Володар драконів

Збилися з маршруту

Коли над дахами міста зійшов місяць і в небі з’явилися перші зорі, Лунг нарешті виліз із-під мосту. Сірчана шкурка миттєво стрибнула йому на спину. Бену це далося не так легко. Сірчана шкурка глузливо спостерігала, як він насилу видирається хвостом Лунга. Діставшись, нарешті, верху, він озирнувся з таким переможним виглядом, ніби підкорив найвищу у світі вершину. Сірчана шкурка взяла у нього рюкзак, причепила до свого і перекинула їх через спину Лунга, як сідельні торби.

— Тримайся міцніше ось за цей зубець! — скомандувала вона. — І ось тобі ремінь — прив’яжи себе до гребеня, а то злетиш при першому ж пориві вітру.

Бен кивнув. Лунг повернув шию і запитально глянув на них:

— Готові?

— Так, готові! — відповіла Сірчана шкурка. — Летимо! Напрямок — південь!

— Точно південь? — перепитав Лунг.

— Так, а потім треба буде повернути на схід. Я тобі скажу, коли саме.

Дракон розправив лискучі крила і відштовхнувся від землі. У Бена перехопило подих. Він з усіх сил вчепився в гребінь Лунга. Дракон підносився все вище і вище. Міський шум згаснув вдалині. Їх прийняла у свої обійми темна, безмовна ніч, а світ людей став всього лише неясним мерехтінням далеко внизу.

— Ну, як ти почуваєшся? — запитала Сірчана шкурка через деякий час. — Погано?

— Погано? — Бен подивився вниз. Мерехтливі звивини доріг здавалися слідами равликів. — Чудово! Я… Ах, у мене немає слів, щоб це описати.

— А мені спочатку завжди погано, — сказала Сірчана шкурка. — І єдиний засіб від цього — пожерти. Залізь-но в мій рюкзак і дістань мені гриб. Там намацаєш такі маленькі, чорні…

Бен виконав її прохання і знову став дивитися вниз. Вітер свистів у нього в вухах.

— Чудово! — чавкаючи, вигукнула Сірчана шкурка. — Ходовий вітер! Ми долетимо до гір ще до світанку. Гей, Лунгу!

Дракон обернувся до неї.

— На схід! — гукнула йому Сірчана шкурка. — Повертай на схід.

— Уже? — Бен зазирнув їй через плече. Сірчана шкурка тримала на колінах карту пацюка і вела пальцем по золотій лінії.

— Але ж ми ще не там! — крикнув Бен. — Цього не може бути! — Він поліз у кишеню куртки і витягнув звідти маленький компас. Ліхтарик, складаний ніж і компас були його головними скарбами. — Нам треба далі на південь, Сірчана шкурко! — гукнув він. — Ще зарано повертати.

— Та облиш! — маленька кобольдиха весело поплескала себе по животу і притулилася до зубця драконового гребеня. — Ось, сам подивися, розумнику! — вона тицьнула Бену мапу. Вітер рвав папір із рук, тож хлопчакові насилу вдалося її розгорнути. Він стурбовано розглядав накреслені щуром лінії.

— Нам треба далі на південь! — раптом стривожено гукнув він. — Якщо ми просто зараз повернемо на схід, то опинимося там, де позначено жовтим!

— Ну то й що? — Сірчана шкурка прикрила очі. — Тим краще. Адже Гільберт рекомендував нам жовті місця для відпочинку.

— Та ні! — знову вигукнув Бен. — Ти плутаєш із сірим. Сірий означає місця для відпочинку. А від жовтого він звелів триматися подалі. Ось, сама подивись, — Бен увімкнув ліхтарик і направив його промінь на закарлючки Гільберта внизу мапи. — Бачиш, він тут написав: жовтий — небезпека, біда.

Сірчана шкурка суворо глипнула на нього.

— Ну ось, так я і знала, — просичала вона. — Ви, люди, завжди наполягаєте на своєму і хочете залишатися правими. Терпіти цього не можу. Ми летимо абсолютно правильно. Я це відчуваю, зрозуміло?

Бен відчув, як Лунг став летіти повільніше.

— У чому справа? — гукнув він до своїх пасажирів. — Про що ви там сперечаєтеся?

— Та так, ні про що, — пробурмотів Бен, складаючи мапу і засовуючи її в рюкзак Сірчаної шкурки. І став тривожно вдивлятися у темряву.

Поступово стало розвиднюватися, і в сірій передранковій напівтемряві Бен уперше в житті побачив гори. Вони похмурим громаддям повставали з ранкового туману, підводячи до неба свої кам’яні голови. Між вершинами з’явилося сонце. Воно остаточно розігнало темряву, і розфарбувало сірі скелі тисячею барв. Лунг опустився нижче, описав кілька кіл над обривистими схилами і рушив до невеличкого острівця зелені, оточеного низенькими ялинками, трохи далі від того місця, де закінчувалися дерева. Дракон підлетів до нього, як величезний птах, раз-другий сильно вдарив крилами, майже завмерши в повітрі, і нарешті м’яко опустився між деревами.

Бен і Сірчана шкурка насилу спустилися на негнучких ногах зі спини Лунга і озирнулися. Над ними високо в небо здіймалася гора. Дракон позіхнув і став підшукувати собі затишне місце між скель, а його сідоки підійшли до краю плато. Коли Бен побачив внизу на схилах корів, які звідси видавалися трохи більшими за божих корівок, у нього запаморочилося в голові. Він швидко відсахнувся.

— Що з тобою? — глузливо запитала Сірчана шкурка і підійшла так близько до краю, що пальці її волохатих ніг повисли над прірвою. — Тобі що, не подобаються гори?

— Я звикну, — відповів Бен. — Ти, мабуть, теж не одразу звикла до польотів, чи не так? — Він обернувся до Лунга. Той вже знайшов собі затишку улоговинку і згорнувся в тіні навислої скелі, поклавши голову на лапи і обвивши себе хвостом.

— Дракони жахливо втомлюються від польоту, — прошепотіла Сірчана шкурка до Бена. — Якщо їм не вдається після цього поспати, вони стають сумними. Такими сумними, що з ними неможливо мати справу. А якщо до того ж ще й дощ піде, — вона закотила очі, — тут таке починається… На щастя, — вона глянула на небо, — на дощ зовсім не схоже. Чи ти знову іншої думки?

Бен заперечливо похитав головою і знову став оглядати околиці.

— Схоже, ти ніколи раніше не бував у горах, га? — запитала Сірчана шкурка.

— Я ходив кататися на санках на гору у нашому місті, але вона була не вище за ту ялинку.

Бен присів на свій рюкзак, що лежав на мокрій від роси траві. Він здавався собі страшенно маленьким серед височезних гір — маленьким, як комашка. І все ж таки він не міг надивитися на ці нерукотворні склепіння і шпилі, що затуляли обрій. На одній із вершин, далеко-далеко, було видно руїни замку. Їх темний силует чітко вимальовувався у ранковому небі. І хоча замок видавався не більше за сірниковий коробок, він мав дуже грізний вигляд.

— Дивись! — Бен легенько штовхнув Сірчану шкурку. — Дивись, там замок!

Маленька кобольдиха позіхнула.

— Де? А, цей… — вона знову позіхнула. — І що в ньому особливого? Там, де ми з Лунгом живемо, таких повно. Це, між іншим, раніше були хати людей. Ти мав би про це знати.

Сірчана шкурка відкрила рюкзак і сунула в рот жменю листя, яке зібрала під мостом.

— Чудово! — Вона жбурнула рюкзак у низьку траву. — Тепер один із нас може прилягти, а інший вартуватиме. Кинемо жереб?

— Ні-ні! — скинувся Бен. — Ти лягай собі спокійно, відпочивай. Я все одно не зможу зараз заснути.

— Ну, як хочеш, — Сірчана шкурка попрямувала туди, де спав Лунг. — Тільки дивись, не гепнись вниз! — гукнула вона через плече. Потім згорнулася клубочком поруч із драконом і миттю заснула.

Бен дістав із рюкзака ложку і бляшанку консервів, відкрив її складаним ножиком і влаштувався в траві на безпечній відстані від краю провалля. Вичерпуючи ложкою холодні равіолі, він уважно роззирався навколо. Чатував. Він знову придивився до руїн замку на далекій горі. Над ними кружляли в блакитному небі темні точки. Бен мимоволі згадав круків, про які розповідав Гільберт Довгохвостий. «Та ну, кинь, — сказав він сам до себе. — Тобі вже починає ввижатися всіляка маячня».

Сонце сходило все вище. Воно розганяло туман у долинах і нещадно пекло голову Бену, через що йому страшенно схотілося спати. Тому він схопився і став прогулюватися біля краю прірви. Сірчана шкурка голосно хропіла. Він тихенько підійшов ближче, заліз в її рюкзак і витягнув мапу Гільберта Довгохвостого.

Обережно розгорнувши її, він дістав із кишені компас. Потім потягнув за одну із стрічок і уважно подивився на гори, в яких вони зараз, очевидно, перебували. Бен із тривогою вдивлявся в накреслені щуром знаки.

— Ну звичайно, — пробурмотів він. — Так я і знав! Ми приземлилися точнісінько на одну з цих жовтих плям. Набагато східніше за прокладену лінію маршруту. Отже, початок не дуже вдалий.

Раптом за його спиною почувся шурхіт. Бен підвів голову. Це десь там. Знову шурхіт. Точно там. Він обернувся. Сірчана шкурка і Лунг спали. Кінчик драконового хвоста смикався уві сні. Бен тривожно роззирнувся. Можливо, у горах водяться змії? Змії були тим єдиним, чого Бен боявся. «Дурниці, може, це просто кролик», — заспокоїв він себе. Він склав мапу, сховав її назад у рюкзак Сірчаної шкурки — і не повірив своїм очам.

Із-за великого замшілого валуна, точнісінько за крок від нього, обережно вийшов товстий чоловічок. На зріст він був не більший за курку, у великому капелюсі, сірому, як скелі навколо. У руці він тримав відбійний молоток.

— Ні, це не він, — сказав чоловічок, оглядаючи Бена з голови до ніг.

— Як не він, Гіпсова бородо? — З-за каменя вийшло ще троє чоловічків. Вони витріщалися на Бена, немов на якусь дивовижну тваринку, що дивним чином опинилася у них на горі.

— Та тому що лише через нього самого голови б у нас не засвербіли, ось чому, — відповів Гіпсова борода. — Це ж людина, ви що, не бачите? Просто ще маленька.

Чоловічок став стурбовано озиратися на всі боки. Він подивився навіть вгору, на небо. Потім рішуче попрямував до Бена, який все ще сидів на землі, зовсім приголомшений. Гіпсова борода зупинився просто перед ним, міцно стискаючи в маленьких руках свій молоток, ніби він міг допомогти йому проти цих велетнів — людей. Троє інших залишилися за каменем і, затамувавши подих, спостерігали за своїм страшенно хоробрим вождем.

— Гей ти, людино, — сказав Гіпсова борода, ляскаючи Бена по коліну. — Ти з ким тут?

— Щ-що? — пробелькотів Бен. Товстун обернувся до своїх товаришів і поплескав себе по лобі.

— Він, схоже, тупенький, — гукнув він до них, — але я спробую ще разок, — він знову обернувся до Бена.

— Ти з ким тут? — старанно вимовляючи слова, запитав він. — Хто тебе сюди привів? Ельф? Фея? Кобольд? Блукаючий вогник?

Бен мимоволі кинув швидкий погляд туди, де спали Лунг і Сірчана шкурка.

— Ага! — Гіпсова борода відступив на крок убік, встав навшпиньки і благоговійно затамував подих. Очі в нього стали круглі, як блюдця. Він скинув свого величезного капелюха, почухав лису голову і насунув капелюх назад.

— Гей, Графіте, Кремінна бородо, Мигдалино! — гукнув він. — Та вилазьте ж ви нарешті з-за каменя! — І додав шанобливо:

— Ви не повірите: це дракон! Срібний дракон!

Повільно, навшпиньках він наблизився до сплячого Лунга. Його друзі схвильовано підбігли до нього.

— Гей, стривайте! — оговтавшись, Бен стрімко підхопився і загрозливо став поміж Лунгом і чоловічками. І хоч на зріст вони були не вищі за пляшку лимонаду, але всі четверо одразу схопилися за свої молотки і кирки і розлючено витріщилися на нього.

— Відійди, людино! — гаркнув Гіпсова борода. — Ми хочемо тільки подивитися на нього.

— Сірчана шкурко! — крикнув Бен через плече. — Сірчана шкурко, прокинься, тут якісь дивні малявки!

— Дивні малявки? — Гіпсова борода зробив крок до Бена. — Це ти про нас? Браття, ви чули?

— Що за галас? — пробурчала Сірчана шкурка, з’являючись з-за спини сплячого дракона і сонно позіхаючи.

— Лісовий кобольд! — перелякано вигукнув Графіт.

— Гірські гноми! — і собі озвалася Сірчана шкурка. — Отакої! Від них, видно, ніде спокою нема.

Одним стрибком вона опинилася поміж гномами, схопила Графіта за комір і підняла. Гном із переляку випустив молоток і відчайдушно заметляв у повітрі кривими ніжками. Його друзі негайно кинулися в атаку на Сірчану шкурку, але маленька кобольдиха недбало відкинула їх усіх вільною лапою.

— Ану тихо мені, чуєте! — вигукнула вона, вирвала у гномів молоти і кирки і пожбурила через плече. — Ви що, не знаєте, що драконів не можна будити? Га? А якщо йому заманулося зжерти вас на сніданок? Таких соковитих і пухленьких?

— Дурна кобольдова маячня! — закричав Гіпсова борода. Він похмуро подивився на Сірчану шкурку, але про всяк випадок відскочив на кілька кроків назад.

— Дракони не їдять нічого живого! — вигукнув найтовстіший гном, ховаючись за камінь. — Вони харчуються лише місячним світлом, це всі знають. Вся їхня сила — від місяця, ось так. Коли він не світить, вони навіть літати не можуть.

— Ага, та ви тут, я дивлюсь, великі розумники! — Сірчана шкурка поставила розлюченого Графіта назад на траву і схилилася до решти гномів. — Тоді скажіть, будь ласка, як ви дізналися, що ми тут? Чи ми здуру приземлилися просто на порозі вашої хати?

Четверо гномів боязко дивилися на неї знизу вгору. Гіпсова борода підштовхнув до Сірчаної шкурки свого найменшого побратима.

— Давай, Мигдалино, — буркнув він. — Тепер твоя черга.

Мигдалина несміливо вийшов наперед, скинув свого крислатого капелюха і з тривогою подивився на двох навислих над ним велетнів.

— Ні, ми, вибачте, мешкаємо набагато вище, — нарешті вичавив він із себе тремтячим голоском. — Але сьогодні зранку у нас засвербіли голови. Так сильно вони у нас зазвичай сверблять лише біля руїн замку.

— Ну, і що це означає? — нетерпляче кинула Сірчана шкурка.

— Вони у нас завжди сверблять, коли поблизу перебувають інші казкові істоти, — відповів Мигдалина. — Коли поблизу люди чи тварини, вони у нас ніколи не сверблять.

— На щастя! — зауважив здалеку Графіт. Сірчана шкурка недовірливо подивилася на них.

— Ти щось там казав про замок, — Бен присів навпочіпки біля Мигдалини і запитально глянув йому в очі. — Це той, що там, позаду?

— Ми нічого не знаємо! — лякливо вигукнув із-за каменя найтовстіший гном.

— Помовчи, Кремінна бородо! — гримнув на нього Гіпсова борода.

Мигдалина подивився на Бена, як зацькований кролик, і поквапився відступити до решти. Натомість Гіпсова борода підійшов якнайближче до хлопчика.

— Так, це той самий замок, — сказав він похмуро. — Там голова свербить так, що годі витерпіти. Через це ми й не ходимо туди вже багато років поспіль. Хоча гора, на якій він стоїть, пахне золотом так, що голова йде обертом.

Бен і Сірчана шкурка подивилися на гору навпроти.

— Хто ж там мешкає? — запитав Бен із тривогою.

— Цього ми не знаємо, — тихенько прошепотів Мигдалина.

— Навіть гадки не маємо, — пробурмотів Кремінна борода і кинув на Бена з Сірчаною шкуркою похмурий погляд.

— І не хочемо знати, — буркнув Гіпсова борода. — Там відбуваються темні справи. Зовсім не для нас, еге ж, браття?

Усі четверо закивали головами і ще ближче присунулися один до одного.

— Схоже, нам потрібно терміново летіти звідси геть, — задумано мовила Сірчана шкурка.

— Казав я тобі, що жовтого треба уникати! — Бен із тривогою подивився на Лунга, але той все ще мирно спав, лише злегка повернув голову уві сні. — Нам треба було ще далі на південь. Але ти ж мені не повірила.

— Так, було діло, — Сірчана шкурка зосереджено обкушувала свій кіготь. — Тепер уже нічого не вдієш. До заходу сонця ми вилетіти все одно не зможемо. Крім того, Лунг мусить неодмінно весь день проспати, інакше він буде вночі таким втомленим, що нікуди не зможе летіти. Ну що ж, — вона ляснула в долоні, — саме час поповнити мої запаси! Гей, хлоп’ята! — Вона нахилилася до гірських гномів. — Покажете мені, де тут у вас найсмачніші ягоди й корінці?

Четверо карликів зашепотіли поміж собою. Нарешті Гіпсова борода з гідністю вийшов вперед, набрав бундючної пози і промовив:

— Ми покажемо тобі, кобольде, одне гарне місце, але тільки у тому випадку, якщо дракон обнюхає для нас скелі.

Сірчана шкурка здивовано подивилася на нього:

— А це ще для чого?

Тут вже й Кремінна борода не витримав.

— Дракони відчувають скарби! — урочисто прошепотів він. — Це всім відомо.

— Та невже? — Сірчана шкурка усміхнулася. — Хто ж це вам розповів?

— Це відомо з переказів, — відповів Гіпсова борода. — 3 переказів про ті часи, коли ще існували дракони.

— Тут їх було багато. Дуже багато, — додав Мигдалина. — Але… — він сумно знизав плечима. — Вони всі давним-давно зникли, — він із захопленням скосив очі на Лунга.

— Мій дід по матері, — сказав Графіт, — ще їздив верхи на драконі. Дракон винюхував для нього золото і срібло, кварц, аквамарин, гірський кришталь, а ще яшму і малахіт, — гном закотив очі від захоплення.

— Ну, якщо вже так, — Сірчана шкурка знизала плечима, — я попрошу дракона, коли він прокинеться, виконати ваше прохання. Але тільки у тому випадку, якщо ви покажете мені по-справжньому гарне місце.

— Гаразд, пішли! — гноми потягнули Сірчану шкурку за собою туди, де гора круто спускалась у долину. Зі звичною спритністю вони швидко крокували стрімким схилом. Сірчана шкурка злякано відсахнулася.

— Що, туди вниз? — запитала вона. — Нізащо! Я із задоволенням видираюсь іноді на пагорби, коли вони округлі і м’які, немов котяча спинка, але це… Ні вже! Знаєте, хлопці, ви збігайте краще самі, принесіть мені що-небудь. А я почекаю тут і покличу вас, коли дракон прокинеться. Домовилися?

— Як хочеш, — відгукнувся Графіт, зникаючи внизу. — Тільки поклич обов’язково.

— Чесне слово, — Сірчана шкурка подивилася услід гномам і похитала головою. — Сподіваюся, вони знають, що люблять кобольди, — пробурмотіла вона. І заступила на вахту.

На жаль, вона не помітила, що найтовстіший з гномів, Кремінна борода, хутко й непомітно відбіг від решти і зник за гілками старої ялини.