно якось вибиратися з фабрики. Але свідомість немов розпадалася на шматки й шаленіла, у голові купчилися думки про побачене в тій кімнаті.

«Допоможи нам». Голоси небіжчиць. Біль живих жінок.

Ніна побачила, як Джерельниці підійшли до вартових біля головного виходу.

— Знайшлася ваша приблуда? — Вона почула, як один із солдатів звернувся до Берегині.

— Яка приблуда?

— Не знаю, коси, сарафан. Ви всі як викапані.

— Про що це ви? Ми всі дуже втомилися…

— Вишикуйтеся, щоб я міг вас перелічити.

— Невже це так необхідно?

— Шикуйсь!

Ніна не збиралася чекати, що буде далі. Прожогом кинулася назад коридором до східного крила, намагаючись не гупати. Вийти через головні ворота їй не вдасться. Якщо вартові помітять, що ще одна Джерельниця…

Десь закалатав дзвін, анітрохи не схожий на попередній сигнал, — високий і пронизливий. Тривога.

Усюди навколо засвітилися вогні, несподіване світло засліплювало.

Ніна не збиралася повертатися до загальної спальні. Прослизнула за якусь припалу пилюкою машинерію; повз неї промчали двоє вартових зі зброєю напоготові. Дівчина подивилася вгору. Кілька вікон були розбиті, та як до них дістатися? І що чекає на неї з протилежного боку? Часу на роздуми не було. Вартові й Берегиня вже здогадалися, що на фабрику прослизнула якась Джерельниця-шахрайка чи хтось у чернечому одязі. Ніна мусила спуститися з гори й повернутися до монастиря, перш ніж там помітять її відсутність. Вона видряпалася на покинуту деталь якогось механізму й схопилася за підвіконня, щосили намагаючись підтягнутися. Їй удалося ногою знайти опору між двома цеглинами й вилізти на кам’яне підвіконня.

Крізь розбиту шибку дівчина бачила вдалині мерехтіння міських вогнів і латки снігу на землі в лісі. Вона почула кроки й побачила ще кількох озброєних солдатів, що, гупаючи черевиками, ішли східним крилом.

— Перевірте периметр, — наказав один із них. — Ми пошукаємо в клітці й повернемося до головного цеху.

— Звідки ми взагалі знаємо, що тут хтось є? — пожалівся інший.

Якщо вони подивляться вгору… Але вони пішли далі, і звуки розмови поступово стишилися.

Ніна кинула останній погляд із вікна.

— Жодних плакальників, — пробурмотіла вона й кинулася в розбиту шибку.

Упала дівчина невдало й боляче вдарилась. Плече і стегно протнув біль, але Ніна не видала ні звуку, покотившись донизу схилом і не в змозі зупинити інерцію. Домчавши до дерев, вона забилася об сосну і змусила себе підвестися. Дала собі секунду, щоб роззирнутися й зорієнтуватися, і дременула крізь дерева, випроставши руки, щоб захиститися від шмагання, і намагаючись не зважати на біль у боці. Вона мусила повернутися до монастиря раніше за Берегиню. Якщо не встигне, Адріка з Леоні заскочать зненацька, а це може зруйнувати всю їхню легенду.

Діставшись до річки, Ніна перейшла її, хлюпаючи черевиками на мілині, і знову помчала вниз пагорбом.

«Ось». Вікна монастиря залишалися темними, однак біля стаєнь і в капличці світилися ліхтарі; дівчина помітила тарілку з недоїдками, яку залишила для Трассела.

Ніна рвонула вперед, мало не впала, утримала рівновагу, і напівлежачи ковзнула до підніжжя пагорба. Діставшись узлісся, вона пригальмувала й рушила південніше, щоб обійти стайні.

Почувши цокіт копит, Ніна подивилася на дорогу. Побачила бричку — візник нещадно шмагав коней. Берегиня поверталася з фабрики, і Ніна знала, що за кілька хвилин Джерельниці візьмуться обшукувати келії.

Стягнувши брудні черевики, дівчина прослизнула в кухню, замкнула двері й запхала ключ під бляшанку з борошном. Поспіхом рушила до спальні, дорогою стягуючи через голову попсований одяг.

— Що відбувається? — сонно запитала Леоні, коли Ніна залетіла до кімнати й затріснула двері.

— Нічого, — прошепотіла Зенік. — Удай, наче спиш.

— Чому?

Ніна почула, як гупнули двері й у монастирі залунали голоси. Вона стягнула з себе решту одягу, витерла обличчя й руки вивернутою блузкою і запхала мокрий оберемок у скриньку біля ліжка.

— Я цілу ніч була тут.

— Ой, Ніно, — простогнала Леоні. — Будь ласка, скажи, що просто ходила погризти чогось.

— Так, — погодилася дівчина, загортаючись у халат. — І дуже замурзалась.

Щойно Ніна залізла під ковдру, як двері розчахнулися й кімнату залило світло з коридору.

Вона вдала, наче спросоння злякалася.

— Що таке?

Усередину, зашурхотівши сарафанами увірвалися дві Джерельниці. Ніна почула голоси в спальні нагорі, гупання дверей і зойки сонних дівчат. «Принаймні підозрюють не тільки нас, — подумала вона. — Може, вони вирішили, що котрась із послушниць бігала в казарми на побачення з солдатом».

— Що відбувається? — запитала Леоні.

— Замовкни, — кинула одна з Джерельниць. Вона підняла вгору ліхтар, розглядаючи кімнату.

Ніна побачила брудний слід біля ліжка одночасно з дівчиною. Та віддала ліхтар своїй посестрі, відчинила скриню й узялася копирсатися всередині. Витягнула брудний сарафан і блузку.

— Що у вас робить послушницька форма? — закортіло дізнатися їй. — І чому вона вимащена багнюкою? Піду покличу Берегиню.

— Не варто. — Берегиня з’явилася на порозі, склавши руки на синій вовні свого сарафану, кругле обличчя прибрало суворого виразу.

— Поясніть нам усе, Енке Яндерсдат.

Ніна розтулила рота, але, перш ніж вона встигла промовити хоч слово, позаду Берегині з’явилася Ханна.

— Це мій одяг.

— Що?

— Він мій, — повторила Ханна зі сполотнілим і розгубленим обличчям; волосся спадало на плечі густими рудими хвилями. — Я їздила верхи без дозволу і впала з коня.

Берегиня примружилась.

— І чому ти заховала його тут?

— Знала, що в моїй келії брудний одяг помітять, і вирішила власноруч його попрати.

— А як це вдова Яндерсдат не помітила у себе в скрині купу вимащеного багнюкою одягу?

— Міла пообіцяла заховати його, поки я все не виперу.

Берегиня кинула погляд на брудний сарафан.

— Багнюка здається свіжою.

— Я їздила верхи сьогодні вранці. Бачте, одяг мого розміру, завеликий для Міли. Це моя провина, а не її.

— Це правда? — перепитала Ніну Берегиня.

Дівчина подивилася на Ханну.

Правда? — не вгавала жінка.

Ніна кивнула.

Берегиня роздратовано зітхнула.

— Закінчуйте обшук, — наказала вона Джерельницям. — Ханно, я не в змозі навіть висловити, як ти мене засмутила. Я негайно напишу твоєму батькові.

— Я розумію, Берегине, — не приховуючи страждання в голосі, озвалася дівчина. Їй більше не доводилося прикидатися. Вона ризикнула своїм майбутнім монастирським життям, щоб урятувати Ніну.

— А щодо вас, Енке Яндерсдат, — нагадала Берегиня, — ви мали навчати Ханну земені, а не заохочувати її руйнівні витівки. Мені доведеться переглянути всі наші домовленості.

— Так, Берегине, — зажурено озвалася Ніна, дивлячись, як жінка потягнула Ханну в коридор і зачинила за собою двері.

Леоні гупнулася на подушки.

— Будь ласка, скажи, що те, про що ти довідалася на фабриці, вартувало цього.

Ніна лягла, відчуваючи, як усередині досі вирує адреналін.

— Вартувало.

Але вона бачила вираз Ханниних очей, коли Берегиня повела її геть: дівчина вимагатиме відповідей.

Ніна подумала про покарання, яке чекає на послушницю, про те, чим може для неї обернутися лист до батька. Тепер вона була Ханниною боржницею, адже та, можливо, врятувала їй життя.

Можна не сумніватися, що дівчина захоче дізнатися правду.

«Допоможи нам».

Проте Ніна нічого не могла їй розповісти.

Загрузка...